Кілька нотаток про «південний схід» і декомунізацію

Серед росіян неможливо зустріти таких, що ненавидять «все російське», навіть серед етнічних українців. Але чомусь те, що немислиме для росіян, є цілком реальним для частини населення південного сходу України (великою мірою завдяки пропаганді тих же росіян). Тут люди з нульовим патріотизмом, українофоби, сепаратисти і колабораціоністи, які поглядають у бік східної сусідки, в тому числі серед етнічних українців – не рідкість.

У Росії є різні люди, з різними політичними поглядами. Хтось захоплений політикою чинного президента, хтось вважає його диктатором, але нікому з них (або майже нікому) не спадає на думку (не кажучи вже про дії або відкриті заклики) про входження Росії до складу якоїсь іншої держави, хай навіть найкращої. Серед росіян неможливо зустріти таких, що ненавидять «все російське», навіть серед етнічних українців. Але чомусь те, що немислиме для росіян, є цілком реальним для частини населення південного сходу України (великою мірою завдяки пропаганді тих же росіян). Тут люди з нульовим патріотизмом, українофоби, сепаратисти і колабораціоністи, які поглядають у бік східної сусідки, в тому числі серед етнічних українців – не рідкість (для таких у будь-якій країні існує просте визначення — зрадники, їх не люблять усі, навіть ті, до кого вони переходять). Це люди без Батьківщини (не вважати ж Росію батьківщиною українця, який живе в Україні). Хтось помирав за незалежність України, а хтось готовий продати її за «тридцять срібняків» пенсії в рублях... Якось надто низько і підло.

У житті країни можуть відбуватися глобальні зміни, змінюватися влада, системи змінювати одна іншу, рівень життя стрибати по синусоїді, але Батьківщина залишається Батьківщиною завжди. Я народився в Радянському Союзі (Нова Каховка Херсонської області) але Батьківщиною завжди вважав саме Україну. Після року життя в Америці, маючи можливість залишитися там жити назавжди, я повернувся в Україну, оскільки для мене слово «Батьківщина» ніколи не було порожнім звуком.

***

Ставлення до Росії та України (зі всіма складовими) мало в чому змінилося серед мешканців південного сходу навіть через рік після анексії Криму і розв'язаної війни на Донбасі. Про це свідчать і це підтверджують соціологічні дослідження. Наприклад, результати досліджень, проведених 14-23 лютого 2015 Київським міжнародним інститутом соціології, які були озвучені 25 березня в УНІАН. Метою цього дослідження було виявити, як мешканці України сприймають тези російської пропаганди. Природно, що захід, центр і південний схід країни видали різні результати. Ось їхні дані: на заході України індекс результативності російської пропаганди становить 12 відсотків, у центрі — 19, на півдні — 32, на сході (включаючи Донбас) — 48. У Києві — 21. Найменший вплив російська пропаганда має у Львівській області — 8%, найбільше — в Донецькій, Харківській (50), Одеській (42), Луганській (38), та Миколаївській (32). Мене, мешканця Херсонської області, тішить, що моя область у цьому питанні не є серед лідерів…

Але чому південний схід саме такий? І що може його змінити? До вашої уваги трохи історії. Коли розвалився Радянський Союз, тільки прибалтійські країни пішли шляхом демократії без всяких проблем. Їм у порівнянні з іншими не так довго промивали мізки, як і жителям країн Варшавського договору, що потрапили під «комунізм» тільки після Другої світової війни. Нас же обробляли давно, маю на увазі південний схід України. У Росії запанували нові царі-президенти (там по-іншому неможливо). У Білорусії обрали комуніста, що призвело (логічно) до справжньої диктатури незмінного президента батька Лукашенки. У Туркменії також прийшов до влади колишній комуніст, і також перетворився на Туркменбаши (батька всіх туркменів). В Україні, звичайно ж, проголосували за ставленика комуністичної партії. А за кого ж іще? Схоже, мало нам було безпросвітних сімдесят років, і справа не в тому, що захотілося ще, просто по-іншому не могли, в силу своєї совковості.

Народи Європи, як тільки їм вдавалося звільнитися, ставили президентами дисидентів, демократів (у Польщі Леха Валенсу, у Чехії —Вацлава Гавела) і як наслідок, можна подивитися, як вони живуть сьогодні, і як ми ... їздимо до них на роботу. У нас обрали комуніста Кравчука, а дисидента Чорновола обізвали «бендерой» і залишили за бортом. «Ух, бендера!» — це на зразок «ух, жид пархатий». Це означає «поганий». За визначенням, хоча чому саме поганий переконливо відповість мало хто. Якісь дикі страхи на кшталт українізації, «відокремить нас від Росії» та іншої маячні, що легко походить на політичну мудрість саме на південному сході України. Хоча на заході України чомусь немає прототипу «бендери» для жителів півдня... Виховані «Правдою» люди не змогли побачити принципової різниці між компартійцем, який спокійно робив партійну кар'єру в часи застою, і людиною, що сиділа в катівнях за Україну, за її незалежність, за свої переконання, при цьому без найменшої надії на успіх (адже ніщо тоді не віщувало швидкий кінець імперії). Ця людина принципова, їй можна довіряти, але люди воліли радше комуніста, аніж «бендеру». З цього все й почалося. І тривало більше двадцяти років...

Не виправдав себе комуніст Леонід Кравчук, і на наступні вибори від комуністів пішов Леонід Кучма, і знову народ виніс його у президенти (а кого ж іще?) І знову за рахунок південного сходу. Потім правила гри змінилися, комунізм себе вичерпав, а люди від нього залишилися, тільки під новими гаслами, програмами, партіями. Залишилося також протистояння заходу і південного сходу. І знову вибираємо: Кучма чи Чорновіл? І занепокоїлися певні люди, заворушилися, замаячив на горизонті привид поразки — надто популярним став Чорновіл — і от машина кандидата в президенти потрапляє під «КамАЗ», що викотився впоперек дороги. Конкурентів у Кучми не стало, і зійшов Леонід Данилович на другий термін.

Янукович — Ющенко. Помаранчева революція. Так, це був сплеск активності, країна заворушилася, про неї дізнався весь світ. Всі говорили: в Росії це неможливо, там інший менталітет, українці молодці. Піднялися, відстояли демократію. Легко відстояли і так само легко розбазарили ....

Але принаймні, Ющенко інтелігент, він освічений і вміє викласти свою думку, не відчуваючи браку слів. Він не видавав ляпсусів, не робив помилок, смішних навіть для першачка. А от Віктор Янукович не дружить з літературою, географією, орфографією, і ще багато чим іншим (головою?). За кілька років він встиг збагатити нас об'ємним томиком «янукізмів». Коли він їздив по країні в передвиборчому турне і чудив по повній, я особисто був твердо переконаний, що цим він розгубить якщо не всі, то багато голосів виборців, що його «перли» відкриють людям очі. Але де там, схоже, виборці самі недалеко втекли від кандидата за рівнем знань і взагалі не помітили нічого дивного (чому б Чехову і не бути великим українським поетом). Їх не налякало і кримінальне минуле кандидата. Їм цілком вистачило пояснення, що він сидів ні за що, що його свого часу підставили, що на сьогодні судимості з нього зняті. У такій країні живемо, тут осла можуть назвати левом, якщо того потребуватиме момент. Невже незрозуміло, що це блеф на державному рівні? Та якщо так і було насправді (сидів не за своє), то як можна обирати президентом людину, яку, як останнього телепня, кілька разів підставляли і садили ні за що?!

Віктор Янукович, будучи неосвіченим, недорікуватим, тричі судимим, став президентом найбільшої країни в Європі, за що мені було дуже соромно. Так уже трапляється, що південний схід чисельно перевершує західні області України, тому наша частина країни на багато років визначала життя України, обираючи президентами і депутатами не тих людей. І Янукович не був непорозумінням. Це була наша доля, але не зіслана Провидінням згори, а обрана нами самими. Щоби згодом зрушилося те, що при іншому розкладі спало б ще не один десяток років, відкидаючи Україну на цивілізаційні задвірки і прирікаючи на економічну відсталість.

***

Сумно було дивитися, як у Криму люди, головним чином старшого віку, («народжені в СРСР»), йшли на «референдум» з сяючими очима, червоними прапорцями в руках, і голосували під патріотичну музику радянських часів. І ця музика, і загальна атмосфера не були випадкові. Ця атмосфера створювалася і підігрівалася штучно, кидаючи свої зерна на сприятливий ґрунт. Адже люди йшли не просто в Росію, а рухалися у бік свого радянського минулого, ідеалізованого — після двадцяти років — минулого. І шкода, і ні цих людей, які прямують у бік міражу...

Люди не розпрощалися з минулим, оскільки воно не було віднесене до розряду помилок історії. Чомусь пригадувалося щось добре і не бралися до уваги всі ті жахливі злочини, які здійснювалися цією антилюдською і богоборчою системою. Тому що не торкнулося особисто? Але навіть нащадки тих, по кому прокотилася катком енкаведистсько-кагебістська машина, в цілому говорять про Союз з теплотою в голосі. Говорять щиро. У романі Джорджа Оруелла «1984» описується, як у тоталітарній системі розсудлива і вільна людина, пройшовши всі етапи і фізичної, і психічної обробки, врешті-решт, щиро полюбила «Великого брата»...

Коли помер зразковий «Великий брат» — диктатор Коба, більш відомий як батько всіх народів Сталін, радянські люди, раптово осиротівши, не знали, як вони завтра житимуть без нього, і чи зійде сонце взагалі. Об'єктивно, горець не зробив жодного доброго діла, а майже ціла країна упадала за ним всією душею. Радіо, телебачення, газети ліпили образ, який категорично розминався з дійсністю, але віра, яка в декому пережила і Хрущовське розвінчання культу особи, і горбачовську перебудову з відкриттям майже всієї правди, живе донині (хоч кіл на голові чеши). Такою є сила віри (шкода, що об'єкт не той).

***

Є пряма залежність між совковістю і вірою російській пропаганді. Чим більше совковості, тим більше віри в «київську хунту», навіть попри те, що сам можеш бачити, бо живеш в Україні. Фашисти і хунта в Києві і переслідування російськомовних — це те, проти чого озброєно повстав Донбас. Але ж немає ні першого, ні другого, ні третього (навпаки, все українське забороняється на територіях ДНР і ЛНР). Немає формальних, озвучених підстав для війни — вона більше року безглуздо триває (якщо не вважати інтересів Путіна і Ко). На початку я наводив дані статистики стосовно південного сходу, який тут відсоток тих, хто вірить тезам пропаганди країни-агресора. Можу навести дані моїх особистих пошуків у цьому питанні серед протестантів Херсонської області, і можу з упевненістю сказати, що такий розклад і у всіх інших областях півдня України. Таких «віруючих» серед віруючих не більше одного відсотка, а серед служителів ще менше. Ці дані підтверджують мою тезу про пряму залежність між совковістю і вірою пропаганді, що розрахована на цю ж совковість.

У протестантів є антивірус проти совковості через те, що в Радянському Союзі боролися з християнством, віруючими, релігією, церквою. Тому ми і дивимося на Союз через призму його богоборства й антилюдяності. Розвал цієї імперії зла ми приймали з радістю, оскільки розвалювалося не просто якесь територіальне утворення, а сама ідеологія, що утримувала це утворення в його межах. Комуністи сприймали релігію як головного конкурента в боротьбі за душі людей. А диктатурі мало володіти тілом людини, їй потрібно володіти й душею, з її добровільної згоди, що майстерно описав у згадуваному романі Оруелл. Християн переслідували аж до фізичного знищення і в Римській імперії (на зорі свого зародження), і в імператорській Японії, і в гітлерівській Німеччині, і в такому милому декому Радянському Союзі... Процес декомунізації на південному сході України, слава Богу, почався. Десь він іде швидше, десь повільніше, але головне, що цей процес незворотній. Я впевнений, що через якийсь час між заходом, центром, півднем і сходом країни не буде великих відмінностей, як було раніше, і на яких грали недобросовісні політики. Про «червоний пояс» залишаться тільки спогади. Війна закінчиться. А люди звернуть свої погляди до неба. Амінь, тобто «хай так буде»!

Віктор МАНЖУЛ