Кого об'єднує УПЦ (МП)?
Ідеологічна історія автономного буття колишнього Українського екзархату Московського патріархату вельми химерна і суперечлива. Розпочавшись з одноголосного звернення до РПЦ МП про надання автокефалії Української Церкви в 1991-му, вона продовжилася непевним статус кво за патріотично налаштованого митрополита Володимира, а тепер завершується чітко промосковською позицією, різко контрастуючи з рішучим звільненням українського суспільства і держави від пережитків пострадянського російського імперіалізму.
Дотримуючись конформістської парадигми «сергіанства», УПЦ МП не може вступити у відкриту конфронтацію з нинішньою державною владою України. Але керівництво Церкви робить все, щоб звести до формального мінімуму свою співпрацю з цією владою і, вже у кожному разі, не надає їй жодної ідейно-політичної підтримки. Різними способами УПЦ МП намагається поставити себе «над сутичкою», то називаючи оборону української держави від зовнішньої агресії «громадянською війною», то представляючи себе в якості єдиної структури, яка ще бодай якось об'єднує громадян України по обидва боки від лінії фронту. Таким чином, УПЦ МП намагається взяти на себе (принаймні, на рівні пропаганди) консолідуючу функцію, яку нібито втратила українська держава внаслідок подій лютого-березня 2014 року.
Один із основних ідеологів нинішньої УПЦ МП, її керуючий справами митрополит Антоній (Паканич) заявив в одному зі своїх інтерв'ю в грудні 2017 року: «Єпархії Української Православної Церкви залишилися єдиними структурами, які присутні... по обидва боки лінії розмежування... [Ми] залишилися єдиною сполучною ланкою з тими непідконтрольними територіями... Наші священики... реально об'єднують людей, а якщо людей, то і країну». З розвитком сюжету з канонічної автокефалією Української Церкви, яку може їй надати Константинопольський патріархат, риторика митрополита Антонія, глибоко інтегрованого в структури вищого церковного управління РПЦ МП в Москві, стає все більш жорсткою. Він постійно звинувачує владу України у втручанні в церковні справи, в «гоніннях» на УПЦ МП, а за більшістю депутатів Верховної Ради навіть не визнає права називатися християнами.
Із заявами про унікальну консолідуючу роль УПЦ МП виступають також ангажовані нею політтехнологи й експерти. Зокрема, глава Фонду «Українська політика» Костянтин Бондаренко заявив у травні 2017 року, що тільки УПЦ МП об'єднує і Захід, і Схід, і навіть Крим, звинувативши владу в бажанні «знищити» цей «єдиний об'єднуючий фактор». Ще далі пішов директор Інституту аналізу та менеджменту політики Руслан Бортник, нагороджений орденом УПЦ МП, заявивши в січні нинішнього року, що тільки ця Церква зберігає для України «надії не лише на повернення полонених, але і на реінтеграцію Донбасу, повернення бодай соціальної комунікації з Кримом. УПЦ залишається єдиним інструментом, який "зшиває" Україну з цими територіями». При Януковичі Руслан Бортник служив помічником скандально відомого депутата від «Партії регіонів» Вадима Колісниченка, автора закону, який фактично витісняв українську мову з офіційного вжитку на значній частині території України. У 2014 році Вадим Колісниченко підтримав анексію Криму Російською Федерацією. Тему «унікальної ролі» УПЦ МП просуває в ЗМІ і віце-прем'єр України часів Януковича Роман Безсмертний, який буквально днями заявив, що без цієї Церкви «вирішити питання війни і миру [на сході України] буде неможливо».
Такий погляд на УПЦ МП поділяє й офіційна московська пропаганда, зазвичай не впевнена в потребі збереження територіальної цілісності України навіть за умови відділення від неї Криму і Донбасу. Відлуння цієї пропаганди можна знайти в публікації авторитетного Кестонського інституту (Великобританія), підготовленій його московським експертом Романом Лункіним. На його думку, тільки УПЦ МП може «об'єднати в одній державі Захід і Схід України, непримиренних опонентів, яких зіштовхнула війна вже у всіх частинах України». Намагаючись зняти з предстоятеля РПЦ МП його частку відповідальності за події на сході України, Лункін стверджує, що «за погодженням з патр. Кирилом митр. Онуфрій надсилав листи з благанням до В. Путіна не розділяти Україну».
Наскільки перераховані вище декларації та надії відповідають реальним можливостям і, головне, бажанням керівництва УПЦ МП? Зрозуміло, в такій формі це питання звучить занадто широко — можливості і бажання різних церковних діячів в нинішній непростій історичній ситуації можуть дуже варіювати. Тому обмежимося аналізом позиції предстоятеля УПЦ МП, який керує справами цієї Церкви, і офіційних представників тих її єпархій, які безпосередньо стикаються з лінією протистояння в Криму і на Донбасі.
У Берлінській декларації Парламентської асамблеї ОБСЄ, прийнятій 11 липня, констатується «придушення культурних, релігійних та інших проявів української ідентичності» в Криму. Європейські парламентарі мають на увазі фактичну заборону української мови на півострові, припинення викладання цією мовою, закриття україномовних ЗМІ і практичну ліквідацію всіх громад УПЦ КП, крім сімферопольської. Офіційний сайт Кримської єпархії УПЦ МП, як і офіційні органи російської влади, що контролюють Крим, визнають вклад Церкви Московського патріархату в ці драматичні процеси на півострові. Незважаючи на своє входження до складу Української Церкви Московського патріархату, три її єпархії, розташовані на території Криму, уникають згадки України в своїх юридичних документах. У 2014 році в Криму відбулася масштабна кампанія з заміни вивісок храмів і церковних установ: на нових вивісках ніяка Українська Православна Церква вже не згадується. Вже через три місяці після анексії Криму, в червні 2014 року, були прийняті нові статути кримських єпархій УПЦ МП, приведені у відповідність до російського законодавства, причому владні органи РФ затвердили не ті редакції статутів, які прийняв Синод УПЦ МП, а інші — виправлені в Москві юридичною службою РПЦ МП. Нові статути ставлять кримські єпархії в досить двозначне становище: все їхнє майно тепер перебуває в розпорядженні РПЦ МП, а Патріарх Московський наділяється правом вето на призначення кримських архиєреїв, хоча за статутом УПЦ МП остаточне право на їх призначення має лише Синод в Києві. По суті, це означає вилучення кримських єпархій з юрисдикції автономної УПЦ МП при збереженні лише номінальною зв'язку з нею. Свіжим прикладом повної неповаги Московської патріархії до цього номінального зв'язку став візит до Криму керуючого справами патріархії митрополита Варсонофія (Судакова) 25-29 червня цього року. Цей візит не був погоджений з предстоятелем УПЦ МП, причому Варсонофій об'їжджав парафії і офіційно зустрічався з владою. З огляду на високий ступінь мілітаризації Криму в умовах анексії, чимало було зустрічей з представниками російських силових структур, в тому числі ФСБ.
Але буденна практика кліриків кримських єпархій РПЦ МП з насадження на півострові «русского міра» і «повернення в рідну гавань» виходить за межі сухих юридичних формул. Спочатку різали очі повідомлення інформаційних агентств про те, як черговий клірик Української (!) Церкви в Криму освячує російську зброю, військові частини, прапори і т.п., промовляючи при цьому клятви довічної вірності Москві і прокльони на адресу України. Характерним елементом проповідей духовенства УПЦ МП в Криму, в тому числі єрархів, які очолюють єпархії, стало нав’язування російської ідентичності, уявлення православ'я насамперед як зберігача традицій і звичаїв російського народу. Наприклад, митрополит Феодосійський і Керченський Платон, освячуючи на початку березня черговий російський військовий об'єкт в Криму, так позначив пріоритет національного над релігійним: «Побудувати святилище для очищення духу — це завжди було на Русі Великій. Ми збираємо крихта за крихтою наші давні традиції».
Ще більшим радикалізмом і прямим екстремізмом вирізняються антиукраїнські висловлювання представників УПЦ МП на Донбасі, де, на відміну від Криму, вже більше 4 років не припиняється війна і постійно гинуть люди. Немало священиків УПЦ МП в цьому регіоні взяли в руки зброю і вбивали солдатів Збройних сил України, воюючи на боці незаконних збройних груп, якими прикривається РФ. У перші місяці війни особливими звірствами вирізнялося угрупування «Російська православна армія» («РПА»), яка воювала під червоним прапором з зображенням Нерукотворного Образа Спасителя. Терористи з цього угрупування зізнавалися, що вони відправляють реактивні снаряди в бік українських з'єднань і населених пунктів з молитвою, а всю смертоносну зброю «армії» неодмінно освячують і кроплять свяченою водою. Активісти «РПА» сприймали свою участь у війні проти України як «священну боротьбу», на зразок православного джихаду, де вони борються з воїнством Антихриста. Адепти «РПА» були зобов'язані регулярно причащатися, засуджували «розколи» і сповідували свою вірність «єдино канонічній» Церкві Московського патріархату. Певне уявлення про «релігійні цінності» послідовників УПЦ МП серед донецьких бойовиків можна скласти, почитавши опис «місіонерської бесіди», яку вони провели з заарештованим греко-католицьким священиком, який служив у Донецьку, о.Тихоном (Кульбакою): «У мене були зав'язані очі, що давало надію, що залишуся живим, — згадує священик. — Мене штовхнули до стіни і наказали молитися. Я почав молитися вголос. Над моєю головою пролунала автоматна черга... Вони забрали мої таблетки, кажучи: "Ти наш ворог! Ти будеш довго і повільно вмирати, поки не навернешся"». Ідеолог «РПА» Ігор Друзь так викладав своє «богослов'я війни»: «З українського боку православних немає взагалі, тому що жодна воцерковлена православна людина не піде воювати проти Новоросії, єдність Святої Русі — це воля Божа».
Немає відомостей про жодну заяву єрархів УПЦ МП, які служать у непідконтрольних Україні районах Донецької і Луганської областей, із засудженням терористичних угрупувань, які контролюють ці території, або бодай із закликом до припинення ними кровопролиття і військових дій. Навпаки, єрархи УПЦ МП охоче беруть участь в заходах, що проводяться лідерами терористичних угрупувань, і, благословляючи їх, надають їм видимість «легітимності» в очах місцевого населення. Найбільшою активністю в цьому плані вирізняється єпископ Новоазовський Варсонофій (Винниченко) — вікарій Донецької єпархії УПЦ МП, що не відвідує контрольовані Україною території і, ймовірно, спеціально виділений главою єпархії митрополитом Іларіоном (Шукалом) для «робочих контактів» з ватажками терористів. 11 травня 2015 р. єпископ Варсонофій офіційно брав участь у «святкуванні Дня Республіки», присвяченого річниці незаконного «референдуму про незалежність ДНР». 8 травня того ж року архєпископ Макіївський Варнава (Філатов) і єпископ Новоазовський Варсонофій (Винниченко) під прапорами РФ, СРСР і «Новоросії» здійснили чин закладення каплиці на честь святого Олександра Невського на території меморіального комплексу «Савур-Могила».
Абсолютна більшість духовенства УПЦ МП, що служить на непідконтрольних територіях, періодично виголошує з церковного амвона проповіді про «Новоросію», «звірства київської хунти», «бандеро-фашистів» і т.п., повторюючи найвульгарніші штампи російської пропаганди. Говорити про якийсь вплив християнської етики або взагалі будь-яких гуманітарних цінностей на подібні проповіді недоречно: амвон в «ДНР/ЛНР» перетворився на амбразуру ідеологічної війни. Але найбільша трагедія в тому, що подібна риторика близька адептам УПЦ МП і в інших регіонах України, і лише зовнішні рамки дещо обмежують її відкрите використання в церковній проповіді. Втім, СБУ постійно рапортує про викриття чергового сховку прихильників «русского міра» на території того чи іншого монастиря і храму УПЦ МП — і в подібних сховках зберігаються далеко не тільки агітаційні матеріали, а й зброя. Складається враження, що в УПЦ МП градус проросійських настроїв прямо корелює зі ступенем воцерковленості і залученості в церковно-політичне життя: більшість хресних ходів, організованих цією Церквою, неможливо відрізнити від політичних демонстрацій — і за гаслами, які несуть «прочани», і за складом учасників на чолі з депутатами «Опозиційного блоку».
Анексія Криму і війна на Донбасі почалися, наскільки ми пам'ятаємо, з того, що на початку 2014 року представники УПЦ МП привезли для поклоніння віруючих «Дари волхвів», які супроводжували майбутні спонсори та польові командири російсько-української війни, зокрема, Костянтин Малофєєв і Ігор Гіркін (Стрєльцов). Перевозячи святиню зі спірною репутацією різними регіонами України, вони проводили «рекогносцировку», маючи на увазі швидкий початок військових дій.
Викладені вище факти змушують по-новому поглянути на формулювання, з яких починається ця стаття. Так, серед єпископів, кліру і мирян УПЦ МП є патріоти України, і їх кількість поступово зростає, але, так би мовити, колективна ідентичність цієї Церкви досі заснована на імперській або, якщо завгодно, пост-імперській моделі з центром у Москві. Ідеологи УПЦ МП дійсно пропонують якусь програму подолання «протиріч» Сходу і Заходу, але вона зорієнтована на «москвоцентризм», на повернення до «великоруського» типу церковного благочестя, до московського історичного міфу, до «меншовартості». Причини вірності цій явно застарілій, історично неспроможній моделі можна шукати в різних сферах — психологічній, культурній, політичній, фінансовій... Цьому можна присвятити окреме дослідження. У нинішніх же політичних реаліях така ідеологія виливається в практику подвійних стандартів: навіть якщо допустити для УПЦ МП таку міру аполітичності, за якої вона може бути «рівновіддалена» від влади України та від влади Криму — «ДНР/ЛНР», то доведеться відповісти на питання — чому її представники в Україні не роблять у відношенні до влади України тих символічних жестів, які здійснюють її представники в Криму чи терористичних «республіках» у відношенні до тамтешніх місцевих властей? Чи можна собі уявити з боку єпископів УПЦ МП в Криму або на Донбасі таку ж форму «протесту проти війни», яку дозволив собі митрополит Онуфрій в українському парламенті, демонстративно не вставши при поминанні загиблих Героїв України? Чи можна бодай припустити думку про те, щоб єпископи УПЦ МП в Криму або «ДНР/ЛНР» публічно заявили і звернулися до світової спільноти з скаргами про порушення прав людини на свободу віросповідання в цих регіонах? Але ж там, на відміну від України, люди сидять «на підвалах» і навіть гинуть за свою віру!
Якщо чесно відповісти на ці питання, то доведеться визнати: нинішнє керівництво УПЦ МП бачить лише один спосіб «возз'єднання» України — це її покаянне приєднання до «русского міра», в різних своїх варіаціях втіленого в Криму і на Донбасі...
Олександр Солдатов
