Інтерв’ю з Богданом БАТРУХОМ, директором B&H Film Distribution and Consulting, офіційним дистриб’ютором United International Pictures, Paramount, Dream Works, Walt Dіsney, власником мережі „Кінопалац”
На конференції „Моральні дилеми бізнесу”, яку Інститут релігії і суспільства УКУ проводив 3-4 квітня у Львові, одним з головних доповідачів був Богдан Батрух. Його доповідь стосувалася морально-етичних дилем, які існують у бізнесі, життєвої орієнтації і відповіді на запитання: де ми є і куди ми йдемо? Доповідач запропонував як засаду балансу між бідністю і багатством – любов у її християнському розумінні. Окремо він зосередив увагу на питанні святості і мистецтва у сучасному світі. Як відзначили учасники конференції, можна було припустити, що доповідач має богословську освіту.
— Ваш виступ на конференції „Моральні дилеми бізнесу” складав враження, що говорить професійний богослов. Наскільки важливу роль відіграє питання релігії у Вашому житті, в роботі зокрема? Наскільки те, що ви є людиною віруючою, впливає на Ваш бізнес?
— Я не є професійним богословом. Уже саме визначення «професійний богослов» мене лякає. Я є живою людиною і для мене питання, якщо вони є, то є серйозними. На них треба якось відповідати. В міру своїх можливостей, намагаюся щиро відповідати на ці запитання, бо інакше навіщо їх ставити узагалі. Кожна людина, яка складає те, що називається Церквою, незалежно від стану чи професії, має давати відповіді на запитання...
— Наш кіноринок є далеко не таким, яким би його хотіли бачити люди віруючі. Як Ви оцінюєте його зі середини?
— По-перше, сам по собі кінематограф є дуже корисним явищем, тому що він є живим мистецтвом, одним з небагатьох в сучасному світі, оскільки люди емоційно можуть переживати кіно. По-друге, Україна є в не дуже зручній ситуації щодо кінематографу, оскільки це є дуже тонка індустрія, яка вимагає ресурсів, вимагає талантів, правильного порядку речей. В Україні цією справою повинне займатися Міністерство культури. На жаль, Міністерство культури в Україні є ще залишком радянських часів. Через те ця інституція абсолютно нездібна до того, щоб українська кіноіндустрія могла творити якісь позитивні речі.
— А чи можете Ви, як власник мережі «Кінопалац», впливати на ситуацію, залишати осторонь, так би мовити, вибирати ті фільми, які для Вас, як для християнина, є недобрими чи відкидати шкідливі?
— Так, ми можемо не брати ті фільми, які вважаємо шкідливими, і це дуже часто робимо. Це однозначно є фільми жахів, наповнені насильством, яке переходить межі. Якщо йдеться про питання еротики, то таких фільмів у нас нема. Що ж до решти критеріїв, то люди зазвичай просто голосують ногами: йти їм на цей фільм, чи не йти.
— Чи зіштовхувалися Ви з ситуацією, коли були люди, зацікавлені проштовхнути недобрі фільми?
— Я б не назвав ті фільми такими, які є недобрими, вони є недобрі для загального показу. А для показу в певних колах, де спеціалісти можуть аналізувати тип психологічної проблеми, вони можуть бути абсолютно допустимими.
— У своїй доповіді Ви говорили про те, що не завжди фільм, який наповнений насильством, є поганим. Як приклад, наводили фільм «Страсті Господні». Та дуже багато насильства, але, напевне, цей фільм не спонукає до наслідування цього насильства.
— Щодо насильства, то у фільмі не так важливий сам факт його існування, як спосіб, за допомогою якого воно представлене. Якщо у фільмі є захоплення насильством, його пропаганда, то, очевидно, що це є дуже небезпечний момент.
— Чи Ви робите такий аналіз, за допомогою якого можна визначити, що найбільше в Україні люди хочуть дивитися?
— В Україні найбільше хочуть дивитися романтичні комедії, загалом речі романтичні — саме вони є найбільш успішними фільмами. Далі йдуть великі епічні картини, де зображений певний історичний період з його конфліктами та питаннями. Після цього йде фантастика, казки, фільми про нереальний світ.
— Зараз переживаємо не лише час економічної кризи, а й кризи психологічної для багатьох. Чи ця криза якось відбилася на смаках та потребах глядача?
— Від минулого року усі фільми є дубльовані українською мовою. Був страх, що глядачі не підуть на фільм. Дивним було те, що на самому початку кризи, коли була така невизначена ситуація, у східних регіонах масово підвищується продаж квитків. Цьогоріч продаж квитків на 70% є більшим у порівнянні з минулим роком. 70% – це по зборах, а 40% — узагалі від кількості проданих квитків. Масовий похід в кіно в часі кризи, коли усе кіно є українською мовою, — це надзвичайно цікаво.
— Як Ви думаєте, з чим пов’язаний такий факт? Чи людей так манить українська мова, чи вони шукають емоційного розслаблення у такий напружений час?...
— Думаю, що в Східній Україні люди потребують речей, які є якісною українською мовою, тому що вони себе декларують як українці, а не мають доступу до цієї мови, хоча хотіли би мати з нею контакт, можливо, пригадати її. Це можна назвати пов’язанням з елементами травматичними, бо те, що вони не говорять цією мовою, вони не є з того горді, вони потребують, так би мовити, висказання, подолання такого травматичного бар’єру. Як на мою думку, таких людей в Донецьку є до 70%, в Одесі їх також більшість — до 60%. В кожній області їх є дуже багато.
— Багато хто стверджує, що український переклад став суттєво кращим. У багатьох випадках він якісніший за російський.
— У Росії, наприклад, ніхто не приділяє великої уваги дубляжу фільмів російською мовою. В них нема з цим проблем, тому до перекладу залучені часто випадкові люди, лише тому, щоби було дешевше. Їх дубляжі не є високого рівня. В Україні ж це є справа принципу, і ніхто на цьому не заощаджуватиме. Підбирають професіоналів. І, напевне, власне з цієї причини виникає ця різниця.
— Повернемося до теми конференції. Уже впродовж багатьох років Ви працюєте в Україні, чи відчуваєте якісь зміни у сфері підприємництва? Чи стає український бізнес моральнішим, чи відчувається в ньому бажання тих, які хочуть бути більш соціально відповідальними?
— Потреби є, зміни ж невеликі, і, я думаю, загалом по Україні ці зміни дуже пов’язані з тим, як швидко Україна йтиме в напрямку Європейського Союзу. Я думаю, що лише стандарти, закони і принципи Європейського Союзу можуть щось змінити тут, у бізнес-середовищі, в Україні. Насамперед це чітке визначення необхідних стандартів, очищення, реформа судової системи. Це ті речі, які змусять бізнесменів працювати чесно, інакше в Україні відбудеться латиноамериканський варіант, що було б дуже неприємно.
— Як Вам, як християнину, доводиться вести тут бізнес. Чи не доводиться заходити у конфлікт зі совістю?
— Ми — у винятково привілейованій ситуації, тому що ми одержуємо продукцію з-за кордону та маємо розповсюджувати її в Україні вже в формі, яка є відповідною для цієї країни. Ми не маємо контакту з українським бізнесом як таким, ми не пересікаємося майже взагалі з тим, що тут відбувається, ми нічого не продукуємо в Україні, нічого не вивозимо з України тощо. Ми маємо щастя, вважаю, що наша ситуація є винятковою.
— Щодо українського кінематографу, то Ви взагалі не використовуєте його продукції?
— Ми майже не робимо показу українських фільмів, ми не робимо українського кіно, хоч би й хотіли, навіть декілька разів пробували це зробити, але це виявилося дуже важким завданням.
— Яка причина цього: чи в тому, що немає державної підтримки кіноіндустрії, чи продукція дуже неякісна?
— Головна причина – в тому, що Міністерство культури зорієнтоване на осмислення бюджетів, а не на продукцію фільму.
— Є багато фільмів, які мають християнську основу, релігійну. Чи користуються популярністю такі фільми?
— Дуже великою популярністю. Очевидно, багато хто чув про фільм «Страсті Христові», який мав надзвичайно високі результати в Україні. Є й інші фільми, наприклад, «Хроніки Нарнії». Це приклади фільмів, де Церква прямо організовує походи в кіно. І таких фільмів є дуже багато, не масово, але достатньо. Та тематика є жива, через те вона й демонструється в кіно. Кіно є досить демократичною формою участі в культурі.
— Окрім кіно, Вам добре відомий і український телеринок. У нас ще немає багато християнських програм, але як Ви оцінюєте ті, що транслюються сьогодні по телебаченню?
— По-перше, проведемо межу між телебаченням та окремими фільмами. Кожен фільм, який ми показуємо, перевищує своїм бюджетом 50-150 мільйонів доларів зазвичай. Це колосальні гроші, тому, звичайно, ніхто не ризикуватиме піднімати у такому фільмі маргінальні теми, теми, які не цікавлять чисельну аудиторію. Тому ці фільми є високого рівня.
Телебачення ж великою мірою вживає дешевий продукт, а відповідно до цього — і низькоякісний. І там проблеми є уже зовсім іншого рівня, дуже часто — дуже великі проблеми.
Що ж до окремих каналів чи передач на українському телебаченні, то, наприклад, телеканал «Культура» міг би бути набагато кращим. Хотілося б, щоб він був таким. Дуже здивований я телеканалом «Глас», який, на мою думку, в тих обставинах, які є в Україні, дуже позитивно відрізняється. Дуже приємно, що таке явище є в Україні. Знаю, що в інших країнах цього немає. І це мене дивує. Я не бачив такого каналу ні в Польщі, ні в Франції, ні в Німеччині... Я думаю, що коли говоримо про релігійну тематику на телебаченні, то перевагу слід надавати створенню окремого тематичного каналу, бо окремі передачі губляться на загальному каналі, їх пристосовують під формат.
— Існує думка про потребу зміни ЗМІ, телебачення зокрема. Наші діти виростають набагато більш обізнаними з засобами комунікації, ростуть у світі широкої пропозиції через ЗМІ. Як на Вашу думку, слід було б пристосовувати до них той самий теле-, кіноринок.
— Якщо говорити про тематику, то не думаю, що тут є велика різниця. Різниця ж полягає у виді медіа, які використовуватиме молодь, діти. Це насамперед Інтернет. Наприклад, молодь дуже багато часу витрачає на комп’ютерні ігри. Потрібно було б застосовувати цей ресурс, щоб показувати молоді речі, які для неї мали б набагато більшу інтелектуальну вагу. Усі способи праці з Інтернетом є дуже важливі для того, щоб мати контакт з сучасною молоддю.
— Дуже дякую за розмову.
Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ.
Львів, 4 квітня 2009 року