Created with Sketch.

«Коли говорить слово молитви, політика має замовкнути»

14.07.2013, 09:15

Минулої суботи поляки й українці провели спільну акцію вшанування невинно убієнних жертв Волинської трагедії 1943 року

Минулої суботи поляки й українці провели спільну акцію вшанування невинно убієнних жертв Волинської трагедії 1943 року

Багатолюдну й емоційну акцію, котра відбулася в колишньому містечку Порицьк (тепер — Павлівка), що неподалік державного кордону України й Польщі, названо громадською ініціативою вшанування пам’яті жертв Волинської трагедії 1943 року. Десять років тому з Павлівки фактично почався процес взаємного прощення, коли на відкритті пам’ятного знака жертвам міжетнічного конфлікту президент Польщі Олександр Квасневський та президент України Леонід Кучма від імені своїх народів сказали: «Пробачаємо і просимо прощення».

Організували спільний захід, у якому взяли участь українські та польські громадяни, представники інтелігенції з Києва і Львова, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки та Український католицький університет, а співорганізаторами виступили Польсько-український форум, Освітня фундація Яцека Куроня, Фонд родини Шептицьких, Об’єднання українців у Польщі, Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпропетровськ), Південно-східний науковий інститут у Перемишлі.

Власне, це була спільна молитва під час екуменічного богослужіння, бо саме такого вшанування і такої пам’яті насамперед потребують невинноубієні.

— І в Старому, і у Новому завітах є заповідь Божа, до якої немає ніяких коментарів, бо вона цього не потребує: «Не убий». І кожен народ, котрий шанує Господа, її визнає з однієї простої причини: від небуття до буття людину кличе Бог. І життя людське, як і смерть тілесна, — тільки у Його волі. Погляньте на це кладовище: ми не бачимо, хто тут похований, якої національності, статі, віку... Усіх покрила одна земля. Тому Божа заповідь любові до Господа і ближнього має спонукати нас усіх тут просити прощення і каятися самим, — говорив у своїй проповіді митрополит Луцький і Волинський Української православної церкви Київського патріархату Михаїл.

Лукаш ЯСІНЯ, історик і публіцист, Люблінський католицький університет:

— Польсько-українське єднання — це дуже важлива справа, яку обом народам треба робити ліпше, ніж ми її робимо зараз. Моя сім’я внаслідок тих подій була виселена з території сучасної Рівненської області 1944 року. Я народився і жив у Грубешові, де мешкає багато людей, родини яких так само свого часу жили на території Волині. Вони багато згадували, і мені дуже важливими були ці спогади, бо я прагнув розібратися у подіях, про які йшлося. Для мене це було дуже важливо: зрозуміти. Дуже радий, що тепер ми спільно працюємо над цим порозумінням. Я вже не маю проблеми з того, чи прощати українців, чи треба українцям прощати поляків... Думаю, нам треба говорити про історію, разом жити і молитися за невинноубієнних.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік:

— Я, маючи відношення до створення української незалежної держави, глибоко жалкую, прошу пробачення у поляків за дії українців і пробачаю полякам за їхні дії проти українців. Але виникає здивування: вибачення і пробачення вже зробили наші президенти, то чому ми знову повертаємося до цих подій? Чому це роблять у Польщі? Не дай Боже це почнуть повторювати в Україні, бо розгортання конфлікту не буде вигідним для українців. На Україну здійснюється шалений агітаційний і політичний тиск як з боку Росії, так і низки європейських держав. Поширюється думка, створюється враження, що Україна, яку колись підірвали трагедією масового вбивства голодом, ніби була у війні джерелом гітлерівського антисемітизму, що Україна не мала права на свою Українську повстанську армію. УПА, яка боролася проти загарбників, воювала не на польській, не на російській, не на німецькій, а на своїй, українській стороні. У сусідній державі бачать, що Україні важко. Що її уряду не вистачає грошей, що її можна політично розхитувати. Що, хтозна, може у майбутньому станеться так, що на Волинь можна буде претендувати. Все це утопія. Але що більшим стає розрив між адміністрацією і народом в Україні, то більше вона оживає.

Напередодні цієї акції у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки відбулася всеукраїнська наукова конференція «Волинська трагедія: через історію до порозуміння». Про те, що цей шлях ще надто непростий, підтвердило навіть вшанування невинних жертв у Павлівці та Сагрині. Гостру дискусію викликало прийняття спільної декларації під час семінару «В об’єднану Європу — примиреними».

Пережите і сьогодні не дає стати лицем до історії ні полякам, ні українцям, вважає професор Українського католицького університету, один із учасників громадської ініціативи Ярослав ГРИЦАК:

— Часто запитують: «І скільки ми маємо вибачатися?!» Маємо попросити вибачення так, як сказав Ісус Христос: сімдесят раз і по сім раз. Немає примирення як такого раз і назавжди. Про це дуже добре сказала свого часу Маргарет Олбрайт: «Примирення — це як їзда на велосипеді. Треба весь час крутити педалі. Щойно перестаєш крутити — падаєш». Бо завше, і з обох боків, будуть люди, які не хотітимуть примирення. І значення цієї акції, котра відбувалася в українській Павлівці та польській Сагрині, у тому, що вона відбулася на Волині, в епіцентрі тих трагічних подій. Бо завше мирилися поза Волинню: дискутували у Варшаві, Києві, Львові... Ця акція ще важлива тим, що вона громадська, що має церковну основу, бо коли говорить слово молитви, політика має замовкнути. Коли сьогодні ми всі разом, українською чи польською, промовляли «Отче наш», це змушує думати, змушує усвідомлювати слова «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватців наших». Я завжди казав, що повоєнна Європа постала із французько-німецького примирення. Польсько-українське примирення дає нам шанс на поширення Європи на Схід.

Микола ОНУФРІЙЧУК, голова Волинського обласного громадсько-культурного товариства «Холмщина»:

— У першому варіанті звучали слова про «сотні тисяч убитих поляків», про сплановану на Волині проти поляків акцію... Та на Волині стільки поляків у ту пору навіть не мешкало, скільки називають жертв деякі польські дослідники. А протиборство проти українців на території істинно українських земель — Холмщині — почалося ще задовго до липня 1943-го, яким датують початок Волинської трагедії. Українське село Пасіка було знищено польськими боївками ще 1942 року, а його мешканці, які вижили, були добиті у Сагрині. Того ж 1942-го знищили і село Майдан-Сопотівський, а проти української інтелігенції, священиків, навіть більш-менш освічених людей, громадських активістів українського походження на Холмщині почали репресії ще 1941 р., і тому всьому є документальні підтвердження. А українські села у нашому краї почали палити ще з весни 1943-го, далеко до місяця липня...

* * *

І цього разу, як і в минулі роки, представники волинян молилися спільно з громадянами Польщі у селі Сагринь, де ще п’ять років тому було споруджено згідно зі спільною міжурядовою програмою меморіал жертвам міжетнічного протистояння. Але цей меморіал досі урочисто не відкрито, не освячено так, як це відбулося з аналогічним пам’ятником у Павлівці. Натомість за цей час в Україні відкрито три аналогічні обеліски невинним жертвам польського походження. Від українців, каже Микола Онуфрійчук, вимагали документального підтвердження особи кожного, чиє ім’я мали викарбувати на стелі у Сагрині. Йому вдалося зібрати свідчення про понад 600 осіб, серед яких 60 — літні люди віком від 60 до 90 років, 300 осіб жіночої статі, діти — від колиски до підліткового віку. Тому говорити, що у цій біді винні українські повстанці, як стверджують часто у сусідній країні, вважає Онуфрійчук, просто гріх.

В обох народів, які Божою волею приречені бути сусідами, були і Каїни, котрі вбивали свого ближнього, і Авелі, які любили свого ближнього, як Господь заповів. Тому і виступ депутата Європарламенту від Польщі Павла Коваля про те, що у Європі не хочуть «Каїнового сліду», учасники акції громадського пошанування невинних жертв обох народів сприйняли як заклик простити і попросити каяття за минуле, бо без того не буде майбутнього.

Наталія МАЛІМОН

«День», 9 липня 2013

Читайте також