Понад половина українців — 54 % — називає себе прихильниками Православної церкви України. Натомість кількість прибічників УПЦ МП знизилась до 4 %, свідчить свіже соціологічне опитування КМІСу. На тлі російської війни розрив у сприйнятті вірян став майже чотирнадцятикратним, хоча ще два роки тому симпатиків ПЦУ було лише вдвічі більше, ніж Московського патріархату. Але ще раніше цілими десятиліттями УПЦ МП вважали найбільш канонічною і найбільш "правильною" церквою в Україні.
Джерело: Локальна історія
Дарія Денис
Нині православні віряни відвертаються від московської Церкви, бо розуміють, що тамтешнє православіє є інструментом імперії і пропагує людиноненависницьку ідеологію.
Кандидат історичних наук, релігієзнавець Василь Кметь розповідає, чому московська Церква стала деспотичною, як Росія використовувала релігію, щоб загарбати території і ширити пропаганду в усіх формах імперії — від Московського царства до СРСР. А також про те, коли саме російська традиція стала такою зловісною. Засвіт: від моменту створення.
Процес християнізації східнослов’янського простору тривав упродовж кількох сторіч. У X столітті княгиня Ольга і князь Володимир охрестилися і здійснили кроки, спрямовані на те, щоб християнство стало державною релігією. Саме це період, коли можна говорити про витоки давньоруської, східнослов’янської державности. У той час на сході Європи у перехідному азійському просторі аж до Уралу і степів Середньої Азії панував Хозарський каганат, існували східні держави. Кочівники угро-фінських племен, які розселялися на території цієї степової зони, також намагались організуватися в якийсь політичний простір.
Київська Русь утвердилась як середньовічна імперія. Єпархіальну структуру ж будували згідно з державною. Канонічне право передбачало, що єпархії не могли формувати якогось паралельного устрою — вони відповідали адміністративному устрою держави. Удільні князівства спиралися на політику князівських династій чи на систему збирання податків. Цей адміністративний устрій закладав основи церковної структури, церковної ієрархії.
Тоді Москви ще не існувало, як і більшости міст та політичних центрів, які сьогодні ми бачимо на карті східніше від України. То був помірковано населений простір, який значною мірою цивілізувався завдяки політичним і християнським місіям із Києва.
У XII—XIII століттях Київ утвердив свій статус як потужна світова столиця. У ньому розбудовували потужний комплекс — Софію Київську. Сюди приїжджали монархи, Ярослав Мудрий став тестем Європи, у Києві обирали митрополита. Зрозуміло, що Київська митрополія претендувала на окремий статус. Тому не дивно, що в час становлення і зміцнення удільних князівств на півночі і на північному сході статус Києва почав викликати у Московії агресію.
Тринадцяте століття в історії українських земель стало складною суперечливою добою. Це період формування Золотої Орди, період татарського нашестя. Історичний первісний простір Київської православної митрополії на теренах українських, білоруських земель відрізнявся від простору, який формувався в лоні Золотої Орди, і релігійна свідомість якого спиралася насамперед на політичну, деспотичну модель правління. У наступні століття російським ідеологам довелося докласти дуже багато зусиль, щоб вигадати ранішу історію.
На жаль, в Україні є храми та місця вшанування Олександра Невського. А насправді йдеться про один із яскравих і представницьких політичних проєктів російської Церкви, спрямований саме на те, щоб латати діри й довигадувати історію. Цей князь прославився перемогами в Невській битві та битві на Чудському озері. Проте в російській пропаганді не згадано, що він був названим сином хана Золотої Орди. Олександр Невський — це класичний приклад колаборації з ворогом. Податки він збирав для Золотої Орди і своїх руських родичів здавав ханам.
Коли впав Константинополь, і османи завоювали християнську столицю, єдиною державою в усьому світі, яка оголосила радість і тріумф з цього приводу, була Москва. Християнський світ сприймав це як трагедію, бо, попри всі внутрішні конфлікти, впала велика християнська столиця. А Москва постала абсолютним опонентом Візантії. Вона декларувала, що все грецьке православ’я — продажне, зрадницьке.
У середині XV століття Київська та Московська митрополії існували в абсолютно різних соціальних моделях. У 1448 році Москва самовільно на Київську катедру обрала митрополитом Іону, тим самим відокремивши Московську єпархію від Київської митрополії. Так Київська митрополія була розділена на дві частини: московську — нею керував митрополит, якого самовільно висвятило московське духовенство — і та польсько-литовську — керував Григорій ІІ Болгаринович.
Московська церква фактично перетворилася на відомство, а священнослужителі стали "збирачами русских земель". Цей процес вплинув на те, що Москва цілковито підпорядкувала усі удільні князівства. Це означало знищення Новгородської, Псковської боярських республік, які мали достатньо високий рівень самостійности завдяки боярським радам — вічевий устрій, який був характерний для Давньої Руси. Усі ці князівства підпорядкувала Москва. Московський митрополит став претендентом на "всієї Руси" в титулатурі й був опорою нової самодержавної влади.
Часто в сучасній російській мові можна почути приказку про "фільчину грамоту". Це добре свідчить про псевдоправославність світогляду росіян — навіть сучасних. Філька — це митрополит Філіп, великомученик московської Церкви, якого знищив цар через його опозиційність. У своїх записах князь династії Рюриковичів — Андрій Курбський — докладно описав, як йому видирали бороду, ламали кістки, як знущалися з православного митрополита через те, що він виступив проти царської влади та самодержавства. Хоча тоді, коли московській Церкві стало вигідно, його канонізували.
Патріарх Константинопольський, та й загалом східні патріархи, часто зверталися до Москви як єдиної на той час православної держави у світі з проханнями про підтримку, пожертви. Це була звична практика. Тому коли постало питання про можливість, щоб патріарх мав резиденцію у Москві, це виглядало цілком привабливо.
І саме з цією метою 11 липня 1588 року патріарх Єремія прибув до Москви. Проте у процесі перемовин царські посіпаки схилили патріарха Константинопольського до розмови про заснування патріархату в Московії. Єремія відповів, що він не може вирішувати таке важливе питання без соборного обговорення. Відтак патріарха взяли під варту, він фактично опинився у в’язниці. Московська сторона пропонувала Єремії резиденцію у Володимирі-на-Клязьмі, а в Москві хотіла залишити свого митрополита Іова.
На що саме погодився патріарх Константинопольський, достеменно не відомо. Проте коли Єремія зміг вирватися із Московії і повернувся додому, то постало питання, що східні патріархи мали б не визнавати поставлення патріархів Московії. Втім на загальній ситуації позначилися політичні впливи. Кандидатури на патріарших столах швидко змінювалися, османи теж провадили свою кадрову політику. Росіянам вдалося це профорсувати. А щоб поставлення першого патріарха Московського Іова було більш урочистим, придумали чин його хіротонії.
Київська митрополія впродовж тривалого часу не мала тісного зв’язку з Московією. Зближення відбулося тільки на політичній основі, коли після поразок козацьких повстань у 20—30-х роках XVII століття Москва дозволила козакам оселятися на прикордонній території. Відтоді й почали культивувати цей образ — православного патріархату, православного царя, який готовий надати підтримку,серед інших і православному духовенству, яке тікає від переслідувань латинських чи протестантських патронів.
Коли Московія почала наполягати на можливості приєднати Київську митрополію, вона зіткнулась з абсолютно канонічним блокуванням з боку Константинополя і з боку ієрархії Київської митрополії. Фатальним було рішення сейму Речі Посполитої 1676 року про обмеження контактів із Константинопольським патріархатом. Після цього будь-які зв’язки православного духовенства із Константинополем і Польським патріархатом були фактично припинені.
Ця ізоляція відіграла фатальну роль, як виявилося, і для самої для Речі Посполитої. Адже це стало важливим аргументом для Москви, щоб апелювати про опіку над православним населенням. Цей маніпулятивний момент за кілька років дав змогу сформувати нову політичну лінію щодо української Церкви.
Року 1674 було написано першу маніпулятивну історію України — "Синопсис" Інокентія Гізеля, який обґрунтовував права і пріоритети Московського царства і московської Церкви на нашу територію. У другій половині XVII століття з’явилися замовні тексти, почалася політизація цього процесу.
Уже 1676 року московський цар і московська дипломатія домагалися рішення про одноразове висвячення ієрарха [в Москві] для Києва. Це була нова практика для Константинопольського патріархату; її розробили не для України, а для інших церковних провінцій Вселенського патріархату, зокрема для Венеції. У той час на території Італії була велика грецька діаспора, але не було можливости висвятити ієрарха. Тоді патріарх Константинопольський делегував такі права архієпископові Кіпру, і глава кіпрської Церкви хіротонізував єпископа для Венеції.
За тим самим принципом у Константинополі випрацювали модель для Київської митрополії. Року 1676 такий дозвіл надали Інокентієві Гізелю. Але сама грамота кудись зникла. У 1678 році Гізель помер, а через кілька літ Москва знову почала тиснути на Київську митрополію і на гетьмана Івана Самойловича щодо приєднання митрополії. У 1680-х ситуація стала ще радикальнішою. Московити мали більше важелів впливу й розпочали серйозний тиск.
Існує версія, що патріарх Константинопольський Діонісій видав документ на право хіротонії за хабар — начебто продав Київ "за соболя". Але це не зовсім так. Бо всі ті "соболі" й хабарі московити возили постійно. Тобто це був звичайний дар.
Врешті патріарх Діонісій видав документ, який повністю повторював венеційський документ кіпрського архієпископа. Тобто: зважаючи на неможливість забезпечити канонічне рукопокладання ієрарха Київської митрополії, патріарх делегував право одноразової хіротонії своєму собратові — патріархові Московському. Після хіротонії обраний митрополит був зобов’язаний поминати на літургії і патріарха Константинопольського як свого ієрарха, і патріарха Московського як свого особистого святителя. Проте коли цей документ опинився в Росії, звідти зникло поминання про патріарха Константинопольського, залишили тільки згадку про Московського патріарха. Тоді ж з’явилося поняття про приєднання.
Коли 1686 року Москва проголошувала приєднання — це був пропагандистський крок. Для Петра І наступні кроки полягали в тому, щоб Церкву абсолютно знівелювати й підпорядкувати державі. Року 1699 помер патріарх Московський Адріан, відтоді цар заборонив проводити вибори патріархів. Згодом Церквою почав керувати священний синод. Синод фактично став державним департаментом, тому що його очолював цар, а пізніше — оберпрокурор. Тобто церквою керувала фактично світська особа.
Коли у 1917–1918 роках з’явилися перші ленінські декрети ради народних комісарів — держава чітко декларувала атеїзм і безбожництво. Церкву почали використовувати виключно для потреб держави. Але атеїстична пропаганда не дала радянській владі очікуваного результату. Це, навпаки, посприяло тому, що довкола церковних осередків почали гуртуватися люди. Тоді радянська влада вирішила всіляко з цим боротися.
Вона досягла своєї мети вже в 1930-х роках, і дуже брутально, коли змусила Українську автокефальну православну Церкву скликати псевдособор. Усі ієрархи були арештовані, патріарша так звана Церква отримала статус толерованої. Але базовий курс на атеїзацію населення продовжували втілювати і це нівелювало саму Церкву.
Під час Другої світової війни для радянського суспільства постав новий виклик. Церковні спільноти почали активно підтримувати фронт, і Сталін вдало використав це, щоб зміцнити свій режим. Після майже двох десятиліть боротьби більшовиків проти релігії та Церкви 12 вересня 1943 року в Богоявленському катедральному соборі Москви відбулася урочиста інтронізація патріарха Московського і всієї Руси Сергія Страгородського. Це стало основою для легалізації православної Церкви в СРСР. З’явилася ідея та риторика "священної війни". Під час наступу німців на Москву розпорядилися, щоб ікона Божої Матері Казанської облетіла столицю. Мовляв, так Богородиця оберігатиме столицю.
Коли війна закінчилася і постало питання, що робити далі, православна Церква почала ставати модернізованим знаряддям дій для вже нової імперії — не православної російської, а совєтської, атеїстичної. Тепер можна було брутально використати церковне питання в боротьбі з неугодними, наприклад, греко-католиками на Галичині. Постало питання тотального контролю. Розробляли законодавство, створювали спеціальні органи державного управління, організовували відділи у справах релігії на місцях, які контролювали призначення духовенства і функціонування громад.
Радянський Союз активно використовував Церкву з так званою "миротворною" діяльністю. Делегатами миротворних конференцій по всьому світу були переважно церковними ієрархами. Так декларували, що в СРСР існує свобода совісти.
Будь-яке призначення священнослужителя — від диякона до митрополита — потребувало реєстрації в органах держуправління і обов’язково мало бути погоджене з органами держбезпеки. Священнослужитель, який отримував відповідні повноваження, згідно з радянським законодавством, був зобов’язаний узгоджувати всі свої дії і переміщення з органами держбезпеки.
Під час проповідей у храми, монастирі приходили люди, які виконували спеціальну функцію — слухали, про що говорить священник. Якщо десь було допущено крамолу, то записували, контролювали, стежили.
Андрій Крижанівський — відомий історик, нумізмат. Його батько Лев Крижанівський був вояком УПА. Його переховував митрополит Львівський Миколай Юрик. Щоб врятувати упівця, митрополит пішов на справжню авантюру. Коли помер незареєстрований підпільний священник, він на прізвище покійника хіротонізував вояка УПА, підівчивши його та легалізувавши як священнослужителя. Уже з прізвищем Крижанівський чоловік жив до самої смерті, і КДБ його так і не знайшло.
Митрополит Миколай Юрик, сам колишній політв’язень і священник УГКЦ, усіляко підтримував підпільних священників і їхніх вдів. Він формував свій благодійний фонд і мав таємну касу.
Одна з найгучніших справ 1989 року — коли архієпископ Палладій Камінський увійшов у конфлікт з уповноваженим у справах релігії. Тоді в Москву полетів донос про те,що під час богослужіння архієпископа Палладія вірні стоять з "церковними флагами, перев’язаними синьо-жовтими стрічками". Можна лише уявити, якої ваги набуло це звинувачення, адже, щоб розслідувати цю справу, з Москви прибула спеціальна комісія! Органи держбезпеки об’їхали всі церкви й перевірили всі хоругви. Згідно зі звітом, жодної стрічки не знайшли. Ймовірно, місцеві кадебісти самі їх прибрали, щоб уникнути проблем.