Давні друзі України: історія унікального пожиттєвого служіння сімейної пари у спільноті Тезе
Джерело: ДивенСвіт
Наталія Шинкович
У французькому селищі Тезе годинник перевалює за другу дня. Велика християнська екуменічна спільнота, що має таку саму назву і займає велику частину території села Тезе, саме завершила свою обідню молитву. Поспішаю до будиночка, який прозвали La Morada, іспанською так називають притулок, обитель, дім. Тут працюють і живуть брати спільноти, а також волонтерять охочі їм допомогти. Іспанською назву будівлі подарував перший настоятель спільноти брат Роже.
Сяюча спокоєм і привітністю жінка вже чекає на мене на ґанку. Окуляри моєї супутниці блищать від сонця, на її обличчі з’являється лагідна усмішка, а короткі кучері незворушні до подиху вітру. Обіймає мене, впевнено бере за руку і заводить у саме серце вируючого вулика з іспанською назвою. Йдемо коридорами, ковзаємо кімнатами, проходимо повз братів спільноти, які наставляють хлопців, що прийшли за порадами. Кожен знає своє місце, все кипить, працює, але за Орші я йду туди, куди б сама не посміла заходити, з Орші я почуваюся безпечно і затишно.
Знаходимо маленьку затишну кімнату з видом на сад, Орші Харді знімає круглі окуляри, поправляє мигдалеві кучері і, роздумуючи про початок своєї історії, дивиться у вікно, наче звідти зчитує підказки минулих років.
Вони з чоловіком, Ференсом Харді, одружені вже 31 рік, тобто цей 31 рік від дня весілля буде… завтра. А ще завтра — роковини трагічної смерті їхнього дорогого друга, ченця і засновника спільноти Тезе, брата Роже. Від 2004 року цей день для неї завжди вміщуватиме в собі двоякі відчуття.
Спільнота Тезе познайомила молодих волонтерів з Угорщини одне з одним на початку 90-их. Ференс волонтерив два роки, Орші приїздила у спільноту двічі на кілька місяців. Для вихідців із прокомуністичних країн спільнота з французького селища була місцем свободи, відкритості, нових сенсів. Пара одружилась у середині 90-тих. Після цього уже з дітьми Орші і Ференс приїхали служити для інших, таких самих, як вони, сімей.
Тоді брат Роже вже знав їх, і щось торкнуло серце монаха щодо цих молодих людей:
В Угорщині Ференс працював викладачем арабської та французької літератур в університеті, Орші — соціальної працівницею, допомагала бездомним та сім’ям у складних обставинах. Життя виглядало “вмебльованим” та вимощеним, як рівна дорога, але це була дорога першопрохідців, викладена дрібною мозаїкою майбутніх змін, адже жодна інша сім’я до них не подавалася служити у спільноту Тезе на довгий період.
Отож, у Тезе професору літератури і соціальній працівниці доручили займатися замовленням і координацію продуктів для християнської спільноти й опікою над місцевим кафе-магазином. Дві основні речі на початку, а згодом залученості пари розширювалось. І ось, вже двадцять років як Орші відповідає за сімейну програму для паломників та їхніх дітей і 15 років є членом місцевої сільської ради. Разом з чоловіком вони також проводять воркшопи для гостей спільноти.
Орші захоплює ікона Воскресіння у церкві спільноти Тезе: Ісус простягає руку Адамові й витягує того з гробниці. Христос не бере Адама за сильну здорову руку, позаяк він обирає іншу — слабку, що висить у повітрі, здається зламаною і не готовою.
Поки Орші описує, як Ісус витягує Адама, її з роздумів витягує Алоїз, колишній настоятель спільноти, який навідався до нас взяти крісло. Прийшли нові паломники на розмову. Треба працювати, треба служити.
Спільнота Тезе повсякчас переливається сотнями дорогоцінних кольорових каменів: паломниками, волонтерами, братами-монахами і сестрами-монахинями. І між тих принад бездоганно вписується один унікальний дорогоцінний камінь — сім’я Харді. Таких, як вони, тут більше немає. Волонтери та паломники приїздять і їдуть геть, монахи та монахині приймають целібат, а Орші й Ференс будують у цій розмаїтій християнські спільноті сімейне гніздо, втілюють пожиттєве служіння, знаходять себе. Поруч із братами та сестрами з Тезе подружжя переживало і радість, і горе, — зростило трьох доньок, згодом поховало одну з них.
Протягом багатьох років сімейного життя і сміх і сльози сім’ї Харді бачили стіни великого будинку біля церкви, куди брати поселили пару. Будівля стоїть поруч зі знаком, на якому шістьма мовами написано “Вітаємо”. Тут — вітають прибулих паломників зі всього світу, тому завжди шумно і суєтно. Навпроти знаку — балкон із синьо-жовтим прапором і біло-чорним котом, який любить збігати в гості до пари, а ще Ференсова машина. Поруч в огорожу вбудовані маленькі дерев’яні двері, які відділяють це подвір’я від бистриці навколишніх подій. По один бік дерев’яних дверей — наростаюча спіраль шуму: автобусна дорога, кафе, парковка, хвилі зі сотень молодих людей, які обідають-снідають-вечеряють на лавках поруч. Ці хвилі розбиваються об ті самі двері з написом “Приватна власність”, по інший бік яких спіраль закручується всередину — тихий сад, де стоїть кований білий стіл, два стільці і лавка. Земля встелена травою, по один бік — залишки кам’яного середньовічного муру, поза яким жевріє полями, молочними коровами і середньовічними будинками сільський французький пейзаж, по інший бік — фасад того самого кам’яного будинку, де живе пара. Співзвучно із пейзажем, будівлю наче вирізали і перемістили сюди із шістнадцятого століття.
Раніше у будинку мешкала Женев’єва - сестра засновника спільноти, брата Роже. І вона мала тут свою радість та своє покликання - після закінчення Другої світової війни виховувала близько двадцяти хлопців, серед яких сироти, напівсироти, діти з бідних сімей, біженці. Згодом підлітки виросли та роз'їхалися. Женев’єва звикла до їхнього сміху і життя у великій сім’ї. Тому жінка була рада вітати сім’ю Ференса з донями у себе. Оселя доволі велика, вміщує два поверхи кімнат і відкрита людям у потребі: донедавна там мешкали кілька біженців, як-от хлопець із Судану чи жінка з України з дітьми. Орші переконана, що жити в такому домі — привілей та честь.
Вже кілька років сім’я вивішує український прапор на балкон, жартують, що як тільки знімають його прати, то відразу чують від паломників навколо: “Невже ви зняли український прапор?”, “А ви його повернете?”
У серцях Орші та Ференса Харді українські паломники займають особливо тепле місце. Пара гостинно зустрічає прочан з України і проводить з ними час у діленні та розмові. У 2022 році спільнота Тезе та сім’я Орді приймали з особливою увагою та почестями близько сорока українських паломників-громадських активістів та волонтерів. Тоді двері з написом “Приватна власність” відчинялися для цих українців, аби запросити їх у сад Орші та Ференса і подарувати трохи тиші й спокою в арт-терапії, спільних сніданках-обідах-вечерях, тихих розмовах зі щирим діленням.
Як і вся монаша братія Тезе, так і пара наших героїв, плекають багатолітню дружбу з Україною, часто навідуючи її. Зазвичай це виглядає так: до України кілька разів на рік приїздять брати зі спільноти разом із братом Бенуа, який відповідає за молитовно-соціальну підтримку саме нашої країни. Сім’я Харді може долучатися у поїздці до братів, а може приїжджати окремо, адже теж прагне тісного спілкування в підтримці своїх українських товаришів. Останні розпорошені ледь не всією країною: Львовом, Житомиром, Коломиєю, Києвом, — за роки дружби на сім’ю чекають усюди. Географія поїздок пари все далі просувається на Схід.
У Львові Орші та Ференс часто бачаться з десятками приятелів на Молитві Тезе. А ще в Україні на пару чекають екскурсії та теплі вечори з друзями за чаєм та французьким шоколадом, який пара привозить як смаколик. Це той самий чорний калорійний шоколад у формі невеликих батончиків, який Ференс так невтомно замовляє вже більше 20-ти років на сніданки для сотень паломників у спільноті Тезе. І, найглибше — різноманіття спільно відвіданих українських церков та плетива багатьох зустрічей і особистих історій, свідком яких стає пара. Орші та Ференс служать людям не лише далеко у французькому селищі, а й тут, в Україні, в часи повітряних тривог та під свистом шахедів.
Орші вдається знаходити спокій не лише у тихому саду приватного подвір’я, а й у храмі, разом із сотнями прочан. Під час молитви і після прочитання Біблії у церкві селища Тезе настає десятихвилинна тиша. Це незвично, адже всі очікують настанов священника, чи пастиря, чи, може, монаха. Орші каже, що у церквах зазвичай йде пояснення текстів і воно сприймається як єдине абсолютно істинне, але це все - інтерпретації людей. Жінка любить, коли тиша допомагає їй зрозуміти Біблію.
В часі таких молитов сотні, а то й тисячі, прочан зі всього світу моляться з Орші разом. Сотні, а то й тисячі культур, мов, мільйони думок, перебувають в одній церкві і в одній тиші. Орші каже, в такі моменти не треба багато роздумувати, варто просто бути, бути у присутності Бога і людей, тут і зараз. Буває, недумання призводить до засинання, коли втома рівномірно лягає на все тіло і запрошує хоч на мить від’єднатись від реальності. Але Орші спокійно до цього ставиться, у її словах світиться ідея церкви як одного тіла:
Після обідньої молитві у церкві Орші спішить до кафе-магазину “Ояк”, який розташований на території спільноти Тезе. Наша героїня тут незмінна господиня й опікунка від 80-тих, відтоді як вони з чоловіком відклали дипломи і кар’єрні перспективи та рушили у своє служіння. Кафе-магазин заснували брати спільноти у 80-тих, адже у маленькому французькому селищі на кількасот осіб не було магазину, де б паломники купували собі морозиво чи зубну щітку зі шампунем, коли свої забули вдома. Тераса будівлі також є місцем, де молодь збирається ввечері з гітарами, аби поспівати і потанцювати. Завдання Орші — відчиняти та зачиняти кафе-магазин, співпрацювати з паломниками-волонтерами, які хочуть допомагати з продажем товарів та готуванням страв, замовляти продукцію, яка буде доступною в “Ояку” тисячам прочан. Ця задача не така вже й легка з точки зору продовольчої етики, адже кожен рік жінка переглядає постачальників, їхню репутацію та звертає увагу на якість продуктів. Що мене здивувало — тотальний детокс — і через призму брендів, і через призму складу продуктів — все продається у стриманих упаковках, де зазначено лише тип товару та скромні складові без підсилювачів смаку і “єшок”.
Щотижня в Орші нові волонтери, які допомагають їй з кафе та магазинчиком, тому, навіть за один сезон потік людей становить кілька сотень. І згадки про ті сотні волонтерів, які, збираючись роками та десятиліттями, залишають по собі багато піщинок у стінах “Ояку”. Під стільницями, столами, біля холодильників, на полицях, а особливо у стінах - десятки дбайливо захованих руками паломників маленьких скручених папірців. На них — цитати з Біблії і теплі слова, які підживлюють, наповнюють, дарують надію. Зрештою, з роками Орші — чи не єдина, хто акумулює в собі послання усіх цих поколінь натхненної безпосередньої світлої молоді. Орші Харді — як збірна книга життя свого “Ояку”, а її “Ояк” зі стіною Біблійних підбадьорливих цитат — як стіна Радості для Орші. Стіна Радості, а не Стіна Плачу. Молоді люди зі всього світу, які приїздять, торкаються своїм служінням служіння Орші Харді, наповнюючи її силами.
“Ояк” для Орші — як яскравий прояв зовнішнього світу серед монашої спільноти, світу, який сипле іскрами правдивої щирості і відкритості до пізнання, іскрами, які тут розпалює молодь зі всієї планети.
Колишній настоятель монашої спільноти Брат Роже, розповідає Орші, був багато в чому прикладом і натхненням для неї. Вона згадує, як монах боровся з комуністичною системою в дуже витончений спосіб: він підривав диктаторські підвалини мовчанням, молитвою, простим “Христос Воскрес” і самою своєю присутністю. І цього було досить.
Наприклад, у 1983 ченець домігся дозволу приїхати у рідну для Орші Угорщину. Роже Шютс-Марсош розглядався комуністичною системою як особливо небезпечний “кадр”. Старий, добросердечний, мирний, низький зростом, повільний ходьбою, сивий волоссям, Роже був настільки “небезпечним”, що йому заборонили говорити під час візиту в Угорщину. Жодної публічної промови. Взагалі. Ні слова. Проте, брат був щасливий від самого факту в’їзду в Угорщину і вже пакував невелику валізу під фонові запитання близьких: “Навіщо ти взагалі туди їдеш?”
Але Роже знав свою справу і серця людей, як стверджує Орші.
Відбулася молитва, читання Біблії, тиша.
Згадуючи це, Орші знімає округлі окуляри і знову вдивляється у вікно, з якого наче зчитує цю сцену.
Я перехиляюсь через стіл ближче, очікуючи на… сенсацію, Орші Харді захоплено і лагідно всміхається, кидає бісики очима, граючись з моїм дитячим очікуванням, замовкає… а потім говорить ласкаво і впевнено: “Христос Воскрес!”.
Кілька секунд між нами тиша. Орші усміхається і не зводить з мене погляду. В її очах наче вся лагідність світу. Ці слова були маніфестом брата Роже, він стояв на виході з церкви і промовляв їх кожному прочанину, що виходив з храму, — особисто, з усмішкою і всепоглинаючою лагідністю, як-от щойно Орші сказала їх мені.
То були легендарні молитви. Обидві сторони — християнська спільнота Тезе і християнська спільнота Угорщини пам'ятають їх досі і передають цю історію з покоління в покоління.
На цьому моменті героїня інтригує мене ще більше:
Орші веде далі і розказує, як Софію разом із представниками спільноти навідувала минулого року. На додачу жартує:
Тут Орші символічно наче знову бере мене за руку, тільки замість бігти коридорами La Morada, ми біжимо десятками років у часі, за 30 секунд перемістившись з теперішнього селища у Франції у минулорічний Житомир, а з нього — у москву 80-тих. Без Орші я б не хотіла навіть уявно стояти тут, але за Орші я йду туди, куди б сама не посміла заходити, Орші я довіряю. Стоїмо там на червоній площі і очікуємо брата Роже — рідкісний бажаний ковток свіжого повітря серед комуністичного червоного жаху. Проте, ми з Орші Харді не єдині, хто чекає на брата. Сьогодні в москву приїхало ще кілька жінок — на перший погляд нічим не визначні (поки що) в очах КГБ, ці жінки поєднані переконаннями, які автоматично роблять з них небезпечних для суспільства, — переконаннями християнськими. Їхні рідні країни — Естонія, Україні, Росія, їхні віросповідання — православні, греко-католики, римо-католики, лютерани, їхня ідея — екуменічна спільна християнська спільнота.
Брату Роже знову заборонили говорити. Одвічний страх режимів перед мовленнєвою діяльністю, а отже мисленням. У супроводі спецслужб брат змушений проходити улюблену московитську розвагу — навідувати мавзолей з непохованих трупом. Поки Роже з приставом роблять коло червоною площі, ми з Орші бачимо, як жінки з об’єднаної християнської спільноти роблять таке ж коло, але в інший бік. Мета - перетнутися з братом із Тезе.
Чути кроки, чути молитви, чути очікування. Тиша у готовності — знову вона діє в серцях у найбільш щемкий період. Момент — час застигає. Очі в очах. Радість. Надія. Лагідність. Стрілка, що рухалась за годинниковою, і стрілка, що рухалась проти годинникової, перетнулись. І у цій тоненькій міжстрілковій відстані всеохопний Господь був посеред них. Мовчання. Не можна підійти, не можна привітатись. Жінкам не можна було обмовитись, що знають брата Роже.
— Софію з Житомира засудили на десять років, — у напруженні нас з Орші випльовує з окупантської площі у вже рідний французький притулок і заземлює на наших стільцях.
Орші Орді видихає, думає, продовжує. Каже, КГБ викрило християнське об’єднання жінок і засудило їх. У “тюрмі народів” Софії дали 10 років в жахливій жіночій в’язниці, яка була ще й психіатричним госпіталем. Через сім років Союз почав смертно конвульситись, молоду жінку Софію випустили раніше.
— Бабця Софія стверджувала, що ні про що не шкодує, ця зустріч з братом Роже, цей погляд у його очі був вартий всього! — розповідає Орші про діалог з українкою під час візиту до Житомира минулоріч.
Орші стверджує, що після тих семи років у в’язниці Софія виглядає дуже спокійно, наче нічого більше не може її зламати, і це слугує ще одним джерелом натхнення для українців, що борються.
З часом вірні друзі пари Орші і Ференса, сестра Женев’єва та брат Роже, померли. Чим більше років минало, тим гостріше в повітрі висіло питання про те, який статус сім’я Харді має у спільноті Тезе, хто такі Орші та Ференс для братів-монахів і який подальший шлях подружжя, єдиного у спільноті.
Пара Орші та Ференса вирішила дати обіти спільноті Тезе. Відбулася урочиста церемонія з клятвами, пара стояла у римо-католицькій церкві в оточенні кількох монахів та монахинь, разом з братом Алоїзом — тодішнім настоятелем спільноти, промовляючи своє вічне “Так” служінню спільноті Тезе.
Це вічне “Так” стало островом спокою та відновлення для Ференса і Орші. У часи труднощів, викликів, всепоглинаючої втоми, їхні серця повертаються знову і знову до тієї церемонії у церкві, до того простого і щирого “Так!”. “Так!”, яке не озирається, багато терпить, милосердствує, не пам’ятає зла, витримує, сподівається. У той день відбулась і сповнилась любов і посвята, що зріла роками.
Репортаж написано в рамках магістерського проєкту “Камо грядеши: йти за покликанням”: серія матеріалів Школи журналістики і комунікацій УКУ