Низка найяскравіших описів Московії за часів правління сумнозвісного царя Івана IV Грозного/Лютого (1530-1584) належить протестантам, зокрема лютеранам.
Одним із перших на сторінках своєї книжки зобразив цього царя та його, просякнуте жахом та злочинами, правління, німецький лютеранин, мандрівник, політик, дипломат Пауль Одерборн (Paul Oderborn, 1555-1604). Він є автором біографії Івана IV, що вийшла друком 1585 року під назвою «Ioannis Basilidis Magni Moscoviae Ducis vita». Пауль Одерборн вперше використав термін «Біла Русь» щодо північно-східних теренів Білорусі. Слід зазначити, що Одерборн був учнем відомого лютеранського богослова Давида Хітреуса (1530-1600) одного з укладачів лютеранської віросповідної «Книги Злагоди».
Пауль Одерборн народився у місті Барті (Західна Померанія), навчався в Ростоцькому університеті (земля Мекленбург-Передня Померанія), служив лютеранським пастирем у Вільні (нині Вільнюс), згодом у Ризі та Митаві (нині Елгава, Латвія). Іншими словами, перебуваючи відносно неподалік від Московії, він був добре обізнаний з подіями при дворі Івана IV. Деяких мандрівників та послів, які відвідали Московію, Одерборн знав особисто або був знайомий з їхніми відгуками. Більшість з них рясніли сценами тиранії, диктату, насильства, зневаги царя та його почту до іноземних дипломатів та осіб, що їх супроводжували, над якими московити почасти відверто кепкували і знущались, принижували їх і публічно осоромлювали, а іноді ув’язнювали, як от фінсько-шведського лютеранського єпископа Пауля Юстена (Paul Pedersson Juusten, 1520-1575).
Постать Пауля Юстена варта того, аби зазначити щодо нього ще кілька подробиць. З 1543 року він навчався у Віттенберзі і слухав там лекції отців Реформації – Мартина Лютера (1483-1546), Філіпа Меланхтона (1497-1560) та Йоганеса Буґенхаґена (1485-1558). Йоганес Буґенхаґен, Йоганес Епінус (1499-1553, перший лютеранський суперінтендант Гамбурга) та Каспар Крюцигер (1525-1597, наступник Ф.Меланхтона у Віттенберзькому університеті) стали першими лютеранськими докторами богослов’я. Принагідно зауважимо, що саме пастир Йоганес Буґенхаґен виголосив прощальну проповідь над могилою Великого Реформатора Мартина Лютера в день його поховання. Під час перебування і служіння у м. Турку (Фінляндія), Пауль Юстен допомагав відомому лютеранському богослову Йогану Агріколі (1494-1566) у його праці над перекладами богословських творів.
Ґрунтуючись на свідченнях мандрівників одновірців, а також спогадах дипломата, політика, картографа, барона Священної Римської імперії Зи́ґмунда фон Ге́рберштайна (нім. Siegmund von Herberstein, 1486-1566), котрий відвідав Московію двічі – 1517р. та 1526р., Одерборн у своїй книзі «Rerum Moscoviticarum Commentarii» зображає Івана IV як «найбільшого злочинця серед правителів і тиранів» (лат. magnum adeo inter patriae patres et tyrannos discrimen esse).
Зробимо невеликий відступ і коротко розглянемо обставини, за котрих відбувались контакти між Іваном IV та лютеранами. З одного боку, московський цар, маскуючи своє правдиве лицемірне та злочинне єство, намагався репрезентувати себе перед світом як особу освічену і обізнану з європейськими звичаями, подіями та тамтешніми правителями. Зі слів російського історика Миколи Карамзіна (1766-1826), Іван IV цікавився лютеранством і навіть просив короля Данії, аби той надіслав йому російський переклад «Авгсбурзького віросповідання» та «Катехизис» Лютера.
Іноді він показово хвалив лютеран, говорив про своє, начебто німецьке походження, прагнучи закріпити контроль Московії над Лівонією (регіон у Східній Балтії, який в XIII-XVI ст. охоплював терени сучасних Латвії та Естонії). Однак, це було лише політичною грою, прикриттям. Щойно цар не отримував бажаного, як одразу лютував, звинувачував своїх опонентів у єресі, Мартіна Лютера називав головним єретиком, а його прихильників і загалом усіх протестантів «люторами», які «знищують православну віру, руйнують церкви, відкидають ікони».
Заграючи з європейськими можновладцями, Іван IV Лютий намагався здобути бажане і жодним чином не мав на меті сприяти поширенню у його царстві ідей Реформації, зрідка йдучи лише на певні поступки іновірцям. Відтак, перша лютеранська громада в Москві постала між 1560-1565рр. До неї входили, переважно, переселенці з Дерпту (нині Тарту, Естонія) на чолі з пастирем Віттерманом. Перша дерев’яна кірха з’явилася тут лише 1575-1576 року. Однак вже 1580 року її знищили через «зраду» данського принца Маґнуса (1540-1583), котрий 1578 року змінив покровителя Івана IV, який видав за нього заміж Марію Старицьку, доньку вбитого ним же свого двоюрідного брата князя Володимира Старицького, і присягнув польському королю Стефану Баторію (1533-1586), чим і розізлив Івана IV. Наступна лютеранська церква в Москві постала 1584 року.
Одним з найцікавішим фрагментів в історії відносин Івана IV з лютеранами є його спілкування у 1570 році з протестантським пастирем чеського походження Яном Рокитою (помер 1591 року). В той час цар Московії придивлявся до Речі Посполитої і намагався налагодити стосунки з Габсбургами, котрих також цікавили польські терени. Тогочасний король Речі Посполитої Сигизмунд ІІ Август (1520-1572) толерував протестантів, зокрема кальвіністів, і запровадив ширшу релігійну свободу. Принагідно зазначимо, що матір’ю Сигизмунда-Августа була неаполітанська принцеса Бона Сфорца (1494-1557), ім’я котрої закарбувалося в назві відомої гори у Кременці, на верхівці якої стояв замок, від котрого нині зостались лише руїни.
На цьому тлі розгортаються події, пов’язані з відвідинами Московії польською делегацією у 1570 році. Посольство короля Речі Посполитої Сигизмунда ІІ Августа доволі довго з численними негараздами і перипетіями продиралося теренами Московії і нарешті в п’ятницю 3 березня 1570 року прибуло до Москви. Його очолювали повноважні посли короля: Ян Кротовський (поляк) – мінський каштелян і староста Динабургський та Микола Тальвош (литовець). Серед делегатів були староста Радзеївський і каштелян Шремський пан Рафаїл Лещинський (поляк), королівський секретар і підкоморій Новогородський Андрій Іванович (литовець). Духівником делегації був чеський священник протестант, богемець Ян Рокита. Пани Кротовський та Лещинський належали до Unitas Fratrum – моравської спільноти чеських братів, сформованої послідовниками Яна Гуса. Микола Тальвош був лютеранином, а Ян Рокита євангельським священиком, прихильником Реформації, що належав до «Руху єдности чеських братів» на теренах Речі Посполитої, а за іншими джерелами лютеранином. Сучасник Яна Рокити польський гуманіст і протестант Кшиштоф Треціус (1530-1591) відгукувався про нього як про «чоловіка праведного, сповненого знань».
Ян Рокита володів даром доброго промовця під час диспутів, зокрема християнських. Він був готовий ризикувати життям, аби звіщати Слово Боже на теренах Московії і дуже запалився цією ідеєю, отож радо погодився пристати до делегації. Своїм першочерговим завданням Ян Рокита вважав сповнення обов’язків не духівника, а християнського місіонера. Він мріяв зустрітись з царем Московії і проповідувати йому та його підданим Добру Новину. Втім, для того, щоби проповідувати Боже Слово в Московії бодай для учасників польської делегації, потрібен був дозвіл царя. Цар, звісно ж, цього дозволу не дав.
Бесіда Івана IV Лютого з Яном Рокитою відбувалась під час двох аудієнцій. Цар поставив Яну Рокиті кілька питань, «милостиво дозволив» йому говорити прямо і відверто, вислухав його думки, за іншими свідченнями начебто отримав від нього викладене письмово сповідання віри, а згодом підготував свою відповідь, котру вручили Рокиті у вигляді переплетеного рукопису, оздобленого коштовною обкладинкою. Подробиці спілкування Яна Рокити з царем Московії згодом описав у своїй книзі «Ioannis Basilidis Magni Moschoviae Ducis vita» (1585) Пауль Одерборн – суперінтендант Литовської Церкви Авгсбурзького віросповідання зі слів Миколи Тальвоша – безпосереднього начальника Яна Рокити. Коментарі царя на висловлене Яном Рокитою свідчення щодо його віри стали для нього великим розчаруванням, вони шокували його, ба навіть налякали. І не дивно, адже цар, ознайомившись з віросповіданням Яна Рокити, обізвав його єретиком і антихристом, суворо заборонивши йому проповідувати і «сіяти темряву єресі серед його підданих».
«Сповідання віри» Яна Рокити відоме дослідникам у двох варіантах. Перший був виданий латиною 1582 року польським істориком, богословом Яном Ласицьким (1534-1599) під назвою ««Quaestiones Theologicae Iohannis Basilii, Magni Ducis Moscorum, ad quas Io. Rohitam, ministrum Christi, in conspectu magnificorum Legatorum Sigismundi Augusti, Serenissimi Regis Poloniae, et Magni Ducis Lituaniae, Russiae, Prussiae, Masoviae, Kioviae, Voliniae, Podlassiae, Livoniae, in urbe Moscvua, ineunte Anno 1570 respondere iussit». Книга написана у вигляді діалогу і містить 10 свідчень віри Яна Рокити і 10 відповідей на них Івана IV. Для прикладу наведемо короткий уривок із книги:
Питання (царя): Хто ти?
Відповідь (Яна Рокити): Я – служитель і проповідник Церкви Христової.
Питання: Чого ти навчаєш тих, хто тебе слухає?
Відповідь: Рокита пояснює цареві основи свого сповідання віри, говорить про 10 Заповідей, Символ віри, Господню молитву, і два Таїнства – Хрищення і Причастя.
Інші питання царя стосуються пошанування апостолів, апостольського передання, постів, святих як посередників та заступників християн перед Богом, шанування ікон, прощення гріхів, безшлюбности священників та монахів, свободу волі. Цар хотів довідатись чи Ян Рокита сповідує ту ж віру, що й Лютер, котрий на його думку «відступив від Вселенської Християнської Церкви», а якщо так, то віра Рокити «не від Христа, а від Лютера». Велике невдоволення царя викликав той факт, що Лютер одружився на колишній черниці Катерині фон Бора. Згодом, у 1581 році, Іван IV пішов ще далі і цілком безпідставно порівняв лютеранство з «бесерманством», себто ісламом, як тоді його називали.
У першій половині ХІХ століття чеський історик Антонін Гінделі (1828-1892) виявив польський рукопис відповідей Яна Рокити на питання Івана IV під назвою «Odpowiedz na pythanie Wielkiego Hospodara Moskowskiego na pismie podana». У 1857 році його копію інший чеський філолог Вацлав Ганка (1791-1861) передав українському філологу, письменнику, історику та видавцю Йосипу Бодянському (1808-1877), приятелю Тараса Шевченка, досліднику «Пересопницького Євангелія» та «Літопису Самовидця».
Іван IV Грозний заклеймив Мартина Лютера як єретика, злочинця та відступника у відомому вислові «Лютер иже лют» всупереч тому, що насправді злочинцем, тираном, розпусником, збоченцем та відступником був він сам. На його руках – кров тисяч невинних жертв. Лише 1570 року скаравши Новгород за те, що місто хотіло пристати на бік Литви, Іван IV наказав опричникам – цим жорстоким і кровожерливим посіпакам царя – замордувати від 10 до 14 тисяч новгородців, не шкодуючи ні жінок, ні дітей, ні старих. В той час у Новгороді загалом було біля 30 тисяч мешканців, себто половину з них було вбито. За свідченнями очевидців, цар під час захоплення Полоцька власноруч убив іновірця Фому – учня єретика Феодосія Косого, а його тіло кинув під лід тамтешнього озера. Така ж доля чекала місцевих євреїв та католицьких ченців-бернардинців. 1581 року незадовго до смерті цар власноруч убив свого сина Івана. Цікаво, що втікач і дисидент московський князь Андрій Курбський (1528-1583) у своїй «Епістолії до Кадіяна Чаплича» (Кадіян Чаплич — волинський шляхтич, який якось надав притулок втікачам із Московії Феодосію Косому та Ігнатію) зазначає, що вчителями Феодосія Косого були, зокрема єретики М.Лютер, Ф.Меланхтон, Цвінглі та Кальвін.
Сучасна російська історіографія почасти зображає Івана IV як постать, хоч і суперечливу, але часами начебто «привабливу і чеснотну». Це співзвучне з «таємничою російською душею» та усією віковою загарбницькою і злочинною політикою Московії та Російської імперії загалом, коли напади люті тамтешніх правителів та їхніх посіпак змінювалися показним каяттям і лицемірною побожністю. Фактично Іван IV Лютий законсервував московське православ’я у його найгіршому вигляді, зберігши панування мракобісся і темряви, і встановивши нездоланну заслону перед тими, хто бажав просвітництва народу непофальшованим Євангелієм Ісуса Христа. Потворні риси цієї темряви відчутно проступають в Московському православ’ї і нині, коли тамтешня Церква, фактично виконує вказівки влади і «освячує» та благословляє її злочинні накази, відбілює злочинців, прикриваючись при цьому «імперськими віковими традиціями» і Божим Словом. Нинішня Росія, серед іншого, конче потребує також реформування релігійного, яке спроможне зробити чисте Євангеліє Ісуса Христа, звіщати котре суворо заборонив лютеранам Іван IV Лютий 500 літ тому, щойно він усвідомив загрози його царству і тиранії, що виходять з нього (себто з Євангелія). Попередником Івана IV у цьому хибному намірі був біблійний цар Ірод, котрий довідавшись від мудреців зі Сходу про народження Месії, вирішив спекатись «суперника» і вбив невинних немовлят у Віфлеємі. Ірод згинув, а з ним усе його царство, а ймення Христа Спасителя проповідане «по всі кінці землі» і Його Царство стоятиме довіку!
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА: