Конституція – понад владою, а не в руках влади
Інтерв'ю з Патріархом Любомиром (Гузаром). Авторитет Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира кардинала Гузара як впливового духовного лідера в Україні невпинно зростає, як i самої Греко-Католицької Церкви. Й усе більше i більше людей в Україні та свiтi починає розуміти, що ця Церква є важливою геополітичною моделлю для поєднання східного i західного християнства, мостом між Східною i Західною Європою. Тож не дивно, що в міру зростання цього авторитету побільшало нападок не тільки на Церкву, але й на її лідера. Далеко не всім подобаються його наполегливе домагання Патріархату для УГКЦ, його рішення перенести свій осiдок до Києва, збудувавши Патріарший собор на лівому березі Дніпра, і навіть його мудрі та зважені пастирські проповіді. Отож, навіщо УГКЦ патріархальний статус? Що думає кардинал Гузар про останні події у Верховній Раді? Чи відчувається тиск Ватикану на внутрiцерковне i політичне життя в Україні? На ці та інші актуальні запитання кардинал відповів кореспондентці "Експресу" в інтерв’ю напередодні Різдвяних свят. „МИ ЩЕ Є У КОЛИСЦІ ДЕМОКРАТІЇ”
– Ваша емiненцiє, чи не маєте наміру звернутися з відозвою до своїх вірних з приводу останніх подій у Верховній Раді?
– Не маю такого на думці, бо вважаю, що це симптоматичний епізод. Якби ми почали коментувати кожну подію, то цьому не було б кінця. Я не вважаю, що завдання Церкви – стояти з палицею чи з лінійкою над кимось i стежити за кожною подією. Але ми напевно в якийсь спосіб – раніше чи пізніше – щось скажемо про саму атмосферу, в якій відбуваються різні політичні події. Я не буду спішитися, бо така річ має бути продумана, виважена, щоб вона сформувалась не під впливом якоїсь одної події, навіть такої сенсаційної. Це має бути сказане спокійно i неупереджено.
– А яка Ваша особиста думка: президента має обирати народ чи парламент?
– Усе залежить вiд того, якi права має президент. Я не є великий полiтолог, але беру приклад з Італії, де я тривалий час жив. Наскільки пригадую, там президента вибирає парламент. Але в Італії президент практично не має політичної влади, радше він має владу моральну. Він – гарант Конституції. От недавно президент Iталiї Чампi дуже енергiйно i, мені здається, ефективно відреагував на певнi неправильнi дії iталiйського уряду. Вiн це робить як батько народу, як моральний авторитет. У такiй ситуацiї Президента може обирати й парламент. У нас же ситуацiя трохи iнша, вона бiльше подiбна до ситуації в Америці, де президент є фактично уособленням влади. Що тодi стається? Народ не має жодного контролю над своєю владою. I це, на мою думку, дуже небезпечна рiч, бо тодi у президента виникає досить поважний конфлiкт iнтересiв. Вiн не може бути носiєм влади i водночас гарантом Конституцiї. Конституцiя – понад владою, а не в руках влади.
– Наскiльки нинiшня полiтична ситуацiя загрозлива для нацiї, для держави i чи достатньо мiцна Церква, щоб відвернути небезпеку?
– Я не думаю, що йдеться про загрозу, про те, що все розсипається... Нi. Менi здається, ми ще в колисцi демократiї, ми ще мусимо вчитися урядувати. Дванадцять чи тринадцять рокiв – ще дуже малий час, тому я не дивуюся, що такi речi вiдбуваються. То все потребує часу, певної проби, i не є чимось таким, що стосується виключно України. Ми – частина свiту. Треба подивтися на iншi народи, почитати їх iсторiю: усi проходять через такi труднощi. Я не бачу небезпеки, що все завалиться, бо український народ і держава надто великi для цього. Але завдання Церкви полягає у тому, щоб виховати народ, а особливо – своїх вiрних у певних, дуже суттєвих поняттях гідності людини, справедливостi, правди, чесностi, вiдповiдальностi. Зрештою, й наша Конституція каже, що ми відповідальні перед Богом. Не знаю, наскільки часто люди, якi працюють у владних структурах на рiзних рiвнях, задумуються над цим, але Церква повинна нагадувати їх про це.
– Творення нової держави супроводжується ще й такими процесами, як первинне захоплення капiталу та вiдстрiлювання певних людей з-за рогу. Як це розцiнювати i чому в таких випадках немає якихось спеціальних вiдозв?
– Менi здається, що Церква не повинна робити якогось такого аналiзу ситуацiї пiд кутом полiтичного, економiчного чи суспiльного розвитку. В умовах народження нової державної одиницi завжди трапляються якiсь зсуви то в один, то в інший бік, i це – БОЛI НАРОДЖУВАННЯ . Треба буде замислитися над цим ... Церква не є суддею держави, вона радше вчитель, в евентуальних обставинах – свого роду сумління, що відгукується, коли стається щось недобре. Але не треба впадати в розпуку через кожне надужиття, треба виховувати людей i самих себе в розумінні певних процесiв i дивитися на тi справи з рiвновагою духу – не віддаватись ні захватові, нi розпуці. Дивитися спокійно, з певною історичною свідомістю.
„ЦЕРКВА МАЄ БУТИ МАТІР’Ю” Певнi сили Українi твердять, що Ватикан чинить тиск на УГКЦ і тому ця Церква поширює неукраїнську полiтику в Українi.
– Я не вiдчуваю жодного тиску з боку Ватикану на нашу Церкву, щоб ми в якийсь спосiб впливали на полiтику в Українi. Ми намагаємося не пхатись у полiтику, але це не означає, що ми не стараємося i не будемо старатися впливати на загальний моральний стан нашого суспільства. Бо ситуацiя доволi складна, i не тiльки в Українi. А в нас у такий непростий час перед виборами дiється багато речей, якi дуже непокоять. Гадаю, народ потребує якогось морального дороговказу в тих обставинах, тому ми напевно будемо про це говорити, але не з iнiцiативи iнших держав чи Ватикану, а з власної iнiцiативи. Я б сказав, що, навпаки, ми стараємося, щоб Ватикан допоміг нам своїм моральним авторитетом, щоб Святiший Отець висловив свою думку при рiзних нагодах, як-от вiдзначення волинських подiй чи 70-ї рiчницi голодомору. Ми свiдомо стараємося, щоб голос Святiшого Отця лунав, бо вважаємо, що нині він – фактично єдиний моральний авторитет у свiтi, i нам треба з цього користати. Без солідної моральної бази ми не матимемо великого майбутнього.
– Чи є нині реальнi перспективи надання УГКЦ патрiархату і як Ви розцiнюєте iнiнцiативу народного депутата Олекси Гудими масово листовно звертатися до Ватикану з проханням про це?
– Звичайно, перспективи є, але водночас є і певнi труднощі. Та я думаю, що цей процес уже безповоротний. То вже не є проблема „так” чи „ні”, а радше – „коли” i „за яких обставин”. Світські ж люди є частиною Церкви i можуть впливати на це. Проблема лише у способi того впливу. Якщо листи є таким справжнiм плебiсцитом, то вони теж мають якусь вартiсть. Але такi справи також потребують певного зрозумiння i обґрунтування. Пригадаймо 1 грудня 1991 року. Народ голосуванням заявив, причому величезним відсотком, що бажає незалежної держави. Це i є плебісцит. Писання ж листiв без глибокого осмислення не завжди корисне, та остаточно вони не шкодять. I що нині вони приносять велику користь, теж важко сказати. Патрiархат нам потрiбен для душпастирського служiння. Це не є щось таке, що нам належиться, бо ми терпiли. Це щось таке, як держава. Україна теж могла б iснувати не будучи державою, але нормальна ситуацiя для народу, для певної території – бути державою. I тодi вона має можливiсть вступати у відносини з іншими державами, спiльнотами, вона може дiяти внутрiструктурально. То природна рiч, нормальна обставина. Так само й патрiархат.
– Вашi опоненти можуть сказати: Бог один, то чому конче треба мати свою, Українську Церкву?
– Бо так Господь Бог сотворив свiт. Ми свiту не сотворили. Є сім’ї, спільноти, держави. Чому Господь Бог так дав, щоб ми мали тата i маму? Зрештою, ми могли б мати, як колись пропагував комунiзм, вiльну любов. Навiщо тато i мама? Може, достатньо мати самця i самицю? Але Господь Бог вклав у природу той закон батька i матерi, людей , якi не тільки фiзiологiчно дали життя, але якi ще й люблять свою дитину. Церква – щось подiбне: вона має бути Матір’ю. А чому потрiбна наша Українська Церква? Бо вона близька і мені, і кожному українцеві. Теоретично, я можу вiдвiдувати Церкву в Португалiї чи Японiї i бути певним, що і там мною займуться. Але ж там я буду почуватися не так, як удома, у своїй церквi, де є моя рiдна мова, розумiння моєї вдачi, мого темпераменту, моєї iсторiї, моїх обставин життя.
„Я НЕ Є ПРОФЕСIЙНИМ ДИПЛОМАТОМ”
– Ви багато часу проводите у закордонних поїздках. Якi справи там вирiшуєте, чим займаєтеся?
– Стараюся всюди, де трапляється нагода, допомагати Церквi i цiлому народовi. Але найперше – Церквi, бо то моє головне завдання. Стараюся зустрiчатися з людьми на рiзних рiвнях, насамперед церковному, але також зустрiчаюся з політичними й економiчними дiячами, щоб розказати їм про нашу Церкву, наш народ, його потреби. Знаєте, у свiтi є багато дезінформації, тож коли трапляється нагода розказати впливовим людям щось про Україну, я це роблю. I подаю це так, як нам потрiбно. Я не є професiйним дипломатом, пiсланим державою, але я громадянин цiєї держави, тому маю право сказати своє слово. I завжди стараюся говорити так, щоб формувати позитивний імідж нашої держави. Ми повиннi дуже зважати на це, говорити про свою країну позитивно, об’єктивно, не обманювати, не видавати чорне за бiле або бiле за чорне. Мене часто запитуюють чому в Польщi, Нiмеччинi, Угорщинi чи деiнде певнi речi кращi, нiж у нас. Тут треба зрозумiти нашу ситуацiю, конкретні обставини. Тi народи нiколи не були у Радянському Союзi, вони були сателiтами, а ми були фактично рабами, тож не можна судити нас за критерiями Польщi чи якоїсь iншої держави. I при кожнiй можливості я стараюся пояснювати це.
СВЯЩЕНИЧА ПЕНСIЯ I „ПЕТРIВ ГРІШ”
– На останньому Синодi єпископiв Києво-Галицької митрополії йшлося про пенсiйне забезпечення священиків. Як би це мало виглядати? Чи не йдеться про створення якогось додаткового церковного пенсiйного фонду?
– До кiнця лютого будемо мати якiсь конкретнi пропозицiї для священикiв, бо державної пенсiїє не вистачає. Ми відчуваємо це. За новим законом, кожен громадянин буде мати пенсiю, але ми також хочемо мати свiй церковний пенсiйний фонд. I тут є певна проблема: щоб мати впевненість у майбутньому, кожен нинi повинен сплачувати податки, але не всi священики цього хочуть. От про це і дискутуємо. I це дуже складна справа у наших обставинах, бо українське законодавство ще доволi туманне у цих справах. Та й наша ситуація – особлива. Чому? Бо ми не можемо орiєнтуватися на західнi держави, де немає одруженого священства. Ми мусимо відпрацьовувати iншi правила, за якими будуть забезпечені і священик, i його сім’я.
– Йшлося й про новi збори та „Петрiв гріш”. Що це таке?
– У Церквi звикло є звичні потреби парохiї: утримання храму, оплата комунальних послуг, утримання священика, видатки на недiльнi школи i таке інше. На це люди складають пожерви у рiзнi способи. У деяких церквах при входi, в інших – після проповіді чи пiсля Служби Божої старшi брати ходять пожертви. То такий церковний податок, у нас це є добровiльна сума, а от у протестантiв це десятина доходу. Однак, у Католицькій Церквi вiддавна є особливi видатки. Збiр пiд назвою „Петрiв гріш” – це дарунок для Папи, яким вiн розпоряджається особисто. Наприклад, коли Папа приїжджав в Україну, то вiн, здається, всiм семiнарiям дав по кiлька тисяч доларiв з того збору. Другий такий збiр iде на мiсiонерський Папський фонд, а третій – на Святу Землю, адже Католицька Церква має зобов’язання утримувати святi мiсця. Велася мова й про збір на спецiальний патрiарший фонд в Українi, однак його ще не запровадили. Натомість протягом року буде ще чотири збори на потреби нашої Церкви: капеланства, катехизації, „Карітасу” й Українського католицького унiверситету.
– Наближається Різдво ... Чим запам’яталося Вам Рiздво Вашого дитинства? – То були воєннi роки. Не пригадую чогось такого особливого, але пам’ятаю, що бiльше чекав святого Миколая. Розумiв, що то велика проблема для батькiв, бо тоді була велика матеріальна скрута. Але мене більше хвилювало не те, що вiн принесе, а як би його побачити. Так i не вдалося, бо я швидко засинав.
http://www.ugcc.org.ua/ukr/library/interview2/power/
