Короткий опис українського сакрального живопису від Катерини Новікової
Київське видавництво «Темпора» нещодавно потішило читачів цікавим виданням — «На перехресті світу і духу. Короткий нарис про сакральний живопис України» авторства Катерини Новікової, вже знаної читачам РІСУ за різними матеріалами.
Коротко про авторку. Катерина здобула богословську і мистецтвознавчу освіту в Україні, Італії та Польщі, займається перекладами і публіцистикою, веде блог. Над цією книгою вона працювала кілька років, оскільки потрібно було зібрати у різних мистецьких збірках великий об’єм матеріалу, що можна бачити у книзі. Абсолютна більшість, понад 300-сторінкового видання, — це різні сакральні зображення, у першу чергу ікони, та описи до них. Таким чином авторка дотримується принципу: не тільки розказати, а й показати розвиток українського сакрального живопису.
Книга складається з семи розділів і бібліографії. У першому ж розділі К.Новікова зосереджується на українській іконі як феномені сакрального мистецтва. Прикрашена рушниками, ікона завжди була невід’ємним атрибутом інтер’єрів житла українця. І зараз, коли після десятиліть примусового атеїзму ікона знову повертається до суспільного і культурного простору українців, увага до неї лише зростає.
Авторка зосереджується на двох аспектах розуміння феномену української ікони: культурно-мистецькому і богословському. Зокрема, ікона як культурний феномен може багато розповісти про духовність та історію України, особливості вітчизняної християнської традиції. «Інтерпретація іконописного стилю у творах українських художників ХХ ст. чудово ілюструє, наскільки ікона є невід’ємною часткою вітчизняного мистецтва», — пише Катерина Новікова.
Саме у цьому контексті сакральний живопис демонструє як в Україні візантійсько-руська традиція перехрещувалася з латинською, що є відображенням і геополітичного розташування наших земель та сформованої на цій основі поліконфесійної мультикультурності. І цей вплив був не лише зі заходу на схід, а й навпаки. Зокрема, авторка звертає увагу, що одні з найбільш шанованих в Україні латинські образи Божої Матері Бердичівської і Летичівської «позначені виразним впливом візантійської іконографічної традиції». Катерина Новікова показує різні аспекти цього взаємного впливу, внаслідок якого сформувався особливий стиль іконописання, за яким можна розрізнити українську ікону.
Богословський аспект іконописання розкрито у другому розділі «Прочитати ікону». Автор розглядає історію виникнення ікон, чому Церква засудила іконоборство і чому сформувався канон іконописання. Детальніше К.Новікова зупиняється на символіці ікони, яка відображається у представлених предметах, використаних кольорах, нанесених написах тощо, а також пояснює, чому існує традиція освячувати і коронувати ікони.
У наступних розділах книги йдеться про появу ікон та іконописання на українських землях, його вже первісних відмінностях від візантійського. Далі розповідь йде про епоху Відродження. «Саме тоді — в час новаторських пошуків і розмаїття творчих напрямків — і формувалося неповторне обличчя українського сакрального мистецтва», — пише Катерина Новікова.
У четвертому розділі, присвяченому цій епосі, розповідається про появу іконостасу і про зв’язок ікони і літургійного життя громади, про нові сюжети в іконографії.
П’ятий розділ присвячений епосі бароко і такому особливому його різновиду на українських землях як козацьке бароко. Як зазначає авторка, «бароковий характер українського сакрального мистецтва сформувався завдяки тісному зв’язку з народною творчістю». У той час можна виявити багато спільного між декоративністю ікони й розписами хат та барвистими візерунками народного одягу. «В іконописі того часу бачимо більше реалізму, ніж умовності ікони», — пише автор.
Також на бакових іконах поруч з біблійними героями з’являються реальні тогочасні особи. Переважно це постаті гетьманів, старшин, тобто часто тих осіб, які були або дуже шановані або прославилися як меценати. Що цікаво, ворогам також знаходилося місця — переважно їх зображали киплячих у пекельній смолі на іконі Страшного суду.
У книзі йдеться про різні осередки та відомих майстрів, які творили українське сакральне бароко. Звичайно, що йдеться і про західні впливи на українське сакральне мистецтво того часу, у т.ч. у розписах Троїцького надбрамного храму Києво-Печерської лаври. Дослідженню цих розписів автор присвятила особливо багато часу і їх можна побачити у представленій книзі.
Потрібно ще раз наголосити, що для кращого зрозуміння всіх цих епох, як і пізніших, Катерина Новікова представила понад сотню зображень сакрального мистецтва, ікон, фресок, хоругов та додала до них цікаві описи.
У шостому розділі автор коротко згадує про модерний іконопис ХІХ-ХХ ст., насамперед про київську школу та таких авторів як Врубель, Їжакевич. Натомість західноукраїнське сакральне мистецтво того часу Катерина Новікова згадала дещо поверхово, назвавши серед іконописців лише Модеста Сосенка. Коротко вона також згадала про такий жанр іконописання, характерний для цього часу, як народна ікона та ікона на склі.
Останній розділ присвячений пошукам сучасних майстрів та антиіконі. Тут йдеться як про митців, яких можна віднести ще до епохи модерну (школа Бойчука), так і про сучасне зацікавлення іконою і нові школи, які витворилися за останні 20-25 років (наприклад, іконописна школа «Радруж» при УКУ). Між тим згадано Івана-Валентина Задорожнього, який ще в радянський час відійшов від т.зв. соцреалізму і почав наслідувати давні іконописні стилі, надаючи їм національний характер.
К.Новікова звертає увагу на явище т.зв. «розцерковлення» іконопису — коли елементи сучасного мистцевтва поєднуються з іконописом, яке відбувається з 90-х рр. ХХ ст. Йдеться про тих митців, які не мають належного розуміння богослов’я, символізму ікони, або просто перекопійовують давні ікони, або звертають увагу лише на їх мистецьку частину. Натомість, як зауважує Катерина Новікова, «сакральне мистецтво становить невід’ємний елемент культу Церкви і покликане передусім через образну мову розкрити істини віри».
Ще інша проблема сучасності — явище кітчу, у т.ч. через нерозуміння сакрального мистецтва частиною духовенства, яке, за словами авторки, негативно впливає як на духовність вірян, так і на художнє виховання нерелігійних людей.
«Ця книжка не претендує на вичерпність у дослідженні сакрального живопису України, — підсумовує свою працю Катерина Новікова. — Подаючи зразки укранської ікони з колекцій вітчизняних і закордонних музеїв, вона запрошує заглибитися в особливий світ діалогу людини з Богом, де перетинається земне і небесне, світське і духовне. Сподіваюся, що це допоможе відкрити нові таємниці культурної спадщини України як однієї з перлин світового мистецького скарбу».
