Дітей вимушених переселенів та учасників АТО зібрали у православний табір під Києвом, щоби повернути у їхнє життя надію
Не можеш, не віриш, не знаєш.
Не маєш куди утікти.
І кажуть — чудес не буває,
Та мусиш для себе знайти
«Надія є», Mad Heads XL
Зворотною дорогою з табору не лишається жодних думок, лише оголені нерви та емоції. У голові — суміш втоми, натхнення, ніжності та розпачу. Думками лишаюсь там, де за два дні встигла стати багатьом дітям старшою сестрою. Попри вік, вони навчилися цінувати любов, після зустріч з дорослими випробуваннями.
«Мир – це коли тато не на війні», — серйозно відповідає дев'ятирічний Ярослав, ліплячи жовтий стікер на підлогу. Поруч розмістились інші версії — «дружба», «любов», «друзі», перекреслені танки. Діти миттєво перемкнулися: ще хвилину тому гасали кімнатою, а тепер сидять зі мною у колі та намагаються одним словом передати, чим для них є мир.
На вищербленій підлозі бракує слова “надія”, та саме так — "діти Надії" – їх стали називати з першого дня знайомства. Дарувати їм натхнення взялись дорослі, які сподіваються на мирне життя наступних поколінь та неповторення помилок. Саме вони на волонтерських засадах зібрали разом 42 дитини у таборі «Мости Надії» у духовно-просвітницькому центрі «Ковчег» на парафії преподобної Параскеви Сербської під Києвом. Половина приїхала з родин вимушених переселенців з Донецької та Луганської областей, інші ж – з родин учасників АТО, їх батьки були поранені або загинули.
Учасники табору, від семи до сімнадцяти років, поринули у різноманітні заняття: співи та театральну студію, арт-терапію та заняття з психологом, перегляди фільмів, філософію, теорію миротворництва, екскурсії. Продовження їхнього літа також стане новим досвідом — після вивчення італійської мови у таборі, вони попрямували до італійських родин на літні канікули.
Все починалось зі старої закинутої хати у селі Лишня. З неї, зусиллями парафіян, виріс храм, а закинуті бараки колгоспу стали «Ковчегом» — парафіяльним комплексом та притулком для гостей. Подібний курс на соціальне служіння віряни узяли ще 15 років тому. Першими підопічними були діти з психіатричної лікарні села Глевахи під Києвом. Тепер це служіння розширюється — піклуються про дітей з будинків сімейного типу, осіб з обмеженими фізичними можливостями, матерів-одиначок, нужденних.
Архимандрит Філарет (Єгоров) жартує, що місцева малеча часто називає його «богом». Мовляв, він їм дуже на нього схожий через статуру та бороду. Сам 42-річний священик народився у Києві, поклик до служіння Богу відчув у студентські роки. Тепер працює ще й депутатом районної ради уже четверте скликання і постійно залучається до нових соціальних проектів. «Дітей АТО» підтримує з початку війни, постійно контактуючи з родинами поранених та загиблих бійців.
«Діти не мають всього того лукавства, яке може бути у більш дорослому світі, — ділиться священик. — Тому Христос і говорить нам бути як діти, бо таким є Царство Небесне. Недарма існувала традиція, що до примирення йшли через родини, очищення історичної пам’яті тривало у поколіннях. Дітки можуть бути в хорошому розумінні послами миру. Вони природно більш орієнтовані на мир душевний. Якщо є сварка у сім’ї, то діти найбільше турбуються, щоб усі помирились. Вони є символом примирення, миру та надії».
Таня від самого початку екскурсійного дня тримається за мою руку. Уже роззнайомившись, під час молитви, вона тихенько шепоче: «А наш батько помер на війні». Минуло два роки з того дня, як голова родини Василець не повернувся з передової. Обидві сестри, менша Таня та старша Катя, взяли на себе ще більшу відповідальність. Старанність доводять оцінками у школі, та власним прагненням стати майбутніми професіоналами – лікарем та поваром.
Питаю: чим любите займатися у вихідні? Не розуміють — робота у селі знайдеться завжди. Задумавшись, Катя все ж пригадує, що таким днем часто стає неділя. Для неї це день, коли можна спокійно помалювати та побавитися на новій гойдалці. Під час арт-терапії у дівчинки щось всередині змінюється: сльози самі ллються щоками, з ними витікає і замовчуваний біль. Психолог пояснює — подібне доведеться пройти ще не раз, щоб відчути полегшення.
Розради дівчата шукають у священика. Вони звично підбігають до нього і схиляють голови, чекаючи на благословення. Отець Філарет для них начебто той, хто може зняти біль самим словом чи молитвою. Діти як ніхто здатні вірити щиро — на їх обличчях зникає туга і з’являються усмішки. Минуле відступає, повертаються мрії про те, як вони стануть сильними та дорослими.
«Минулого року у Франції, у Тезе, я бачив у кімнаті засновника спільноти малюнки дітей з України, — пригадує священик. – На них вони символічно зобразили Україну: Карпати з Донецьком, Крим та Київ. Такою її бачать дітки, такою її хочуть бачити усі ми. Тому кожна людина доброї волі хоче бачити державу в мирі та єднанні. Коли діти спілкуються з різних регіонів, етнічних угрупувань – вони пізнають один одного. Цим вони доводять, що ми можемо бути разом. Нам це вдасться, якби ми тільки захотіли йти назустріч один одному».
Рівна дорога селища Лишня лишається позаду. Час, проведений з дітьми, одночасно збагачує та спустошує. Вони більш за все шукають уваги та любові, чогось стабільного, де могли б почуватись у безпеці. Наша підтримка – найбільший подарунок, який може наповнити у відповідь або витягнути усі сили. Не варто називати подібні табори реабілітацією – вони можуть навчити нас більшому. Це радше маленьке диво, яке вимагає неймовірно мало та багато – вміння бути поруч.
Табір та поїздку дітей до Італії було організовано зусиллями співробітників та волонтерів фонду «Діти Надії та Любові», Центру св. Климента «Спілкування та діалог культур», науково-видавничого об’єднання «Дух і Літера», благодійної групи "Київ — Мілан" Макарівського вікаріатства, парафії святителя Амвросія Медіоланського та небайдужих християнських родин Італії (асоціація Famiglie per L’Aсcoglienza — «Сім’ї за гостинність»).
Казкотерапію, заняття з вокалу, арт-терапію проводили викладачі «Школи Анни Ярославни», що діє при Відкритому Православному Університеті Святої Софії-Премудрості у Києві.