Не забувається 25 червня 2001 р. Папа Іван Павло II правив Божу службу на Київському спорткомплексі “Чайка”. Правив на різьбленому престолі, спеціально привезеному з Крехівського монастиря (робота різьбяра Ігоря Косака, 1993 р.). Цей монастир скоро відзначить своє 400-річчя.
Людмила ДЕХТЯРЬОВА. – «Слово Просвіти», № 4 (433), 24-30 січня 2008 року
Щоб уявити масштаби майбутнього святкування, варто хоч раз побувати у славетній обителі. Ми потрапили до неї з Жовкви випадковими туристами.
Дорога одразу піднімає настрій. Стрічка шосе в’ється поміж відкритих сонцю пагорбів, височин зі змішаним лісом, улоговин з духмяними травами. Обабіч немає бруду. Над кришталевими джерелами — навіси. Під ними лави гостинно запрошують на перепочинок. У цій ландшафтній скарбниці неподалік кордону з Польщею вабить долина, закастована смарагдовими крутими схилами. В її простір ідеально вписано розмаїття будівель монастиря. Огорожа частково нова, частково це залишки високого фортифікаційного муру з відреставрованими баштами.
Через браму типового барокового стилю входимо на подвір’я з охайними церковцями, стрункою дзвіницею, оранжереєю, житловими приміщеннями та новіціатом — навчальним закладом. Між ними яскраві соковиті газони, квіти на клумбах. Людей дуже багато і, вочевидь, усі почуваються вільно, як давні добрі приятелі. Малеча сновигає по газонах, родинні фотографи в роботі, дівчатка в лебедино-білих довгих сукнях намагаються бути статечними. Церква, де відправляють службу, всіх не вміщає, і йде трансляція назовні (наш приїзд збігся з традиційним святом).
Отримуємо гіда — вбраного в синьо-чорне симпатичного юнака. Легка хода (взутий у кросівки), вишукана мова, всебічна обізнаність. Питаємо, як вдається утримувати тут усе новим, наче щойно збудованим. Відповів, немов із собою розмірковував: “Усе завдяки Богові та вашій незалежності. Монастир починався доброчинністю, нею і відбудовується”.
Шкрябонуло оте “ваша незалежність”. Його вона не стосується, чи як? Виявилось, що він стажист-василіанин зі Словаччини. Стажування майбутніх священиків в інших монастирях — давня традиція Чину.
Ходили потім у гори, пили чудодійну воду з колодязя під скелею. Ще вище стежка вивела до давніх печерних притулків. Вертаючись, ледь протислись до монастирської книжкової крамниці. Найжвавіше купують львівське видання Петра Шкраб’юка “Крехів: дороги земні і небесні”. Гортаймо її сторінки разом. Романтичний початок нагадує давньоруські гуслярські билини.
“ЗА МОРЯМИ, ЗА ДОЛАМИ, ЗА ВИСОКИМИ ГОРАМИ…”
Гори Крехівські вабили перших християн-печерників. І чому б не вабити? Гірські ліси багаті на їжу, а вапнякові скелі поточені карстом, наче віспою. Чимало порожнин, придатних і для житла, й для церковної відправи. Вважають, що їх використовували вже у III ст. Минула тисяча років, і тутешні землі почали закріплюватися за магнатами Львівщини.
Близько 1600 р. на території, що належала майбутньому коронному гетьманові Польщі Станіславу Жолкевському, йшли двоє монахів, Йоіл та Сильвестр. За горою Побійною, добре карстом побитою, натрапили на дві печери. Одну облаштували під житло, у другій розпочали службу. Їхнє богопосвятне життя привернуло увагу, і з’явились перші послушники. Синам своїм духовним монахи звели церковцю на честь апостолів Петра й Павла. А собі — церковцю Благовіщення. Обнесли територію ровом і частоколом, започаткувавши дванадцятий монастир на Галичині. Тут романтика обривається, і своє беруть реалії: монастир не володів правом на землю, а тому і не мав права на існування.
Тоді відбувся перший акт доброчинності. Повернувся гетьман Жолкевський, овіяний європейською славою, після переможного походу на турків. Його дружина Регіна просила за крехівчан. І Станіслав Жолкевський подарував Йоілові “запис” на спорудження монастиря. Монастирський Пом’янчик вказує на 1613 р.
Дарунки заможних людей монастирю як подяки за чудесні зцілення та притулок, не проїдали. Ними монастир розбудовували. 1627 р. Йоіл із Сильвестром почали складати “Правила”, за якими ченці й послушники мали годуватися працею власних рук: рільництво, бджолярство, ткацтво, малярство (тобто іконопис).
1994 року реставрували церкву, і під пізнішими нашаруваннями відкрили чималий фраґмент первісного настінного живопису (початок XVIII ст.). Зображено побратимів ієромонахів Йоіла й Сильвестра під благословенням Божої Матері. Є ще одне старовинне полотно: обидва ченці на монастирському подвір’ї зі своїми духовними синами. Усі тодішні записи свідчать, що то справді була золота ера монастиря.
Йоіл — визначна особистість. Тонкий дипломат, послідовний будівничий, ревний уболівальник чистоти грецької віри в Україні. Від Константинопольського патріарха Лукаріса отримав для монастиря ставрогію — безпосереднє підпорядкування Константинополю без втручання місцевих єпископів (переважно католицьких). Дружні стосунки з Москвою, Києво-Печерською лаврою. Домігся у короля Польщі підтвердження ставрогії. Унію сприйняв болісно, і коли монастир став греко-католицьким, відійшов від справ.
Є кілька припущень, ким був Йоіл: що прийшов з Києво-Печерської лаври; що з Манявського скиту; про це ніколи достеменно не дізнаємось. Зараз переважна більшість дослідників повертається до результатів наукової розвідки 1917 р., яка належить професорові Крехівського новіціату о. Морозовському. Йоіл ставив підпис лише грецькою: “Іоіль”. І письмово до нього зверталися, називаючи Іоілем. Євангельський чин він отримав від єпископа південногрецького міста Монемвасія, що поруч з островом Кандія (давня назва острова Крит). З Україною Кандія підтримувала стосунки, потерпаючи від спільного ворога — Оттоманської імперії. Отже, крехівський Йоіл — це грек-кіпріот Іоіль?
МОЛИТВОЮ Й ГАРМАТОЮ
Душа Йоіла відлетіла 1638 р., а 10 років потому Україну охопив вогонь визвольної боротьби. Жовква, ідилічна місцина безтурботного дитинства Богдана Хмельницького, стала йому ворожою. Крехівський монастир був на боці гетьмана. Монахи ставали воїнами, дипломатами, годувальниками тих, кого розорила війна і хто переховувався тут. Від тяжкої рани, що довго не загоювалась, лікували в монастирі Максима Кривоноса.
Не стало Хмельницького, і розколота навпіл Україна опинилася під двома гетьманами-антагоністами. Для Крехівської обителі то були надзвичайно важкі часи. Стіни монастиря бували в облозі то однієї, то другої з ворогуючих сторін. Часом тут переховувалися послідовники протилежних політичних, релігійних, етнічних течій — і всіх треба було годувати, бо кожен — дитя Господнє. Врешті, домоглись у Михайла Вишневецького грамоти, яка давала дозвіл на озброєння та фортифікаційне укріплення.
Коли у вересні 1672 р. під стінами монастиря вдруге з’явилось козацько-турецьке військо гетьмана Петра Дорошенка (вперше було п’ять років перед тим), обитель невпізнанно змінилася. Вона стала фортецею з високими кам’яними мурами, ровами, баштами (зараз відреставровані), з яких визирали гармати. Тогочасні записи свідчать: “Околишній народ, шляхта з родинами — все втікало до Крехівського монастиря яко до кріпості і там шукало захисту. Монахи радо їх приймали. Заосмотрено мури чотирма гарматами і гавбицею, шляхта привезла з собою багато зброї й амуніції. Все рихтувалось до оборони зі свавільними купами татарви та козаків”.
Татарською облогою монастиря керував племінник Тугай-бея. “Захисники монастиря стріляли так, що стріла з північної вежі влучила в намет ханового сестрінка, який стояв десь за півтора кілометра від мурів. Загибель воєначальника так збентежила ординців, що вони знялись і повернулися під Львів”.
Пам’ять про цей легендарний випадок переходить з віку до віку. На місці загибелі молодого конкурента Тугай-бея на Кримське ханство (кажуть, що хтось сприяв точному пострілу в намет) з’явився пам’ятник — висока кам’яна колона. Хто його спорудив — невідомо. У першій половині XIX ст. дідич Крехова, відставний капітан російської армії Михайло Ламберт відновив його власним коштом та встановив мармурову таблицю. Польською мовою на ній викладено історію влучного пострілу та віддано шану отцям монастиря. В комуністичні часи з’явилась інша дошка, де не було жодного слова про монастир: “Встановлено на честь перемоги жителів навколишніх сіл над турецько-татарськими загонами біля Крехова у вересні 1672 р.”. Кажуть, що глибоко під колоною є склепова комора з домовиною татарського вождя, і що коли встановлювали на колону “совєтську фальшивку”, зі склепу чули грім.
КОЛИ ПРИЙШОВ ГЕГЕМОН…
Минали роки й століття, монастир переживав періоди злету й занепаду. І все ж саме те, що ближче до нашого часу, пояснює повагу до монастиря і його авторитет не лише в Галичині, а й за межами України.
Напередодні Першої світової війни історик Петро Дорошенко писав: “Українці тут вже ставали державною нацією, вони були на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на рідній землі”. Реформована василіанська церква брала активну участь у тому процесі.
1918 р. до складу Української Національної Ради увійшли 23 душпастирі, зокрема й Андрій Бандера (батько майбутнього провідника ОУН), і троє василіан. Честі удостоївся Платонід Філяс, протоігумен. Його делегував Жовківський повіт. У грудні в Крехові розташувалась Равська бригада УГА, а в монастирі — шпиталь. Понад 100 священиків одягли однострій польового душпастиря. Легендарний о. Жак, який залишив рідну Канаду і став відомим василіанином, писав: “Цей мундир був для мене найбільшою нагородою, а плащ із жовтим тризубом на правім рукаві вказував, що я працюю в Команді УГА”. Пізніше, 1939 р. серед капеланів Карпатської Січі побачать ще одного василіанина, Севастіана Сабола. Окрема тема — створення Легіону Українських Стрільців.
З 1939-го край під сталінською владою згідно з пактом Молотова-Ріббентропа. Десять монастирів, Крехівський також, стали казармами зі складськими приміщеннями. Засудили й відправили до Норильська на 10 років о. Порфирія Сивака. Отця Севіріяна Бараника замордували у Дрогобицькій тюрмі, а ігумена о. Якима Сеньківського (є свідчення) зварили в казані. Червона, потім коричнева і знову червона окупація. Отці й брати контактували з повстанцями, переховували, всіляко допомагали. І часто — в трагічних ситуаціях. Як підсумок — наказ “…переселить монашествующий состав Креховского монастыря в с. Чишки Винниковского района с целью парализовать антисоветскую деятельность монашествующего состава…”
1990 р. влада починає повертати Чинові монастирі. 29 серпня, згадує о. Теодосій, “приїхали до зруйнованої обителі. Монастир ще займала школа для неповносправних дітей. Одночасно це був гуртожиток. Приміщення використовували під склади сміття, вугілля, дров. Вежі понищено, дахи обвалилися, на мурах росли дерева. Стан був жахливий”.
О. Теодозій Янків, уже як ігумен монастиря, мав на руках постанову 1933 р. про визнання Крехівського церковно-монастирського комплексу пам’яткою архітектури. Звернувся до львівських архітекторів, і вони заходилися розробляти проект реконструкції та реставрації. В Лейпцигу на виставці архітектурних проектів Центральної та Східної Європи плідну працю колективу “Укрзахідпроектреставрації” (автори Богдан Баран, Світлана Хрополь, Ярослав Римар, керівник Семен Цимбалюк) гідно відзначили.
О. Теодозій не приховує, що монастир з вдячністю приймає пожертви: “Першим нашим великим жертводавцем був директор львівського хімфармзаводу Роман Беряк”. Його почин заохотив інших керівників підприємств “Львівпетроль”, горілчаного заводу, магістрального газопроводу “Дружба”, Львівської залізниці. Серед жертводавців є й народні депутати. Колишній голова львівської обладміністрації Степан Давимука взяв Крехівський монастир під опіку, знаходив жертводавців.
Суттєвий внесок зробили василіанські провінції у США, Канаді, деякі церковнослужителі. Послушники, монахи, священики, викладачі новіціату трудяться, живучи сучасним життям. Воно переплетене з життям сучасних прочан.