Кремль використовує Церкву як зброю, - Портніков про поведінку РПЦ в Білорусі
Про це написав Віталій Портніков для Крим.Реалії, повідомляє НВ.
Митрополита Павла, якого тепер, після семи років служби в Білорусі, повернули в Росію, важко назвати священослужителем, який був не лояльний до вищого церковного начальства і політичної влади. Всі ці роки він зберігав Російську Православну Церкву в Білорусі як опору режиму Олександра Лукашенка. І це при тому, що сам Лукашенко — один з небагатьох пострадянських правителів, що дозволяють собі ігнорувати Церкву і виступати в ролі «православного атеїста».
Однак останні події в Білорусі змусили митрополита Павла та інших священнослужителів РПЦ звернути увагу на настрої своєї пастви. Митрополит був одним з перших, хто привітав Лукашенка з перемогою на президентських виборах 2020 року. Але після того, як в країні почалися масові протести проти можливої фальсифікації підсумків голосування, Павло відмовився від своїх привітань і приніс вибачення за них. Здавалося б, зовсім логічна позиція для єрарха, який хоче зберегти авторитет Церкви в очах її вірян, багато з яких є активними учасниками протестів.
Однак у Синоду Російської Православної Церкви, схоже, своя логіка. І ця логіка повністю збігається з політичною логікою Кремля. Відомо, що російське політичне керівництво боїться масових виступів громадян мов вогню. Боїться, де б вони не відбувалися, чи то український Майдан, «арабська весна» чи білоруська Площа. Так, це очевидна політична логіка. Тому що російському політичному режиму, сила якого полягає в повному контролі над суспільством, силовими структурами та медіа, можуть загрожувати, впевнений, саме масові протести. Поки російський народ мовчить — Путін всесильний. Але, на мою думку, якщо в Росії почнуться масові протести, які можна буде порівняти з українськими або навіть білоруськими, від російського політичного режиму може залишитися один спогад. Саме такий розвиток подій, напевно, і хочуть запобігти в Кремлі.
То до чого ж тут Церква? Чому вона повинна діяти не за власною логікою поваги інтересів прихожан, а за логікою згоди з інтересами російської влади — навіть коли йдеться про інші країни? І тут ми знову наражаємося на ситуацію, яку спостерігали під час подій в Україні, в 2013—2014 роках. Тоді як багато священиків УПЦ Московського Патріархату підтримували і підбадьорювали учасників протесту проти режиму Віктора Януковича, розраховувати на розуміння Патріарха Кирила і його найближчого оточення не доводилося.
Після анексії Криму Патріарх не був присутній на урочистому засіданні, яке «узаконило» російську окупацію півострова. Могло здатися, що в РПЦ усвідомили, наскільки дії російського політичного керівництва небезпечні для самого існування цієї Церкви і її авторитету за межами Російської Федерації, так і в самій Росії. Але це було лише ілюзією. Вже незабаром стало зрозуміло, що керівництво РПЦ не збирається виступати навіть проти найжорсткіших рішень президента Росії Володимира Путіна. І те, що така поведінка церковного начальства створює глибоку прірву між Російською Православною Церквою і її паствою в Україні, судячи з усього, нікого в Патріархії не збентежило.
За останні роки в РПЦ жодного разу не виступили на захист своїх братів по вірі, які зазнали репресій на окупованих Росією українських територіях — і священиків, і прихожан ПЦУ, і представників інших християнських конфесій. Вважаю, саме тому територія духовного впливу РПЦ в Україні — особливо після появи канонічної Православної Церкви України — зменшується як шагренева шкіра. А зараз така сама ситуація починає розвиватися і в Білорусі, де позиції російських церковників незрівнянно сильніші. Але це лише питання часу. І це незворотний процес. Тому що Церква не має бути лише інструментом в руках недобросовісних політиків. Адже відомо: вона створювалася не для цього.
