Культура слова у Візантії

Різноманітні зміни, що поступово відбувалися в суспільному, політичному та економічному розвитку на зламі античності, природно віддзеркалилися і в області культури. Подібно до того, як ми знаходимо багато елементів суцільності в усіх громадських інституціях, ми зустрічаємося з ними і в культурній області. Неможливо точно розмежувати античну і візантійську літератури.

Один з головних елементів візантійської культури, тобто християнська ідеологія, яка як на Сході так і на Заході своєрідно відкарбувалася на середньовіччі - це явище пізньої антики. Християнство – це продукт Сходу, а в «усхідненні» («орієнталізації») грецької культури часто знаходять інші визначні риси візантійської літератури. Але культурний центр ваги античного світу перенісся на Схід вже за володарювання наступників Олександра Великого у так званому елліністичному періоді. Тоді єгипетська Олександрія, сирійська Антіохія, малоазійський Пергам стали значними культурними центрами давнього світу, та від свого початку обличчям до Сходу повернувся й імператорський Рим.

Сама грецька культура, грецька παιδε?α (виховання, освіченість) протягом століть була об’єднуючим елементом національно строкатої східної частини Римської імперії. Так, вже в античності з’явилися всі суттєві передумови для виникнення нової культури: елліністична освіченість як наднаціональна культура, християнська ідеологія та тяжіння до Сходу.

Раннє, ще античне християнство відкидало культурну спадщину поганської антики. Можливо, відповідає правді та традиція, що розлючений натовп християн, підбурюваних єпископом Кирилом, розірвав в 415-му році в Олександрії жінку-філософа Іпатію. Про руйнацію античних храмів та розбиття скульптур ми читаємо в промові Ліванія з 390-го року На захист храмів, яка є лебединою піснею одного з останніх еллінських поганів. Такі акції відбувалися, як правило, під проводом та з підбурювання аскетичних монахів, які в античній освіченості бачили лише один з проявів світської розпусти.

Християнська інтелігенція ніколи не уникала традицій античної освіченості та в значній мірі перейняла її опрацьовану систему. Тому візантійська культура з самого початку тривало розвивалася під прапором дуалізму античних та християнських традицій. Саме це тривале напруження між дома полюсами – між Гомером шкільної традиції та Біблією – було одною з основних причин того, що візантійська освіченість ніколи так і не створила дійсний синтез та важко шукала шлях власного плідного розвитку.

Візантійська література завжди мала подвійне, янусове обличчя. Ряд творів можна довше ніж на Заході називати літературними плодами античної освіченості. Так воно є, наприклад, в епіка Нонна або у філософа Прокла з V століття, або у історика Прокопія з VI століття. Попри це, візантійська література є і найбільш ранньою середньовічною європейською літературою взагалі. Такий типовий для європейського середньовіччя твір як Фізіолог, анонімна народна книга, що алегорично в дусі християнської моралі викладає різні природні явища, виникла вже близько ІІІ століття після Р. Х. Засновник типово середньовічного жанру хронікар Іоанн Малала – це сучасник історика Прокопія, який пише свій твір в найкращих традиціях античної історіографії.

Для подальшого розвитку візантійської культури вирішальним моментом було усвідомлене – а не лише терпиме – переймання античної культурної спадщини. Василій Великий (IV ст.) у своїй промові Πρ?ς το?ς ν?ους (До молоді) переконливо показав, як може вивчення античних авторів бути доцільним і для християнської освіченості. Завдяки прихильному відношенню християнських освітян до Візантії перейшла антична риторика, яка була основою загальної освіти в давній школі і яка в середньовіччі знайшла практичне використання в підготовці проповідей та полеміці. Між учнями відомого пізньоантичного ритора Ліванія був і знаменитий богослов грецького православ’я Іоанн Златоуст, і навіть Григорій Назіанзин. Імператор Юліан Відступник добре зрозумів значення переймання античної освіченості для підвищення привабливості християнства, особливо для інтелектуальних верств, і саме тому видав едикт, що забороняв діяльність християнських професорів в тодішніх школах.

Вже літературні теоретики римської імперської доби Лонгін та Квінтіліан бачили в імітуванні досконалих творів античної класичної літератури один зі шляхів до поетичних вершин, і саме цим шляхом йшла більшість візантійських авторів; їхньою метою була не оригінальність цілого, а неістотне вміння варіацій колись оригінальними деталями.

У зв'язку з цим необхідно затримати увагу на понятті «візантійський класицизм» або «візантійський традиціоналізм». Його причини ми можемо знайти в розумінні римської держави, пов'язаному з християнською ідеологією як завершенням світського порядку, як досягнутою вершиною розвитку людського суспільства. Візантійські інтелектуали страждали від відчуття, що вони не можуть, і навіть не знають як, вийти за рамки античного класичного канону цінностей, що вони повинні, як це в XII столітті висловив есеїст Феодор Метохіт у своєму творі ?πομνηματισμο? και σημει?σεις γνωμικα? (Різноманіття філософське і історичне): «Проживати спадщину найкращих попередників». Візантійські «люди пера» постійно жили в напрузі між двома полюсами – вони пишалися грецької монополією в області освіти і культури, і водночас були затиснуті своїм зразками, які було неможливо перевершити. Вони страждали від відчуття, що їхнім читачам, які зі шкільної лави були знайомі з класичними творами античної літератури, їм вже нема чого сказати: «Все було зроблено перед нами, все було сказано» – говорить той самий автор. У нього є відчуття, що вже неможливий будь-який розвиток. Для кращого розуміння такого ставлення необхідно дещо глибше замислитися над відносинами понять διαδοχ? (традиція), προκοπ? (прогрес) і ?νακα?νωσις (оновлення) у візантійців. Це лише одне з багатьох питань, які нам ставить візантійська культура. Візантійський класицизм не змістовний, а тільки формальний - автори прагнуть досягнення своїх зразків з точки зору стилю і мови, при чому класиками для них є вже грецькі автори римського періоду Лукіан (II ст.) та Ліваній (IV ст.). У ранньохристиянських, тобто пізньоантичних, традиціях розвивається і богословська література. Богослови Леонтій Візантійський (VI ст), а пізніше Іоанн Дамаскін у VIII ст. одностайно заявляють: «Ми не скажемо нічого від себе, ми все запозичили у (церковних) отців».

Цікаво й відносно маловідомо, що візантійські гуманісти в пошуках творів грецької літератури спочатку не розрізняли античні і візантійські твори. Німецький гуманіст Мартін Крузіус, професор Тюбінгенського університету, в XVI столітті пише в Константинополь про рукописи творів Аристотеля, Теофраста, про твори грецьких церковних авторів, але запитує також твори Лаоніка Халкоконділа, історика XV століття. Цей же гуманіст в слові Oratio de conservanda lingua Graeca (1570, Слово про збереження грецької мови) в огляді грецьких авторів з найдавніших часів, тобто від міфічного Орфея і Гомера, на останньому місці вказує свого малозначного сучасника ритора Олексія Рартурія. Проте інтерес до візантійської літератури скоро спав.

Можливо, в цьому були винні й самі грецькі інтелектуали. Кореспондент Крузіуса Феодосий Зігомала (1544-1614), що діяв при Константинопольському патріархаті, пише до Тюбінгена у своєму посланні студентам, які вивчають грецьку мову:

«Не звертайте уваги на нас, нинішніх варваризованих греків, а зверніть увагу на стару Елладу, звідки походить все прекрасне і найцінніше – закони, література, конституційний устрій поліса, військова справа, науки і вишукані звичаї. –

Тепер же (пише він в іншому листі) всі ці цінності перейшли з Греції до Італії та Німеччини».

Це таке ж травмоване ставлення до культурної спадщини славного минулого, з яким ми вже зустрілися у візантійського ритора XIII століття Феодора Метохіта.

А тому міг автор першого, тепер вже класичного наукового підручника з історії візантійської літератури Карл Крумбахер в передмові до свого твору ще в 1890 р. вказати: «Мені не треба, як це зазвичай буває в передмовах, розповідати про своє ставлення до попередників, з тієї простої причини, що у мене їх не було». Холодний раціоналізм Просвітництва і класицизму зі своєю ідеалізацією античності навряд чи могли зацікавитися творами візантійської літератури, настільки непорівнянними з античним спадщиною. У літературознавстві інтерес до цієї області був відновлений тільки позитивізмом на межі XIX-XX століть, який свідомо утримувався від оціночного підходу і не вважав естетичну цінність літературного твору вирішальною для свого інтересу до того чи іншого твору.

Літературний твір завжди є вираженням своєї епохи, ми завжди за ним бачимо людину з її печалями, радощами, турботами та прагненнями. Естетичні норми мінливі, і якщо ми хочемо представити образ певного періоду історичного розвитку, ми повинні художні твори оцінювати в першу чергу за критеріями того часу. Нинішні норми ми використовуємо тільки тоді, коли з культурної спадщини минулого ми вибираємо твори на переклад для нинішнього читача. Історичний образ візантійського періоду не був би повним, якби ми не доповнили його оживленням літературних пам'яток – виразних свідків минулого.

Культура двох мов: мова еліти і мова народу

З античною традицією, яка опинилася у суперечності з новою християнською ідеологією і перетворилася на голу форму, пов'язана і мовна сторона візантійської культури. Вірність античним зразкам призвела до «заціпеніння» літературної мови, яка вже з II століття після Р. Х. прагнула наблизитися до архаїчного аттичного діалекту. Однак вона у візантійський час людям без вищої освіти була вже незрозуміла. Зусилля знерухомити мову в певній точці історичного розвитку - це один з аспектів, яким візантійська еліта виражала політичну волю зупинити час в тому моменті, коли виникла християнська імперія - ідеальний земний образ Божественного порядку. Таким чином, вже з Х століття літературний рух розділився на два напрями. У першу чергу, це «висока» офіційна література, культивована з мовного та формального боку, твори якої складалися згідно з правилами риторики, і писалася вона архаїзованою грецькою мовою. Сюди відносяться, в першу чергу, жанри, які ми б сьогодні віднесли швидше до спеціальної літератури - твори богословські, історичні, філософські, риторичні, з поезії церковної гімнографії. Лише мала частина творів художньої літератури і ще менша частина поезії, переважно епіграми і дидактична поезія, були написані цією мовою, яка характеризується також як мова літературна, на відміну від мови розмовної, для якої прийнятий не цілком точний термін «народна мова».

Цією «народною» мовою були написані твори, які ми і сьогодні б віднесли до белетристики. Матеріал розважальної літератури був для Візантії чимось ефемерним, він використовувався лише для короткострокової приватної розваги і не заслуговував майстерності професійного пера, яку можна було б передати наступним поколінням; він часто сприймався як усний, а тому найчастіше лише випадково збереглися рукописні записи кількох пам'ятників. Література народною мовою містить в першу чергу віршовані жанри, їх розміром є п’ятнадцатистопний ямб, розмір грецької народної пісні. За жанровою складовою цей літературний напрям ближче до західноєвропейських середньовічних літератур, оскільки він не був скутий класичними принципами. Однак, він не розірвав всі зв'язки з античним світом, хоча античні сюжети до нього іноді і повертаються через посередництво Заходу. Ми знаходимо в ньому героїчну епіку, роман у віршах, сатири, байки про тварин, віршовані хроніки. Це звичайні європейські середньовічні жанри, іноді ми можемо відстежити тут і фольклорні корені.

Б. Л. Ріфтін характеризує середньовічний літературний тип таким чином: загальна середньовічна літературна система характеризується тим, що в її центрі знаходяться функціональні жанри скоріше внутрішньолітературної спрямованості, які служать якійсь універсальній релігійній системі. Нефункціональні жанри, тобто белетристика, залишаються на периферії системи. Іншими ознаками є традиційність, літературний стиль, мова, обумовлена жанром, які не залежать від автора. У більшості середньовічних літератур існують усталені літературні мови, що знаходяться в гострому протиріччі з розмовною мовою. Саме мова твору є основним критерієм для віднесення того чи іншого твору до «високої» або «низької» літератури. Також цей поділ на високу і низьку літературу характерний для розвиненого Середньовіччя. Чим ближче до Нового часу, тим більше відбувається заміна центру ваги між функціональними і нефункціональними жанрами, які з периферії переміщуються до центру літературного розвитку. Рівновага між обома жанрами характерна для перехідного періоду. Ріфтін виявив ці закономірності переважно на підставі середньовічних східних літератур, проте вони характерні і для розвитку візантійської літератури.

Розщепленість візантійської літератури створює літературним історикам складності при класифікації матеріалу. Крумбахер, перший історик візантійського літературного розвитку, ділив цю літературу за мовним критерієм на літературу, написану літературною мовою, і літературу, написану народною мовою. Сьогодні, однак, ми знаємо, що деякі твори грецької середньовічної літератури збереглися і в архаїчній, і в народній версіях. Відомі автори, які використовували обидва мовних шари (Феодор Продром), також анонімний епос про Дігеніса Акрита[1], який вважається пам'ятником народного шару, зберігся в чотирьох версіях, найстарша з яких містить лише окремі елементи народної мови.

Вивчення візантійської літератури є все ще відносно молодою дисципліною. У грецьких монастирських бібліотеках напевно досі зберігаються невідомі твори, і далеко не всі відомі твори були видані. Роботи над сучасними монографіями про окремих авторів ще й до сьогодні знаходяться у початковій фазі, а тому ще не прийшов час, щоб можна було уявити образ розвитку цієї літератури на підставі аналізу творів окремих авторів у порівнянні з літературною діяльністю їхніх попередників і послідовників, і представити широку палітру літературних шкіл та епох, як це буває в історіях сучасних літератур. З причини малої динамічності розвитку візантійської літератури, це, ймовірно, не буде можливо і після більш глибокого її дослідження.

Необхідно зупинитися на хронологічному членуванні та дослідити літературний розвиток в залежності від розвитку суспільного та історичного, який на різних етапах створював однакові умови для виникнення творів класицизованих і народних. Усередині цих історичних етапів можна спостерегти розвиток окремих літературних жанрів, висвітлити їхній характер і вид на підставі розгляду творів найзначніших авторів, і надати таким чином читачу, наскільки це можливо, пластичний образ маловідомої у нас гілки європейського літературного розвитку.

Освіта у Візантії

Основна передумова прийняття естетичної інформації, що міститься в літературному творі, – це проста здатність читати. Ще не так давно навіть у розвинених цивілізованих країнах далеко не все населення було грамотним. У середньовічній Західній Європі вже саме вміння читати і писати свідчило про відносно високу освіченість. Це мистецтво було виділено майже виключно для священиків; clerici, literati, тобто здатні читати і виражатися письмово, створювали, як літератори, специфічну соціологічну групу інтелектуалів.

На Сході централізована і розвинена візантійська цивільна і військова адміністрація вимагала великої кількості людей, знайомих з писемністю, з найширших верств населення. За винятком Іустина I і Василія I, всі візантійські кесарі вміли читати і писати, що для правителів на Заході зовсім не було очевидністю. Навіть військове мистецтво там не завжди товаришувало з письменністю. На Сході передбачалося, що в багажі воєначальника є підручники з тактики і стратегії, з метеорології, і з тлумачення снів. Навіть простим громадянам, принаймні в містах, закон наказував, щоб при укладанні договорів прикладалися власноручні підписи свідків. Деякі норми закону припускали і власноруч написаний заповіт.

Характерно, що освіта є високою цінністю в житіях візантійських святих, життєписи яких використовувалися як виховне читання, як зразок життя для мешканців Візантійської імперії. Ідеалом є парубок, що в рідному селі навчився читати і писати, а за вищою освітою вирушив до столиці.

Однак спектр освіти був досить широкий: від основ грамотності, що полягали в умінні підписатися великими літерами, через функціональну здатність читати і писати побутовою розмовною мовою, до оволодіння усією грецькою літературною традицією і здатністю висловити на письмі думку бездоганною класичною грецькою мовою.

Хоча грамотність на Сході була набагато вище, ніж на Заході, знайомство з писемністю було пов'язано з відтінком магічності. Астрологи визначали відповідний день для початку шкільного виховання, а у візантійському Евхологіі - збірнику молитов - є молитви, пов'язані і з першим днем дитини в школі. Магічні засоби, наприклад ковтання списаних сувоїв, допомагали при появі шкільних труднощів, пов'язаних з навчанням писемності.

У VI столітті у Візантії ще було 911 міст, а статус міста передбачав, крім водопроводу і лазень, наявність також школи та бібліотеки, вчителя і лікаря, агори та театру. Тому втрата 470 міст в Сирії і Єгипті і десятків міст в Палестині після арабського вторгнення в VII столітті, означало для Візантії раптовий, хоч і тимчасовий, занепад освіченості.

З причини безперервності культурного розвитку від античності до Візантії, на Сході не виникало необхідності збирати культурну спадщину в енциклопедичні праці, як це робили на Заході Кассіодор, Марциан Капела і Ісидор Севільський. Тому тут не відразу утворився енциклопедичний канон предметів загальної освіти, який на Заході складався з семи вільних мистецтв (septem artes liberales).

Ідеалом візантійської шкільної системи залишалася трирівнева система. Вона полягала в трирічній початковій освіті (читання - на основі Біблії, писання, основи арифметики), яка була протягом всього існування імперії доступна й у провінції. На другому рівні γραμμ?τικος навчав граматиці в найширшому сенсі цього слова: тут читалися і поеми Гомера, які разом з Біблією лежали в основі загальної освіти.

На третьому рівні викладали професори - ??τορες або σοφιστα? – риторику, філософію і математику, а надбудовою над цими науками було викладання спеціальних дисциплін, якими були право і медицина. Цілий цикл, включаючи спеціальні дисципліни, тривав 8-9 років.

Приблизно з IX століття, можливо під впливом сусідніх арабів, й у Візантії ми зустрічаємося з розширеним використанням природних наук в шкільній системі. Патріарх Никифор, наприклад, після отримання початкової освіти, вивчав граматику, риторику і математичну четвірку (μαθηματικ? τετρακτ?ς), яка включає астрономію, геометрію, арифметику і гармонію, а після цього займався професійним вивченням філософії. Така повна освіта, однак, була доступна виключно в столиці.

Ця система вже дуже наблизилася до звичайної європейської шкільної системи, заснованої на енциклопедичній освіті в сімох вільних мистецтвах, яка з певними модифікаціями дожила до середини Нового часу.

Книги та їхнє розповсюдження

Основним матеріалом для письма в античності був папірусовий сувій. Його необхідно було при читанні тримати обома руками, тому для полегшення читання з IV століття він був замінений кодексом[2]. Папірус зберігся переважно в торговій практиці до VII століття, коли арабська окупація Єгипту зробила неможливим його експорт до Візантії, а тому типовою формою візантійської книги став пергаментний кодекс. У більшій частині візантійського періоду і пергамент був дефіцитною і цінною сировиною. Він виготовлявся з телячої, овечої, козячої або ослячої шкури. У середньовіччі великі породи цих тварин не розводилися, тому зі шкури однієї тварини можна було одержати приблизно вісім сторінок. Через високу ціну пергамент часто використовувався і двічі, причому початковий текст змивався або зішкрібався (т. зв. палімпсести). Папір з'являється тільки в XIII столітті. Писали загостреною очеретяною паличкою з надрізаною верхівкою, яку писарі заточували ножиком і пемзою.

Кодекс був стійкіший і зберігався простіше, ніж античний сувій, на пергаменті можна було писати з обох сторін, при чому цей матеріал був більш зручним для орнаментального прикрашення великими літерами і оздобленими краями або для власних ілюстрацій тексту.

Вже в античності були ілюстровані книги. Ілюстрації супроводжували природничонаукові і медичні книги, технічні підручники, популярну та дитячу літературу. У середньовіччі також приводом для ілюстрування була популярність тексту і його наративний[3] характер. Відомі є ранньохристиянські безтекстові стрічкові ілюстрації біблійних історій, призначені для користувачів, незнайомих з писемністю. Крім Біблії охоче ілюструвалися хроніки та історичні твори, житія святих, збірники проповідей, богослужбові книги і спеціальна література (наприклад, відомий Codex Constantinopolitanus Діоскорида з ботанічними ілюстраціями, в наш час зберігається в Австрійській національній бібліотеці у Відні). Проте велика кількість релігійних ілюстрованих текстів була знищена в епоху іконоборства[4].

Дорогі книги, в першу чергу богослужбові, були переплетені шкірою, оправи цінних книг були прикрашені золотом, сріблом та дорогоцінним камінням. Палітурки прикрашали ченці в монастирях.

Ми знаємо, що в античності існувала вже досить розвинена видавнича діяльність, книготоргівля, в тому числі оптова, і експорт. Текст книг диктувався писарям-рабам і створювався відразу у великій кількості екземплярів. Таким видавцем був, наприклад, друг Цицерона Аттик. У пізній античності і у середньовіччі книготоргівля була замінена індивідуальним переписуванням. Зазвичай створювалася тільки одна копія за прямим замовленням, або бажаючі переписували книги самі. Повідомлення про книготоргівлю, про професійних книготорговців візантійського періоду нам невідомі, книги передавалися від однієї особи іншій.

Ціна на книги, порівняно з доходами, у Середні віки була надзвичайно високою. Найнижча відома ціна книги (мова йде про текст Нового Заповіту) в VI столітті становила три золотих соліди[5], що приблизно відповідало платі поденного працівника за 60 робочих днів, або вартості одного осла. В іншому випадку примірник послань апостола Павла коштував приблизно стільки ж, скільки будинок у місті. Єпископ Арефа Кесарійський у Х столітті платив за переписування книг, включаючи пергамент, від п'ятнадцяти до двадцяти одного золотого соліди, тоді як річна оплата учня складала близько сорока солідів. Дорожчою за пергамент була робота переписувача. Про віфінського ченця писаря Афанасія відомо, що в першій половині Х століття він за рік переписував по два кодекси. Переписувачі зазвичай були ченцями. Відомі були писарські майстерні (скрипторії) при Студійскому монастирі у Константинополі і в монастирі св. Іоанна на острові Патмос. Великі бібліотеки існували при монастирях на Афоні і на Синаї і в монастирі Хора в Константинополі. Ченці виконували замовлення і для мирян за стінами монастиря. Однак, ми вже зазначили вище, що у візантійських монастирях ця діяльність була поширена значно менше, ніж на Заході. Монастир, заснований в XI столітті Михайлом Атталіатом, володів на момент заснування двадцятьма сімома книгами, на момент смерті засновника їх кількість зросла тільки до сімдесяти дев'яти томів. Бібліотека монастиря святого Іоанна на Патмосі в 1201 році містила 330 томів. Ця кількість була результатом столітніх зусиль.

На погану турботу за рукописами у візантійських монастирях у XII столітті скаржився єпископ Євстафій Солунський:

«Я дізнався, що десь зберігається свята книга, твори Григорія, званого Богословом (тобто Григорія Назіанзина) ... Ця книга була дуже відомою, і слава про неї була дуже поширена ... І я б із задоволенням отримав цей чудовий екземпляр Григорія Богослова, але в мене не вийшло. З розчаруванням я питав ігумена[6] ..., де ця чудова книга може бути. Він описав вказівним пальцем правої руки якесь коло і нічого не сказав. Коли я виявив помірну наполегливість і запитав знову, він відповів, що книгу просто продали. - Адже все одно вона нам була ні до чого! .. Навіщо нам потрібні такі книги? »

У XIV столітті у візантійських монастирях інтерес до книг і освіти пригнічувався містичною традицією ісихастів[7]. Занепад був обумовлений також і господарським станом імперії, а пізніше - і турецьким пануванням. Про бідність бібліотек синайських монастирів згадують, наприклад, Костянтин Тішендорф, відкривач найдавнішого рукопису Нового Заповіту, та інші дослідники, які в XIX столітті почали відкривати забуті скарби монастирських бібліотек. До цих пір відбувається каталогізація рукописів середньовічних монастирів на Афоні, Близькому Сході і, власне, в Греції, де можна здійснювати дивовижні відкриття. Так, в 1959 р. в монастирі св. Никанора в Козані в західній Македонії був знайдений рукопис повного Лексикону Фотія, який до тих пір був відомий лише частково. Вважається, що збереглося 20-30 тисяч візантійських кодексів, розкиданих не тільки по грецьких монастирях, але й по бібліотеках західного світу, куди грецькі книги з Візантії вивозилися ще до падіння Константинополя.

Приватні колекціонери, візантійські професори і вчені, які не належали до заможних верств і не мали в своєму розпорядженні значних коштів, переписували з метою економії свої книги власноруч.

Моєю бібліотекою залишилася лише моя голова,

оскільки бідність змусила мене розпродати всі книги

заявляє літератор Іоанн Цец.

Переписування книг було складною і тривалою роботою; завершення копії переписувач часто порівнював з досягненням пристані після тривалого плавання, або навіть супроводжував щирим вигуком: «Слава тобі, Боже, що ти мене визволив від цього!»

З більшою турботою переписувалися античні автори, в яких переписувачі намагалися найбільш точно зберегти вихідний текст. Популярні твори, наприклад хроніки чи романи у віршах, не вважалися класичною літературою у власному розумінні слова, а тому не визнавалися інтелектуальною власністю авторів. Переписувачі при переписуванні могли скорочувати їх, робити з них витяги, або навпаки розширювати вихідний текст і запускати в оборот змінену копію під власним ім'ям. Й у творів серйозної візантійської літератури, наприклад у істориків, при копіюванні могло виходити «нове видання» шляхом модернізації мови.

Свідченням низької кількості книг, що знаходилися в обігу у Візантії, є звістки про те, що власники, часто і через багато років, впізнавали втрачений примірник своєї книжки. Ми читаємо про це, наприклад, в автобіографії ритора Ліванія, в уривку, який є і підтвердженням бібліофільства візантійських професорів:

 «В мене була копія Фукідіда, написана красивим дрібним почерком ... за іншим рукописом читання б не надало мені стільки насолоди ... Я нахвалював свою власність ... часто і перед багатьма людьми, і цією похвальбою я сам привабив злодія ... Пізніше я сумно писав про книгу своїм друзям, описував її розміри, зовнішнє і внутрішнє оздоблення, і розмірковував, де і в чиїх руках вона може бути. Одного разу прийшов до мене один молодий чоловік з вигуком: «Ось вона!» Він одразу впізнав її за описом, який я дав йому ».

Ще в XIV столітті Костянтин Ласкаріс ідентифікував в Мессіні примірник грецької трагедії, який він втратив за вісімнадцять років до цього.

Бібліотек у Візантії було менше, ніж за часів античності, коли розцвів, наприклад, олександрійський Мусейон, де, як кажуть, згоріло сім тисяч сувоїв під час нападу на місто Цезаря, але, скоріше за все, це сталося тільки під час арабської окупації Єгипту у VII столітті. Багатими були і бібліотека в Пергамі з двомастами тисячами сувоїв, Адріанова бібліотека в Афінах і бібліотека в Ефесі, але і в інших містах існували бібліотеки поменше. Відомі були також шкільні і відносно великі приватні бібліотеки.

Християни почали зберігати в храмових бібліотеках літургійні тексти, Біблії і богословські книги. Костянтин Великий наказав єпископу Євсевію замовити виготовлення п'ятдесяти кодексів для літургійних потреб храмів у новозаснованому Константинополі. Він також заснував імперську бібліотеку, в якій працювали переписувачі, що писали латиною та грецькою, для копіювання текстів. При пожежі цієї бібліотеки в 475 р. було знищено сто двадцять тисяч кодексів. Потреби розвиненого візантійського культурного життя, особливо освіти, а також юридичних та філологічних досліджень, припускали існування великої імперської бібліотеки у столиці аж до її захоплення турками в 1453 р.

Коли в ХІ столітті в Константинополі було засновано юридичне училище, до обов'язків його декана входило «забезпечення спеціальною юридичною літературою, яку відповідальний бібліотекар за необхідності буде видавати з цієї бібліотеки для вільного користування .... щоб у нього всі посібники цієї дисципліни були під рукою, і він не повинен був їх позичати в інших місцях і кожен день із зусиллями щось звідки-небудь запитувати і збирати, якщо б ці посібники через бідність не мав».

З VII століття і при Константинопольському патріархаті існувала бібліотека, в якій зберігалися протоколи церковних соборів, богословська література та офіційно складений перелік єретичних творів. Ця бібліотека разом з патріархатом пережила падіння столиці.

Приватні бібліотеки, з причини високої ціни на книги, були скромні. Ми знаємо, що в IX столітті Кесарійський єпископ Арефа володів двадцятьма чотирма книгами. Двісті сімдесят дев'ять книг, які Фотій описав у своїй Бібліотеці, швидше за все не були його власністю, ймовірно, мова йде про огляд текстів, прочитаних за багато років, і напевно про істотну частину літератури, яка була в IX столітті доступна в Константинополі.

Дивовижно об'ємною була приватна бібліотека, про яку нам відомо з тексту заповіту провінційного феодала Євстафія Воіли з 1059 р., в якому перераховані вісімдесят найменувань. Проте, з них шістдесят вісім - це біблійні, літургійні, патристичні, агіографічні та церковно-юридичні тексти, і лише десять найменувань відносяться до області світської літератури, з них лише шість книг можна назвати белетристикою. Характерно, що в цьому випадку мова йде переважно про т. зв. народне читання: дві хроніки, Езоп, роман про Олександра і роман Ахілла Татія.

З кореспонденції візантійських інтелектуалів нам відомо, що товариші часто позичали один одному книги. Цінність книг, а іноді і погане вміння або повне невміння читати ставали причиною й усного розповсюдження літературного твору через голосне зачитування його вголос. Тільки так можна пояснити, чому дуже популярна хроніка Іоанна Малали збереглася тільки в трьох рукописах.

Голосне читання слугувало в т. зв. «театрах, позорищах» (θ?ατρον) і для розповсюдження вишуканої високої літератури в інтелектуальних колах, при чому вже з часів пізньої φнтичності, і зустрічається протягом всього візантійського періоду. Тоді на публічних виставах (?π?δειξις) зачитувалися хвалебні промови, листи, поетичні енкомії[8]. Таким голосним зачитуванням можливо пояснити і ретельне дотримання правил ритмічної прози.

Всупереч усім труднощам, пов'язаним з виробництвом та розповсюдженням книг, читаючи візантійські тексти будь-яких періодів, ми зустрічаємо сентиментальні підтвердження любові до красивої книги. Ми закінчимо цей розділ словами з листа Максима Плануда, відомого філолога ХIV століття:

«Ніщо не збуджує мою любов до мистецтва до такої міри, як робота над книгою ... і нехай би в мене забрали всі речі ... окрім книг. Не те, щоб я хотів їх мати сам - це було б божевіллям і нерозумною пристрастю у того, хто не належить до можновладців ... але я ділюся своєю радістю з власниками багатьох книг. Таких людей я б не звинувачував у пристрасті користолюбства ... але називав би їх любителями книг і любителями мудрості. Свідченням такого ставлення є цей монастир, який надає імперську бібліотеку в розпорядження тих, хто прагне освіти. Сам монастир свої книги використовує вкрай рідко, але відкриває свою бібліотеку іншим, як спільні і багаті бенкетні покої».

Автори та читачі

До візантійським авторів різних епох належать імператори, члени імператорських родин, вищі сановники, літературно активними були юристи, вчителі, деякі представники вищого духовенства, які на противагу релігійно обмеженим фанатичним ченцям зберігали інтерес до світської освіті та культури.

Для XIV століття був проведений ретельний аналіз суспільного становища візантійських письменників того часу. Шістдесят із ста письменників, чиї імена відомі, писали в Константинополі. Більше половини з них належали до церковних кіл, багато хто займав вищі церковні посади у Константинопольському патріархаті. Серед світських письменників цього періоду зустрічаються імператори, князі, сановники імператорського двору. Були тут і кілька вчених, зокрема вчителі, лікарі і юристи. Практично всі вони походили з досить заможних родин. Однак у Візантії завжди літературна діяльність і освіта взагалі надавали можливість соціального просування, відкривали двері до вищих державних чи церковним посад.

Можна припустити, що візантійські читачі походили з тих же соціальних шарів, що і автори. Через високі ціни книги служили перш за все професійним цілям священиків і богословів, юристів, лікарів і чиновників, офіцерів та вчителів. На підставі деяких повідомлень, декотрі дослідники приходять до висновку, що у Візантії в певні періоди існували літературні салони. Юрист і історик Агафій (536-582 рр.) згадує про дискусії з друзями, які переконали його залишити поезію і присвятити себе історії. Бібліотека Фотія також вважалася плодом дискусій літературного салону.

За стриманою думкою дослідників, кількість дійсних читачів, які зверталися до книги не тільки з професійного інтересу, навіть у періоди розквіту, при чому в столиці, становила скоріше десятки, ніж сотні. Із заповіту Воіли ми знаємо, що читачами були і його доньки.

Найширшу читацьку публіку знаходила повчальна богословська література - житія і слова святих і історії про пустельників. Світська література, швидше за все, мала ще більш вузьке коло читачів. До них належали переважно друзі або учні автора. Спеціальним жанром була література з нагоди - похоронні або урочисті промови, які слухали лише присутні, або листи, призначені лише адресату. І уявно приватні листи часто були призначені для публічного читання на згаданих зборах, що мали назву θ?ατρον, де читалися і піддавалися критиці також есе, промови і вірші.

Ці театри, в яких декламатори супроводжували читання виразною жестикуляцією та мімікою, частково замінювали драматичні твори, які через недружнє ставлення християнських проповідників зникли вже на межі античності та середньовіччя. Напевно збереглася якась форма міми і пантоміми. До певної міри візантійцям театральну виставу могли замінювати богослужіння з пишністю змінюваних убрань, літургійного співу та театральних ефектів, які впливали на всі органи чуття учасників. Західний єпископ Ліутпранд розповідав, що бачив під час своїх відвідин Константинополя в Х столітті в храмі Агіа Софія (храм Премудрості Божої) сцену, яка представляла пророка Іллю, що возносився до неба на колісниці за допомогою спеціального механізму. Однак візантійській культурі не були відомі пасії та містерії, поширені в середньовіччі в Західній Європі. Вже у візантійську епоху старогрецьке слово τραγ?δ?α набуло значення, яке в новогрецькій мові має слово τραγο?δι, тобто «пісня, шлягер, куплет», у зв'язку з тим, що вже наприкінці середньовіччя з античних трагедій декламувалися зі співом тільки обрані партії.

[1] Дігеніс Акріт (грец. Διγεν?ς ?κρ?της) - середньогрецька (візантійська) епічна поема про життя і подвиги легендарного героя-акрита Дігеніса. Час створення точно не визначено, прибл. X-XII століття. Поема являє собою складне поєднання візантійської фольклорної творчості та християнської наукової, стилістично витонченої поезії. Складається з восьми книг різного обсягу. Написана характерним для візантійської світської і народної поезії п’ятнадцатистопником.

[2] Кодекс (лат. codex - книга) - рання форма книги, що представляє собою листи папірусу або пергаменту, складені і скріплені разом та укладені між двома дерев'яними обкладинками або табличками.

[3] Наратив - розповідь, повідомлення про якусь подію в її хронологічній послідовності.

[4] Іконоборство - релігійно-політичний рух (730-843 рр.) проти шанування ікон з метою послаблення влади церкви і конфіскації церковних земель, що супроводжувався порушенням порядку і встановленням силових стосунків між державою і церквою.

[5] Солід (від лат. solidus - твердий, міцний, масивний) - римська золота монета, випущена в 309 році н. е. імператором Костянтином. Важила 1 / 72 римського фунта (4,55 г). Тривалий час залишалася основною монетою і грошовою одиницею Римської імперії, потім Візантії.

[6] Ігумен (грец. ?γο?μενος - «ведучий», жіночі. ігуменя) - настоятель православного монастиря.

[7] Ісихазм (від грец. ησυχια - «спокій, безмовність ») - особлива школа і техніка молитви, що була розвинена на Синаї і Афоні і досягла розквіту в XIV ст., часто іменована «розумною працею» (πρ?ξις νοερ?), має своєю основою невпинне творіння в розумі молитви Ісусової «Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного». Ченці цієї школи зневажали традиційну культуру і протиставляли себе «гуманістам».

[8] Енкомій (грец.. ?γκ?μιον – звеличення, уславлення) - хвалебна промова на адресу кого-небудь.

 

Про автора
Ружена Досталова, профессор, доктор философии, преподаватель Философских факультетов Карлова университета и Университета им. Масарика в Брно (Чехия). Специалист по византийской и новогреческой культуре и филологии.