Ланцюгова реакція
До яких суспільно-політичних зрушень може призвести створення помісної церкви
Постання помісної церкви в Україні — закономірний результат тривалого процесу дозрівання українського православ’я. У цьому сенсі томос є лише легітимацією церковно-суспільної даності, що постала в результаті об’єктивних історичних процесів. Цілком очевидно, що рішення Вселенського Патріарха має колосальне значення для церковного життя. Однак його наслідки будуть набагато ширшими, зачіпаючи суспільну, політичну, культурну та навіть безпекову сфери. Звичайно, Україна є світською державою, проте релігія й церква відіграють помітну роль, оскільки 72% українців визнають себе віруючими. Частка тих, кого виховували в релігійному дусі, поступово зростає: якщо у 2000-му таких був 31%, то у 2018-му — вже 40%. Звичайно, щодо «якості» релігійності українців можна сперечатися. Тих, хто бере участь у релігійних відправах, дещо менше, ніж декларованих віруючих (відповідно 52% і 72%). Раз на тиждень або частіше служби відвідує 24% українців, а 21% — хоча б раз на місяць (Центр Разумкова, 2018). До речі, на вересень поточного року 71,5% українців не знали, що таке томос (КМІС, 2018). Хай там як, а церква поряд з армією та волонтерським рухом належить до небагатьох інститутів, до яких у суспільстві стабільно зберігається довіра (відповідно 61%, 57% і 65%) (Центр Разумкова, 2018).
Тож масштабні зрушення в церковному житті прямо чи опосередковано можуть вплинути на всю країну.
І в цьому випадку силу й характер того впливу визначатиме не так саме постання помісної церкви, як відповідна реакція Росії, зміна її стратегії на релігійному фронті гібридної війни. Події останніх місяців засвідчили, що Москва (чи то пак керівництво РПЦ) налаштована діяти через ескалацію, а не тактичні компроміси. Очевидно, що РФ довго готувала УПЦ МП на роль церкви-гегемона православного середовища України. І місцеві проросійські еліти старанно цьому сприяли: за часів президентства Януковича вона дістала «державний» статус, на щастя, не закріплений формально, але підкріплений привілеями. Утворення помісної церкви ставить на таких планах хрест. Не виключено, що тепер УПЦ МП відіграватиме роль дестабілізуючої сили, яка не зможе втягнути українське православ’я в орбіту «русского мира», зате саботуватиме рух України в протилежному напрямку. В умовах радикалізації в УПЦ МП можуть остаточно взяти гору сили, що толеруватимуть (і культивуватимуть) великоруський шовінізм, обрамлений «царебожием», боротьбою з біометричними паспортами та іншими химерними ідеями, які триматимуть паству в стані мобілізації й дадуть змогу використовувати її в політичних цілях. Готувати паству до радикальних сценаріїв почали вже давно, залякуючи її майбутніми гоніннями з боку «філаретівців». До хору кліриків підключився й проросійський політикум, зокрема нардеп Вадим Новинський, який ще в липні заявив, що надання томосу розв’яже в Україні релігійну війну.
Чи дійде до масових заворушень, невідомо, але цілком зрозуміло, що виключати такий варіант не можна. Якщо так станеться, Москва отримає картинку «релігійних гонінь» в Україні, щоб вводити в оману світову спільноту, підживлювати антиукраїнські настрої в самій Росії та надати Путіну образу не тільки «збирача російських земель», а й головного захисника «канонічного православ’я». Утім, в історичній перспективі це лише пришвидшить маргіналізацію УПЦ МП. Власне, цей процес триває вже сьогодні. У 2000–2018 роках частка українців, які вважають себе вірними УПЦ КП, неухильно зростала з 12% до 29%, натомість частка вірян УПЦ МП, сягнувши піка в 23,6% 2010-го, поступово впала до теперішніх 13%. «Просто православних» у вказаний період поменшало з 38,6% до 23,4% (Центр Разумкова). Процес значно пришвидшився 2014-го, коли Москва стала використовувати УПЦ МП для виправдання своєї агресії проти України. Частково на статистику вплинула окупація українських територій, але, попри це, відбувався й масовий перехід цілих парафій: оцінюючи масштаби явища, у Мінкульті говорять про майже 120 громад, що покинули лави УПЦ МП. У Релігійно-інформаційній службі називають меншу цифру —70 громад, але факт залишається фактом: УПЦ МП втрачає вірян. З постанням помісної церкви тенденція має всі шанси пришвидшитися, і в перспективі УПЦ МП може стати локальним явищем у кількох південних та східних регіонах.
Водночас нервова реакція Москви на створення помісної церкви створює сприятливі умови для активізації боротьби зі структурами «русского мира», які в той чи інший спосіб пов’язані з УПЦ МП. Ідеться про розгалужену мережу проросійських організацій, афілійованих із церковними структурами Московського патріархату, починаючи від суто цивільних громадських об’єднань і закінчуючи парамілітарними організаціями, закамуфльованими під охоронні фірми, козачі спілки тощо. Те, що вони існують, уже давно не секрет. Достатньо пригадати, як у січні цього року запорізьких активістів побили члени ГО «Православний союз «Радомир». Під час наступного обшуку СБУ виявила в радомирівців не лише російську атрибутику, а й вогнепальну зброю та набої. Раніше, коли в УПЦ МП був привілейований статус і потужне лобі у вищих щаблях влади, системні безпекові заходи зі зрозумілих причин були неможливими. Але тепер СБУ має змогу працювати навіть зі священиками. Наприклад, на початку грудня в Рівному викликали на допит 12 батюшок. Крім того, держава може наважитися й на стратегічні кроки, що приведуть до згортання структур УПЦ МП в Україні. Вже в листопаді цього року Міністерство юстиції визнало незаконною передачу в користування УПЦ МП комплексу будівель Свято-Успенської Почаївської лаври, яку вважають оплотом російського впливу на Галичині. До речі, не безпідставно: ще у 2015-му журналісти виявили, що в Почаївській лаврі не просто продавали, а й друкували сумнівну літературу проросійського ґатунку.
Таким чином, після створення помісної церкви всебічна дерусифікація українського православ’я може пришвидшитися. У короткостроковій перспективі це може мати наслідком міжцерковні та громадянські конфлікти, які стануть черговим елементом гібридної агресії проти України. Цілком імовірно, що ще до кінця року російські ЗМІ запускатимуть відповідні фейки, тільки замість розіп’ятих хлопчиків там фігуруватимуть монахи чи батюшки. Однак Москві навряд чи вдасться накинути міжнародній спільноті ідею про релігійну війну в Україні, як раніше не вдалося переконати в реальності війни громадянської. У ширшій перспективі ситуація складається на нашу користь. Для зриву московської стратегії з узурпації українського православ’я томос мав не менше значення, ніж падіння режиму Януковича. Використовуючи УПЦ МП як засіб дестабілізації ситуації в Україні, Москва може завдати чимало клопоту, проте з історичного погляду це буде махання кулаками після закінчення бійки, причому перемогою України. І що активніше Росія махатиме кулаками, то швидше УПЦ МП перетворюватиметься на радикальну, але маргінальну опозицію до помісної церкви. До того ж, на відміну від останньої, канонічний статус УПЦ МП тепер буде дещо неоднозначним, а її політична токсичність зростатиме в міру радикалізації. Звичайно, український політикум не вирізняється перебірливістю, проте в якийсь момент публічна «дружба» з УПЦ МП може стати радше шкідливою, ніж корисною.
Однак усе це аж ніяк не означає, що майбутнє помісної церкви відоме заздалегідь і що воно буде безхмарним: за авторитет серед українських православних, не кажучи про суспільство загалом, ще доведеться поборотися. Передусім вона муситиме переконати українців, що її постання не було черговим передвиборчим ходом, порожньою формальністю або результатом малозрозумілих геополітичних процесів. Чому? Бо в жовтні нинішнього року ідею створення помісної церкви сприймали позитивно 54% українців, негативно — 19%, байдуже — 19% (Соціологічна група «Рейтинг», 2018). І цей результат можна як поліпшити, так і втратити. Так, із першого дня свого існування помісна церква стане об’єктом прискіпливої уваги української державної еліти, яка неодмінно схоче компенсувати за її рахунок хисткість власних рейтингів. Але якщо дистанція між церквою та владою стане замалою, суспільство цього не сприйме. Лише 34% українців вважає, що для церкви необхідна «національна орієнтація», причому навіть серед вірян УПЦ КП таких тільки 47%, а ідею створення «державної церкви» підтримує взагалі 12% українців (Центр Разумкова, 2018). Але, щоб стати суспільним авторитетом, витримувати дистанцію з владою буде недостатньо. Такий статус треба заробити. Якщо довіряє церкві 61% населення, то моральним авторитетом її вважає лише 45%, причому за останні вісім років останній показник зменшився на 11% (Центр Разумкова, 2018). І щоб зупинити цю тенденцію, історичної перемоги над УПЦ МП чи патріотичної риторики буде замало: помісній церкві доведеться відповідати на виклики часу й налагоджувати комунікацію з різними прошарками суспільства. Але це вже залежатиме від того, наскільки керівництво помісної церкви усвідомлює своє історичне завдання і наскільки готове його виконати.
