До історії Латвійської Православної Церкви в юрисдикції Константинопольського Патріархату
Православні громади в Латвійських землях існували ще з XII–XIII століть. Вони відносились до Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Таким чином, православні Латвії мали духовні зв’язки як з Києвом, так і з Константинополем протягом багатьох століть.
Про історію таких зв’язків та існування автономної Латвійської Православної Церкви в юрисдикції Константинопольського Патріархату пропонуємо дізнатись зі статті директора Міжнародного інституту афонської спадщини д-ра Сергія Шумила.
«Варязька» редакція літописного оповідання про мандри апостола Андрія Первозванного, що відбилася в ряді списків «Повісті времінних літ», пов'язувала його подорож не тільки з Константинополем і Києвом, а й з країнами Балтії, зокрема через шлях по річці Двіна (Даугава) («по Двіні у варяги, з варягів і до Риму»). На основі цієї легенди першого покликаного Христом апостола прийнято вважати духовним покровителем не тільки Константинополя і Києва, але також і Балтії, і зокрема Латвійської землі.
Безумовно, зв'язок Латвії з апостолом Андрієм Первозванним може мати лише духовно-символічний характер. Судячи з усього, в цій легенді відбилися уявлення ченців-книжників XII–XIII ст. про економічні, політичні та духовні зв'язки Русі з Балтійським краєм, а також місіонерські маршрути їхніх сучасників із сусідніх православних єпархій Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Саме в цей період на території сучасної Латвії активно розвиваються русинські (“Ruthenian” або “Rusyny”)* купецькі колонії, а разом з ними з'являються і перші православні священики та місіонери. Не виключено, що і сам автор «варязької» редакції «Повісті времінних літ» був вихідцем з берегів Даугави, чому і спробував «освятити» рідний Балтійський край місіонерською присутністю першого апостола Христового і засновника Константинопольської Церкви. По суті, в цій легенді простежується середньовічне уявлення про духовний зв'язок Балтійських земель зі східнохристиянськими релігійними центрами – Києвом, а через нього – з Константинополем. І для цього в той період були свої мотиви.
Первісне поширення православ'я в Латвії та країнах Балтії історично пов'язане з місією Київської митрополії Константинопольського Патріархату в XI–XIII століттях. У цей період землі Латгалії (латиш. Latgale), розташовані на сході сучасної Латвії, перебували під частковим протекторатом Київської держави. Зокрема, в XII – на початку XIII століття на території Латгалії існували удільні князівства-факторії Герсикське (латиш. Jersika) і Кукейноське (лат. Terra Kukenois), які були в союзі з Полоцьким князівством (нині територія Білорусі), що входило до складу федерації князівств Русі. На північному сході краю існувало Талавське князівство (латиш. Tālava, лат. Terra Lettorum Tholowa), яке теж перебувало в союзі з сусідніми князівствами Русі.
Всі ці землі канонічно належали до Київської митрополії Константинопольського Патріархату. За свідченням Cronicon Lyvoniae авторства німецького місіонера і літописця Генріка Латиського (Henricus de Lettis; 1187–1259), на території Латгалії були православні церкви з іконами і дзвонами. Також і папський легат Вільгельм Моденський (лат.: Guillielmum Mutinensis, нім.: Wilhelm von Modena, також відомий як Guglielmo de Savoy) під 1225 роком згадує про християн візантійського обряду в околицях Kukenois (Koknese). Під час археологічних розкопок, проведених у XX столітті в Єрсику та інших частинах Латгалії, були знайдені натільні хрестики візантійського типу, а також предмети церковного начиння, що також підтверджує присутність східного християнства в регіоні.
Єрсика і Кукейнос у XII–XIII століттях були православними центрами на латвійських землях, які канонічно відносились до Полоцької єпархії Київської митрополії. Також і в сусідньому Талавському князівстві на початку XIII століття місцевий князь (valdnieks) Tālivaldis, а також його сини і люд (народ) до вторгнення німецьких хрестоносців теж дотримувалися православ'я. Згідно з Хронікою Генріка Латиського, в князівській резиденції в замку Беверина при них перебував свій православний латиський священик (Indriķa Livonijas hronika, XV, 7; XIX, 3). Ще одним центром православ'я в краї було місто Рига, де з середини XIII століття існувала православна церква святителя Миколая Чудотворця (для місцевих русинів). Цей храм вперше згадується в документах 1297 року, коли він перебував у підпорядкуванні Полоцького єпископа, від якого до ризької парафії надсилалися священики та інші духовні особи, а також богослужбове начиння. Вважається, що цю церкву 4 лютого 1438 року відвідав Київський митрополит Ісидор. При цьому у ризькому храмі в XV–XVI століттях діяв православний монастир.
Коли в 1184 році на латвійські землі прибув латинський місіонер Мейнард фон Зегеберг (нім. Meinhard von Segeberg; 1127–1196), майбутній святий і перший католицький єпископ Лівонії, він звернувся до Полоцького православного князя Володимира за дозволом проповідувати християнство на його васальних землях – серед лівів, що населяли нижню течію Західної Двіни. Такий дозвіл міг бути наданий і за згодою полоцького православного єпископа, до духовної влади якого належали ці землі.
Однак починаючи з XIII століття, після завоювання краю німецькими лицарями (орден мечоносців), православна місія в цих землях була призупинена. Під впливом хрестоносців більшість латишів на заході і півночі країни прийняла католицтво. Потім в епоху Реформації – перейшла в лютеранство. На сході країни (Латгалія), що увійшла до складу Речі Посполитої, утвердилося католицтво.
У 1559 році сучасні землі Латвії, що входили на той час до складу Лівонського ордену, визнали над собою протекторат Великого князя Литовського і короля Польського Сигізмунда II Августа. З 1561 року, за підсумками Віленської унії, Лівонська конфедерація остаточно припинила своє існування. Замість неї було утворено Герцогство Курляндське і Семигальське, яке опинилося в ленній залежності спочатку від Великого князівства Литовського, а вісім років по тому, після Люблінської унії, від Речі Посполитої. Інші колишні території Лівонського ордену після 1561 року (північна і східна частини сучасної Латвії, зокрема Латгалія, а також південь сучасної Естонії) відійшли до Великого князівства Литовського, а після 1569 року увійшли до складу Речі Посполитої. Одночасно, в результаті Віленської унії, в 1561 році місто Рига визнало себе васалом Речі Посполитої, а натомість отримало статус «вільного міста» (васальне місто-держава). У 1581 році місто Рига остаточно присягнуло польському королю Стефану Баторію.
Усі православні жителі та православні парафії на території сучасних Латвії, Литви та Естонії в цей період, як і раніше, перебували в юрисдикції Київської митрополії Вселенського Константинопольського Патріархату. Юрисдикція Московського Патріархату обмежувалася лише кордонами Московського царства і не поширювалася на країни Балтії. Більш того, і Лівонський орден, і Велике князівство Литовське, і Річ Посполита, до складу яких у різний час входили землі сучасних Латвії, Естонії та Литви, категорично намагалися не допускати на своїх територіях ні політичного, ні релігійного впливу Москви. Неодноразові спроби московських правителів (Івана Грозного та інших) втручатись в релігійне життя Балтійського краю наражались на спротив і були невдалими.
З документів Берестейського сейму від 1544 року ми дізнаємося, що Микільська православна парафія в Ризі та всі православні жителі Риги здавна належали до Полоцької єпархії Київської митрополії Константинопольського Патріархату, і що полоцькі архиєреї традиційно надсилали до Риги православних священиків за погодженням з місцевим «товариством». Про те, що православних священиків до Риги для потреб місцевих православних жителів (русинів) надсилали з Полоцької єпархії, відомо також з документів за 1531, 1532 і 1542 роки. У жовтні 1557 року магістр Лівонського ордену Вільгельм фон Фюрстенберг подав запит Ризькому рату з метою отримати з архіву старовинний документ, що стосується договору між Ригою і Полоцькою єпархією про будівництво церкви святого Миколая. У документах за 1589, 1592 і 1599 роки також згадується про право полоцького архиєпископа на Микільську церкву в Ризі.
Аналогічно і з листа українського гетьмана Івана Самойловича від 20 липня 1685 року ми дізнаємося, що «міста, які знаходяться біля Балтійського моря, і всі належали до Митрополії Київської», і що від Ліфляндських рубежів традиційно «приходили благочестиві ревнителі до Київського митрополита поставлятися в чин єрейський».
У XVII столітті в Єкабпілсі (латиш. Jēkabpilsо) будуються православні храми свт. Миколая Чудотворця і св. Георгія Переможця. Тоді ж тут з благословення київських митрополитів був заснований православний Свято-Духівський монастир – важлива твердиня православ'я в Латгалії. Ченцями в ньому були вихідці з білоруських і українських земель Речі Посполитої. Відомо, що ще Київський митрополит Петро Могила (1632–1647), екзарх Константинопольського Патріаршого Престолу, надав православним чоловічим монастирям – Богоявленському братському в Полоцьку і Троїцькому Маркову у Вітебську (обидва стоять на березі Західної Двіни – Даугави), виключне право щороку, по черзі, посилати своїх ченців, з відкриттям навігації по Двіні в Ригу для здійснення там православного богослужіння, відправлення необхідних треб і збору милостині для підтримки своїх обителей. Цей факт також свідчить про поширення юрисдикції Київської митрополії (Константинопольського Патріархату) на території сучасної Латвії.
Багато хто досі припускається грубої помилки, коли не розрізняють Києво-Руську Церкву (Київську митрополію в юрисдикції Константинопольського Патріархату, її правонаступницею сьогодні вважається Українська Церква), яка традиційно мала свої православні парафії на території Латвії з XII до кінця XVII століть, і Московську Церкву (Православна Церква Росії, нинішня РПЦ МП), що відокремилася від неї в XV столітті. Зміна юрисдикції з Константинопольського Патріархату на Московський в Латвії та інших країнах Балтії поступово відбувається з кінця XVII століття, коли Київська митрополія втратила свою автономію і тимчасово підпала під намісництво Московських Патріархів. Однак реально влада російського Синоду в Балтійських землях утвердилася лише після їх приєднання до Російської імперії в XVIII столітті.
Але навіть у цей період на окремі регіони Латвії продовжувала поширюватися юрисдикція Вселенського Константинопольського Патріархату. Зокрема, Православний Церковний Собор у Пінську (відомий як «Пінська Конгрегація») з метою запобігання експансії Російської Церкви в 1791 році затвердив постанову з 11 артикулів, в якій першим пунктом проголошувалося, що Православна Церква на землях Речі Посполитої традиційно залишається і зобов'язана перебувати в духовній залежності від Константинопольського Патріарха. Юрисдикція Синоду Православної Церкви Речі Посполитої, яка залишалася в єдності з Константинополем, повинна була поширюватися і на литовські та латвійські землі. І хоча це рішення не було втілено в життя через остаточний поділ Речі Посполитої між Пруссією, Росією та Австрією в 1793 і 1795 роках, воно свідчить про сам факт прагнення до канонічного устрою, згідно з яким вищезгадані землі продовжували вважатися такими, що належать до юрисдикції Константинопольського Патріархату.
У XVIII–XIX століттях почалося більш широке поширення православ'я на латвійських землях. У 1836 році російським Синодом було засновано Ризьке вікаріатство Псковської єпархії, яке з 1850 року було виділено в самостійну Ризьку єпархію. У ці роки спостерігався і масовий перехід латишів з лютеранства до православ'я. Особливо відзначився на місіонерській ниві в Латвії єпископ Ризький Філарет (Гумілевський; 1805–1866), за якого активно почали вводитися богослужіння латиською та естонською мовами, було відкрито понад 90 нових православних парафій, засновано духовне училище в Ризі. Плодом його місіонерської діяльності в краї стало навернення до православ'я понад 113 тисяч місцевих селян. Пізніше Філарет (Гумілевський) став архиєпископом Чернігівським і нині шанується як святий Чернігівської єпархії в Україні.
Важливий слід у житті Ризької єпархії залишив і її правлячий архиєрей з 1897 по 1910 рр. Агафангел (Преображенський; 1854–1928), який ініціював у Латвії церковні реформи, зокрема вперше ввів допуск мирян до обрання кліриків, а після латвійської революції 1905 року виступив із закликом до підвідомчого духовенства переховувати і клопотати про звільнення або помилування учасників антиурядових виступів у Латвії (згодом, у 1920-ті роки він виступив одним із лідерів церковної опозиції в СРСР і одним із отців-засновників Катакомбної Церкви, канонізований в лику святих).
Новий етап у розвитку православ'я в краї почався після проголошення державної незалежності Латвії в 1918 році. У цей період в країні починається рух за самостійність Латвійської Православної Церкви. За клопотанням єпископа Ризького і всієї Латвії Іоана (Поммерса) Латвійська Церква отримала від Російської Церкви «самостійність у справах церковно-господарських, церковно-адміністративних»: дане рішення було затверджено 21 червня 1921 року Патріархом Тихоном, Синодом і Вищою церковною радою РПЦ. Це ще не була повна канонічна автономія і незалежність, проте цей акт став першим кроком на шляху до досягнення цієї мети.
Архиєпископ Іоан (Поммерс) проводив політику поступового зміцнення самостійності Латвійської Церкви та розвитку самобутньої латиської православної традиції. Після смерті Московського Патріарха Тихона в 1925 році Латвійська Православна Церква утримувалася від визнання над собою влади новостворених у совєтській Росії церковних управлінь, зокрема митрополита Сергія (Страгородського), митрополита Григорія (Яцковського) та інших. Відкинув архиєпископ Іоан (Поммерс) і претензії з боку митрополита Литовського і Віленського Єлевферія (Богоявленського), призначеного в Москві в 1930 році керуючим Західно-Європейськими парафіями Московського Патріархату. Духовним авторитетом для архиєпископа Іоана залишався митрополит Агафангел (Преображенський), колишній архиєпископ Ризький і Мітавський (1897–1910), при якому починалася його церковна кар'єра, і який у 1920-ті роки виступив одним із лідерів церковної опозиції спробам митрополита Сергія (Страгородського) за допомогою ОГПУ узурпувати церковну владу в Російській Церкві і поставити її на службу радянському богоборчому режиму. Подібно до Агафангела, Іоан не прийняв і декларацію митрополита Сергія (Страгородського) про лояльність до більшовицької влади. Ймовірно, все це могло бути однією з причин, що він був убитий агентами НКВС в ніч з 11 на 12 жовтня 1934 року.
У серпні 1935 року Синод Латвійської Православної Церкви, за прикладом Естонської Православної Церкви, звернувся до Константинопольського Патріарха Фотія II з проханням про прийняття ЛПЦ до юрисдикції Вселенського Константинопольського Патріархату. 11 листопада того ж року Синод ЛПЦ попросив надати Латвійській Церкві автономію за зразком Естонської Церкви. Це прохання було задоволено, і томосом від 4 лютого 1936 р. вже новий Константинопольський Патріарх Веніамін I надав ЛПЦ «автономію в її внутрішньому управлінні та веденні справ».
10 березня 1936 року Всецерковним Собором Латвійської Православної Церкви новим предстоятелем Церкви та митрополитом Ризьким і всієї Латвії був обраний о. Августин (Петерсонс). Його обрання було затверджено Патріархом Константинопольським Веніаміном.
29 березня 1936 року екзарх Вселенського Патріархату в Західній Європі митрополит Фіатірський Герман (Стрінопулос) очолив хіротонію о. Августина (Петерсонса) на єпископа Ризького і всієї Латвії з возведенням у сан митрополита.
Увійшовши до складу Вселенського Патріархату на правах автономії, Латвійська Православна Церква під керівництвом митрополита Августина почала активно розвиватися. У Ризі було засновано Православний богословський інститут, ректором якого став митрополит Августин. З 1937/38 навчального року, отримавши фінансування від держави, розпочало роботу Православне відділення теологічного факультету Латвійського університету. З метою зміцнення автономного статусу в ЛПЦ утворено два вікаріатства – Єлгавське та Єрсицьке (з 1939 року – Мадонське). Для їх заміщення були хіротонісані відповідно: в 1936 році Яків (Карп) – на єпископа Єлгавського, в 1938 році Олександр (Вітоль) – на єпископа Єрсицького (пізніше єпископ Мадонський).
Після окупації Латвії в 1940 р. радянськими військами і приєднання до СРСР в країні почалися жорстокі репресії. Пік репресій припав на 1941 рік – відповідно до Постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 16 травня 1941 року «Про заходи щодо очищення Литовської, Латвійської та Естонської РСР від антирадянського, кримінального та соціально небезпечного елементу». Згідно з документами Державного архіву Латвії, 14 червня 1941 року за межі Латвії було насильно депортовано 15424 особи, з них 5263 були заарештовані. З арештованих було розстріляно 700, померло в ув'язненні 3441 особа. Серед решти депортованих у місцях спецпоселення померло 1900 осіб.
Разом з радянськими окупаційними військами і підрозділами НКВС до Латвії прибули представники Московського Патріархату, що перебував під повним контролем совєтських спецслужб. Вони за допомогою НКВС почали насильницьке приєднання парафій ЛПЦ до МП. Рішенням московського «Тимчасового Синоду» митрополита Сергія (Страгородського), створеного за допомогою ОГПУ-НКВС у 1927 р. і законність якого в самій Російській Церкві піддавалася оскарженню (т.зв. «сергіанський розкол»), автономія ЛПЦ була скасована, митрополит Августин у квітні 1941 року відправлений «на спокій», а замість ЛПЦ засновано «Екзархат Латвії та Естонії» РПЦ МП. Приєднанню ЛПЦ до Московської Патріархії намагались чинити опір близько 30 священнослужителів ЛПЦ, але проти незгодних почалися репресії, деяких священиків заарештовували за звинуваченням в «антирадянській діяльності». Тиск чинився і на митрополита Августина, якого насильно змусили «піти на спокій».
Однак радянська окупація Латвії тривала всього близько року. З відступом радянських військ з Латвії 20 липня 1941 року митрополит Августин оголосив про відновлення автономного статусу Латвійської Православної Церкви в юрисдикції Вселенського Константинопольського Патріархату. Незважаючи на те, що німецький окупаційний режим в Латвії не підтримав і навіть перешкоджав відродженню Латвійської Автономної Церкви в юрисдикції Константинополя, віддаючи перевагу Прибалтійському Екзархату Московського Патріархату на чолі з митрополитом Сергієм (Воскресенським) (у зв'язку з чим у юрисдикції Московського Патріархату в Латвії залишилася більша частина латвійських православних парафій), митрополит Августин (Петерсонс) продовжував докладати всіх можливих зусиль для відродження самобутнього латиського православ'я. До осені 1944 р. він вів активну діяльність з відродження Латвійської Православної Церкви, якій було завдано сильної шкоди радянськими репресіями і війною.
З наступом радянських військ восени 1944 року митрополит Августин з групою латиського духовенства і віруючих ЛПЦ змушений був емігрувати до Німеччини. А всі парафії і єпархії Латвійської Церкви під радянською окупацією були насильно приєднані до Московського Патріархату. Автономія Латвійської Церкви була ліквідована, замість неї заснована Ризька єпархія РПЦ МП, а духовенство і віруючі ЛПЦ, що залишилися, піддані жорстоким репресіям.
20 жовтня 1946 року в еміграції в Німеччині між митрополитом Августином (Петерсонсом) і латвійським єпископом Прибалтійського Екзархату РПЦ МП Іоаном (Гарклавсом) було підписано угоду про організацію Латвійської Православної Церкви в еміграції (у вигнанні) (Latvian Orthodox Church in Exile). Угодою визначалося, що всі латвійські православні священики і миряни, які до цього співпрацювали з митрополитом Августином і єпископом Іоаном, об'єднуються в одну структуру – ЛПЦ у Вигнанні (ЛПЦуВ), яка є автономною церковною одиницею. Главою ЛПЦуВ проголошувався митрополит Августин, а його заступником – єпископ Іоан.
Навесні 1947 року глава ЛПЦуВ митрополит Августин звернувся до Екзарха Вселенського Патріархату в Західній Європі митрополита Фіатірського Германоса (Стренополіса), який проживав у Великій Британії, з проханням прийняти ЛПЦуВ до юрисдикції Константинопольського Патріархату. Митрополит Германос у червні 1947 року дав на це свою згоду, а 14 грудня 1948 року повідомив Синоду ЛПЦуВ, що Синод Вселенського Патріархату прийняв до своєї юрисдикції Латвійську Православну Церкву у Вигнанні та православних з Латвії, які проживають у Західній Європі.
4 жовтня 1955 року митрополит Августин (Петерсонс) помер у санаторії для хворих на туберкульоз і був похований на кладовищі німецького міста Гаутінг, неподалік від Мюнхена. Окремі парафії ЛПЦуВ продовжували зберігатися в юрисдикції Вселенського Патріархату, зокрема на території Великої Британії, Німеччини, Швейцарії та інших країн.
Після смерті митрополита Августина в 1955 році Синод Латвійської Православної Церкви у Вигнанні продовжував функціонувати, перенісши свій центр до Лондона. Його очолив як адміністратор ЛПЦуВ протоєрей Антоній Граматинс (помер у 1969 році). Одним з рішень Синоду ЛПЦуВ в 1955 році було повідомлення Патріарха Афінагора про бажання залишитися в юрисдикції Вселенського Патріархату.
З 1972 по 2008 рр. адміністратором (керуючим) Латвійської Православної Церкви у Вигнанні (під омофором Вселенського Патріархату) був протопресвітер Олександр Чернийс (Černijs; 1914–2008), який був родом з містечка Сілене (латиш. Silene), неподалік від Даугавпілса.
11 червня 1972 року єпископ Матвій (Семашко) (єпископ Польської Православної Церкви у Вигнанні при Фіатырській єпархії Константинопольського Патріархату у Великій Британії) здійснив хіротонію Олександра Чернийса для опіки над латвійською православною паствою у Великій Британії. У зв'язку з тим, що Латвійська Закордонна Православна Церква з 1969 року залишалася без постійного керуючого, Архиєпископ Фіатырський і Великобританський Грегоріос через два тижні, в червні 1972 року, призначає о. Олександра керуючим Латвійською Православною Церквою у Вигнанні (під омофором Вселенського Патріархату).
У роки адміністрування отця Олександра Латвійська Православна Церква у Вигнанні продовжувала свою діяльність, проводилися богослужіння латиською мовою для православних латишів, здійснювалися відвідування православних центрів. У 1976 році о. Олександр Чернийс за ревне служіння на благо ЛПЦуВ зводиться в протоєреї. У 1980 році протоєрея Олександра обирають деканом Латвійської Православної Церкви у Вигнанні. Визнаючи його заслуги перед співвітчизниками, отцю Олександру було присвоєно звання протопресвітера.
У 1980 році о. Олександру вдається знайти постійну обитель для потреб парафіян ЛПЦуВ в стінах лондонського англіканського храму Святого Томаса. Надалі парафіяни збиралися на служби в капелі Діви Марії, яку оформили відповідно до традицій Православної Церкви. Англіканська Церква прийняла резолюцію 1988 року на підтримку діяльності латиської православної громади.
Після відновлення незалежності Латвії о. Олександр Чернийс неодноразово приїжджав на батьківщину і зустрічався з представниками місцевого духовенства, намагаючись ініціювати відродження Латвійської Автономної Православної Церкви в юрисдикції Константинопольського Патріархату на батьківщині. Однак 16 квітня 2008 року, на 93 році життя, він помер у Лондоні.
Повість про своє життя він викладає в автобіографічній книзі «Freedom Bells» – «Дзвони Свободи» (Cherney, A. Freedom Bells. Square One Publication, 2000. 331 p.), в якій він також описує історію своєї родини та батьківщини. У 1996 році була видана латиською мовою книга протопресвітера А. Чернийса з історії Латвійської Церкви – „Latvijas Pareizticīgā Baznīca”, яка до цього (у 1985 році) побачила світ у Великій Британії англійською мовою (Cherney, A. The Latvian Orthodox Church. Publisher Welshpool: Stylite Publishing, 1985. ISBN 9780947805043). Також у 1992 році побачила світ його книга англійською мовою «Thorny Path» («Терниста стежка»). Отець Олександр протягом усього життя зібрав великий особистий архів, матеріали якого були використані в різних історичних працях.
Таким чином, після трагічних подій 1940-х років і радянської окупації Латвії, автономна Латвійська Православна Церква в юрисдикції Вселенського Патріархату не припинила свого існування, але була збережена в еміграції, щоб, маючи канонічну та історичну спадкоємність, могла знову повернутися на батьківщину.
У цьому контексті важливе значення мав перший в історії візит Вселенського Патріарха Варфоломія до Латвійської Республіки, який відбувся на запрошення Президента Латвії Едгарса Рінкевичса 12–13 вересня 2025 року. У ці дні, крім зустрічі з Президентом, також відбулися зустрічі Константинопольського Патріарха зі спікером Сейму Латвії Дайгою Мієріня та Прем'єр-міністром країни Евікою Сіліня. Також у Латвійському університеті в Ризі Патріарх Варфоломій виступив з лекцією перед латвійською академічною спільнотою. Наступного дня, 13 вересня, Вселенський Патріарх взяв участь в екуменічному молебні в старовинному Ризькому «Домському» соборі. Як зазначалося в латвійських ЗМІ, цей візит має важливе значення для обговорення становища православної громади Латвії і є можливістю відновити історичні зв'язки та співпрацю з Константинопольським Патріархатом.
Латиська православна традиція і Латвійська Православна Церква в юрисдикції Вселенського Константинопольського Патріархату є важливою і нерозривною складовою частиною латиської духовної, культурної та історичної спадщини, хоча і незаслужено забутою нині. Її повернення з еміграції на батьківщину – один з важливих етапів у відродженні латиської нації, культури і духовності, збереженні латиської православної ідентичності та самобутності і утвердженні духовної незалежності Латвії.
Для Латвійської Церкви історично і канонічно Церквою-Матір'ю протягом багатьох століть (починаючи з XII століття) був саме Константинопольський Патріархат, а не Московський. Як уже було сказано, багато хто досі припускається грубої помилки, коли не розрізняють Києво-Руську Церкву (Київську митрополію в юрисдикції Константинопольського Патріархату, її правонаступницею сьогодні вважається Українська Церква), яка традиційно мала свої православні парафії на території Латвії з XII до кінця XVII століть, і Московську Церкву (Православна Церква Росії, нині РПЦ МП), що відокремилася від неї в XV столітті і структури якої на території Латвії з'явилися лише в XVIII столітті після приєднання Латвійських земель до Російської імперії. Це абсолютно різні церковні традиції, різні народи і країни, і дві абсолютно різні Православні Церкви, хоча і зі схожими назвами. Перша від моменту заснування в X столітті і до кінця XVII століття користувалася правами широкої автономії у складі Константинопольського Патріархату, а друга протягом всієї своєї історії (починаючи з XV століття і до наших днів) є провідником московської/російської імперської політики.
Історично закономірним шляхом розвитку для Латвійської Церкви було те, що після краху Російської імперії і здобуття Латвією на початку XX століття державної незалежності вона стала на шлях відродження власної церковної самобутності і самостійності. Цей процес набув остаточної канонічної завершеності після відновлення єдності з Матір'ю-Церквою Константинопольською і дарування томосу про церковну автономію ЛПЦ в 1936 році.
У наш час природний процес подальшого відродження і розвитку Латвійської Православної Церкви також можливий через відновлення канонічного автономного статусу на основі томосу Константинопольського Патріархату від 4 лютого 1936 р. та відновлення під омофором Матері-Церкви Константинопольської законної церковної юрисдикції, яка існувала тут до радянської окупації країни в 1940 і 1944 роках, і яка була вигнана і знищена в Латвії окупаційним радянським режимом за допомогою жорстоких репресій.
*) «Русини» («Rusyny», лат. «Ruthenian») – історичний ендоетнонім жителів Русі. Вперше зустрічається в давньоруських літописах, зокрема в «Повісті времінних літ», стосовно населення стародавньої Київської держави. Після розпаду Русі під цим терміном довгий час мали на увазі жителів українських і білоруських земель Великого князівства Литовського та Речі Посполитої; не плутати з «московитами» або «росіянами» – жителями Московського царства і сучасної Росії. Нині ендоетнонім «русин» зберігся на Закарпатті, Лемківщині, а також у Воєводині та Паннонії. До початку ХХ ст. цей ендоетнонім був широко поширений також у Галичині, бувши синонімом назви «українець».