Леонтій Войтович. Проблеми галицько-болгарських стосунків у першій третині XIII століття

Проблеми присутності Галицького князівства на Нижньому Дунаї, галицько-візан­тійських та галицько-болгарських стосунків належать до питань, полеміка навколо яких триває ще з другої половини ХІХ ст. З них чи не найменш дослідженим періодом залиша­ється перша третина ХІІІ ст., коли після загибелі князя Романа Мстиславича розпочався довгий період боротьби за його спадщину.

Протягом кінця ХІ - першої половини ХІІ ст. Галицьке князівство утвердилось на Нижньому Дунаї [1] за згодою Візантії, яка не заперечувала проти опанування цієї території сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом [2]. Воно взяло на себе завдання оборони від кочовиків проходів у причорноморські та болгарські області, що перебували під візантійським контролем. Область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав’я була своєрідними воротами між морем і Карпатами, через які у ХІ-ХІІ ст. кочови­ки проникали на Балкани. Змушена концентрувати військові сили на сході і півдні, Візантій­ська імперія користалася з такого становища. Через Галицьку землю проходив знаменитий бурштиновий шлях (Вісла-Сян-Дністер та Німан-Західний Буг-Дністер), який з’єднував Балтійське та Чорне моря. По Дністру лежала і найкоротша дорога до Візантії: через Нижнє Подунав’я можна було вийти більш безпечно суходолом до візантійських міст. У той час, коли дніпровський шлях контролювали половці, стосунки з якими мали перемінний харак­тер, таке становище було вигідним і галицьким князям. У Нижньому Подунав’ї візантійська та галицька адміністрації, схоже, в якійсь формі співпрацювали. Союз Галицько-Волинської держави з Візантією був скріплений шлюбом Ірини Володарівни із севастократором Ісааком Комніном, сином василевса Алексія І Комніна, який відбувся 20 липня 1104 р.[3], і був першим подібним шлюбом у практиці візантійських василевсів. Від цього шлюбу народився майбут­ній василевс Андронік І Комнін (1123/1124-1185).

Ситуація змінилася, коли після загибелі Андроніка І галицький князь у 1186­ 1187 рр. підтримав повстання Ангелів, яке привело до відродження Другого Болгарсько­го царства [4]. Зрозуміло, що відроджена Болгарська держава не могла в короткий час орга­нізувати власне лицарське військо, тому на перших етапах Асені спиралися на галицьку допомогу (тих, що походять з Вордони, які сміються зі смерті, гілки тавроскіфів [5]), половців [6] та волохів [7]. Існує версія волоського походження Асенів [8], що наштовхує на думку, що останні справді могли мати якісь володіння у Бирладській волості з мішаним слов’яно-волоським населенням.

Активна участь половців у болгаро-візантійській війні кінця ХІІ ст. [9] мусила зміс­тити значні їх масиви ближче до Дунаю. Останнє не могло не викликати занепокоєння у слов’янського населення Пониззя. Крім того, міська верхівка та галицьке боярство, також пов’язане з торгівлею, потерпали від галицько-візантійського конфлікту. Саме тому новий галицько-волинський князь Роман Мстиславович відразу вдався до віднов­лення союзу з Візантією. Відновлення цього союзу відбулося бл. 1200 р., коли Добриня Ядрейкович бачив в Константинополі галицьке посольство у складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. М. Ф. Котляр навіть вважає, що угода була укладена раніше - у 1197 чи 1198 рр. [10] Цей союз був настільки важливим для Візантії, що його поспішили скріпити династичним шлюбом [11].

Наслідком спільних дій цих союзників був розгром половців. Перемоги Романа Мстиславича над останніми Іпатіївський літопис поставив в один ряд із перемогами Володимира Мономаха: „... одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи за­повідей Божих. Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був як та рись і гу­бив, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав Отрока в Обези за Залізні ворота“ [12]. За повідомленням тогочасного візантійського письменника Микити Хоніата, у 1200 р. столицю імперії врятувала від половців „богом призвана фаланга“ Романа Мстиславича [13]. Похід галицько-волинського князя у Візантії пам’ятали довго. Хроніст Федір Скутаріот (бл.1230 - після 1283) та поет Єфрем Єнійський (перша третина ХІІІ ст.) також згадали про ці походи як винятково важливі для Ві­зантії [14]. Зрозуміло також, що ці походи Романа Мстиславича на початку ХІІІ ст. не лише відкинули половців від Нижнього Дунаю, але й ускладнили для болгар отримання поло­вецької допомоги. У поемі Єфрема Єнійського саме так і сказано: „Бо правитель Галичи­ни за переконанням архіпастиря Руської Церкви, узявши багато війська, числом близько десяти тисяч, зненацька напав на область куманів [половців - Л. В.] і сплюндрував їхню землю дощенту. І, насмілюючись вчиняти так багаторазово, на славу своїх благочестивих христоіменитих [предків], розірвав союз місійців [болгар - Л. В.] і варварів“ [15].

На той час половецьке військо стало основним чинником у болгаро-візантійському протистоянні [16]. У вбивстві Петра І Асеня (1196) та Івана І Асеня (1197) було замішане не просто боярське угрупування [17], а куманська (половецька) партія, до якої тоді схилявся їх брат Калоян [18], який займав престол у 1197-1207 рр. Сам Калоян одружився з дочкою половецького хана, котра після хрещення прийняла ім’я Марії [19]. Незважаючи на те, що контроль над Нижнім Подунав’ям був для болгар надзвичайно важливим, опанувати цей регіон у перші роки відродження Болгарського царства не вдалося [20]. Знову ставши со­юзником Візантії, Галицьке князівство віразу ж стало і ворогом Болгарії.

Очевидно, що ситуація повністю змінилася після загибелі Романа, коли почалася боротьба за його спадщину. Половці знову перенесли кочовища ближче до Дунаю і про­довжили допомогу болгарам. Калоян загинув внаслідок змови половецької партії, в якій, схоже, брала активну участь і його дружина. Болгарський престол захопив його племін­ник Борил (1207-1218), син сестри і боярина Стрежа [21]. Щоб узаконити захоплення тро­ну, Борил одружився з вдовою Калояна, яка йому доводилася тіткою (що було порушен­ням церковних правил). Половці складали основу армії Борила (у невдалій битві поблизу Пловдива 1 серпня 1208 р., де його 33-тисячне військо зазнало розгрому від мало не вде­сятеро меншого війська латинського імператора Генріха І та при спробі блокади гірських проходів у 1211 р.) [22]. Від самого початку узурпатор змушений був воювати проти свого рідного брата Добормира Стрежа, який з допомогою Сербії утворив незалежне Струмо- Вардарське князівство (1208-1214) та двоюрідного брата деспота Олексія Слава, який також відірвав шматок Болгарії, спираючись на підтримку Латинської імперії [23]. Законні спадкоємці сини царя Івана І Асеня - Іван ІІ Асень та Олександр мусили втікати з краю.

Як зазначив візантійський хроніст Георгій Акрополіт (1217-1282), царевич Іван Асень „втік у країну русів, прожив тут досить довго і, зібравши кілька руських дружин, почав добиватися батьківської спадщини“ [24]. В. Т. Пашуто вважав, що болгарський царе­вич був у Києві [25]. Однак болгарські дослідники дотримуються думки щодо перебування царевича у Галицькому князівстві [26]. У давньоруських джерелах інформація про Івана ІІ Асеня відсутня, але аналіз подій дозволяє стверджувати, що болгарські дослідники мають більшу рацію. Жодне інше князівство на Русі, крім Галицького, в цей період не мало зацікавлення в допомозі болгарському претендентові і не могло її надати (висилка і утримання великого контигенту в такий далекий похід вимагала значних ресурсів). Для болгарських вигнанців не було жодного сенсу навіть намагатись шукати допомоги при якомусь іншому дворі, окрім Галича.

Івану Асеню та Олександру, які не могли втекти до Сербії або до Константинополя, найпростіше було сховатися в Нижньому Подунав’ї в одному з міст, де були галицькі зало­ги. Втікати до половців, на яких спирався Борил, було небезпечно. Половці могли в будь- яку хвилю видати царевичів узурпатору. Київ був надто далеко і тамтешні правителі вже давно не виявляли інтересу до Нижнього Подунав’я. До того ж шлях до Києва лежав через Галич. У 1209 р. Г алицьку землю повторно опанували Ігоревичі, які повели тверду політи­ку, придушуючи боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болгарії прибічники синів Івана І Асена підняли заколот, захопивши фортецю Відин. Очевидно, на той час Іван ІІ Асень вже міг розраховувати на військову допомогу, принайні, мав такі надії.

Борил конфліктував майже з усіма сусідами. Щоб знайти підтримку у папи (з часів Калояна, коронованого папою, болгарська церква перебувала в унії з Римом), Борил пі­шов на організацію собору 11 лютого 1211 р., де було засуджено єресь богомилів (близь­ких до альбігойців, з якими воював папа Інокентій ІІІ) [27]. Попри думку Г. Цанкової-Петкової щодо розриву унії, здійсненої Борилом [28], інші дослідники переконливо доводять протилежне, вказуючи на уніатські нововведення у болгарській церкві цього періоду [29]. Така політика дозволила Борилу вистояти і навіть перетворити поразку 1211 р. на вигід­ний союз з Латинською імперією.

Але самотужки здолати відинських бунтівників Борил не зміг. Лише ціною відмови від Браничева та Бєлграда на користь угорського короля Андрія ІІ з допомогою угор­ських військ він здобув непокірний Відин. Угорські війська очолював ішпан Себена, який виступив з Трансільванії, „приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів“ [30]. Збереглася грамота угорського короля Бели ІV від 1 липня 1259 р., в якій відзначена хо­робрість ішпана в боротьбі за Відин [31]. Ці події відносяться до 1212-1213 рр.

Схоже, що Ігоревичі таки пообіцяли болгарському царевичу допомогу у боротьбі за престол. їм був потрібний зовнішньополітичний успіх. Але їх наступне падіння і хаос, що настав у Галицькому князівстві в зв’язку з новим спалахом боротьби за Галицьку спадщину [32], не дозволили здійснити цю допомогу. Важко сказати наскільки залежними були Ігоревичі в своїй політиці від Угорщини [33], як і боярський князь Володислав Кормильчич [34]. Принаймні активність останнього в Пониззі могла бути самостійною спро­бою втрутитися у болгарські події.

Під впливом проугорської партії, яка тоді домінувала серед галицької еліти, почала різко змінюватися і політика угорських королів, що самі захотіли контролювати Дунай­ське Пониззя. У 1211 р. король Андрій ІІ надав у Трансільванії володіння Тевтонсько­му Ордену, котрий після втрати Палестини животів у Венеції. Лицарі мали допомогти Угорщині взяти Пониззя під свій контроль. Межі Ордену досягали земель „бродників“. Але від цієї ідеї угорський король швидко відмовився. Як він писав, лицарі були подібні до „миші в торбі, змії за пазухою“ і загрожували не розширити, а скоротити кордони королівства [35].

Ситуація ще більше змінилася після Спішської угоди, коли галицький престол за­йняв юний король Калман. Очевидно, Андрій ІІ вирішив посадити на болгарський пре­стол свого ставленика. А для початку претендент отримав допомогу від його васала - Г алицького королівства. Врешті, царевичу Івану ІІ Асеню надали реальну можливість набрати кілька руських дружин (цей факт свідчить, що військо було різноманітне і зби­ралося в різних місцях) і перейти болгарський кордон. Погоджуюся з думкою, що ці дружини були набрані у Нижньому Подунав’ї [36].

У 1217 р. руські дружини розгромили військо Борила, якого далі підтримували по­ловці, і обложили його в Тирново. Облога, звичайно, тривала сім місяців, а не сім років (на цю описку у Георгія Акрополіта слушно звернув увагу В. Златарський [37]). Після здачі фортеці Борил був схоплений і осліплений. У 1218 р. Іван ІІ Асень став царем Болгарії. Впевнившись, що Іван ІІ Асень утвердився на батьківському престолі, угорський король Андрій ІІ у січні 1221 р. видав за нього дочку Марію (1204-1237) [38]. Свого часу він пла­нував видати її за галицького спадкоємця Данила Романовича, а тепер з її допомогою угорсько-болгарський союз став реальністю.

В Галичі тим часом утвердився князь Мстислав Мстиславович Удатний, який кон­тролював Дунайське Пониззя, звідки частина його війська вирушила на Калку. Угорці, зі свого боку, розгорнули в цьому регіоні активну діяльність. Вже 1221 р. угорські доміні­канці проникли до половців, дійшли навіть до половецьких веж на Дніпрі, правда „нічо­го значного для Божої справи не досягли“, деякі з них були схоплені, а двоє вбиті [39]. Але зусилля в цьому напрямку продовжувалися. 31 липня 1227 р. на прохання угорського короля папа Григорій ІХ призначив абата Роберта легатом „in Cumanorum et Brodnicorum provinciis“ [40]. У 1228 р. Роберт з єпископами Бартоломієм (Печ) та Рейнольдом (Трансіль­ванія) в присутності королевича Бели урочисто хрестили сина половецького хана Бортуа з його свитою [41]. Бортуа з своїм військом взяв участь у поході угорців в Галичину наступ­ного року. Схоже, що угорці переселили його орду (на такому ж праві, як сасів і секеєїв) у Трансільванію. 21 березня 1229 р. провінціал угорських домініканців Теодоріх був призначений половецьким єпископом. Саме єпископство було підпорядковано безпосе­редньо папі. Резиденція єпископства була у Мілкові (при гирлі р. Мілков у Молдові). Королевич Бела прийняв титул „короля куманів“ [42].

Незважаючи на те, що половецьке єпископство продовжувало діяти до початку ХІV ст., успіхи його були незначними. Працьовиті проповідники створили низку пам’яток, най­цікавіша з яких „Codex Cumarncus“ - рукописна збірка ХІІІ-XIV ст. (словник половецької мови, укладений латинськими проповідниками та виконані ними переклади латинських молитов і гімнів - „Alphabetum Persicum Comanicum et Latinum Anonymi scriptum Anno 1303. Die 11 Julii“ на 82 аркушах, зберігся в бібліотеці собору Св. Марка у Венеції [43]). Угорцям не вдалося ані взяти під контроль Нижнє Подунав’я, ані підпорядкувати собі бол­гарського царя. Іван ІІ Асень (1218-1241) виявився чи не найкращим правителем з ди­настії Асенів. Він відродив могутність Болгарії і повів політику виключно в її інтересах. У 1235 р. була відновлена Болгарська патріархія з центром у Тирново. 25 травня 1236 р. за союз з Нікеєю папа відлучив Івана ІІ Асеня від церкви, а 9 серпня 1238 р. навіть видав буллу про хрестовий похід угорського короля на Болгарію [44].

Джерела не дозволяють прослідкувати подальші взаємини Івана Асеня ІІ з Га­лицьким князівством, боротьба за престол якого тривала аж до 1238 р. Але, виходячи з  потужного впливу болгарської культури і книжності не тільки на Галицько-Волинські землі, але й інші терени Русі, можна припускати, що з цього періоду конфронтація змі­нилася на нормальні стосунки, а Нижнє Подунав’я трасформувалося з контактної візантійсько-галицької на контактну болгаро-галицьку зону [45]. Таке становище зберігалося й далі, а у другій половині ХІІІ ст., коли і Галицько-Волинське князівство, і Болгарія опинилися в зоні впливу ординського темника Ногая, який утворив потужний улус з цетром в Ісакчі на Нижньому Дунаї [46], галицько-болгарські зв’язки стали тісними, особливо в царині культурних впливів.

1. Мавродин, В. В. Русские на Дунае. - В: Ученые записки ЛГУ Сер. гум. наук. N° 87. Л., 1943, с.12; Крип ’якевич, І. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999, с. 55; Войтович, Л. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї. - В: Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Галич, 2008, 3-18.
2. Литаврин, Г. Г. Русь и Византия в ХІІ веке. - В: Литаврин, Г. Г. Византия и славяне. СПб., 1999. 505-506.
3. Acta et diplomata grace medis sevi sacra et profana collecta / Ed. F. Miklosich, J. Muler. T. 5. Vindobonae, 1886, р. 375 [Кіннам, 115.18-19].
4. Успенський, Ф. И. Образование Второго Болгарского царства. Одесса, 1879, 36-37; Шушарин, В.П. Свидетельство письменных памятников королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Причерноморья пер. пол. ХІІІ в. - История СССР, 1978, № 2, с. 43; Литаврин, Г. Г. Новое исследование о восстании в Паристрионе и образовании Второго Болгарского царства. - ВВ, т. 41. 1980, 109-111; Юрасов, М. К. Поэтический и реальный образ Ярослава Осмомисла. - В: Образование и Православие. 2006, www.tellur.ru; Войтович, Л. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї, 12-17.
5. Литаврин, Г. Г. Указ. соч., 109-110.
6. Мутафчиев, П. Владетелите на Просенъ. С., 1913, 6-7; Златарски, В. Потеклото на Петра и Асе­ня, водачите на възстанието въ 1185 год. - В: Сп. БАН, 45, 1933, с. 427; Ников, П. Второ българскато царство. 1186-1936. С., 1937, с. 23; Литаврин, Г. Г. Болгария и Византия (ХІ-ХІІ вв.). С., 1987, 288-302; Византия, Болгария, Древняя Русь (ІХ - начало ХІІІ вв.). СПб., 2000.
7. Ostrogorsky, G. Geschichte des byzantinishen Staates. Munchen, 1940, S. 287; Wolff, R. L. The Second Bulgarien Empire. Its Origin and History to 1204. - In: Speculum. Vol. 24. 1949, 167-206.
8. Bratianu, G. Rechercher sur Vicina et Cetatea Alba. Bucharest, 1943, p. 93.
9. Петров, П. Въстания против Византия. С., 1960, 51-56.
10. Котляр, М. Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. Київ, 2002, с. 82.
11. Войтович, Л. Союз Візантії та Галицько-Волинської держави за династії Ангелів. - В: Княжа доба. Вип. 2. Львів, 2008, 30-39.
12. ПСРЛ, т. 2, стб. 715-716.
13. Nicetas Choniates. Historia / Ed. I. Bekker. Bonn, 1835, 691-692.
14. Щиро вдячний петербурзькому дослідникові проф. О. Майорову, який люб’язно дозволив озна­йомитися з рукописом своєї статті на цю тему „Маловідомі грецькі джерела з історії русько-візантій­ських відносин початку ХІІІ століття: текст, переклад, коментар“, яка готується до друку в черговому томі „Записок НТШ“.
15. Цитата за перекладом О. Майорова з тексту його статті.
16. Расовский, Д. Роль половцев в войнах Асеней с Византийской и Латинской империями в 1186­1207 гг. - В: Сп. БАН. 58, 1939, 203-211; Павлов, П. Куманите в българската военна история. - В: Во­енноисторически сборник. Кн.7. С., 1990, 14-23; Средновековна България и куманите (1186-1241). - В: Трудове на ВТУ Св.Св. Кирил и Методий. Т. 27, кн. 3. 1992, 5-59.
17. Златарски, В. История на българската държава през средните векове. Т. 3. Второ българско царство. С., 1940, 92-101.
18. Мутафчиев, П. История на българския народ. Т. 2. С., 1943, с. 45.
19. Войтович, Л., Целуйко, О. Правлячі династії Європи. Біла Церква, 2008, с. 49.
20. Мутафчиев, П. Съдбините на средневековния Дръстър. - В: Мутафчиев, П. Избрани произве­дения. Т. 2. С., 1973, с. 85; Тъпкова-Заимова, В. Долни Дунай - гранична зона на византийския „Запад“ (Към историята на северните и североизточните български земи: краят на Х-ХІІ в.). С., 1976; Тюркские кочевники, византийская администрация и местное население на нижнем Дунае (ХІ-ХІІ вв.). - В: Вос­точная Европа в древности и Средневековье. М., 1978, 67-73; Божилов, И. Гранична област на Визан­тия. - В: Кратка история на Добруджа. Варна, 1986, 55-64.
21. Войтович, Л., Целуйко, О. Вказ. праця, с. 49.
22. Данчева-Василева, А. България и Латинската империя (1204-1261). С., 1985, 104-115.
23. Ациевски, К. Деспот Алексщ Слав - самостоен феудален владетел во Македонща. - В: Годишен зборник на филолозкиот факултет на Университетот во Скопіе. Т. 3 (29). Скопіе, 1977; Радик, P. Об- ласни господари у Византиіи краіем ХІІ и у првим деценщама XIII века. - В: Зборник радова визан- толошког института. Ка. 24-25. Београд, 1986, 235-245; Hendrickx B. Regestes des empereurs latins de Constantinople. 1204-1261/1272. Thessalonika, 1988, No 88.
24. Georgii Acropolitae Opera. T.1. Rec. A. Heisenberg. Lipsiae, 1903, сap. 20, р. 33; Летопись ло­гофета Георгия Акрополита /Пер. под ред. бакалавра И. Троицкого. - В: Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской Духовной Академии. СПб., 1863, гл. 20, 38-39.
25. Пашуто, В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968, с. 266.
26. Дуйчев, И. Цар Иван Асен ІІ. 1218-1241. По случай 700 г. от неговата смърт. С., 1941, 5-6; Пре- носи към историята на Иван Асен ІІ. С., 1943, 152-162; Цанкова-Петкова, Г. България при Асеневци. С., 1978, с. 108; Културни и политически връзки и отношения на България, Киевска Русия и Византия през ранното Средновековие. - В: Руско-български връзки през вековете. С., 1986, 79-81; Божилов, И. Фамилията на Асеневци (1186-1460). Генеалогия и просопография. С., 1994, 37-38, 104-118
27. Попруженко, М. Г. Синодик царя Борила. С., 1928, 79-80;Ангелов, Д. Богомилството в България. С., 1961; Кожухаров, С. Неизвестен летописен разказ от времето на Иван Асен ІІ. - В: Литературна мисъл, 1974, № 2, с. 127; Gjuzelev, V. Das Papstum und Bulgaren im Mittelalter (9-14 Jahrhundert). - In: Bulgarian historical Review. 1977, N 1, p. 43; Данчева-Василева А. България, папството и западноев- ропейската политика през първата половина на ХІІІ в. - В: Из политическата история на България. С., 1985, 195-196.
28. Цанкова-Петкова Г. Цит. съч., с. 92
29. Петков К. Унията между Българската църква и Рим в началото на ХІІІ век - някои пренебрег- вани аспекти. - В: Духовна култура. 1992, № 9, 25-32; Българските добавки към Синодика на цар Бо- рил - историко-културна интерпретация. Велико Търново, 1993; Стефанов, П. Нов поглед към унията между българската и римската църква през ХІІІ век. - В: Духовна култура. 1998, № 5, 343-352; Чолова, Ц. Българската църква и опитите за уния през Средновековието. - В: Религия и църква в България. Социални и културни измерения в православието и неговата специфика в българските земи / Ред. Г. Ба­калов. С., 1999, с. 124.
30. Шушарин, В. И. Укрепление феодального государства. - В: История Венгрии. Т. 1. М., 1971, с. 145.
31. Rerum Hungaricarum Monumenta Arpadiana / Ed. St. L. Englicher. Sangalli, 1849, 489-491; Сп. БАН, 3, 1912, с.133.
32. Волощук, М. М. Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу. - В: Християнська спадщина Галицько-Волинської держави: ціннісні орієнтири ду­ховного поступу українського народу (присвячується 70-річчю археологічного відкриття і 850-літтю Галицького кафедрального собору). Матеріали Міжнародної ювілейної наукової конференції. Івано- Франківськ - Галич, 2006, 64-72; Угорські військові кампанії у Галичину на початку ХІІІ ст.: основні цілі та характер перебігу. - В: Вісник національного університету „Львівська політехніка“. Львів, 2006, № 571, 99-104; Обстоятельства казни в 1210 г. Игоревичей Черниговских: актуальные вопросы рекон­струкции русско-венгерских отношений начала ХІІІ в. - В: Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. СПб., 2007, № 1/2, 105-112.
33. Волощук, М. М. Проблема васальної (?) підлеглості князів Ігоревичів чернігівських від угор­ського короля Ендре ІІ: джерела, історіографія, коротка постановка проблеми. - В: Український істо­ричний збірник. Вип.11. К., 2008, 18-25.
34. Майоров, А. В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в до­монгольский период. Князь, бояре и городская община. СПб., 2001, 408-410; Петрик, А. До історії бо­ярських родин Кормильчичів, Доброславичів та Дядьковичів. - В: Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 5. Дрогобич, 2001, 29-45; Вказ. праця, вип. 6. Дрогобич, 2002, 105-117; Угорська партія в контек­сті політичного розвитку Галицько-Волинської держави. - В: Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 9. Дрогобич, 2005, 181-193; Мазур, О. Володислав Кормильчич: Шлях до княжого столу. - В: Дрого­бицький краєзнавчий збірник. Вип. 6. Дрогобич, 2002, 118-129; Драбчук, І. Три портрети найвпливо- віших представників галицької знаті кінця ХІІ - початку ХІІІ ст. - В: Галич і Галицька земля в держа­вотворчих процесах України. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Галич, 10-11 жовтня 2008 року. Галич, 2008, 135-148; Волощук, М. М. Володислав Кормильчич: угорське перебування 1214-1232 рр. - В: Тези Міжнародної наукової конференції „Східноєвропейські старожитності в добу середньо­віччя^ присвяченої 90-річчю з дня народження видатного вітчизняного археолога Б. О. Тимощука, Чернівці, 10-11 квітня 2009 р. Чернівці: Зелена Буковина, 2009, 20-21; „Вокняж^ние“ галицьке Воло- дислава Кормильчича (1210-1214 рр., з перервами): міфи і реальність. - В: Acta Posoniensia. Bratislava: Filozoficka fakulta Univerzity Komenskeho v Bratislave, katedra Vseobecnych dejln, 2009. V10 (K zivotnemu jubileu Zuzany Sevcikovej), 99-113.
35. Gaspar, E. Hermann von Salza und die Grundung des Deuts^ordenstaats in Preussen. Tubingen, 1924, S. 6.
36. Котляр, М. Ф. Русь на Дунаї. - Український історичний журнал. 1966, № 9, 19-20; Павлов, П. Древноруските бродници в българската история. - В: Сборник българо-украински връзки през векове- те. С., 1983, с. 119; Головко, О. Б. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політич­ному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. К., 2006, 162-163.
37. Златарски, В. Цит. съч., 587-588.
38. Войтович, Л., Целуйко, О. Вказ. праця, с. 49.
39. Пашуто, В. Т. Указ. соч., с. 266.
40. Шушарин, В. П. Свидетельства письменных источников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ в. - История СССР, 1978, № 2, 39-44.
41. Пашуто, В. Т. Указ. соч., с. 269.
42. Там же, с. 270.
43. Venezia. Biblioteca Nazionale di San Marco. Fondo antico. Collocazione 1597. Codex DXLIX. No 549; Codex Cumanicus: Половецкие молитвы, гимны и загадки XIII-XIV веков / Подг. А. Н. Гарка- вец. М., 2006.
44. Пашуто, В. Т. Указ. соч., 266-267.
45. Соболевський, А. И. Южнославянское влияние на русскую письменность в HV-XV вв. СПб., 1894; Лук ’яненко, А. М. Культурно-историческая роль Болгарии в судьбах славянства вообще, России - в частности. К., 1913; Данькевич, І. Покрайні записи на підкарпатських церковних книгах. - В: Науко­вий зборник тов. „Просвіта“ в Ужгороді. Т. 6. Ужгород, 1929, 29-198; Снегаров, И. Духовно-културни връзки между България и Русия през средните векове ^^V в.). С., 1950;Мошижн, В. К истории вза­имоотношений русской и южнославянской письменности. - Славяне, 1958, № 1, 40-42; Атанасов, П. З минулого болгаро-українських зв’язків. -Український історичний журнал, 1960, № 4, 65-73; Мишанич, С. В. Порівняльне вивчення епосу українського та південнослов’янських народів. - Народна творчість та етнографія, 1974, № 4, 24-37; Степовик, Д. В. Українсько-болгарські мистецькі зв’язки. К., 1975; Ангелов, Б. Проникване на старобългарски съчинения в старата руска литература. - Старобългарска литература, 1977, кн. 2, 20-45; Из историята на руско-българските литературни връзки. С., 1980; Старобългарско книжновно наследство. С., 1983; Тодоров, Н. Славянские культуры и Балканы. - В: Славянские культуры и Балканы. Т. 1. 1978, 11-18; Нешев, Г. Културни прояви на българския на­род Х-ХУШ век. С., 1978; Тъпкова-Заимова, В. Търново между Ерусалим, Рим и Царград (Идеята за престолен град). - В: Търновска книжовна школа. Т. 4. 1985, 249-261; Полывянний, Д. И. Тырновград глазами средневекового современника, 262-269; Гюзелев, В. Училища, скриптории, библиотеки и зна­ния в България XIII-XIV век. С., 1985; Димитров, Б. Българите - цивилизатори на славянския свят. С., 1993; Мавродинова, Л. Н. Стенната живопис в България до края на HV в. С., 1995; Александрович, В. Українське малярство ХШ-ХV ст. Львів, 1995; Василевски, Т. Политическата и културната роля на българите във Великото княжество Литва през Х^-XV век. - В: Василевски, Т. Българите и Византия IX-XV век. С., 1997, 178-191; Шпик, І. Болгарсько-українські книжково-літературні зв’язки та вза­ємовпливи (остання чверть HV - перша половина XVI ст.). - В: Записки Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Вип. 14. Львів, 2006, 3-36.
46. Войтович, Л. Улус Ногая і Галицько-Волинське князівство. - В: Україна - Монголія: 800 років у контексті історії. К., 2008, 71-78.

Джерело: Войтович Л. В. Проблеми галицько-болгарських стосунків у першій третині ХІІІ ст. // Дриновський збірник. – Т. 5. – Софія: Академічне видавництво імені проф. Марина Дринова, 2012. – С. 207-213.