З кінця липня і до вересня 1945 року у галицьких греко-католицьких єпархіях на території Західної України були проведені деканальні соборчики, на яких вирішували питання підтримки ідеї «возз’єднання» з Російською Православною Церквою Московського Патріархату чи «підпису за православ’я». Такі зустрічі скликалися спеціально утвореною на вимогу влади і під контролем органів держбезпеки Ініціативною групою, до якої входило греко-католицьке духовенство на чолі з відомим і авторитетним на той час о. Гавриїлом Костельником. Ця ж група потім провела Львівський псевдособор у березні 1946 року. Ззовні виглядало, що греко-католики самостійно вирішують перейти на православ’я, але, як показують нещодавно розсекречені агентурно-оперативні документи зі справи «Рифи», і ця «ініціатива» була прописана у сценарії радянських спецслужб на декілька років вперед.
Про особливості створення та діяльності Ініціативної групи у 1945-1947 роках та про ефект метелика, який спричинив псевдорух за «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою, ми поспілкувалися з кандидаткою історичних наук, доценткою кафедри церковної історії та науковим співробітником Інституту історії Церкви Українського католицького університету Світланою Гуркіною. Дослідниця захистила дисертацію на тему греко-католицького духовенства Львівської архиєпархії в умовах «ліквідації» ГКЦ і зараз працює над монографією, опрацьовуючи агентурно-оперативну справу «Рифи», документи державних та галузевих архівів України, а також інтерв’ю унікального архіву «усної історії» греко-католицького підпілля, який від 1992 року збирали працівники Інституту історії Церкви УКУ.
— Пані Світлано, чи можна вважати створення Ініціативної групи у 1945 році феноменом? Чи були ще подібні випадки в історії, коли, задля «усунення» певної Церкви з офіційного релігійного середовища, були створені державні спеціальні групи, до складу яких входили релігійні діячі?
— Я б не сказала, що це був феномен. Греко-Католицька Церква, яку вважали ворожим тілом в Радянському Союзі і яка не була в підпорядкуванні самого Йосифа Сталіна, очевидно, була неблагонадійною в очах радянських керманичів. На початку 1943 року Сталін почав використовувати Російську Православну Церкву як інструмент, щоб поширити вплив Радянського Союзу і збудувати своєрідну імперію. Ідея створення так званого «православного Ватикану» в Москві або Третього Риму досить ефективно використовувалася. Натомість Греко-Католицька Церква підпорядковувалася Ватикану, але не «радянському», тому було вирішено її «знешкодити».
Спочатку планували використати цю Церкву, щоб припинити збройний опір національно-визвольного підпілля на території Західної України. Зокрема, про це згадує у своїй праці Богдан Боцюрків. Дослідник вказує на невдачу цього радянського плану, через що ГКЦ вирішили взагалі «усунути». Залишалося тільки вирішити, як саме знищити греко-католиків.
Сталін та його підлеглі мали прекрасний приклад «ліквідації» всіх унійних єпархій у часи царської Росії. Один з перших прикладів – Полоцький собор 1839 року, який був ініційований о. Йосифом Семашко, який спочатку став єпископом, а потім – митрополитом. Ідея полягала в тому, щоб не показувати світу, що влада нищить Церкву, але що ця руйнація відбувається зсередини. На Холмщині був о. Маркел Попель, який теж виступав своєрідним ініціатором. Ця ж тактика була застосована у міжвоєнний період, коли руйнували православні храми на території Великої України. Зажди для таких руйнівних операцій зсередини спецслужби обирали людину, яка користувалася авторитетом широкого кола людей.
— Але як можна було завербувати церковного діяча для фактичного руйнування його ж Церкви? Наскільки свідомими були дії «ініціаторів», які опинилися в руках спецслужб?
— Тут два фактори – амбіції та маніпуляції. Наприклад, отець Маркел Попель у свій час мав москвофільські переконання. Греко-Католицьку Церкву радянська влада розглядала як ворожу і проукраїнську, ця Церква ні за австрійської, ні за польської влади не була Церквою панівної нації. Греко-католицьке духовенство ще з XIX cт. було своєрідним рушієм серед українства Галичини: священики створювали кооперативи, різні товариства, зокрема, тверезості, спілки, були промоутерами просвіти.
Крім того, на той час ідея повернення до єдності християн не була новою. Митрополит Андрей Шептицький вбачав її як одну з головних у своїй пастирській діяльності і докладав чимало зусиль для налагодження діалогу із православними, в першу чергу – щодо спільної традиції Київського християнства. За його підтримки у 1939 р. був навіть створений Інститут церковного з'єдинення імені митрополита Йосифа Веніамина Рутського. Посвята саме митрополиту Рутському була не випадковою, адже він на поч. XVII cтоліття теж провадив переговори щодо єдності Церкви із Київським православним митрополитом Петром Могилою.
У 1945 році митрополит Йосиф Сліпий звертався з офіційним листом до радянської влади, щоб греко-католицьким священикам дозволили їхати в ті місця, де перебували галичани на території Радянського Союзу. Священики згодом поїхали на схід, але не в тій ролі, про яку говорив митрополит — вони їхали як в’язні.
Бачимо, як ідеєю єдності християн, яку плекав Андрей Шептицький, радянська влада викривила у вже історично випробуваний російський імперський варіант «возз’єднання уніатів з РПЦ» і маніпулятивно використала. Відповідно не було труднощів так само маніпулювати «ініціативами» людей.
У роки Другої світової війни радянським органам держбезпеки впала в око кандидатура «восточника» о. Гавриїла Костельника. У 1940 році його намагалися спершу завербувати через арешт 17-річного сина Богдана. Є навіть ціла розробка, де прописано, як потрібно було працювати з о. Гавриїлом. Перший раз він не погодився, але на вимогу спецслужб написав таємний реферат під назвою «Чи можливе перетворення Уніатської Церкви в Україні на Автокефальну Православну Церкву». В ньому отець зазначив, що поки такий рух не буде мати успіху, тому що час і обставини не ті. Наступний раз о. Гавриїла покликали на відповідну розмову у квітні 1945 року на другий день після арешту митрополита Йосифа Сліпого та греко-католицьких єпископів і священиків. Тоді з ним говорив сумнозвісний полковник НКДБ Сергій Даниленко-Карін, який перебував у Львові з осені 1944 року для вивчення релігійної ситуації і саме він у лютому 1945 р. запропонував детальний план. Було розпорядження, якщо о. Костельник все ж не погодиться на співпрацю, то його потрібно заарештувати. Але на другий раз він погодився та написав реферат, де було сказано, як перетворити Греко-Католицьку Церкву в Православну. І варто сказати, що о. Гавриїл справді захопився цією ідеєю і отримав завдання від Даниленка-Каріна створити Ініціативну групу.
Коли Ініціативна група почала свою діяльність, то вона не отримала підтримки у львівського духовенства. Єдиний, хто на той час підтримав о. Гавриїла, був його сотрудник з церкви Преображення Господнього отець Петро Козицький, потім приєдналися ще три священики після свого звільнення з-під арешту завдяки клопотанням о. Костельника. Решту прихильників «возз’єднання» переводили на львівські парафії з інших місцевостей. Велика робота, безумовно, була проведена ініціаторами цього процесу – НКДБ. Цим органом були розроблені конкретні плани, вказівки, як розмовляти з отцем Костельником, як ним маніпулювати. Усю цю інформацію можна знайти в агентурно-оперативній справі «Рифи», 33 томи якої зараз є розсекречені і доступні для дослідників у Галузевому державному архіві СБУ у Києві. З цих 33 томів 10 стосуються саме періоду 1944-1947 років.
— Чи був у радянської влади план «Б» на випадок, якщо б не вдалося організувати діяльність Ініціативної групи належним чином?
— Був передбачений так званий «рух знизу», тобто ініціатива до «возз’єднання» мала б йти зсередини, від мирян. Зрозуміло, що для НКДБ цей план було б здійснити значно важче, але вже готували шаблони листів, офіційних заяв від імені греко-католицьких парафій чи окремих осіб і тому подібне про те, що люди хочуть розірвати усі зв’язки з унією та пристати до Православної Церкви. Людей змушували б підписувати ці документи вже за звичними схемами залякування, оприлюдненням компромату на особу. Та насправді цим шляхом було невигідно йти для влади, бо занадто багато людей потрібно було б залучити до співпраці, а на той час радянська влада все ще зазнавала сильного опору з боку місцевого населення Західної України. Тому вирішили обмежитися першим планом, залучивши тільки греко-католицьке єпархіальне духовенство, натомість монашество вирішили не чіпати.
— Як формували склад Ініціативної групи?
— Отець Костельник був, можна сказати, обраний як очільник спланованої радянськими спецслужбами операції «возз’єднання» з Православною Церквою на самому початку. Він цілеспрямовано був включений на вимогу влади до складу офіційної делегації УГКЦ, яка їздила до Києва та Москви у листопаді 1944 року. Інші члени Ініціативної групи, які мали б представляти Перемиську та Станіславівську єпархії, долучилися вже безпосередньо у травні 1945 року, тобто менше, ніж за рік, до Львівського псевдособору.
Другим, хто приєднався до Ініціативної групи був о. Михаїл Мельник від Перемиської єпархії, а третім – о. Антоній Пельвецький від Станіславівської єпархії. Проте слід зазначити, що о. Антоній був аж третьою кандидатурою. Спочатку пропонували єромонаха-василіянина Ісидора Луба, який спочатку ніби дав згоду на співпрацю, але потім відмовився. Наступною кандидатурою був отець Олександр Русин, Коломийський декан. У збірнику документів «Ліквідація УГКЦ» опубліковано запис зустрічі з о. Русином і враження Даниленка-Каріна про цього старенького священика. Саме отець Русин, поговоривши з Костельником, порадив звернутися до о. Пельвецького. Характерним є і те, що секретарем цієї Ініціативної Групи став православний переселенець із Холмщини Сергій Хруцький.
— З чого починали?
— Починали з позірної легітимізації та публічності. Від імені Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою було надіслано заяву до радянського уряду про її визнання як легітимного тимчасового органу управління ГКЦ (адже всі єпископи були заарештовані), а також написано звернення до греко-католицького духовенства із закликом приєднуватися, інакше вони не отримають посвідок. Обидва документи датовані 28 травням 1945 року, хоча о. Пельвецький дав свою згоду на входження до цієї групи 30 травня. Також ще варто мати на увазі, що документи вийшли, коли вже була заарештована греко-католицька єрархія Галицької митрополії у межах УкрРСР та канонік, якого обрали на капітулі вікарієм. Уже 18 червня надійшла позитивна відповідь від представника уряду. Головну увагу в процесі «возз’єднання» зосередили на роботі з деканами і на збиранні підписів єпархіальних священиків про згоду перейти під юрисдикцію Ініціативної групи під час деканальних соборчиків, які скликалися згідно з укладеним НКДБ графіком.
Насправді для проведення деканальних соборчиків, які у Львівській області тривали з кінця липня до вересня, були заанґажовані обласні уповноважені Ради у справах РПЦ, місцеві органи влади та представники держбезпеки. Також зі сторони радянської влади забезпечували транспорт для доїзду до місця проведення соборчику. Відповідальним за ці операції був радянський капітан держбезпеки Іван Богданов, який прибув до Львова на заміну Даниленку-Каріну і усім представлявся як Іванов. Він був присутній на всіх зборах і контролював дії та промови о. Костельника. Був навіть випадок, коли на одній із перших зустрічей зі священиками Буського деканату о. Гавриїл у запалі промови сказав, щоб священики підписувалися, що погоджуються приєднатися до Ініціативної групи з «возз’єднання», бо ті, хто виступав проти, вже заарештовані. Після цього капітан Богданов приватно зробив зауваження Костельнику, і той вживав вже інші метафори для переконання. Наприклад, відомим є вислів отця про те, що духовенство є наче у ситуації, коли особа стоїть на колії, по якій назустріч їде потяг і їй потрібно відступитися, інакше – смерть. Ці слова згадані в одному з інтерв’ю Архіву Інституту історії Церкви УКУ.
— Якщо ми вже торкнулися теми документів, то цікаво було б почути про випадки, коли священики підписали «возз’єднання», а потім відкликали свою заяву. Чи багато було таких опозиціонерів і якою була їхня подальша доля?
— Ті, хто не підтримував діяльності Ініціативної групи, як правило відразу ж відмовлялися і не підписували жодної заяви. Варто зазначити, що серед тих, хто ставив свої підписи, багато-хто сприймав оце підписання як формальність і надалі вважав себе греко-католиком. Тому випадків відкритої відмови не було багато. На мою думку, найбільш яскравим є приклад о. Ізидора Бутковського, який був одружений на донці священика. Він підписав цю заяву, і сталося так, що його дружина і теща, яка була їмостю-вдовою, бойкотували о. Ізидора. Коли він правив у церкві, то його домашні їхали в сусіднє село, де служив греко-католицький священик. Врешті-решт, о. Ізидор відкликав свою заяву через такий сімейний тиск і за місяць був заарештований. У нашому фотоальбомі «Переслідувані за Правду…» (Видавництво УКУ, 2017) ми навели повний текст заяви 1946 року про вихід з православ’я іншого священика – о. Василя Барана, який служив в с. Розгадів Зборівського району.
Був опір під час самих виїздів отця Костельника з капітаном Богдановим-Івановим. Наприклад, одноголосно відмовилися ставити свої підписи під такого роду заявами священики Золочівського та Ходорівського деканатів. Наслідком стали арешти обидвох деканів. Також багатьох заарештовували до того, як соборчик мав відбутися.
— Пані Світлано, Ви багато працювали і продовжуєте працювати з різними документами, які пов’язані з процесом «ліквідації» ГКЦ на території Радянського Союзу. Що вражає найбільше у такій роботі, які приклади Вам найбільше врізалися в пам’ять?
Багато хто вважає, що одружене духовенство легше йшло на компроміс з радянською владою, на відміну від тих, то жили в целібаті. Це хибна думка, адже і серед першої, і серед другої групи були ті, хто «підписував православ’я», і хто відкидав будь-яку співпрацю. А таких священиків, які відкрито йшли на співпрацю з владою, було дуже мало.
— Цікаво, чому радянські спецслужби у цій операції зупинилися саме на кандидатурі о. Гавриїла Костельника, як на тому, хто може очолити цей процес?
— Він був добрий проповідник, відомий як «восточник», і на нього зібрали дуже поважний компромат, адже його ім’я згадувалося у статті «З хрестом чи ножем» Ярослава Галана, публікація якої запустила процес «ліквідації УГКЦ». Йому закидали те, що він відкрито висловлювався проти комунізму у міжвоєнний період, і був редактором журналу «Нива», який трактували як антирадянський. Якби він не погодився на співпрацю, його б неодмінно заарештували.
Його кандидатура підійшла ще й тому, що він належав до так званої групи «восточників» в ГКЦ, тобто прихильників повернення до витоків, а саме східно-християнських традицій, над чим працював у свій час митрополит Андрей Шептицький.
— Чи були якісь записи самого отця, чи свідчення когось з його оточення, навіть радянських спецслужб, що о. Гавриїл достеменно усвідомлював, до чого саме призведе його діяльність в Ініціативній групі? Чи він справді настільки щиро і світло повірив у необхідне возз’єднання ГКЦ з Православною Церквою в СРСР?
— З того, що ми принаймні зараз знаходимо в архівних документах, він був щиро переконаний, що займається порятунком ГКЦ. Зокрема тому, що завдяки возз’єднанню на територію Західної України не прийдуть некультурні «чужі московські попи», а священики залишаться на своїх парафіях. Крім того, о Гавриїл вважав, що йому вдасться піднести Православну Церкву на новий культурний рівень. Наприклад, коли делегація від Ініціативної групи у лютому 1946 року поїхала до Києва на хіротонію отців Мельника і Пельвецького як православних єпископів, то всі вони були негативно вражені православним духовенством і монахами Києво-Печерської лаври.
Сьогодні в УГКЦ дослідником спадщини о. Гавриїла Костельника є о. Олег Гірник, який зокрема пише, що отець був модерністом, який мав просвітницькі погляди. Під час однієї з конференцій згадували, що коли в РПЦ вирішили видати усі твори о. Гавриїла Костельника до річниці його смерті, то прочитавши левову частку, вирішили цього не робити, бо його погляди не були цілком проправославними. Радше він був філософом і модерністом, хоча справді мав майже месіанські настрої щодо питання возз’єднання з Православною Церквою.
Цікаво ще звернути увагу, що поки в жодному документі я не зустрічала запису, що о. Гавриїл був агентом НКВД. Тобто всюди, де він виступав чи організовував зустрічі, він справді був ідейним натхненником і щиро вірив у те, що говорив. До того ж, о. Костельник багато подій організував з власної ініціативи, навіть без особливих побажань радянських спецслужб. Наприклад, так званий Всегалицький собор або Львівський псевдособор 1946 року був ініціативою о. Гавриїла. Органи держбезпеки спершу планували зробити три менші собори по єпархіях. Так само о. Костельник подав ідею виселити священиків зі сім’ями з території собору св. Юра, щоб звільнити місце для прихильників Ініціативної групи і тих, хто підписав «возз’єднання». У той час, як він це запропонував, там все ще жили єромонах Климентій Шептицький та інші. Також о. Гавриїл сказав, що нагодою привернути священиків-целібатів до «возз’єднання» може бути дозвіл на їхнє одруження.
— Як правильно поводитися із вживанням терміну «ліквідація», коли ми говоримо про наслідки діяльності Ініціативної групи та Львівського псевдособору?
— Термінологічна проблема є досить гострою. Дуже часто ми послуговуємося термінологією, яку вживають документи. У радянських документах вжито саме термін «ліквідація», під яким радянська влада розуміла, що ГКЦ в СРСР є поза законом. Для влади було важливим підкреслити, що ГКЦ більше не існує. Тому з точки зору тогочасної держави це була ліквідація, бо цю Церкву не визнавали легітимною. Про це промовисто свідчать факти, коли українські греко-католики після Празької весни 1968 року (тоді легалізували Греко-Католицьку Церкву в Чехословаччині) намагалися повернути собі права, то радянські чиновники відповідали, що такої Церкви не існує в СРСР – є Православна Церква і Католицька Церква, а більше ніякої.
Та попри таке ставлення влади, УГКЦ вдалося зберегти свою структуру: двоє єпископів змогли повернутися зі заслання і митрополит Йосиф Сліпий після звільнення із місця ув’язнення перед виїздом до Ватикану зумів у Москві хіротонізувати як свого місцеблюстителя єромонаха-редемпториста Василя Величковського. Єпископи висвячували нових священиків, які здобували необхідні для душпастирювання знання або індивідуально, або у невеликих групах у своєрідних «семінаріях». Також у підпіллі вдалося зберегти і навіть урізноманітнити монашество. Так само і миряни продовжували плекати і передавати свою віру через три покоління у форматі «домашньої церкви», де зберігалися Святі Тайни та правили Службу Божу, уділяли таїнства (хоча там, де були закриті храми, то їх таємно відкривали для богослужень). Окрім того, увесь катакомбний період ГКЦ підтримувала зв’язок із Апостольською столицею. Ці факти доводять, що Церкву як Містичне Тіло Христове неможливо знищити, хоч вона була ліквідованою та нелегальною в очах радянської держави.
Тому слід пам’ятати, що слово «ліквідація» у цій темі – це перш за все джерельний термін, який використовували радянські спецслужби у документах, що стосувалися цієї справи, його можна вживати у лапках та в інституційному розумінні, бо офіційно на державному рівні не існувало греко-католицьких громад і храмів.
— Ми знаємо, що від початку Ініціативна група була задумана як тимчасове явище, вона була фактично інструментом у руках радянської влади, за допомогою якого хотіли позбутися греко-католиків. Після «успішно» проведеної операції учасники цієї групи стали непотрібними для спецслужб. Яким чином Ініціативна група припинила своє існування?
— Для радянської влади це новоутворення було важливим, щоб показати зовнішньому світу, що «возз’єднання» з Московським патріархатом було добровільним, без втручання держави. Фактично метою діяльності Ініціативної групи, яку заклали в планах радянські спецслужби, було проголошення Греко-Католицької Церкви неіснуючою, проголосити відмову від Берестейської унії і продемонструвати розрив із Ватиканом декларативно і публічно. Як наслідок – відбувся Львівський березневий псевдособор 1946 року під егідою вже православних членів Ініціативної групи. Після цього група припинила своє існування. Провідні учасники групи продовжували свою діяльність, але досить короткий період часу.
Наприклад, о. Гавриїл Костельник був учасником делегацій до Москви і брав там участь у церковних заходах. Двоє інших, Михаїл Мельник і Антоній Пельвецький, стали православними єпископами. Тобто, після виконання своєї функції в Ініціативній групі їх залишили серед очільників РПЦ з метою православізації віруючого населення Західної України, оскільки цей процес виявився довгим.
У 1948 році було вбито о. Гавриїла Костельника. У 1950 році від отруєння помер єп. Михаїл Мельник – це сталося у потязі під час поїздки делегації «возз’єднаного» духовенства до Києва, Москви та Санкт-Петербургу. Єдиний, хто з трьох очільників Ініціативної групи помер своєю смертю був єп. Антоній Пельвецький.
— Після проведеної операції з «возз’єднання» греко-католицького духовенства Галицької митрополії у межах УРСР, у 1949 році «ліквідували» Мукачівську греко-католицьку єпархію на Закарпатті. Чому сценарії відрізнялися?
— Насправді сценарії були схожими, проте їхня реалізація відрізнялася. За схожим із Галичиною прикладом також «ліквідовували» греко-католицькі єпархії у Центрально-Східній Європі – в Румунії та Чехословаччині. Зокрема, у Румунії після арешту всіх греко-католицьких єпископів відбувся т. зв. Клюзький собор. У Чехословаччині греко-католицьке духовенство вдалося зібрати на мировий або т.зв. Пряшівський собор, де також проголосили «возз’єднання». Галицький сценарій «ліквідації» намагалися застосувати і на Закарпатті, щоб офіційно приєднати Мукачівську греко-католицьку єпархію, але там не вдалося створити Ініціативної групи. На Закарпатті не було собору, бо прихильники православ’я у своїй більшості відділилися ще у міжвоєнний період, а ті, хто лишався вірними Греко-Католицькій Церкви, були глибоко переконані, і схилити їх до «возз’єднання» з РПЦ було складно.
— Якщо спробувати осмислити події, пов’язані з «возз’єднанням» з Православною Церквою та «ліквідацією» Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі, то в якому напрямку варто було б роздумувати? Знаю, що це питання містить безліч граней, які можуть нас ухилити в надмірне осудження тих, хто пішов на компроміс з власних інтересів чи зі щирих переконань, що саме так можна зберегти Церкву. Чи намагалися наслідки Львівського псевдособору трактувати у світлі Божого Провидіння, через яке з виходом із підпілля Українська Греко-Католицька Церква преобразилася за молитвами її мучеників та ісповідників віри?
— У Вашому питанні вже міститься і відповідь. Оскільки ми говорили з Вами про діяльність Ініціативної групи по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви, то це насильницьке «возз’єднання» з православ’ям 1945-1947 рр. пройшло в цей час через сумління і совість кожного священика. Ісповідник віри Патріарх Йосиф Сліпий, який 18 років свого життя провів як невільник, наприкінці свого життя змінив свою думку і вважав, що не варто нікого осуджувати. Також варто пам’ятати, що Церква Христова є не лише інституцією, яку може ліквідувати чи підпорядкувати собі держава, але й спільнотою об’єднаних сопричастям віруючих, яка скріплюється жертовністю і любов’ю. Тому надія на Бога допомагала багатьом вистояти тяжкі випробування, зберегти і передати новим поколінням віру, і дочекатися легалізації Української Греко-Католицької Церкви та падіння «супердержави» СРСР.