Лінія РПЦ не розходилася й не розходиться з «лінією партії», — історик Роман Скакун про віднайдені документи НКДБ
Давно ні для кого не було секретом, що Російська Православна Церква в радянській державі була цілковито підконтрольна владі, що її духовенство, особливо залучене до міжнародної діяльності, були інфільтроване численною агентурою органів безпеки. І що велику частину протицерковних заходів (закриття парафій, монастирів, усунення незручних для влади священнослужителів) влада здійснювала руками самої ж церковної єрархії. Проте – з огляду на закритість центральних архівів колишніх радянських спецслужб – конкретні механізми агентурної роботи, як і конкретні особи агентів і їх завдання, досі здебільшого лишаються невідомими. Лише до невеликої міри ці прогалини можуть бути заповнені матеріалами колишніх республіканських органів державної безпеки, в тому числі й українських. На жаль, в архіві колишнього КДБ УРСР велика частина агентурно-оперативних матеріалів, у тому числі й по лінії «церковників та сектантів», на схилку існування СРСР були знищені, а збережені справи стосуються майже виключно періоду до початку 1960-х і переслідуваних у радянський час конфесій (найбільше їх збереглося про Греко-Католицьку Церкву та свідків Єгови). Та все ж подекуди трапляються матеріали й про «легальні» в СРСР конфесії – і вони проливають певне світло на характер тієї «легальності» і ціну, яку доводилося за неї платити.
Зокрема, у фонді 9 ГДА СБУ, що охоплює різноманітні директивні матеріали, при перегляді картотеки загальносоюзних директив НКВС/НКДБ/МДБ/КДБ, вдалося виявити кілька цікавих документів, що стосуються відродження РПЦ у 1943-1945 рр або, можна сказати, народження Московської патріархії в її теперішньому вигляді. В Росії ці документи – досі під грифом «цілком таємно». Пропонуємо їх до уваги читачів РІСУ (повний текст документів мовою оригіналу тут).
Перший з них (ГДА СБУ, ф. 9, спр. 18, арк. 101-102) – це директива від 22 вересня 1943 р., якою нарком держбезпеки Меркулов інформував місцеві структури НКДБ про обрання патріарха Сергія на соборі 8 вересня 1943 р., про рішення Москви дозволити відновлення діяльності РПЦ: відкриття церков та богословських курсів, видання церковного журналу і т.п., а також про створення спеціального органу, що мав би координувати відносини державних структур з РПЦ – Ради у справах РПЦ при РНК СРСР. Водночас у директиві наказувалося «обеспечить неослабное агентурное наблюдение за деятельностью епископов и остального духовенства православной церкви, пресекая возможные попытки с их стороны, превышения предоставленных им прав или использования этих прав в антисоветских целях», а «каждую вновь открываемую церковь обеспечивать проверенной агентурой из числа духовенства или церковного актива».
Друга директива, надіслана вслід за першою 25 листопада 1943 (ГДА СБУ, ф. 9, спр. 216, арк. 61) стосується об’єднання з відродженою Московською патріархією залишків обновленства – створеної чекістами на початку 1920-х років лояльної, «червоної» церкви. На 1943 р. обновленська церква, проріджена репресіями кінця 1930-х, мала ще 13-х діючих архиєреїв та з півтораста парафій. Можна з великою ймовірністю припускати, що вижилі на той момент єрархи та священики від початку суто маріонеткової обновленської церкви являли собою майже поголовно найвідданішу й найперевіренішу агентуру спецслужб. І якщо у вересні НКДБ наказувало обновленцям не поспішати «возз’єднуватись», то тепер вони дістали відмашку вливатися в лави РПЦ: «В случае обращения к вам за советом агентов из обновленческого духовенства, вам следует рекомендовать [им] подавать заявления на имя патриарха Сергия».
Третій документ, датований 28 вересня 1944 р. (ГДА СБУ, ф. 9, спр. 220, арк. 74-74 зв.), стосується підготовки до нового помісного собору РПЦ для обрання нового патріарха – наступника Сергія Страгородського, що помер у травні 1944-го. Органам НКДБ наказувалося «приступить к подбору кандидатов для участия на соборе из числа духовенства и мирян, наметив с этой целью лиц, имеющих религиозный авторитет среди духовенства и верующих и в то же время проверенных на агентурной или патриотической работе. Важно обеспечить, чтобы в числе намеченных кандидатов преобладали агенты НКГБ, способные провести на соборе нужную нам линию». Навряд чи можна уявити собі обставини, які могли завадити органам НКДБ, які добирали делегатів на собор, виконати вказівку щодо «забезпечення переваги агентів НКДБ, здатних провести потрібну лінію». Тому, цілком правдоподібно, що агентура органів безпеки справді становила на соборі більшість. Не дивно, що лінія РПЦ відтоді й надалі не розходилася й не розходиться з «лінією партії».
Звісно, то був не перший і не останній раз, коли радянським спецслужбам доводилося проводити «собори» своєї агентури. Тут можна згадати про собори обновленців та інших православних течій у 1920-х рр., про собор УАПЦ в жовтні 1927 р., на якому усунуто митр. Липківського, про з’їзди баптистів, євангельських християн та адвентистів кінця 1920-х, на яких ухвалювалися потрібні владі рішення (напр., про визнання військової служби). На всіх цих напозір суто релігійних зібраннях провідну роль відігравали агенти ДПУ. Менш як через рік після собору в Москві, у березні 1946 у Львові відбувся «собор» духовенства і мирян з метою ліквідації УГКЦ, який теж являв собою не що інше, як масштабну агентурну операцію: на ньому, як задоволено рапортували самі ж органи безпеки, серед 227 делегатів від духовенства було 155 агентів НКДБ (68%), а серед 22 делегатів від мирян – 17 агентів (77%).
Очевидно, що характер співпраці РПЦ з радянською владою, способи здійснення контролю над цією церквою і методи обрання її патріархів навряд чи змінилися і в пізніші роки. Можна не сумніватися, що рано чи пізно ці та інші таємниці радянського режиму неодмінно стануть явними.
