Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 40-46
Ірина ЖИЛЕНКО, кандидат богослов’я
Як відомо, Литва була чи не останньою європейською країною, що довго зберігала поганство як державну релігію. Проте із завоюванням нею земель колишньої Київської Русі православ’я, як і загалом руська культура, починає дедалі глибше проникати в життя литовців. Це зумовило специфіку Литовсько-Руської держави, яка в багатьох аспектах свого життя стала правонаступницею Київської Русі. Уже Гедимін називав себе «королем литовським і руським» — Rex Letwinorum et Rutenorum. Литовські князі дивилися на себе як на правонаступників і спадкоємців Руської держави, будучи переконані, що всі руські землі мають належати Литві, через що і стали головними конкурентами Москви у її «збиранні земель». Саме такою конкуренцією Литовської і Московської держав пояснюється існування в московських та частково новгородсько-псковських пам’ятках погляду на литовських державців як на гонителів православної віри. Насправді такого з вищезазначених причин просто не могло бути. Православ’я увійшло в життя Литовської держави разом із загальним «руським» впливом і стало його реальністю. Так, у XVI ст., перед початком католицько-уніатських гонінь на православ’я, у Вільнюсі (Вільні) було близько 30 тисяч православних жителів і зо два десятки православних церков. Така їх кількість свідчила про багатовіковий період розвитку там православ’я. (Фактично всі ці храми підпали пізніше під владу уніатів, були доведені ними до повного запустіння й остаточно знищені пожежами та війнами). Щоправда, частина литовських князів, зокрема Гедимін і Кейстут, були противниками особистого хрещення, але вони, на нашу думку, не могли вже хоча б із суто політичних причин допустити гоніння на християн у власній державі.
Та попри це початок XIV ст., коли роль православних у житті Литви була ще незначною, поступ християнізації краю був затьмарений кривавими подіями — мучеництвом Антонія, Іоанна та Євстафія, котрі постраждали у Вільні.
* * *
Житіє святих дійшло до нашого часу в кількох редакціях, які розпадаються на дві гілки — південнослов’янську (включаючи один віленський список) і московську, пов’язану з діяльністю митрополита Макарія, а також перехідною щодо неї, представленою т. зв. списком Ундольського, який є проміжною ланкою між сербською й макаріївською редакціями. Найдавніший список з досліджуваним нами житієм відноситься до 1370 р. М. Сперанський на основі аналізу різних текстів обох гілок доходить висновку, що південнослов’янські тексти зберегли більш ранні порівняно з іншими читання. Разом з тим деякі фрагменти тексту московської гілки з більш точними читаннями спонукали М. Сперанського припустити, що в їхній основі лежав текст, не тотожний нині існуючим сербським спискам, до того ж кращий. Первісний текст, близький до відомого нам за сербськими списками, знали і в Україні.
***
Точна дата мучеництва литовських святих нам не відома. Московський варіант житія (і тільки він) відносить ці події до часу князювання Ольгерда. А проте змальований у житії образ цього князя як «гонителя християнства», на нашу думку, є плодом фантазії московського письменства. Річ у тім, що Ольгерд як ніхто з Гедиміновичів був близько зв’язаний із землями колишньої Київської Русі. Одружившись 1318 р. з вітебською княжною, він успадкував вітебський престол, на якому сидів аж до 1345 р., коли став великим князем; більшість його підданих були слов’янами та православними. Православними також були обидві його дружини, дванадцятеро синів і дві відомі нам по іменам доньки, що вийшли заміж за православних князів. При віленському великокнязівському палаці існувала придворна церква, жили православні священики. Джерела, зокрема, згадують духівника княгині Марії Нестора й духівника княгині Уляни, києво-печерського архимандрита Давида. Обидві дружини Ольгерда були відомі своїм благочестям і храмобудівництвом. Що стосується хрещення самого Ольгерда, то тут єдності у джерелах немає. Згідно з Густинським літописом, Ольгерд хрестився ще до свого шлюбу (тобто до 1318 р.). Це повідомлення підтверджується у цитованих Никонівським літописом під 1342 р. переговорах Ольгерда з псковичами, де він прямо називає себе хрещеним і християнином. Нагадаємо, що в «Сhronologіі» митрополитів руських свят. Петра Могили сказано, що за Ольгерда «Naborzenstwo Ruskie» було перенесене до Вільни. Натомість у більшості московських джерел, зокрема в цитованому Карамзіним літописі, говориться, що Ольгерд хрестився і прийняв схиму безпосередньо перед смертю під тиском своєї дружини та її духівника, печерського архимандрита Давида. Західні джерела про хрещення Ольгерда не повідомляють; в них навіть є згадка про його кремацію по смерті.
Ясно, що на підставі таких різноманітних повідомлень різноманітними були й висновки дослідників стосовно часу хрещення князя. Так, В. Антонович вважав, що найбільш достовірними є повідомлення хроніки Биховця та Густинського літопису. Натомість М. Грушевський обстоював думку, що Ольгерд до смерті офіційно лишався поганином, а преосв. Макарій — що він, ставши великим князем, знову навернувся до поганства, і то так, що замучив своїх наближених-християн. У сучасному комп’ютерному виданні Британської енциклопедії сказано, що Ольгерд був поганином і кремований по смерті, хоча й заступався за православ’я. Проте хочеться ще раз зазначити, що і московські, і західні джерела мали політичні підстави приклеїти Ольгерду ярлик поганина, а тому повідомлення українських та білоруських джерел видаються вірогіднішими.
Втім, незалежно від висновків про особисте хрещення Ольгерда все вище-викладене унеможливлює систематичні гоніння на християн при його дворі. Наприклад, католицькі литовські мученики — місіонери-францисканці були вбиті не Ольгердом, а народом, коли князь був у поході. На нашу думку, на пізню, причому московську, вставку його імені до оповіді про вбивство св. мучеників литовських вказує також те, що князь — убивця мучеників не названий не лише в південнослов’янських текстах, а й навіть у списку Ундольського.
У Густинському літописі під 1328 р. читаємо: «В той час за Ольгерда-князя в Литві постраждали три мученики: Євстафій, Антоній, Іоанн, як про те ширше в житії їхньому». Посилання на західні джерела на полях тут відсутні. Отже, в руках укладача Густинського літопису чи його протографа в даному разі було два східнослов’янських документи — житіє мучеників у макаріївській чи подібній до неї редакції та якесь повідомлення про їхню смерть, що дало йому можливість назвати її дату — бл. 1328 р. Розбіжність цих джерел він зумів пояснити тим, що Ольгерд хрестився й оженився уже після їхньої загибелі, про що повідомляється у статті під 1340 р.
У науковій та науково-популярній літературі знаходимо різні дати смерті св. мучеників — від 1328-1329 до 1342 чи 1347 рр. Дві останні є способом «прив’язати» інформацію макаріївської редакції про убивство мучеників Ольгердом до часу його вступу на віденський трон (в усякому разі, так аргументує свій вибір між різними датуваннями М. Єлагін). Ми ж схиляємося до поданої Густинським літописом найбільш ранньої дати — 1328-1329 рр., коли Ольгерд, вже будучи християнином, мешкав зі своєю родиною дуже далеко від Вільни, а отже до їхнього убивства ніякого відношення мати не міг.
Вшанування св. мучеників у Литві має надзвичайно давнє коріння. Що ж стосується офіційної церковної канонізації, то українські джерела приписують її митрополиту Олексію. Таке повідомлення знаходимо як в доданій до «Патерикона» 1635 р. «Хронології» митрополитів руських, підписаній іменем свят. Петра Могили, так і в Густинському літописі (під 1355 р. ) та в інших пам’ятках. У М. Сперанського сказано, що в пам’ятках XVII ст. — Густинському літописі, «Патериконі» та в писаннях уніата Яна Дубовича роком канонізації віленських мучеників названо 1364 р. Проте тут, очевидно, якась помилка. Річ у тім, що в Густинському літописі на сторінці, вказаній М. Сперанським, дійсно є повідомлення про канонізацію св. мучеників митрополитом Олексієм, проте її дату не названо, а саме повідомлення вставлене під 1355 р. у статтю про висвяту цього митрополита. Так само немає дати канонізації і в «Патериконі». З писаннями уніатського письменника Яна Дубовича нам не вдалося ознайомитися, проте якщо вказана дата походить не з них, то, очевидно, помилка була зроблена уже в російських виданнях XIX ст., оскільки цю дату знаходимо як у преосв. Макарія, так і у Є. Голубинського як факт безсумнівний.
Єдина інформація, на підставі якої ми можемо реально судити про обставини канонізації, міститься в тексті південнослов’янської гілки житій святих. Тут 6882 (1374) р. датовано перенесення «во святейшую и великую церковь» «части некые с[вя]т[ы]х мощий их». Є. Голубинський вважав, що часточки мощей св. мучеників було перенесено з церкви св. Миколая, де було первісне поховання, до церкви св. Трійці, побудованої ще за життя Ольгерда на місці вбивства мучеників. На думку цього дослідника, що спирався на макаріївський та димитрівський тексти, ця церква не тотожна з Троїцьким монастирем, куди було перенесено всі мощі. Проте, як зазначає М. Сперанський, такий висновок хибний: «Це тлумачення не підтверджується житієм у старших текстах. Ніякого зв’язку між побудовою церкви на місці тортур і покладенням частини мощей немає». Дійсно, в більш давній південнослов’янській редакції житія повідомлення про будівництво церкви й перенесення до неї часточок мощей нічим не зв’язані. «Що це за «святешная великая церковь», названа так у житії без більш точного визначення? Чи була це якась віленська церква, що вже в 1374 р. мала таку горду назву? Відомостей про таку церкву у Вільні немає. Термін же «святейшая и великая церковь» нам добре відомий: так називали Велику церкву цареградську — св. Софію. Якщо так, то звістка про перенесення мощей віленських мучеників у «великую святейшую церковь» стосується святої Софії у Цареграді, і цим вирішуються всі труднощі щодо якогось іншого пояснення». Це припущення М. Сперанського пояснює й появу в сербському тексті імені Вселенського патріарха Філофея: 1374 р. часточки мощей св. мучеників були з його благословення принесені до Константинополя для канонізації Вселенською церквою. Підтвердженням цього висновку є існування грецької похвали св. мученикам.
Ця дата канонізації пояснює й появу в українських пам’ятках імені митрополита Олексія, оскільки номінально саме він у той час очолював Київську митрополію, а на слушну думку українських авторів ХVІІ-ХVIII ст. канонізація без участі митрополита відбутися не могла. Проте ближче знайомство з тогочасними церковно-політичними процесами змінює нашу думку з цього питання. 60-70-і роки XIV ст. характеризувалися гострим військовим і церковним протистоянням між Литвою й Московською державою. Ольгерд настійно домагався від Константинополя відновлення статусу Києва як митрополичої столиці, оскільки митрополит, який фактично мав постійну резиденцію в Москві, не влаштовував його, бо належав до ворожого табору, а до того ж не опікувався його паствою. Тривалі й наполегливі вимоги литовського князя, а також його погрози прийняти католицького єпископа змусили нарешті Константинополь, який замислив реанімувати єдину митрополію, послати взимку 1373-1374 рр. близького патріарху клірика Киприяна в литовські й московські землі. Він зібрав матеріал проти Олексія, і зрештою 1475 р. на митрополію Київську і всія Русі було висвячено окремого митрополита — того ж Киприяна, який по смерті Олексія мав знову посісти об’єднану митрополію.
Очевидно, з тієї поїздки по Литві Киприян і привіз до Константинополя інформацію про литовських мучеників й вимоги кліру литовсько-руської держави про їхню канонізацію. Ольгерд зі свого боку подарував християнській общині землю, на якій було страчено мучеників. Тут збудували церкви Троїцьку та Миколая; в останній і поховали (перепоховали?) мучеників.
М. Сперанський припускає, що святкування, пов’язані з канонізацією, відбулися 16 грудня, що пояснює оголошення цієї дати днем пам’яті св. мучеників у сербських текстах. Взагалі цей день у різних редакціях житія датовано по-різному. Так, у двох сербських списках, досліджених М. Сперанським, вказано 16 грудня; в макаріївській Четії-Мінеї, як і у свят. Димитрія — 14 квітня; у двох списках Прологу віленського походження, що датується 1512 р., — 14 січня і 14 квітня; у служебній Мінеї XVI ст. — 19 грудня. Проте в багатьох списках цієї дати взагалі немає. У «Хронології київських митрополитів» свят. Петра Могили, доданій до видання «Патерикона» Сильвестра Косова, наведено дату, яка узвичаїлась у Московії — 14 квітня, проте із зауваженням: «Читай про їх мучеництво в соборниках і прологах 13 дня січня». Отже, в XVII ст. в Києві вже усталився день їхньої пам’яті 14 квітня, в той час як у більш ранніх документах названо 13 або 14 січня.
Протягом віків литовські мученики були серед найбільш шанованих православних святих Київської митрополії. Інакше складався їхній культ у Московії. Неучасть Олексія в підготовці канонізації, а також складні стосунки з Литвою і з Константинополем, як видно, призвели до ігнорування канонізації. Саме тому і з’явилась потреба повторної московської канонізації, здійсненої 1549 р., яку сучасний дослідник, не розуміючи потреби в ній, вважає «остаточною». Цікаво, що в макаріївській Мінеї св. мученики названі «новоявленими». М. Сперанський вважає, що «після соборів 1547-49 рр. прозвання мучеників, канонізованих ще в XIV ст., ...і включених у список загальноруських тільки згаданими соборами», такий епітет є непослідовним. А тому він припустив, що цей епітет перейшов у текст Макарія з первісної редакції, але був випущений у південнослов’янській. На підтвердження цієї версії він наводить приклади використання щодо св. мучеників цього епітету також у віленській службі їм та в деяких східнослов’янських прологах більш раннього, ніж макаріївський, часу. Таке припущення є цілком логічним. Проте, як ми уже зазначали, і для Московії XVI ст. литовські мученики були новими святими.
* * *
1514 р. Костянтин Костянтинович Острозький у пам’ять перемоги під Оршею збудував на місці старих дерев’яних православних храмів св. Миколая та Троїцького нові кам’яні. Мощі св. мучеників, як уже зазначалось, зберігалися в церкві Миколая.
Після запровадження унії, коли її прихильники розпочали систематичні криваві гоніння проти православних, мощі святих за легендою були таємно перенесені до головного православного храму міста — Свято-Троїцького, а коли й він був захоплений уніатами — до Свято-Духової обителі. Проте за даними уніатів мощі тоді дісталися їм. 8 серпня 1655 р. Вільнюс був узятий і підданий жахливому пограбуванню московськими та українськими військами. За один той день було вбито близько 25 тисяч місцевих жителів; пожежа тривала більше двох тижнів. Особливо відзначилися при цьому козаки, для яких Вільна була осередком католицизму. Втім, сильно постраждали і православні жителі та православні святині міста. Столиця Литви була майже зрівняна із землею.
За повідомленням уніатського письменника Кульчицького, мощі св. мучеників при наближенні московських та українських військ уніати закопали в саду Троїцького монастиря. Проте після взяття міста православні викрали їх і заховали в підвівтарному склепі Свято-Духової обителі. Дослідник історії православ’я у Вільнюсі Флегонт Смирнов коментує це так: «Чи не знали довго про це василіани, що повернулися у Троїцький монастир, чи знаючи не хотіли оголошувати факту такої втрати для монастиря, не сподіваючись одержати без належних доказів назад ці мощі, важко сказати; але в жодній брошурі своїй того часу з викладом скарг на Свято-Духів монастир, ні в скарзі Віленського магістрату на розгарбування нібито свято-духівськими ченцями Троїцького монастиря, говорячи між іншим про те, що вони нібито взяли і сховали (хоча православні рішуче це заперечували, називаючи вигадкою і неправдою) в себе тіла московського патріарха Ігнатія (поставленого єзуїтами при Лжедмитрії, потім скинутого і присталого до уніатів) та митрополита Йосипа Руцького з раками їх дубовими, відтак захопили дзвін «Лебідь» та інші речі, усього на 100 000 коп литовських, ні слова не сказано про мощі св. мучеників». У примітці до цього повідомлення автор, посилаючись на інформацію з 9 т. Актів Віденської археографічної комісії, додає: «Чи не хитрували тут уніати, запевняючи, що православні взяли не тіла трьох мучеників, а названих ними осіб?»
Пізніше, коли Вільнюс 1661 р. знову відійшов до Польщі, король Ян Казимір видав віленському Свято-Духовому монастирю універсал, яким гарантував йому захист від католиків. Цей привілей був отриманий завдяки свят. Йосифу Тукальському, майбутньому київському митрополиту. Втім, він не міг захистити православних Вільнюса від насилля з боку католицького та уніатського духовенства, особливо за умови, що більшість городян вважали їх пов’язаними з винуватцями недавнього страшного плюндрування. Цьому сприяло також підлягання їх київському митрополиту, який дедалі більше потрапляв у залежність від московського духовного уряду, а пізніше Синоду. Так, уже 26 грудня 1670 р. король Михаїл Вишневецький наказав настоятелю Свято-Духового монастиря Даниїлу Дорофейовичу віддати документи й фундушеві записи на маєтки, повернуті собі православними .
У той час, коли в землях, які залишилися під владою Речі Посполитої, знову почалась католицька реакція, свят. Йосиф Тукальський (1674 р. ), боячись наруги, заховав мощі св. мучеників у склепі під головним вівтарем і на позначення того місця встановив в іконостасі над склепом ікону з їхнім зображенням. Відтак ця криївка була забута.
Лише 1814 р., за архимандритства Іоїля ієромонах Герман, що мав нагоду ознайомитися з архівом Константинопольського патріарха, знайшов там донесення настоятеля Свято-Духового монастиря з повідомленням про місцезнаходження мощей. Їх відкрили, але з печерки не виносили. Хоча загального доступу до них ще не було, негайно почалися чудотворні зцілення. Нарешті Синод наказав мінському архиєпископу Анатолію і чернігівському єпископу Лаврентію оглянути мощі. Це відбулося аж 1826 р.; автентичність мощей підтвердилась. Після цього вхід до печерки розширили, пристосувавши для значного числа прочан. Спочатку він містився, як і перше, біля самого іконостаса, проте в 1851-1852 рр. митрополит Йосиф Семашко зробив новий вхід та облаштував печерну церкву. 14 квітня 1852 р. мощі св. мучеників були перекладені з дерев’яної раки у бронзову.
Нижче наводимо текст житія святих литовських мучеників, написаний українським письменником святителем Димитрієм Савичем (Тупталом) і вміщений у його славетних «Житіях святих». Для написання цього твору святитель, за його словами, користувався макаріївською редакцією, проте деякі зауваження свідчать, що він мав у руках і текст, ближчий до південнослов’янської гілки чи в усякому разі якісь базовані на ньому матеріали, що дозволило йому внести правки в московську редакцію.
Страждання святих мучеників литовських Антонія, Іоанна та Євстафія,
котрі постраждали у Вільні
З Великої Мінеї-Четії
Ці святі мученики були з міста литовського Вільни, що за нечестивим тодішнім звичаєм поклонялися вогню, як [і] інші люди тої країни. Антоній та Іоанн були братами у плоті... і всією душею християнське благочестя полюбили. Коли один пресвітер на ім’я Нестор прийшов до Литви, прийняли від нього Божественне Хрещення, в якому старший був наречений Іоанном, а молодший — Антонієм. І жили по хрещенні, як належить християнам. Служили ж князю литовському Ольгерду, і таїли від нього християнську свою віру, проте не могли втаїти, оскільки відрізнялися від інших своїм життям та звичаями. Не хотіли-бо бути подібними до інших [поган], ні стригти так голову і бороду, як нечестиві стригли, ні їсти в пісні дні м’яса, ні чогось іншого нечестивого, християнству противного, не творили. І одного разу запитані бувши князем: чому не дотримуються давніх литовських звичаїв, відповіли безстрашно, що є християнами. Князь змушував їх відректися від християнства і скуштувати поданого їм на учті м’яса. Та вони твердо трималися християнської Віри, м’яса не хотіли вживати, оскільки день тоді був пісний. Велів тоді князь кинути їх до похмурої в’язниці, до якої вони весело, не як до темниці, але ніби на царство, йшли, радіючи й дякуючи Богу, що сподобилися за ім’я Його святе постраждати. Як пробули вони в темниці протягом року, змалів духом Іоанн, затуживши в тюремному нещасті, і мук злякався. І послав до князя моління, аби звільнив його з в’язниці, обіцяючи всі веління того виконати. Князь же, зрадівши, звелів випустити обох, вернувши їм їхні посади. Іоанн на свободі уподібнився нечестивим, дотримуючись звичаїв їхніх і виконуючи волю княжу, проте в серці своєму християнство тримав, таємно молячись Христу Богу, Котрого відкрито, задля страху мук, не насмілювався сповідувати. Антоній же нітрохи не змінив християнського життя свого, але в усіх на виду творив те, що істинному християнину творити належить. А Іоанна корив за його малодушність та боязливість, і напучував його всіляко, аби покаявся і, не боячись мук, знову привселюдно сповідував Христа. Нечестиві ж, бачачи, що Іоанн, старший брат, в усьому кориться князю, на Антонієві діла не звертали уваги. Одного разу, коли, як звичайно, обидва брати — Іоанн і Антоній — були при князі, Іоанн їв дане йому м’ясо, [хоча] був пісний день, блаженний же Антоній не хотів [його] споживати... Отже, знову за велінням княжим до темниці кинутий був. А Іоанн був зневажений усіма: християнами нелюбимий як відступник; нечестивими корений за нестійкість [у вірі], оскільки ні давню не зберіг віру, ні, пізніше змінивши її на християнську, не вберіг [тої] недоторканою. Прийшов по тому Іоанн до тями, і зі сльозами почав каятися у своєму падінні, і попрохав пресвітера Нестора бути за нього заступником перед братом, аби простив йому гріх його і з ним спілкувався. Почувши те від пресвітера, Антоній відповів: «Жодного з ним не матиму спілкування, доки перше не сповідає Христа і християнську Віру. Коли ж те зробить, тоді все нам спільне буде». Іоанн же, істинно каючись, слова братові з любов’ю прийняв, і чекав часу належного, аби явно міг сповідувати християнське благочестя. Одного ж дня, коли князь мився у лазні, [і] прислужував [йому] Іоанн, визнав той час за слушний, набрався сміливості й безстрашно сказав князю, що є християнином. Князь же, бувши тоді в лазні один, не насмілився йому нічого там сотворити, і гніву свого на нього не показав. Потім, коли вже багато було біля нього [почту], Іоанн велегласно християнином себе назвав, і негайно був за велінням княжим схоплений, і всіма присутніми немилосердно руками та палицями довго битий, і до темниці вкинутий був. Побачивши те, святий Антоній виповнився невимовної радості. І перебували обоє в темниці, де Пречистих Животворчих Таїн від вищеназваного ієрея причащалися, славлячи Бога. Через кілька років святий мученик Антоній, немов злодій, був засуджений на смерть безчесну — бути повішеним на дереві. Коли йому про те звечора звіщено було, — всю ніч провів без сну, хвалячи Бога і молячись та утверджуючи брата в безстрашному мучеництві за Христа, наставляючи берегтися попереднього падіння і пророцьки передрікаючи йому: «По моїй, — каже, — смерті невдовзі такою ж смертю маєш прийти до Христа». Коли ж почало світати — причастилися обидва Божественного і Животворчого Тіла і Крові Христової. І січня в чотирнадцятий день обідньої пори виведений був святий мученик Христів Антоній із темниці і, згідно з княжим велінням, повішений на дубі. І так непереможний Христів воїн святу свою й бездоганну душу передав у руки Христа Бога свого, Якого возлюбив. Святий же мученик Іоанн залишений був у темниці. Надіялися бо нечестиві спокусити його й від Християнської — Віри відвернути. Але коли побачили, що він непохитний у Святій Вірі й безстрашний, що і в темниці Христа проповідував, — засудили його до тої ж смерті, що раніше і брата, — того ж року удавленням уморили, на тому ж повісивши дубі місяця квітня в день двадцять четвертий. Так і цей страстотерпець, подвиг мученицький звершивши, пішов до Христа... Тіла ж їхні святі — Антонія та Іоанна — були вірними разом одному місці чесно поховані.
По цих постраждав блаженний Євстафій. Був юний літами, але мужньою доблестю багатьох переважав. Вродливий був зовні, ще вродливіший — душею й розумом. Пізнавши-бо Істинного Бога, відкинув безбожжя нечестивих і, возлюбивши Христа, прийшов до пом’янутого вище пресвітера Нестора; навчившись від нього Святої Віри, прийняв Божественне Хрещення. І відтоді боговгідно у християнстві жив, як належить доброму християнину, чисте провадячи життя в пості та молитвах, всілякі здійснюючи добродійства. Служив же й цей Ольгерду-князю. Невдовзі, як рядив князь князівством своїм і звичаями землі своєї, — перебував при ньому Євстафій, прислужуючи. Глянув князь на нього й побачив, що той відрощує волосся на голові, а не підстригає, як належить, волосся й бороду, — а блаженний юнак Євстафій, коли відкинув нечестиву й божевільну віру їхню і прийняв Святе Хрещення, відтоді лишав волосся на голові своїй непідстриженим. Це побачивши, князь запитав його: «Християнином єси?» І коли той привселюдно назвався християнином, збеленився гнівом князь і захотів відвернути святого від його доброго шляху. Спочатку змушував його їсти м’ясо. Він же не лише їсти — дивитися на нього не захотів, бо був [тоді] піст перед Різдвом Христовим і п’ятниця. Побачивши те, князь ще більше розпалився гнівом і для початку палками залізними наказав немилосердно бити юнака святого. Він же, битий нещадно, настільки мужньо терпів, що не лише не закричав, але й не застогнав, ні сліз не виточив з очей. Але ще більше дякував Богові, що сподобив його задля імені Свого святого страждати. Таке мученикове мужнє терпіння ще більше розпалило лють князя. І велів воду холодну (зима люта була) лляти в уста його. І посиніла плоть його від великого холоду. Проте не скорився святий князеві і не з’їв м’яса в час посту. Через те князь ще лютіші присудив йому муки: велів розтрощити і розтерти кістки ніг його, п’ятки [і] гомілки — аж до коліна, а волосся з голови разом зі шкірою зідрав, ніс же й вуха відрізав. У таких муках святий перебував три дні, проте ніби не відчував болю, не горював й ані знаку будь-якої скорботи на обличчі не мав, але розмовляв приязно з іншими християнами, що через страдництво його плакали, і говорив до них: «Не плачте, брати, по мені, що земна храмина тіла мого ранами трощиться. Надіюся бо отримати від Христа Бога нашого Храмину Нерукотворну Вічну на Небесах». По тому князь, бачачи, що нічого не досягає, засудив мученика на смерть, звелівши на тому ж дубі повісити, на якому того року двоє святих мучеників — Антоній та Іоанн повішені були. Слуги ж, взявши його ледве живого, вели на смерть. А святий мученик Євстафій, хоча й мав стегна, ноги й гомілки вельми покалічені, проте, укріплений Божою допомогою, ніби всім тілом здоровий і аніскільки не постраждалий, ішов рівно і швидко, не лише поспіваючи за тими, хто вів його, але й переганяючи їх. Прийшовши до вищеописаного дуба, слуги мучителеві накинули мотузку на шию мученика й повісили [його]. І так страдник Христів душу свою передав у руки Божі грудня місяця у тринадцятий день.
Тіло ж його чесне залишене було висіти близько від землі на поживу звіру та хижому птаству. Проте жоден звір чи птах не наблизився до нього — Бог бо його зберіг. Потім, через три дні, цілим взяте було вірними і з честю поховане при тілах раніше постраждалих мучеників.
Чудесним же було те (Бог мучеників Своїх прославляв), що по кончині їхній жоден засуджений вмерти на тому дубі чи під ним — місце ж те було загальним місцем страти, оскільки на ньому всі засуджені смерть приймали — не був там страчений.
По певнім часі, як стало більше християн у місті, і Віра свята день від дня поширювалася, зібралися вірні й, пішовши, просили князя дати їм місце, де святі ті троє мучеників за Христа померли. Князь же виконав прохання їхнє — Бог так хотів — [і] дав їм місце, яке просили. Християни, зрубавши того дуба, збудували церкву в ім’я Пресвятої Трійці — Отця і Сина і Святого Духа, а де був дуб — там Божественний Престол встановили. І внесли до тої церкви мощі святих мучеників Христових Антонія, Іоанна та Євстафія, на славу Бога, у Трійці Святій славимого, Якому належить слава, честь і поклоніння, нині і повсякчас і у віки віків. Амінь.
Тих святих мучеників — Антонія, Іоанна та Євстафія імена в нечесті були такі: Круглець, Кумець, Нежило. (Поганські імена св. мучеників знаходимо лише у східнослов’янській гілці житія, у південнослов’янській же гілці, як і в списку Ундольського, цих імен немає. У зв’язку з цим М. Сперанський зазначав: «Це дає право припускати, що імена ці з’явилися пізніше як додаток (можливо, на підставі місцевого переказу)». Проте цей гіпотетичний переказ мав бути доволі давнім, оскільки Віленський список XV ст. імена вже згадує, про що писав Сперанський. Не виключено, отже, що усний переказ існував з часу мучеництва святих і є правдивим.)
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Макарий. История русской церкви. — М., 1994-1995. – Кн. 3.
2. Смирнов Флегонт. Виленский Свято-Духов монастьірь. Историчєское описание. — Бильна, 1888.
3. Антонович В. Б. Очерки истории Великого княжества Литовского до половины XV века. — К., 1878.
4. Густинская летопись // Полное собрание русских летописей. — СПб., 1843. — Т. 2.
5. Никоновская летопись // ПСРЛ. — М., 1965. — Т. 9-Ю.
6. Карамзин Н. М. История государства Российского. — СПб., 1819. — Т. 5.
7. Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1993. — Т. 4.
8. Епагин Н. Первые христианские мученики в Литве // Журнал министерства народного просвещения. — 1843. — № 6.
9. Сперанский М. Н. Сербское житие литовских мучеников // Чтение в имп. Об-ве истории и древностей Руси. — 1909. — Кн. 1.
10. Голубинский Е. История канонизации святых в русской церкви. — Сергиев Посад, 1894.
11. Летописный свод 1497 г. // ПСРЛ. — М.-Л., 1963. Летописный свод 1518. — М.-Л., 1963.
12. Раtericon abo zywoty ss. oycow Rieczarskich... — К., 1635.
13. Хорошев А. С. Политическая история русской канонизации (XI—XVI вв.). — М.,