Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 57-62
Не так давно на сторінках «ЛІС» точилася полеміка з приводу того, чи сумісні суспільні ідеали християнської релігії із соціалістичними ідеями. Думки висловлювалися діаметрально протилежні. На чиєму боці істина, чиї аргументи були вагомішими — нехай вирішують читачі журналу.
У №1 «ЛіС» за 2001 р. було вміщено статтю Романа Подолянина «Оманлива ілюзія подібності». Її автор прагне довести, що всупереч досить-таки поширеній думці суспільні ідеали християнського вчення й різних соціалістичних теорій аж ніяк не подібні і що їхня зовнішня схожість лише уявна, ілюзорна. Відповідно й нерідко вживаний термін «християнський соціалізм» просто позбавлений сенсу, оскільки в ньому поєднані чужорідні, органічно несумісні поняття. Але от що цікаво. Ота дискусія мимоволі змушує замислитися й над проблемою начебто зовсім протилежною: чи сумісні етичні приписи християнства з ринковою економікою? Як на перший погляд, то навіть самий сумнів тут видається недоречним. Адже християнське вчення зародилося в надрах суспільства, де панували ринкові відносини. Та й у наступні два тисячоліття (!) християнство начебто без особливих проблем уживалося з «ринком». Навіть більше того: самий бурхливий розвиток протягом кількох останніх століть капіталістичних відносин у Західній Європі (а згодом — і в Північній Америці) переважна більшість істориків пов’язує саме з тим, що тамтешні купці та ремісники в більшості своїй були ревними християнами-протестантами. Мовляв, саме під впливом протестантських моральних приписів у середнього класу Західної Європи й виробився певний менталітет, вкрай сприятливий для підприємницької діяльності, така собі «ринкова психологія».
У США підвалини знаменитої американської підприємливості заклали ще батьки-засновники майбутньої держави, які були релігійними аж до фанатизму. Адже вони і свою колишню батьківщину, Англію, покинули й оселилися в далеких та диких заокеанських краях саме із суто релігійних міркувань — аби в отій далекій глушині ніхто не заважав їм вірити по-своєму Та й до сьогодні ділові й підприємливі американці залишаються, можна вважати, «найхристияннішою» нацією у світі.
А хіба ж не існують по всіх капіталістичних країнах (та вже й у нас в Україні!) всілякі «християнські», «християнсько-демократичні» та інші «клерикальні політичні партії, що безумовно підтримують ринкову економіку?
Усі ці приклади виглядають дуже переконливими. До того ж їх можна було б значно доповнити. Згадати, скажімо, якими богомільними були купці в дореволюційній Росії, — у той час як серед дворянства та інтелігенції було дуже поширене вільнодумство. Чимало переконливих доказів того знаходимо у творах класичної російської літератури. Купці там, особливо старообрядці, зображені, як правило, ревними богомільцями, які ретельно дотримуються всіх церковних обрядів та приписів православної віри, щедро жертвують чималі кошти на церкви та монастирі, подають милостиню убогим тощо.
Разом з тим з тих же таки творів російської літератури дізнаємося, що ота вражаюча релігійність купців мала цілком практичне призначення — вони замолювали свої гріхи. Російський купець, як правило, вважав себе за великого грішника й був певен, що вся його комерційна діяльність — то суцільний гріх перед Богом і людьми. І от, побоюючись пекельних мук у потойбічному світі, він і прагнув якось спокутувати, відмолити свої гріховні діла згідно зі своїм розумінням та фінансовими можливостями. Хто ставив перед образами велетенські свічки, хто замовляв для церкви багатопудові дзвони, хто споруджував власним коштом дзвіниці й навіть храми, а хто просто давав гроші на всілякі богоугодні діла.
Визначний публіцист Г. І. Успенський, який багато писав про «національні» особливості первинного російського капіталізму, цілком справедливо зазначав, що російський купець або підприємець (а на світанку капіталізму в Росії промисловцями ставали ті ж таки купці) недарма повсякчас відчував себе великим грішником: адже все багатство його було «неправедне», здобуте гріховними ділами. Аби якнайшвидше розбагатіти, він продавав гнилий товар, обраховував, обважував за допомогою фальшивих гир та мірок, нещадно обдурював та визискував робітників — одне слово, шахраював, як тільки міг. Недарма ж такою поширеною серед росіян була приказка «не обдуриш — не продаш». А торгувати по-іншому, «по-чесному» купець просто не мав змоги, бо надто «совісного» просто зжерли б більш безсоромні конкуренти. От хоча б така цікава деталь: коли в Росії з’явилися перші страхові компанії, то тут, то там почали спалахувати великі пожежі. Багато купців сприйняли страхування як засіб швидкого збагачення; вони намагалися якнайдорожче застрахувати свої крамниці та склади, аби тут-таки їх власноруч підпалити. Тож не диво, що в народі утвердилася думка: будь-яка комерція — шахрайство, а нажите таким шляхом багатство обов’язково нечесне, «гріховне», неправедне. Мовляв, «від трудів праведних не наживеш палат кам’яних». І така думка була багато в чому справедливою. Отож власник неправедного багатства не міг спати спокійно...
Наполоханий майбутньою відплатою на тому світі, він ставав на подив богомільним, сподіваючись спокутувати свою провину перед Богом ревним виконанням церковних обрядів, багатими пожертвами на церкви та монастирі, щедрою милостинею. Одне слово, така собі торговельна угода із самим Господом Богом: я тобі — ти мені.
Що ж, при всій наївній, просто-таки дрімучій примітивності таких розрахунків вони по-своєму логічні. Але що в такій «меркантильній» релігійності спільного з ідеалами християнства? Хоча, можливо, той приклад нехарактерний? Може, причиною всього було те, що капіталізм у відсталій царській Росії був ще «варварським», нецивілізованим? Адже в цивілізованій, освіченій Західній Європі навіть на первинному етапі розвитку капіталізму буржуа зовсім не відчував якоїсь особливої гріховності своєї комерції, неправедності здобутого багатства. Якраз навпаки — серед давніх англійських, голландських, швейцарських, німецьких підприємців-протестантів була дуже поширена думка, що успіх у комерційних справах — то ніби ознака Божої милості, своєрідна винагорода за праведне життя. (Ото й був той знаменитий «протестантський менталітет», який, на думку істориків, чимало сприяв тому, що Західна Європа свого часу стала головним осередком капіталізму.)
Але чи завжди оті нібито ревні й щирі християни діяли за Христовим вченням? І чи можливо взагалі для комерсанта жити й діяти в точній відповідності з християнськими ідеалами? Свого часу Й. Сталін назвав головною суттю капіталізму прагнення до якнайбільшого прибутку. Можна як завгодно не любити і зневажати «батька народів», але не можна не визнати, що цього разу він мав рацію. Комерсанти «всіх часів і народів» справді тільки і дбали про якнайбільший прибуток, — у тому був увесь сенс їхньої діяльності. Але тут багато хто може заперечити — хіба ж розбагатіти прагнуть самі лише капіталісти? Адже багатство не лише забезпечує людині матеріальні блага, а й підвищує її соціальний статус. Отож і прагнення розбагатіти — загальнолюдське і споконвічне, притаманне віддавна всьому роду людському, так що капіталізм тут ні до чого.
Такі уявлення дуже поширені серед широкого загалу, але вони абсолютно помилкові! І перш за все тому, що нібито загальнолюдський потяг до збагачення аж ніяк не споконвічний. Адже кожен школяр повинен знати, що більшу частину своєї історії людство існувало в умовах т. зв. «первісного комунізму», коли ще не було ані приватної власності, ані ринкових відносин — отож і самого поняття про багатство. Та й жодної можливості збагатитися наші пращури ще не мали. (Як, скажімо, міг би розбагатіти первісний мисливець на мамонтів, який вигляд мало б його багатство?) Пізніше у примітивних суспільствах, яких було чимало по світі ще якусь сотню-півтори років тому, збагачення окремих членів племені теж було просто неможливим. Як би міг розбагатіти, скажімо, бушмен, ескімос чи папуас? Лише згодом, коли стали розвиватися ринкові відносини, з’явилася майнова нерівність, багаті й бідні, багатство починає вабити людей.
Але так було не завжди й не повсюдно. В багатьох людських спільнотах минулих часів багатство само по собі зовсім не забезпечувало високого становища в суспільстві й пошани, оскільки існували й інші пріоритети. І якщо люди там і прагнули розбагатіти, то принаймні не за будь-яку ціну. Зокрема, торгівля, з її гонитвою за прибутком у найвідвертішому вигляді, нерідко вважалася заняттям малопочесним.
Цікавим було ставлення до багатства в деяких античних суспільствах. Так, у IV ст. до н. е. якийсь час наймогутнішою серед давньогрецьких держав були Фіви, а найзнаменітішим з фіванців — Епамінонд, видатний полководець та правитель держави. Так от, він висловлював повну зневагу до багатства й постійно наголошував на тому, що той, хто прагне розбагатіти, — останній негідник. Людина, мовляв, має дбати не про особисте збагачення, а про те, щоб добрими ділами заслужити шану співвітчизників. І то говорилося не задля «красного слівця». Після смерті Епамінонда спадкоємцям залишилося лише два мечі та старий плащ... У давній Спарті найшляхетніші члени суспільства, «спартіати», просто не мали змоги розбагатіти, оскільки земля там належала державі, а в усьому іншому існувала аскетична майнова рівність. Навіть харчувалися вони спільно, з одного казана, так що якби хтось з них і здобув велике багатство (скажімо, на війні), то все одно не зміг би навіть їсти солодше за інших. Найбагатшими у Спарті були торговці, але їх зневажали. У середньовічній Європі теж найбільше шанувалося не багатство, а шляхетне походження; саме воно визначало становище людини в суспільстві. І який-небудь зубожілий дворянин вважав себе незрівнянно вищим, благороднішим від найбагатшого купця. Хоча серед останніх були й такі, що позичали гроші найвельможнішим особам і навіть монархам, вони все одно лишалися людьми другого сорту. (Згадаймо типову сцену з п’єси О. Пушкіна «Скупий лицар»: зубожілий дворянин прагне позичити грошей у багатого купця і притому розмовляє з ним з неприхованим презирством...) Славнозвісний д’Артаньян не щодня досита їв, але з «плебеями»-буржуа завжди розмовляв зверхньо. (Курйозний епізод: колишній слуга д’Артаньяна Планше згодом зробився комерсантом і, розбагатівши, став значно заможнішим за свого колишнього пана. Але той все одно анітрохи його не поважав і ставився як до нижчої істоти.)
Особливо характерна ота зверхність шляхти для середньовічної Іспанії. Там було повно напівголодних дворян — «ідальго», які скніли у злиднях, але вважали б за нечувану ганьбу й приниження зайнятися задля заробітку торгівлею. Хоча, звичайно ж, теж були не проти розбагатіти, проте виключно у благородний спосіб — на війні.
А от у середньовічному Китаї найбільше шанувалася вченість, — саме вона й забезпечувала людині високе суспільне становище. Там колись на державні посади призначали за результатами відбіркових іспитів з класичної філософії. Чиї знання виявлялися глибшими та ґрунтовнішими, той і отримував вищу посаду — незалежно від багатства або шляхетності претендентів. Багатство же мало вагу лише коли воно було винагородою за державну службу. А от комерційна діяльність вважалася дуже низьким, не гідним поваги заняттям, тож і до купців ставилися відповідно. У стародавній Індії, з її кастовим поділом, купці належали до нижчої касти, і найбагатший з них був незрівнянно нижчим від вбогого, але «святого» брахмана. А що вже казати про середньовічну Японію, де й зубожілі самураї зневажали найбагатших купців.
Втім, немає потреби в пошуках відповідних прикладів зазирати далеко вглиб віків або подорожувати до екзотичних країн. Можна звернутися й до прикладів, близьких до нас у часі і просторі. Згадаймо, як воно було колись у царській Росії років півтораста тому. Найзаможніший купець все одно лишався нижчим «плебеєм» поруч з найбіднішим дворянином. І то не лише в очах людей — він і юридично не мав багатьох прав та пільг, що їх мали дворяни. Купець міг сподіватися хіба що на те, що «благородними» стануть його нащадки, — скажімо, здобувши дворянство на державній чи військовій службі (хоча для купецьких дітей стати офіцером або чиновником було нелегко). Або ж купецька донька вийде заміж за якогось зубожілого дворянина, і «шляхетними» стануть вже онуки купця.
Ну а вже відносно недавно, за часів наших дідів, в епоху перших радянських п’ятирічок багатство й узагалі стало небезпечним і його краще було приховувати від сторонніх очей. (Згадаймо хоча б «підпільного мільйонера» Корейка та незабутнього Остапа Бендера з його мільйоном, який він навіть не мав змоги витратити з «шиком»...) То був лише великий шанс близько познайомитися з ЧК і втратити не лише весь свій статок, а, дуже ймовірно, й саме життя.
Отож далеко не в усіх людських спільнотах мало сенс понад усе прагнути до збагачення, а лише там, де існували добре розвинуті ринкові відносини. У таких суспільствах грошовита людина стає справжнім «хазяїном життя», їй забезпечена загальна повага й шана від людей. Відповідно й ті заняття, головна мета яких — саме здобуття прибутку, збагачення, стають дуже престижними та шанованими. Тож не диво, що найяскравіші приклади такої суспільної психології знаходимо саме в найрозвиненіших капіталістичних країнах, і чи не найбільше у США, головному осередку світового капіталізму. Недарма великою популярністю серед американців користується напівжартівливий, але значною мірою цілком серйозний вислів: «Якщо він такий розумний, то чому ж такий бідний?» І смисл того начебто й парадоксального вислову очевидний. Мовляв, яка там ціна всім твоїм нібито непересічним здібностям, якщо вони не допомогли тобі розбагатіти. Відповідно й у будь-якій справі американці над усе прагнуть до прибутку, так що будь-яке заняття, начебто й далеке від комерції, все одно стає для них своєрідним бізнесом.
От і виходить, що «вождь і вчитель» був незаперечно правий — головною суттю капіталістичного суспільства є саме прагнення до якнайбільшого прибутку в усіх сферах життя. Та от чи сумісне воно з християнськими ідеалами? Тут передусім слід згадати, що Новий Заповіт узагалі вкрай неприхильний до багатих, а вже надмірний потяг до збагачення там прямо й категорично засуджено. І найперше, звичайно ж, згадується хрестоматійний вислів Христа: «Легше верблюду»... — ну і так далі. Як усі пам’ятають, далі Ісус радить багатому юнакові роздати все своє майно вбогим — а інакше, мовляв, йому не врятувати свою душу.
У новозавітних текстах це аж ніяк не якийсь випадковий, поодинокий вислів-обмовка. Вони аж рясніють схожими висловлюваннями Христа, і певно ж добре відомі багатьом (чимало їх наведено й у статті Р. Подолянина). Та й апостоли постійно засуджували жадобу багатства. Особливо не любив багатіїв апостол Яків: «Тепер ви, багачі, плачте й ридайте над лихом своїм, що вас має спіткати. Золото ваше та срібло поіржавіло, а їхня іржа буде свідчити проти вас і поїсть ваше тіло, немов той вогонь! Ви скарби зібрали собі на останні дні...» (Як. 5:1-3). Навіть саме прагнення збагатитися він вважає гріховним: «Пожадливість... породжує гріх, а гріх породжує смерть...» (1:15). Усі апостоли закликали свою паству нехтувати тлінними й скороминущими земними благами і дбати передусім про Царство Небесне. І тут вони лише повторювали те, чого вчив Христос: «Не шукайте, що будете їсти чи що будете пити, і не клопочіться. Шукайте отож Його царства, а це вам додасться» (Як. 12:29,31; Мт. 6:31,33).
Більшість християнських праведників теж прагнули жити саме так, як навчали Христос та апостоли. Багатство й «земні» блага вони зневажали; якщо й мали якесь майно, то роздавали бідним. Самі ж здебільшого вели аскетичний спосіб життя й навіть усіляко «змерщвляли плоть»... Оте життя святих праведників і має бути взірцем для християн-мирян!
А тепер спробуймо уявити собі підприємця, який надумав жити за Новим Заповітом і хоча б частково виконувати настанови Христа — не дбати про «земне» й жити, немов ті птахи небесні. Навіть багата уява тут безсила. Як же він зможе займатися справою, головна мета якої саме в тому, щоб заробити якнайбільше грошей? Адже комерція, позбавлена грошолюбства — несусвітній нонсенс.
А чи можна поєднати з підприємництвом такий загальновідомий (і вельми важливий) християнський принцип, як «люби свого ближнього, як самого себе» (Мк. 12:33)? Адже одна з головних рис ринкової економіки — жорстка конкуренція. То чи можна «возлюбити» конкурента? Хіба, що на словах. Адже весь сенс конкуренції у тому, щоб перехопити у конкурента якнайбільше клієнтів, через що той зазнає збитків. Два століття тому англійці наводнили Індію своїми дешевими тканинами. Індійські ткачі-кустарі, які працювали на ручних примітивних верстатах, не змогли витримати конкуренції з машинним виробництвом і втратили заробіток. Сотні тисяч їх разом із сім’ями просто загинули з голоду. Їх було так багато, що тіла навіть не ховали, а просто викидали на звалища. А їхніми вбивцями були конкуренти — англійські підприємці (та й робітники-ткачі), які, мабуть, були певні, що вони ревні християни і в усьому дотримуються євангельських заповідей.
Отже, з якого боку не поглянь, а поєднати комерцію і християнські ідеали навряд чи можливо. От і виходить, що «християнський капіталізм» — то таке ж недоладне поєднання несумісних понять, як і «християнський соціалізм». Так що праві були старі російські купці, коли вважали свою комерцію гріховною.
Який же суспільний устрій сумісний із християнськими ідеалами? А ніякий! І водночас — будь-який! І жодного парадоксу тут немає. Як справедливо зазначив Р. Подолянин, християнство ніколи й не ставило собі за мету побудову ідеального суспільства на нашій землі, в «цьому» грішному світі. (За словами Христа — «Царство моє не на землі...») Та й за самим смислом християнського вчення таке взагалі нездійсненне; справжнє блаженство чекає праведних лише в потойбічному світі. І оскільки, як вчили Христос та апостоли, християни мусять нехтувати тимчасовим, скороминущим «земним» заради вічного Царства Небесного, то для справжнього християнина має бути байдуже, в якому саме суспільстві мине його короткочасне земне буття. Він мусить дбати лише про те, аби за будь-яких умов, за будь-яку ціну неухильно дотримуватися настанов Христа. (Нехай навіть через те він може й постраждати — «страждання теперішнього часу нічого не варті супроти тієї слави, що має з’явитися в нас» (Рим. 8:18). А якщо ти вважаєш себе щирим християнином і водночас надміру захоплюєшся «тлінними» земними справами — значить, прагнеш одночасно служити «і Богу, і Мамоні...»
Отож ті, хто мріє про побудову ідеального християнського суспільства, такого собі «Царства Христового на землі», не лише тішать себе нездійсненними ілюзіями, а й по суті відкидають важливі положення Христового вчення (так би мовити, вдосконалюють його). А то вже непростимий гріх.
А проте нині тільки й чуєш, що ми маємо побудувати нашу державу на моральних принципах християнства. Хоча за два тисячоліття християнської історії такої держави не існувало ніде у світі! Але, може, нам в Україні пощастить втілити в життя той ідеал?! Що ж, уявімо собі таку державу, де всуціль панують етичні норми Христового вчення.
Перш за все там немає армії («не протився злому», «любіть ворогів своїх» — Нагірна проповідь!), немає і правоохоронних органів, оскільки не можна переслідувати злодіїв та насильників («хто вдарить тебе у праву щоку — підстав ліву» і «хто хоче забрати сорочку твою — віддай йому і плаща».) Звичайно ж, немає в такій державі й судів («не судіть — і вас не судитимуть»).
Чи варто довго доводити, що існування такої «держави» в реальному світі просто немислиме?!
Тут буде доречно згадати цікаву історію з давніх вірменських літописів. Невдовзі після хрещення вірменів (301 р.!) проповідники надумали навернути у християнство сусіднє Агванське царство, напівварварську країну на землях сучасного Азербайджану. Але агванський цар, вислухавши проповідників, наказав стратити їх. Мовляв, хоч слова їхні й лагідні, проте насправді то підступні вороги, які прагнуть знищити його державу. Адже християни не повинні карати зло силою. Тож якщо агванці стануть християнами, їхня країна невдовзі перетвориться на справжню «землю обітовану» для злодіїв і розбійників. Певні своєї безкарності, вони зберуться з усіх-усюд, так що порядним людям і життя не стане. А там і зухвалі сусіди почнуть зазіхати на агванські землі. Дати ж їм відсіч — то вже порушення Христового вчення («не протився злому»). То що ж станеться з його державою? Отак агванський цар, темний напівварвар, одразу ж збагнув те, що й досі невтямки багатьом нашим освіченим сучасникам, — що «Царство Христове не від світу сього».