Православна церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові
Джерело: Тиждень
Обговорювати релігійні процеси в «республіці» ми активно стали приблизно з 2015 року. Я тоді наївно запитувала: а хіба щось змінилося? Хіба можна якось змінити відносини людини й Бога? Але виявилося, що релігія теж може змінювати вигляд залежно від сезону та моди. Тож відповідь на запитання п’ятирічної давності я отримую весь цей час. Тоді мені відповідали так: при Україні ми були світським суспільством, а зараз — релігійним. І що більше минає часу з тієї дискусії, то краще я розумію, що вони мали на увазі. Єдине, я додала б один нюанс: у релігійному аспекті життя ми стали куди ближчими до Росії.
Найперше ми змінили релігійне підпорядкування, повністю ставши під контроль Московського патріархату. І поки Україна боролася за свої території, з Росії через релігійні канали йшла гуманітарка: крупи, консерви, олія — словом, найнеобхідніше. І спробуйте відповісти на таке просте запитання: чи важливо для голодної людини, від кого та їжа? Ні. Але те, що дружню руку простягнули вчасно, не покинули, допомогли, — запам’ятали всі. І потім така продуктова допомога надходила ще доволі тривалий час. Вантажівки приїжджали в «республіку» якимись своїми шляхами, а люди отримували свої крихти вже через місцеві церкви. Кожен міг просто звернутися через офіційний сайт УПЦ МП та попросити допомоги, а далі сподіватися на відповідь. Іноді допомога надходила через місцеві приходи, іноді її привозили депутати з гучними звітами перед об’єктивами камер.
Наступним кроком були майже непомітні зміни навчальних програм, у яких почали з’являтися дисципліни релігійної тематики: «Духовна безпека», «Духовне виховання особистості в системі професійної освіти», «Основи православної культури». У школах почали викладати релігію як звичайну дисципліну. І взагалі церква стала набагато ближчою до народу, що ніби й непогано, але є одне «але»: відносини з нею тепер обов’язкові. Незалежно від особистих поглядів населення церква почала міцно займати свої позиції в житті «республіки». Навіть ще до всіх цих подій священиків офіційно запрошували на похорон загиблих командирів із гучними промовами, на офіційне внесення прапора полку чи ще на якесь свято нового часу, яке ставало військово-релігійним водночас. І доволі швидко до цього звикли, бо місцеві батюшки охоче давали інтерв’ю єдиному офіційному телеканалу, до них зверталися по оцінку ситуації, а найчастіше — просто по критику України.
Ще цікавий момент: у кожної офіційної установи з’явився нібито свій штатний священик. Його запрошують на всі свята — офіційні та неофіційні. Пам’ятаєте, як у Ремарка, коли при війську обов’язково був священик і проститутки.
Лінгвістична гімназія № 30 у самісінькому центрі «столиці» так тісно товаришує з найближчим храмом, що до цього звикли всі: і батьки, і діти, і вчителі. За найменшої нагоди чи то батюшка крокує до школи, чи дітей ведуть на якесь свято в церкву. До того ж свято може бути зовсім не релігійним, наприклад День міста чи День матері, але прив’язка в усьому йде до релігії.
Ще один аспект нового життя — «гастролі» з мощами святих. Це анонсують офіційно, запрошують усіх віруючих і постійно звітують про зібрані натовпи, які чи то крокують у хресній ході, чи то вклоняють коліна перед черговими мощами. Крім того, під ці «гастролі» починається така гучна рекламна кампанія, що складається враження, нібито йдеться про футбольний матч чи концерт рок-зірки. Поряд з рекламою паралельно йде запрошення на куліш до військових чи на відпочинок у новому парку на території колишнього Луганського аеропорту. Особливо вражає торгівля в церкві символікою з іменем святого: тут і вино, і вода, і варення, і ікони, і браслети, і книжки, і календарі, і постери — на будь-яке вподобання та бюджет. Тобто частинка святого «заробляє» грошей не менше, ніж концерт «Песняров» у десятому скликанні.
Дивна річ: попри офіційну релігійну моду, звичайні люди більш віруючими не стали. І священиків запрошують на похорон не частіше, ніж завжди: на це потрібні гроші, яких часто в родичів просто немає. Недавно взагалі з’явилася мода ховати померлих потайки від сусідів та колег — нібито за стресом не встигли нікого оповістити. Водночас з’явилося безліч нових релігійних спільнот, які знайшли своїх прихильників. Багато хто втратив житло, близьких, не зміг пережити втрату роботи та ознак минулого життя, а віра дає надію на те, що згодом життя якось владнається. В одному трудовому колективі було кілька осіб, які належали до такої спільноти. Спільним для всіх них було те, що вони не працювали по суботах і нібито знали те, чого не знають інші. Але в колективі їх не сприймали, бо цю надмірну релігійність усі вважали за слабкість та ваду, її хіба що невідкрито висміювали.
Знайомий, якого звільнили з українського полону, став віруючим, бо церква виявилася тим місцем, де його прийняли та щось пообіцяли. Родина розпалася, дочка перестала спілкуватися з батьком, і церква прийняла його, він став хоч комусь потрібним з таким доволі сумнівним минулим. У «республіці» діють християнські табори, де можна знайти чисту дружбу та справжнє кохання. Звучить доволі іронічно, але й ці заходи теж знаходять своїх прихильників.
Зовсім несподівано серед моїх добрих знайомих я відкрила для себе, що хтось співає в церковному хорі. Одна з таких до війни працювала в крамниці святкової атрибутики, а тепер церковний хор став її єдиною «роботою» та джерелом хліба на щодень. А ще вона ходить на благодійні обіди, бо це теж дає можливість заощадити.
Ніякої релігійності у звичайних людей не побільшало. Хтось переконує, що треба до чогось ще дожити, хтось згадує важкі часи 2014 року. Але водночас апеляції до Бога в цих розмовах немає. Тобто релігія стала тією модою, яку вчасно й дуже зручно змогли використати «республіканська» влада та Московський патріархат. А взагалі все це цілковите копіювання того, що відбувається в Росії. Якщо щось коїться там, будьте певні: через якийсь час це буде і в «ЛНР».
Вікторія Малишева