Для загалу — забутим, а для мистецтвознавців — “тільки талантом, хоч і непересічним”, еклектиком та людиною з недописаною біографією залишається митець Лука Долинський
Він є автором десятків ікон, перед якими за останні 200 років молилися до Бога напевно сотні тисяч, якщо не більше, людей. Він малював і портрети. У його творах увійшов до вічності цілий період мистецтва України: перехід від народної школи іконописання до академічного малярства. Його можна назвати людиною-епохою з суперечностями, втратами, здобутками… Часу для усього цього було у Луки Долинського багато — Бог дав йому для творчості цілих 40 років.
Пролог: митця могло й не бути…
Попадали зарізані.
«Тату! — белькотали. —
Тату, тату... ми не ляхи!
Ми...» — та й замовчали.
(Тарас Шевченко. Гайдамаки, 1839-1841 рр.)
Лука Долинський (1750-1824) — маляр родом із Білої Церкви… Так скупо описує дитинство і юнацькі роки майбутнього автора багатьох ікон та релігійних картин великих святинь України: Святоюрського собору у Львові та Успенського собору у Почаєві, “Енциклопедія Українознавства” (Словникова частина, Т.2, С. 559.).
П’ятнадцять рядків дрібним шрифтом у згаданому виданні охоплюють усе життя і творчість митця. Утім, це ж не виняток, коли творіння стають відоміші від творця. В Україні це, радше, правило. І такому стану речей сприяють не лишень наша байдужість, недалекоглядність, а й ідеології, для творців та апологетів яких часто краще замовчувати біографії “людей великих”. Так, у Почаєві охоче розповідають, що собор розписував Лука, але там годі почути, що він був уніатом, його брат — православним священиком. І жили, вони, наскільки відомо, у злагоді. Не скажуть екскурсоводи, і не тільки у Почаєві, також того, що деякі правнуки цього уніата ополячилися і, як писав мистецтвознавець Микола Голубець, від них можна було почути, що “наш прадзяд нігди нє бил Русінем…” Зауважмо, йдеться про людину, яку ще дитиною могли вбити як поляки, так і українці. Чому? Бо Лука Долинський народився і ріс у самому серці Гайдамаччини, і коли шевченків Іван Гонта в Умані різав власних синів, йому було приблизно 18 років. Одначе й окрім 1768 року в Л. Долинського було багато нагод не розвинути свій талант.
Точної дати народження майбутнього маляра досі не встановили і дослідники вказують, здебільшого проміжок між 1745 та 1750 рр. Часи були неспокійні: у 1743 р. в околицях недалекої від Білої Церкви Лисянки (тепер райцентр на Черкащині) діяли гайдамаки отамана Кузьми Гаркуші, у 1749 р. в околицях Білої Церкви — загоди отаманів Івана Бороди, Невінчаного, Середи, Беркута. У 1750 р. гайдамаки взагалі захопили Білу Церкву — найсильнішу у ті часи фортецю в околицях. Лука Долинський вижив. Урятувався він і в 1768 р., коли спершу поляки-конфедерати примушували русинів-українців присягати на вірність боротьбі проти росіян та їхнього ставленика-короля Станіслава Августа Понятовського, а потім селяни і козаки організували Коліївщину і нищили не тільки поляків, а й уніатів. Не відомо, як перебула всі ці події родина Долинських. На чиїй стороні виступали батько і брати Луки, що робив він сам. Микола Голубець припускав, що рід цей міг бути священичим, не виключено, що православним…
Як би там не було, а Лука Долинський рано осиротів та осів у Києві, де навчався в Академії. Вочевидь, талант маляра привернув увагу київського унійного митрополита Пилипа Володковича (1762-1778). З ним і прибув Л. Долинський до Львова, що уже тоді належав до імперії Габсбургів.
Львів-Відень-Львів
У місті Лева єпископ Лев Шептицький (1749-1779) якраз займався будівництвом нового собору Святого Юра і, також догледівши особливого таланту молодого маляра, віддав його на навчання до Юрія Радивиловського, який саме працював над іконостасом храму і став першим вчителем Л. Долинського. Одначе, Радивиловського усунули від роботи, ймовірно через те, що митрополитові вона не сподобалася. Натомість Луку Долинського відіслали в Академію Мистецтв у Відень, вивчати монументальне і станкове мистецтво. Навчання в Австрії тривало протягом 1775-1777 рр. І час цей намарно не минув, митець повернувся звідтіля з похвальним листом і “почотним” перснем імператриці Марії Терезії (1740-1780).
Свого мецената, Л. Шептицького, Лука Долинський у живих уже не застав. До роботи у Святому Юрі його долучив новий єпископ Петро Білянський (1779-1798). Оздоблення собору маляр завершив приблизно у 1785 р., а через два роки виконане особисто оцінив син Марії Терезії імператор Йосиф ІІ (1765-1790). Правитель імперії навіть подарував Л. Долинському перстень з власної руки — майбутню родинну цінність нащадків маляра.
Приватне життя
Уже після повернення митець знайшов свою “другу половинку” — одружився із міщанкою з Яворова Катериною Савицькою (померла у 1830). Подружжя мало восьмеро дітей, з яких син Михайло був парохом Знесіння під Львовом (помер у 1854), Іван — старшиною австрійського війська (помер у 1849), Лев — державним урядником (помер у 1857), а Станислав — скарбовим урядником (народився у 1793 і ще жив у 1863). Трьох дочок Долинські видали за священиків Ганкевича, Шудлинського і Трембіцького — усі українці. Одна ж донька, Олена, померла дівчиною.
Сам Лука, як пише М. Голубець, мав бути іпотечним власником, але пошуки дослідника в львівському міському архіві та метриках греко-католицької парохії у Яворові були безрезультатними. Митець помер у Львові у власному будинку, що на вул. Городецькій у середу, 10 березня 1824 р. Таким чином дружина пережила його на 6 років.
За життя про Л. Долинського не писали, а перші згадки можна знайти у №11 львівського польськомовного часопису “Розмаїтосці” під 1831 р. З біографічних даних там є, зокрема, те, що помер маляр у віці 80 років. Відтак народитися він мав у 1744 р.
Великий еклектик і людина-епоха
В основному митець відомий як автор ікон, але значну частину його спадку становлять портрети: митрополита Пилипа Володковича, Антона Ангеловича (1808-1814), єпископів Миколи Скородинського (1799-1805), Вілянського, ректора Львівської духовної семінарії отця Івана Лаврівського (1773-1820), крилошанина Михайла Гарасевича, віце ректора Івана Гарасевича, крилошан Барвінського, Гриневецького, митрополита Михайла Левицького (1816-1858), священиків Голдаєвича, Радкевича, ігумена Онуфріївського монастиря у Львові Василя Галичкевича і касира Бітмана, почаївського архимандрита Левинського.
Дослідники не сперечаються про те, що Лука Долинський мав талант, але водночас називають його “еклектом” і пишуть, що при спогляданні його робіт відчуваєш, що десь уже бачив подібне, що вони ніби списані з інших творів…
Твори кожного майстра — віддзеркалення еволюції душі їх автора. Долинський і у цьому відношенні є яскравим прикладом. Якби не так, то він би не займався малярством понад 40 років. І цілком доречну характеристику митцеві дав уже згаданий М. Голубець:
“Як релігійний маляр стає зразу резонансом німецького, а краще кажучи віденського класицизму. Згодом схиляється до римської школи Рафаеля Менгса. Як портретист дає низку різноманітних в тоні і трактуванню портретів, від шовкового рококо (портрет Білянського) аж мало не до натуралізму (портрет Гарасевича). В кінці в своїх історичних псевдо-портретах стає Долинський предотечою романтизму, з усім його літературно-археологічним примітивізмом. Одним словом — сорокалітньою своєю працею виповнює Долинський прогалину, якої без нього не заповнили би його менше талановиті і освічені сучасники”.
Аналізуючи спадок Луки Долинського мистецтвознавці проводять логічну лінію від святоюрських робіт через стації монастиря бернардинів до Почаєва.
“Три роки (1807-1810) Л. Долинський здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря. Ця діяльність охоплювала величезну кількість об’єктів: іконостас, головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему "чудес Христа" та монастирських легенд. З того мистецького багатства мало що залишилося. Та все ж таки можна дійти висновку: Л. Долинський ступив на дорогу класицизму, прагнучи до ясності та розуміння. Доцільно назвати портрети представників духовенства: Ф. Володкевича, М. Гриневецького, М. Гарасевича, А. Ангеловича, П. Білянського, почаївського архимандрита Левинського, ігумена Онуфріївського монастиря у Львові В. Галічкевича та ін. Тут яскраво простежуються стильові риси класицизму”, пишуть Д. Крвавич, В. Овсійчук та С. Черепанова.
Зрештою у своєму часі маляр Лука був дуже незвичайною і навіть самостійною людиною. Бо ж коли сучасники ще думали відроджувати цехові традиції, він почав орієнтуватися на академічне європейське мистецтво. Українські землі під Габсбургами тоді по новому вгледіли Європу і Лука Долинський був в авангарді. Напевно через це він і став, за сучасним виразом, модним. Усі ж оцінки — погляди з відстані часу, які за життя Долинського просто були неможливі.
Хронологія робіт Луки Долинського
1770-1771 — портрет владики Пилипа Володковича;
1770-1771 — портрет князя Льва Даниловича у василіанській церкві у Львові;
1779(?)-1785 — ансамбль ікон собору Святого Юра: іконостас (Христос, Богородиця, Святий Юрій, Покрова Богородиці, 16 образів празників, овальні ікони пророків для собору Святого Юра) , картини у пресвітерії, “Христос проганяє купців з храму”;
Після 1786 — бічні вівтарі церкви Петра і Павла у Львові на Личакові (втрачені, але один образ зберігся у парохіяльній канцелярії), фрески Петра і Павла, образ “Христос передає ключі св. Петрові” на фасаді цього храму (перемальовані);
1780-1790 (інше датування 1784-1787)— комплекс іконостасу семінарської церкви Зішестя Святого Духа у Львові (попсований пізнішою реставрацією Яблонського);
Кінець XVIII ст. — стації монастиря бернардинів у Львові (збережені шість);
1780-1790— поліхромія стін у церкві Святої П’ятниці;
Кінець XVIII ст. — портрет крилошанина М. Гарасевича;
1807-1810 — цикл картин для Успенської соборної церкви Почаївського монастиря: дива чудотворної ікони, портрет архімандрита Левинського;
Після 1810 (1820-1821) — ансамбль іконостасу монастирської церкви святого Онуфрія у Львові (втрачений);
1815 — образ святого Миколая з автографом.
Недатовані роботи:
Три архаїзовані портрети Корняктів в Успенській (Волоській) церкві у Львові
Картини у францисканському костелі (згоріли з храмом у 1834 р.)
Бібліографія
Вебліографія