Я просто пишу так, як бачу і як розумію. Не лякаючись осуду “начальства”, чи сторонньої цензури, та осуду “опонентів”. Боюсь тільки одного – лукавства та брехні, які можуть нам усім стати на перешкоді до правильних вчинків, і до спасіння душі.
Спочатку я дав собі слово зачекати з цими роздумами. Мовляв, нехай пройдуть кілька днів, і мої враження від події на якій мені “поталанило” бути присутнім дещо осядуть, й можливо, цей текст стане більш культурнішим і менш емоційним. Погодьтесь, для священика це дуже важливо : вміти себе стримувати і контролювати власні емоції. Особливо усвідомлюючи, що його безсумнівно будуть читати обидві сторони учасників однієї малоцерковної, по-суті, дискусії. Одначе, відкладати “на потім” такі актуальні розмови – було б зовсім не чесно. Принаймні, перед тими людьми, які в ці дні активно отримують все нові і нові порції ієрейських чуток, та протоієрейських пліток зі Львова. Причому, в самих гіпертрофованих і прикрашених варіантах. Цінуючи християнські душі, вважаю своїм, просто-таки, пастирським обов’язком розповісти усім читачам правду яка вона є, без прикрас. Люди повинні знати своїх героїв. Ну, й зрадників також. Це дуже важливо у наші непрості часи…
Але почну свою розповідь з самого логічного її початку. Вона навіть має точну дату: 28 грудня, уже минулого, 2010 року. Саме тоді, а ви напевне, про це ще пам’ятаєте, в Тернополі відбувся освячений Архиєрейський Собор УАПЦ. З благословення Предстоятеля УАПЦ саме мені було доручено вести протокол Собору. Пишу про це не для того щоб хвалитись – ніяких своїх заслуг у цьому не бачу. Справа в іншому. Я був безпосереднім учасником усіх подій, та свідком більшості архиєрейських діалогів. Архиєрейський Собор, взагалі, це внутрішньоцерковна подія, і незалежно від того, які питання розглядають архиєреї, з цілком об’єктивних причин, кількість присутніх осіб там є обмеженою. Те, що з благословення священноначалія я мав певний послух на Соборі, зараз дає мені значні переваги у цих міркуваннях. Я все бачив на свої очі, і чув на свої вуха, і більше того – дещо й занотовував, згідно своїх безпосередніх обов’язків та наданих мені повноважень.
Собор проходив у дружній, щирій, і майже новорічній атмосфері. На календарі ж бо останні години перед Новим роком! Подібні єпископські Собори – це чудове місце зустрічі православних архипастирів з різних куточків України. У турботах про інтереси церковні не так вже й часто випадає преосвященним і високопреосвященним владикам збиратись разом. І ще принагідно додам : як би не хотіли сьогодні представляти це наші опоненти, нині єпископський собор УАПЦ – це міцний, дружній колектив однодумців, очолюваних Предстоятелем, об’єднаних одними інтересами і пріоритетами. Навряд чи ви побачите такі добрі стосунки серед єпископів інших Церков. Зазвичай, усюди вони поділені чи то на якісь “фракції”, чи то на групи “за інтересами”, або просто по віковому цензу – “старці” (“динозаври”) і “молодь”. В УАПЦ такого просто бути не може. У нас всі молоді і перспективні. Але не буду відволікатися – ближче до теми.
З точки зору людини яка турбується за долю нашої Церкви, нині все ще складно сказати яке з восьми рішень ухвалених того дня було найважливішим. Тому що, і заснування нових монастирів, і Звернення до духовенства, і тим більш, заснування Місіонерського відділу – питання життєво необхідні для розвитку Церкви. Однак, вони, все-таки, важливі не прямо, а опосередковано. Будь-яка діяльність Церкви взагалі, без державної реєстрації стає якщо й не кримінальним злочином, все ж – створює певні проблеми у діяльності, та у подальшому розвитку її структури. Тому, озвучена пропозиція Предстоятеля про потребу внесення змін та поправок до типових Єпархіальних статутів одразу була схвально сприйнята єпископатом. Майже одноголосно. Очевидно, що оскільки Єпархіальний статут визначає характер стосунків Церкви та державної влади, ми вимушені виконувати часом і не зовсім зручні вказівки чиновників. В нових політичних умовах це питання набуває особливої ваги. Без реєстрації в держорганах будь-яка організована діяльність, навіть церковна, в якусь мить може бути одним єдиним розчерком пера якогось “наглядача”, проголошеною поза законом, з усіма відповідними цьому наслідками.
Добре усвідомлюючи всі ці речі, єпископат тоді майже одноголосно схвалив доповідь Блаженнійшого Владики Мефодія, та прийняв рішення для всіх нових єпархій прийняти Статут у новій редакції, з уже необхідними правками. У той же час, владики Андрій Івано-Франківський та Макарій зі Львова сприйняли ці нововведення досить обережно. Без єпархіальної Ради вони не побажали змінювати нічого у своїх Статутах, причому, для них особливо і декілька разів підкреслювалось, що для зареєстрованих уже єпархій такі зміни були не такі вже й нагальні. Вже дуже скоро, сам час їх змусить робити такі зміни, але уже не за турботливою вказівкою Предстоятеля, а під суворим наглядом працівників міліції, чи то податкової служби. Обидва владики запропонували обговорити зміни у Статутах спочатку “у себе вдома”, а вже потім рішенням тамтешніх єпархіальних Рад буде, фактично, затверджено подальша доля наших нових єпархій. Ще раз наголошу на цьому конфузі: за словами владик Андрія та Макарія єпархіальна Рада Івано-Франківська, чи то Львова, мала б тепер визначати долю Чернівецької, Житомирської чи то будь-якої іншої з “нових” єпархій УАПЦ. Хіба це не абсурдно? Погодьтесь, що для нормальних людей це й справді звучить, м’яко кажучи, дуже і дуже дивно. При всій повазі до “Львівської соборноправності”, не треба плутати її з архиєрейським самодурством цілком конретних владик УАПЦ. Архиєрейський Собор – вище будь-яких єпархіальних та парафіяльних “соборів” і соборчиків. А компетенція легітимного, законного Архиєрейського Собору УАПЦ простягається на всі без винятку єпархії нашої Церкви. В принципі, так тут нічого надзвичайно складного немає, і бути неможе. Особливо для священнослужителів нашого часу, що постійно мають справу з держчиновниками самого різного роду і рівня повноважень. Навіщо роздувати проблему, і робити з неї щось надзвичайне? Незрозуміло!
Однак, хочеться як краще, а вийшло – як завжди. Львівська братія, яка й досі живе не так спільним майбутнім, як власним минулим, вирішила скористатись моментом, і вчинити звичну для них провокацію проти єпископів : як проти Предстоятеля, так і проти свого ж таки керуючого архиєрея, владики Макарія!
Мені складно сказати, хто конкретно став ініціатором чергової невдалої “львівської смути”, однак те, що з владикою Макарієм вкотре поступили неморально – це правда. Скориставшись тим простим фактом, що владика Макарій не зміг адекватно передати все те, що чув та бачив на Архиєрейському Соборі, невеличка групка церковних провокаторів вкотре внушили доброму і щирому владиці думки, які раніше йому не належали. А вже потім і сам владика Макарій вимушений був повторювати те, на чому тепер вже наполягали “відданні” йому священнослужителі- провокатори. І повірте, якби не мудрість Предстоятеля, нашу Церкву у той день чекало б ще одне потрясіння. Ще до собору Львівською єпархією безпідставно поширювались теорії заговору проти єпархії, та навіть особисто її керуючого архиєрея. Хоча вся ця роздута справа не вартувала і виїденого яйця.
Коли на тернопільському Соборі почали мову про те, що подібний Статут поспіхом приймати не можна (а хто говорив, що над його розробкою не працювали фахівці протягом тривалого часу?) митрополит Мефодій запропонував порівняти типові Статути єпархій УПЦ КП та УПЦ МП з існуючими статутами єпархій УАПЦ сьогодні. Тоді ми навіть потрудились зробити додаткові копії для владик Макарія та Андрія, і вручили їх їм для порівняння з існуючим статутами ввірених їм єпархій. Однак, вийшло щось на грані абсурду : приїхавши у Львів архиєпископ Макарій почав розповідати усім, мовляв, митрополит Мефодій намагається перереєструвати єпархії УАПЦ на користь Московського Патріархату. А найкращим доказом своїх слів архієпископ мав зразок Статуту єпархіального управління однієї з єпархії УПЦ МП. Які, ще раз повторю, – вручені були Його Високопреосвященству лише для того, щоб він ще раз переконався у тому, що ніякого криміналу і підступних планів у цих нововведеннях немає, а їх давно використовують інші Церкви, значно потужніші як за фінансовим, так і юридичним забезпеченням аніж наша УАПЦ.
Як ви напевне знаєте, Львівська єпархія УАПЦ – доволі цікава структура УАПЦ. Вони то виходили з Церкви, то знову туди просились. То поминали Предстоятеля, то Вселенського Патріарха, то нікого взагалі, то навіть з якогось переляку облюбували собі колишнього єпископа УАПЦ Ігоря Ісіченка, який для невеликої групки фанатиків і досі цар і бог. Вони його навіть і тепер, всупереч церковним реаліям, часом пускають до себе послужити, чи мрійливо пригадати “старі добрі часи”, коли вони всі власними руками, потом і кров’ю відроджували “рідну Церкву-Мученицю”. Правда, останніми часами ця ж сама Церква чогось більше страждає уже від них самих… Але це, моє особисте бачення. Хто хоче – може не погоджуватись. Однак, мені справді не зрозуміло, чому Юрій Андрійович стає там все більш популярним, аніж сам владика Макарій. Ясно, львівський архієпископ не зможе написати книжок, не зможе навіть газету, чи церковний календар для єпархії видати, без особливої підтримки з Харкова. А от Ісіченко – все це зможе. Тому, на місці архиєпископа Макарія особисто я не був би такий безпечний. Така нездорова конкуренція цілком реально може стати для когось фатальною. І здається, зовсім не для згадуваного професора філології. Владиці Макарію давно уже потрібно було гнати його в шию, поки він ще не розвалив остаточно ввірену йому єпархію УАПЦ! Це він тільки зараз такий люб’язний. Прийде час – лукавство і підступність Юрія Андрійовича покажуть себе у повній мірі. Хоча, досить з Ісіченка моєї реклами. Він поки її не заслужив у нас, у православних. Тільки в уніатів, з чиїх рук і годується.
Але повертаємось до наших подій. Кілька днів тому, 12 січня 2011 року у Львові відбулося чергове дивне дійство, проведене, безперечно, за благословення очільника тамтешньої єпархії. Збори єпархіального духовенства Львівської єпархії стали місцем зібрання не лише Львівської, але й окремих, “приблудних” представників інших єпархій, революціонерів, та інших ветеранів фронту третього відродження УАПЦ, сумна доля яких закинула чомусь аж в актовий зал одного львівського навчального закладу.
Оскільки владика Макарій не був в стані адекватно і правдиво пояснити все що чув і бачив на Соборі у Тернополі, його тлумачення і запропонована “ісіченківським” духовенством версія викликали “всенародний” гнів проти Предстоятеля, та усіх інших архиєреїв УАПЦ. На львівських зборах Єпархії владика Макарій знову публічно повторив своє заблудження, і навіть намагався своїм суворим низьким голосом процитувати українське прислів’я про те, що “риба смердит з голови”, але його вже мало хто слухав. Тоді він виглядав більше розгублений і морально роздавлений : прибуття на збори самого Предстоятеля (якого, до речі, так кликали щоб він таки не прибув) стало для владики Макарія справжнім сюрпризом. Не відомо, що там могло б статись, якби не милосердний Промисл Господній…
Взагалі, ні Високопреосвященний владика Макарій, ні “організатори” заходу аж ніяк не хотіли там бачити того, кого збиралися обмовляти, за добре спланованим сценарієм. А за сценарієм, в полоні дикого азарту, “захищаючи УАПЦ” ветерани та воїни третього відродження : декани і священики постійно повторювали одні і ті ж завчені фрази про “Недопустимість Синодального управління у цей визначальний для нас і нашої Церкви час…”, про “Потребу створення комісії для розробки нового типового статуту для Єпархії” і ще купу пафосних і пустих по-суті розмов, які могли б так точитися ще не один день. Все одно там ніхто нікого не слухав, а основне – ніхто нікого не чув, і навіть не намагався почути.
Кожна нова промова, яка лунала з трибуни повторювала зміст попередньої, і мені здавалося що цьому психічному тиску, дуже скоро піддамся я й сам, вийду на трибуну і голосно, на весь зал і всі коридори повторю ще раз те, що всі чули уже сотню разів. Можливо, священнослужителі львівщини і звикли повторювати своєму архиєрею триста разів одне і теж. Однак для нас, для гостей, це було вже занадто.
Зазвичай, не етично пригадувати про чужі недуги. Однак, якби лектори розуміли, що Предстоятель зі своїм діабетом потребує турботи і поблажливості – всі свої виступи їм можна було зробити не лише у більш тактовній формі, але й більш стислими і змістовними. Принаймні, на час присутності на зборах митрополита. Коли Його Блаженства не було – от тоді отцям-ветеранам можна було робити все, що душі завгодно. Говорити хоч усі святки. Але, менше з тим. Кого тут цікавить чуже здоров’я, якщо на терезах – власне церковно-політичне майбутнє, і така ймовірна революція? А може у когось вже й пошитий білосніжний головний убір в комплект до уже існуючої бороди такого ж кольору? Хоча, про саме це у нашій замітці ще поки рано розмірковувати. Усьому свій час.
А от тепер, ще раз напишу про самого себе. Протягом останніх кількох Архиєрейських Соборів, окремі владики намагаються опорочити моє ім’я, та очорнити діяльність нашого сайту, і діяльність усієї нашої редакції загалом. Не була обділена увагою моя скромна особа і цього разу. Владика Малетич кілька разів згадував моє прізвище перед усіма присутніми. Звісно, погана реклама – це все одно реклама. І безперечно, я щиро вдячний за це Його Високопреосвященству. Однак, на майбутнє, попросив би бути більш уважним. Моє українське прізвище – дуже просто запам’ятати, і навіть вимовити без помилок, (а прочитати його ще раз можна буде трохи нижче, в самому кінці цієї замітки). Зазвичай, навіть найгірші з моїх студентів у семінарії запам’ятовували його з першого разу. Дуже шкода, що я не був викладачем у владики. А ще більше шкода, що у владики Макарія викладачів взагалі не було. А то, й справді : “риба смердит з голови”. До речі, правильно у цій приказці казати “гниє”. І ще. Я згоден погодитись зі сказаною фразою виключно у границях ввіреної владиці єпархії. У нас, в Тернополі, власного смороду немає. Чомусь його нам вперто приносить вітер з сусідніх єпархій.
То ж повторюю ще раз. “Львівська соборноправність” має таке саме право на життя, як і тернопільська. Ніхто не заборонить нам стояти на сторожі інтересів Церкви Христової. Незалежно від способів, необхідних для цього. Треба буде – будемо говорити в очі. А буде потрібно – скористаємось посередництвом сайту. А буде потреба – ще якось. Одначе, можу запевнити усіх революціонерів : нехай ніхто з тих, хто нині роздирає хітон Христовий і не мріє уявляти себе будівником чи захисником УАПЦ. В нашої Святої Церкви єдиний Засновник і Творець : Господь наш Ісус Христос. Всі інші – священнослужителі, переважно заважали Йому у цьому. Коли б це було не так, то ніхто з них не шукав власної користі, але прагнув лише загального добра – спокою, миру і благополуччя рідної Церкви. І колись, і тепер.
Окремої згадки зараз варті поважні і неповажні гості цього заходу. Невідомо звідкіля, в залі зборів духовенства львівської єпархії взялись “церковні активісти” і “герої третього відродження” з Вінниці та Хмельницького. Я навіть побачив декілька знайомих облич з рідного Тернополя. Сказати, що я здивувався, побачивши їх там – було б занадто мало і дуже прісно. Під час дороги до Львову, спілкуючись з владиками ми і уявити не могли того, що побачимо когось зі своїх земляків. Скажімо, от отця Володимира. Не так вже й давно троє з нас, разом з Предстоятелем, відвідували його на шестидесятилітньому ювілеї, а під час богослужіння з благословення, знову ж таки, нашого Першоієрарха отець Володимир отримав і другий свій наперсний хрест. А оскільки все на зборах виглядало, лише як невдала, однак кимось спланована провокація проти єпископату УАПЦ взагалі, а митрополита Мефодія особисто, отець Володимир показав своє справжнє лице. От і другий хрест йому не допоміг… Дуже шкода, звичайно… Напевне, хотів чогось більшого. Я не знаю. Треба буде запитати при нагоді.
Ще варто було б згадати і про одного крикливого отця з Кам’янця-Подільського, який за свідченням багатьох людей, став добре відомий громаді завдяки власному аферистичному характеру, і навіть деяким епізодам з приватних стосунків з сумновідомими владиками голубої крові “митрополитом” Романом, і не менш прославленим за подібні слабості владикою Варлаамом. А вже тепер отець Ігор (а саме так звати цього персонажа) з Романом то чубляться, то любляться. В залежності від ситуації. Однак, до Львову він приїхав цього разу уже з мріями захистити не так Балащука, як самого себе. Оскільки незабаром Хмельницька єпархія УАПЦ все-таки почне повноцінно діяти, очевидно, що згаданий пан вимушений буде шукати собі притулок деінде. Тому і приїхав. Тому і верещав. Але тому і швидко сів, коли Предстоятель досить тактовно дав зрозуміти шановному мітингуючому, де його місце. А місце пана Ігора просто у його тезки – “канонічного представника Вселенського Патріарха”, а також за сумісництвом уніатського священнослужителя Юрія Ісіченка. Хоча, здається саме останній його колись ще сам і виганяв з УАПЦ, і позбавляв священичого сану.
Більше про цього діяча знає бучацький отець-благочинний митрофорний протоієрей Тарасій Дручок, якому чомусь так і не дали слова на тому ж Архиєрейському Соборі в Тернополі. Так, що отче Ігоре, не варто вам ходити там, де вас усі знають. Тим більше відкривати свого брудного рота на Предстоятеля. Так запросто можна стати жертвою духовного самогубства. Вас же за язик ніхто не тягне? Чи хтось тягне ? Маєте багато енергії – краще використайте її у мирних цілях. Наприклад, приготуйте до передачі Патріархії церковне приміщення Єпархії, яке ви зараз незаконно займаєте. Думаю, навіть “владика” восьми парафій Роман вже змирився зі своїм “новим призначенням”, і разом зі своєю “секретаркою” допоможуть вам пакувати речі в Харківсько-Полтавську єпархію Оновлену, яка багато потрудилась для вас, навіть випустивши вам експрес-методом церковний календар на новий рік.
Але окремої мови вартують саме “корінні” представники єпархії, які з різних куточків області того дня поспішили на ці “історичні“ збори. Взагалі, старші клірики Львівщини особливо люблять наголошувати, що це саме вони, своїми руками та стараннями відроджували УАПЦ. Ну, що ж. За це їм честь і хвала. Однак, наважусь нагадати, що народити дитину, і опікуватись нею і виростити її – це далеко не завжди одне і те ж. Я навіть закриваю очі на те, що нашу Церкву підносив з небуття Сам Бог, а не клірики перемишлянського, чи якогось іншого деканату Львівської єпархії. Взагалі, як на мене, здається небезпека існування стану духовної прелєсті в УАПЦ ще ніхто не відміняв. І коли людина тратить розуміння власного місця чи часу – це дуже страшно. Особливо це страшно для священнослужителів. При чому, навіть для тих, що прибули на Єпархіальні збори, і навіть виступали з трибуни без священичого одягу, просто в турецьких светрах і товстих куртках, випуску тієї ж двадцятирічної давності. Звісно, це не моя справа. Як хочуть, чи як їм благословляє архиєрей, – нехай так і ходять. Однак, бачачи такі “маскаради” з сумом починаєш думати про майбутнє Православ’я… Якщо пастирі встидаються свого сану, чи носіння хреста і ряси навіть на офіційних церковних заходах, і це для них уже страшна ноша – то в мене немає слів. Не зрозуміло, навіщо їм взагалі пхатись в питання “типових статутів” чи подібних високих матерій. Це набагато важче, аніж одягнути підрясник з рясою. Хтось з відвідувачів нашого сайту у коментарях досить влучно назвав їх ”кухфайками”. Я, правда, одразу й не зрозумів цього коментаря, а потім довго сміявся з вдалого жарту нашого відвідувача. Але, це ж плакати треба, а не сміятись. Коли весь світ може побачити рівень однієї з найбільших єпархії УАПЦ – їм треба бути дуже розважливим і поміркованим, вираховуючи власні дії, ну, хоча б на два кроки наперед!
Все духовенство, яке в досить великій кількості прибуло на збори, можна було поділити на частини три… До першої належали організатори і провокатори “з фракції Ісіченка”. Вони мріяли підняти бунт проти єпископату УАПЦ, і видавши свої мрії за волю усієї Церкви повернути на трон самолюбивого і гордовитого “таємного монаха” Ю.Ісіченка. До речі, буквально перед входом у зал якийсь чоловік продавав агітаційні газетки, та книжки Юрія Андрійовича. Це дуже показово, до речі. То ж питання статуту їх насправді сильно не цікавило. У них свій статут єпархії, зареєстрований з додатком до абревіатури (О) – Оновлена. У них була інша мета – їм потрібно було звинуватити єпископат УАПЦ в відступництві від самих ідей УАПЦ, і проголосити терміново про скликання Помісного собору, напевне, щоб формально повернути Ісіченка. І саме ці, перші, крутять як хочуть владикою Макарієм, змушуючи такого шанованого архиєрея постійно видавати себе за блазня невеличкої групки “братчиків”.
Друга, найбільша, частина присутніх священнослужителів – люди які ні сном, ні духом не розуміли, що там насправді відбувалося. Вони з повагою і належним ставленням підходили до Блаженнійшого Владики Мефодія під благословення, цікавились життям Церкви, та просили батьківських порад. Їх “організатори” заходу планували використати як безпечне прикриття для своїх честолюбивих планів. Це той щит, за яким можна буде їм сховатись у випадку невдачі. Але підкреслю – їх було найбільше, і вони не сильно мріють долучитись до чергових церковних провокацій. Напевне, уже втомились від революцій і місцевих громадянських воєн.
Ну, а третя частина священнослужителів єпархії мені особливо симпатична. Досить багато “святих отців” ще до зборів зуміли зібратись у дружні компанії, і щиро “розговітись” з нагоди незапланованої зустрічі. Вони систематично підносились зі своїх крісел і голосно кричали якісь незв’язні слова, бурно реагували на все те, що відбувалось у президії, весело сміялись цілими компаніями, чи так само дружно або по черзі ходили на перекури в туалет, що досить зручно розміщувався поруч. “Церковні розборки” їм були абсолютно байдужі. Вони і так знають, що життя триває навіть при відсутності протоколів, зборів, мітингів, провокацій та заговорів. Мені особливо сподобався невідомий священик, що взявши благословення, майже зі слізьми на очах рекомендував нашому Предстоятелю лікувати свій діабет правильними дозами алкоголю, трав і часнику. ))
Треба зазначити, що наша історія мала цілком конкретний початок, але вона поки ще немає логічного завершення. І вся справа у тому, що як виявилось, благословення Предстоятеля УАПЦ, Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України очолити Дрогобицько-Самбірську єпархію УАПЦ своєму вікарію – єпископу Іоану (Швецю) викликала значне незадоволення владики Макарія, і майже панічну реакцію так званого владики Матфея Шевчука з Київського Патріархату. Якщо Ісіченко для Макарія поки-що чисто гіпотетичний конкурент, хоча цілком реальний, то владика Іоан Швець – може стати унікальною фігурю в церковній шахівниці. І очевидно, що це несе якщо й не пряму, то опосередковану загрозу авторитету Макарія.
Поява на львівщині єпископа такого рівня зможе цілком реально стати здоровою “альтернативою” усім існуючим тут досі юрисдикціям : і УАПЦ, і тому ж Матфею Шевчуку з Київського Патріархату. Та й взагалі, останні події зі самбірщини зіграли для самого Матфея дуже злий жарт. Патріарха Філарета сильно здивувала, й навіть обурила така неочікувана масова “здача інтересів” УПЦ-КП на користь УАПЦ в регіоні. Один отець Созонт Чобич чого вартує – шістнадцяти Матфеїв, а може й більше! Здавалося, що вже, ось-ось, сам Шевчук отримає з пушкінської “чорну мітку”, і долучиться до ex-владики Тихона, та всіх інших його попередників.
Але це вже, друзі, зовсім інша наша історія, до якої ми обов’язково повернемось на сторінках такого потрібного, і так незаслужено опороченого “львівськими науковцями” інтернет-сайту “Автокефалія”, uaoc.net.
І на закінчення особливо наголошу : усі мої думки – це мої власні думки. Вони не відображають офіційної позиції УАПЦ, позиції Предстоятеля чи Архиєрейського Собору, чи навіть моїх найближчих родичів. У вас є повне право повірити мені, чи не повірити. Погодитись зі мною, чи не погодитись. Я просто пишу так, як бачу і як розумію. Не лякаючись осуду “начальства”, чи сторонньої цензури, та осуду “опонентів”. Боюсь тільки одного – лукавства та брехні, які можуть нам усім стати на перешкоді до правильних вчинків, і до спасіння душі.
Прот. Євген ЗАПЛЕТНЮК