Ще у 2006 році Синод Української греко-католицької церкви ухвалив рішення заборонити священикам балотуватися в органи влади всіх рівнів. Напередодні виборів це та багато іншого «День» обговорює з Главою УГКЦ Блаженнішим Любомиром ГУЗАРОМ.
— Блаженніший Владико, можливо, сьогодні політична ситуація була б іншою, якби українська Церква (справді українська) відкрито підказувала людям, за кого голосувати?
— Це дуже гарно звучить, але, в принципі, не церковне завдання — вказувати, за кого голосувати. Засадничо Церква має цілком іншу ціль. Церква не повинна диктувати світським людям, навіть якщо вони віруючі, що вони мають робити. Люди мусять самі, на підставі своїх переконань вирішувати такі речі. Бо ми маємо докази, прикрі докази, коли Церква в різних державах, навіть у наших сусідніх, намагалася безпосередньо вплинути на рішення, за кого люди мають голосувати. І це для Церкви закінчилося дуже прикро, я б сказав, майже трагічно. Церква переступила межу своєї компетенції.
І сказати, що було б краще, якби церква диктувала, а люди слухалися — не дуже правильно. А звідки маємо таке запевнення? Ми проповідуємо Божий закон, і там ніде не сказано, що ми мусимо вказувати, за яку конкретну людину чи політсилу голосувати. Церква каже, дуже виразно каже, що ті, хто приймає на себе відповідальність за добро держави, народу, спільне благо, — повинні сповняти Божий закон, поводитися відповідно до свого покликання, завдання. Це Церква каже, але хто такими людьми має бути, — Церква не має жодного права казати.
— Але, зважаючи на таку скрутну політичну ситуацію, можливо, Церкві варто змінити якісь свої принципи й бути чимось більшим, ніж звичайною Церквою?
— Небезпечно. Це навіть по-людськи небезпечно. Як я уже казав, Церква б переступала свою компетенцію. Вона не на те створена, щоби диктувати, ставати церковною владою.
Маємо критичні випадки теократичних спільнот, суспільств, де релігійні провідники беруться диктувати людям, як вони мають жити, одягатися... І ніхто не назве ці держави взірцевими.
— Що маєте на увазі?
— Наприклад, Іран. Там є ціла група релігійних провідників, які наказують, як має виглядати держава. Такий підхід завжди небезпечний. А звідки духовенство мало б знати, як правильно вести політику? — адже ми цілком до цього непідготовлені, нас цього не вчать, нас вчать Божого об’явлення, яке ми маємо передавати людям. Нас учать, як допомагати жити людям по-Божому. У цьому ми є компетентні.
Звісно, може трапитися таке, що священик іде в політику, але не тому, що він священик, а тому, що він має певний Божий дар до політичного провідництва. Спершу може здатися, це буде ідеальний провідник. Але завжди є небезпечним, коли люди починають переступати межу свого покликання і починають сповняти те, що не є в рамках його завдання.
Навіть люди такого формату, як Шептицький, Сліпий, котрі були дуже поважними справжніми духовними провідниками, помагали державі, старалися заступитися за народ... У 20-их роках Шептицький їздив по різних політичних центрах, аби вибороти для народу більшу свободу, право, більш відповідний спосіб життя, але він у жодному разі не претендував бути президентом чи щось таке.
Дуже небезпечно, коли ми починаємо трактувати духовенство як усесторонній чинник у спільноті.
— Ознакою чого є те, що Агафангел іде в депутати від Партії регіонів?
— Одного разу я був на засіданні, яке організував Центр Разумкова. Там були представлені різні політичні групи. Не митрополит Агафангел, а хтось інший із московського патріархату тоді балотувався. І я запитав: «Як же ж той бідний чоловік дасть собі раду бути депутатом і бути єпископом водночас?».
Тобто це два способи роботи, які вимагають цілковитої віддачі. Обидва ці заняття потребують багато часу, студій... Відверто кажучи, я не бачу, як така людина може здійснити обидві речі.
Коли ми проповідуємо Боже слово — Церква є непомильна, бо не від себе говоримо, а від Бога.
Скажіть мені, а як ця людина виглядатиме в очах віруючих, якщо вона помилиться як політик? В очах тих, хто на нього дивиться, як на свого провідника? І цілком природно, якщо вони втратять до нього довіру, бо ж він робить не те, що повинен. Його вже не сприйматимуть щиро, а підозріватимуть у різних нечистих справах, незалежно від того, винен він чи ні. Тобто створюється нездорова й небезпечна за своїми наслідками ситуація.
— А чи взагалі варто священнослужителям іти до влади?
— Вони мусять вирішити — або одне, або друге. То тільки в цирку можна їхати на двох конях. А в житті треба триматися чогось одного і відповідально це сповняти. Тоді буде і пошана, і довіра...
Наша Церква дивиться на це так — якщо вже священик вирішив піти в політику чи у владу, то повинен прийти до свого єпископа й сказати: «На час моєї політичної діяльності я не діятиму як священнослужитель». Одначе тут цілком природно постає питання — що зробив цей священик для того, щоб виховати гідних кандидатів із числа мирян на владний уряд, який він сам хоче обійняти?
—Як на духовному стані народу можуть відбитися дії сьогоднішньої влади?
— Гадаю, ми не повинні все так трагічно бачити. Так, сьогоднішня влада має певні слабкості, які негативно можуть відбиватися на нашому житті, але це ж не кінець. Будь-яка влада в демократичній державі змінюється, раніше чи пізніше. Пригадаймо, що були Гітлер, Сталін, які, здавалось би, таку владу мали, що навряд чи щось могло їх похитнути, але і їх час настав. А ми все-таки є демократична держава, хоча ще не зовсім зрілі демократи. Скажімо, ми ще — по дорозі до справжньої демократії. Люди завжди можуть поправити ситуацію з владою.
Влада повинна розуміти, що в кінцевому результаті вони стануть під суд народу. Пізніше історики, та й сам народ, казатимуть, добре влада робила чи зле. А якщо зле робив, то з яким лицем він ходитиме поміж людьми, що передасть своїм дітям?
Багато людей вважає, що сьогоднішня ситуація дуже трагічна. Ні, вона не є трагічною. Навпаки, завдяки цій ситуації люди почнуть потроху прозрівати й оцінювати, що діється.
Самим людям теж треба поводитися демократично: відповідально, свідомо, послідовно, крок за кроком відповідати цій владі, не давати себе застрашити. У потрібні моменти відповідати на неправду, причому відповідати голосно. Ми не хочемо кривавої революції, лише чисто послідовного процесу росту, адже саме в такій фазі перебуваємо нині.
Сьогоднішня влада, так, як і її попередники, аж ніяк не може сказати, що вони є вершок демократії, непомильні.
— Українці вам здаються сьогодні об’єктивно безпорадними чи просто лінивими?
— Українці сьогодні байдужі й не знають, як собі порадити. Тобто ще не є властивими демократами. Бо демократія вимагає людей свідомих, мудрих, відповідальних. Демократія — це народовладдя, а не влада кількасот людей. Тож увесь народ у совісті не має права собі ось так заложити руки й чекати, що буде.
— Виходить, ми ще зовсім не демократичні...
— Абсолютно. Та не треба дивуватися, адже скільки століть ми були під чиєюсь окупацією. У нас, якщо й була відвага, то її викорінили. Усю нашу інтелектуальну верхівку вишукували, фізично знищували й виморювали в таборах. Узагалі дивно, що ми й так зберегли стійкість.
— Часто чую такий, уже наче сталий, вираз, що треба любити свою владу...
— Владу треба любити, якщо вона дає себе любити. Адже влада відповідальна перед народом.
Ми ж не є за тих часів, коли говорили про «батька Сталіна», що це саме «батько», який за все дбає, який такий добрий, усім усміхається. Втовкмачували це дітям від народження. А потім цей «батько» винищував мільйони.
Та було б дуже добре любити владу, але якби вона заслуговувала на це.
Відверто кажучи, я сьогодні цілком розгублений. Я не мала дитина, а дорослий чоловік, а ситуації не розумію, особливо з тим рішенням повернутися до колишньої Конституції. Ніяк не вмію дати собі ради, бо це таке, що так просто в голові не вкладається. Я ще проситиму когось, аби хтось пояснив мені, що це діється. Міняємо Конституцію так, як би міняли одяг... Кожен її пише під себе, як йому вигідно... Це ще один доказ, як ще мало ми є демократами. До великої міри демократія починається з того, що є певні, особливо стабільні закони, яких дотримуються всі. Тоді можна говорити про владу, коаліцію, опозицію... На жаль, сьогодні то є лише слова, якими всі кидають направо й наліво. А насправді невідомо, хто і що. Виразним у цій ситуації є лише жадоба до грошей.
— Після численних ваших інтерв’ю, звернень до влади чи були у вас якісь ѓрунтовні відповіді?
— Засадничо — ні.
— Яка зараз ситуація з будівництвом храму в Одесі?
— Знаєте, мені здається, що хтось собі не добачив, бо, може, було невигідно, що кожна наша церква, релігійна організація в Україні, що належно зареєстрована, — має певні права. І ці права не залежать від того, що інші про неї думають.
Трагедія одеської ситуації та подібних їй у тому, що хтось зумисне не хоче зрозуміти, що конституція і конституційні права мають бути забезпечені для всіх, незалежно від того, чи їх є десять мільйонів чи десять тисяч, чи тисяча. Усі мають право. Бо потім можуть бути негативні наслідки для тих, хто такі рішення ухвалює.
Коли хтось починає кричати, що лише нам і тільки нам, а влада слухається, як сліпа, то це не є здорова ситуація. Мені прикро це визнавати, але це справді так. Ми не виховуємо належно дітей, молодь.
Знову ж таки, людям, які не виховані в демократії, дуже подобаються короткі розв’язки, швидкі й навіть насильні розв’язки.
— Московський патріархат проти того, щоб греко-католики будували свій храм у Одесі. Одне з їхніх пояснень, що ви не дозволяєте будуватися їм у Львові...
— Ні, нема такого.
Я сам писав листа до влади міста ще кілька років тому, в якому казав, що ми, греко-католики, абсолютно не маємо нічого проти того, аби місто виділило відповідну земельну ділянку для будови кафедрального храму для МП. Такий документ є, нехай собі пошукають.
Я чув від людей, яким довіряю, що МП хотіла, аби їм передали певні земельні ділянки в центрі міста. Бо далі від центру вони не дуже хочуть. Підкреслюю, я лише про таке чув, не знаю точно. Зрештою, це не наша справа — виділяти чи не виділяти їм землю, на це є влада. Але якщо говорити про те, ми проти чи ні, то абсолютно не проти.
— Як ви називаєте сьогоднішній період в Україні?
— Перехідний. Період розвитку, що вимагає терпеливості, праці. Ми вже багато зробили за двадцять років, але не треба також забувати, що за нашою незалежністю стоять жертви наших батьків, дідів. Ніхто незалежність нам не дарував, хіба Господь.
Що значить перехідна ситуація? Перехід від минувшини комуністичного режиму до повноцінної демократії. Цей перехід не може статися легко, в один момент. Потрібен певний час. Чому? Бо це є зміна мислення, світогляду багатьох людей. Тому це все так важко відбувається... Нам треба дуже-дуже тяжко працювати, аби змінювати всенародний світогляд. Це, гадаю, візьме ще щонайменше два покоління. Скоріше воно не буде. Не треба себе обманювати, ми ще далеко від цілі, але, слава Богу, не на самому початку.
— Нагадайте, будь ласка, нашим читачам, що завжди залишається вічним?
— Тільки Бог і Божа правда. Люди є тимчасові. Кожен з нас приходить, поживе, відходить, але початок і кінець — це є Бог. Якщо ми включаємося в цей Божий процес, тоді ми виграємо: і особисто, і громадсько.