Любов перемагає. Роб Белл про небо, пекло і долю кожної людини

Існують питання, які не перестають хвилювати людей впродовж тисячоліть. Що очікує на людину після смерті? Чи існують небеса і хто може туди потрапити? Що станеться з тими, хто не дістанеться небес? Книги, що пропонують відповідь на ці питання, як правило, користуються успіхом, хоча й сприймаються неоднозначно. Не стала винятком і нова книга американського автора Роба Белла «Любов перемагає: книга про небо, пекло і долю кожної людини, що коли-небудь жила»

Існують питання, які не перестають хвилювати людей впродовж тисячоліть. Що очікує на людину після смерті? Чи існують небеса і хто може туди потрапити? Що станеться з тими, хто не дістанеться небес? Книги, що пропонують відповідь на ці питання, як правило, користуються успіхом, хоча й сприймаються неоднозначно. Не стала винятком і нова книга американського автора Роба Белла «Любов перемагає: книга про небо, пекло і долю кожної людини, що коли-небудь жила» (Rob Bell, Love Wins: A Book About Heaven, Hell, and the Fate of Every Person Who Ever Lived., 2011). Власне, книга стала сенсацією ще до своєї появи у книжкових магазинах. Вже її промо-ролик викликав критичну оцінку таких впливових євангельських богословів як Джон Пайпер і Альберт Молер, котрі звинуватили Белла у лжевченні і богословському лібералізмі. Одразу після появи книги Джастін Тейлор, представник доктринального традиціоналізму, висловив думку, що погляди Белла «небезпечні і суперечать Слову Божому... Якщо Белл не вірить у вічне покарання, то він не вважає, що гріх є злочином проти святого Бога». У той же час президент Фуллерівської богословської семінарії Ричард Меув впевнений, що книга не виходить за рамки історичної ортодоксії. На його переконання, за допомогою своєї книги Роб Белл «намагається досягнути покоління, що почуває себе більш зручно з таємницями, з нерозв’язаними питаннями».

Що ж зумовило такий шквал емоцій на адресу книги, більшість ідей якої були набагато ґрунтовніше розроблені ліберальними богословами ще на початку ХХ-го століття? Основною причиною загостреної уваги до книги є сам автор. Немає особливих сумнівів, що якби автором цієї книги була менш відома особа, то справа обмежилася б кількома відгуками у спеціалізованих богословських виданнях. Та Роб Белл не та людина, книга якої має шанс залишитися непоміченою. За його плечима освіта у провідних богословських навчальних закладах США – Уітон-коледжі і Фуллерівській семінарії. У віці тридцяти років Роб Белл став знаменитістю у північноамериканському євангельському русі, а ще через десять років – засновником і пастором потужної десятитисячної мега-церкви «Mars Hill Bible Church» у штаті Мічиган, а також одним із найпопулярніших американських богословів і письменників. Не випадково журнал «Time» відніс його до сотні найбільш впливових людей сучасності. Слід врахувати також креативність і безумовну обдарованість автора – створені Беллом короткі відеофільми «Nooma» є справжніми творами драматургічного мистецтва і попри свій неоднозначний доктринальний зміст використовуються навіть у консервативних церквах. Більшість передніх книг цього автора ставали бестселерами. Незважаючи на підтримку постмодерністського вектора розвитку церкви (Emerging church movement), Роб Белл користується широким визнанням серед євангельських християн, найпотужнішого крила американського протестантизму. Цей фактор також сприяв посиленій увазі як читачів, так і критиків до його книги (розрахованої передусім на молодь з євангельських церков, а не на секуляризованого читача). Зауважимо, що дискусії щодо ортодоксальності вчення Белла тривали ще до появи його останньої книги. Белла давно звинувачували у пропаганді практик духовного формування і споглядальної медитації. Однак «Любов перемагає» зуміла стати справжнім «каменем спотикання» американського євангелизму. 

У новій книзі Роб Белл торкається трьох основних питань:  буквального розуміння небес, реальності пекла і виключності Євангелія як єдиного шляху до Бога. Не артикулюючи однозначно свої позиції, Белл, тим не менше, ставить під сумнів традиційне євангельське прочитання цих доктрин. Так, спочатку він начебто визнає, що Євангеліє є єдиним засобом спасіння, але згодом стверджує, що всі люди можуть спастися, навіть якщо вони не визнавали Христа. Він сповідує свою віру в небеса як в особливе місце, але водночас обстоює думку, що Святе Письмо іноді визначає їх як земну реальність теперішнього часу, яку ми покликані розвивати і підтримувати. Белл наполягає, що вірить в пекло, але не стільки як в буквальне місце, скільки як в символ страждання і зла в сучасному світі (а також існування без Бога в потойбічному житті, коли людина залишатиметься у полоні власних гріховних пристрастей). Автор часто звертається до поняття «вічне життя», але трактує його не у сенсі тривалості, а в сенсі якості, як «життя з подостатком» або «життя майбутнього віку».

Таким чином, Белл залишається вірним своїй манері мислення і комунікації, яка залишає більше питань, ніж відповідей, і дозволяє читачам самим робити висновки щодо його справжніх переконань. Можливо, в цьому частково полягає справжня мета автора – не забезпечити читачів готовим зручними відповідями, а змусити їх самостійно міркувати над питаннями, які, за серйозного до них ставлення, здатні спровокувати якщо не переосмислення віри, то принаймні тривале безсоння. Християнину, який прагне, щоб його віра була осмисленою, не вдасться заховатися від, наприклад, таких запитань Белла: чи перебуває Махатма Ганді в пеклі; чому ви (або я) спасенні, а вони ні; чи існує вік, з якого людина несе відповідальність перед Богом; чи потрібно сказати якісь визначені слова, щоб спастися; а як щодо мусульман (євреїв, індуїстів, буддистів і т.д.); чи може людина потрапити в пекло, бо хтось інший не зробив того, що мав зробити?

Неоднозначність богословської перспективи Белла викликала численні звинувачення в універсалізмі, хоча сам автор не погоджується з такою оцінкою своїх поглядів. Мабуть, більш точно сотеріологічну концепцію Белла можна визначити як «інклюзивізм», згідно з яким навіть ті люди, які не знають Христа, несвідомо спасуться через Нього. Проте на сторінках своєї книги Белл  висловлює ряд міркувань, які можна віднести на користь універсалізму. Основні аргументи критиків Белла полягають в наступному: універсалістський підхід не має підтримки у біблійному тексті і суперечить історичній християнській ортодоксії, він позбавляє змісту будь-яку місіонерську чи євангелізаційну діяльність. Власне Белл, у властивій постмодерністським богословам манері, вбачає сутність християнства не у визнанні певного набору доктрин, а в особливому способі життя, сутність якого полягає у співпраці з Богом заради поширення Його Царства на землі. Небо, зрештою, прийде на землю і тому, якщо ми справді віримо в ідею небес, то неодмінно повинні серйозно ставитися до усіх форм страждання і несправедливості, що існують в сучасному світі, як до несумісних з реальністю «майбутнього віку». Покликання християн відтак полягає у взаємодії з «життям майбутнього віку», у «залученні майбутнього до теперішнього часу». У цьому світлі роль людства визначається не просто як служіння Богу, а як партнерство, співпраця з Ним у перетворенні світу на засадах соціальної справедливості.

Найбільш гострої критики зазнали ті розділи книги, в яких Белл досліджує вчення про пекло. Його міркування розпочинаються з біблійного аналізу питання, які приводять його до висновку, що пекло є буквальною реальністю, яка має як теперішній вимір, так і потенціал для майбутнього, що ґрунтуватиметься на нашому власному виборі та рішенні: «Бог дає нам те, що ми хочемо, і якщо це пекло, то ми можемо отримати його» (С. 73).  Белл схвильований апатичністю багатьох євангельських християн, їх прагненням рятувати людей від потойбічного пекла, а не від пекельної реальності земного існування. Він влучно зазначає, що «часто люди, які найбільше турбуються тим, що інші йдуть у пекло після смерті, здається менше зацікавлені в пеклі, що є на землі прямо зараз, в той час як люди, яких найбільше хвилює пекло на землі, мало непокояться пеклом після смерті».

Відтак Белл переходить до основної ідеї свого розуміння пекла. На його думку, біблійна концепція пекла рухається від покарання до відновлення, а мета покарання завжди полягає у відкупленні. При цьому Белл допускає історичні неточності, стверджуючи, що «починаючи з ранньої Церкви, існує давня традиція християн, які вірять, що Бог в кінцевому підсумку відновить все і всіх, бо Ісус говорить в Мт. 19, що настане "відновлення світу", Петро каже в Діях 3, що Ісус "відновить все", і Павло стверджує в Кол. 1, що через Христа "Богу було вгодно... поєднати з Собою все, примиривши кров'ю хреста Його"». Як відомо, до початку ХІХ-го століття більшість богословів сповідували віру у вічні муки грішників у пеклі, про що свідчать символи і визнання віри, а теорії універсалізму чи поступового вгасання свідомого існування в пеклі (анігіляції) хоча й існували, але не вважалися частиною християнської ортодоксії. Лише в другій половині ХХ-го століття в середовищі євангельських богословів розпочалися дискусії про те, чи можна вважати теорію анігіляції такою, що має хоча б часткову біблійну підтримку. На користь такої думки виступав, зокрема, Джон Стотт. Проте щодо можливості покаяння після смерті, то для євангельського богословського середовища залишається нормативною позиція, висловлена Скотом Мак-Найтом. За словами цього авторитетного богослова, «ніщо в Новому Завіті не припускає, що пекло – це місце, де люди знову отримають шанс». Як бачимо, Белл перебуває у фарватері ліберального богослов’я, а також, частково, ідей «анонімного християнства» Карла Ранера.  Суттєвим недоліком книги Белла є те, що автор уникає численних місць Нового Заповіту, в яких йдеться про гнів Божий і осуд, який очікує на нерозкаяних грішників. Зрозуміло, що ці тексти важко поєднати з перспективою автора, але хоча б спроба їх пояснення в рамках універсалістської парадигми збагатила б книгу і забезпечила потенціал для подальшої дискусії.

Варто зауважити, що Роб Белл дещо стереотипно змальовує євангельські уявлення про пекло, що більше нагадують середньовічні картини, ніж реальні переконання сучасних віруючих. Мабуть типовим для євангельського богослов’я можна вважати зображення пекельних страждань Едом Стетцером і Філіпом Нейшином у книзі «Спонукані любов’ю»: «Всі люди, що не мають відносин з Богом, перебувають під судом. Його гнів впаде на них більш жахливим чином, ніж людський розум може уявити, їх очікує повне відділення від будь-яких відносин з Ним через їх гріховну природу. На землі ми страждаємо без Його особистої присутності, але користуємося загальною благодаттю, даною всім людським істотам. У вічності, однак, Його відсутність буде відчуватися в місці нескінченного болю, горя і темряви - місці, в якому відсутній навіть слід Його благодаті» (С. 54).  

У розділі «Чи Бог отримує те, чого Він хоче» Белл наполягає, що Бог здатний досягти своєї мети і, в остаточному підсумку, привести всіх людей до спасіння. Таким чином, свідомі пекельні муки не триватимуть вічно, адже пекло – це «період обрізування» або «інтенсивний досвід виправлення». Як може статися таке, щоб добра мета Бога зазнала невдачі? Врешті-решт кожен грішник звернеться до Бога і зрозуміє, що він вже примирився з Богом, якщо цього не станеться в цьому житті, то станеться в наступному. «Ніхто не може опиратися Богові вічно, Божа любов розплавить навіть найбільш вперті серця» (С. 108). Однак, якщо грішник все-таки бажатиме проводити вічність у полоні своїх пристрастей, то у нього буде така можливість в пеклі. Бог покладе край будь-якій несправедливості у всесвіті, але Він не виливатиме свій гнів і не каратиме нас за наші гріхи всю вічність. Зрештою, Його любов переможе. Белл переконаний, що сама думка про величезну кількість людей, які опиняться в пеклі, ставить під сумнів велич і могутність Бога. Він запитує: «Наскільки великим є Бог»? І розвиває різні варіанти відповідей: «Достатньо великим, щоб досягти того, що має намір зробити, або великий до певної міри, великий більшість часу, але в цьому, в долі мільярдів людей, не зовсім великий. Чи означає це, що чудовий, могутній, прекрасний Бог потерпить невдачу в кінці?» (С. 97-100). З книги Белла випливає, що якби всі люди не до кінця примирилися з Богом, то це рівносильне тому, що Бог сказав би: «Ну, я намагався, я зробив все, що міг, та іноді ви просто повинні погодитися з невдачею» (С. 103). Як зазначає автор книги, багато християн відмовляються прийняти такий сценарій, за яким Бог відповість впокореній, розбитій людині, що розкаюється і розпачливо благає про примирення, наступне: «Двері замкнені. Вибач. Якби ти прийшов раніше, то я міг би щось зробити. Але зараз занадто пізно». На жаль, Белл не звертається до жодних біблійних текстів на підтримку своїх поглядів щодо можливості розкаяння людини після смерті або про існування в неї другого шансу у потойбічному житті. Не пояснює Белл і того, чому Біблія робить такий великий наголос на необхідності покаяння саме «сьогодні» (Євр. 3:13). Чому Писання закликає нас, щоб ми дбали «про таке велике спасіння» (Євр. 2:3), якщо у нас є достатньо часу, щоб виправити все в наступному житті? З якою метою апостоли попереджають нас про те, що «неправедні не вспадкують Божого Царства» (1 Кор. 6:9-10), про те, як страшно потрапити в руки Бога Живого (Євр. 10:31), або про помсту майбутнього Царя «на тих, хто Бога не знає, і не слухає Євангелії Господа нашого Ісуса» (2 Сол. 1:5-12)? Белл не намагається відповісти на ці питання. Та навіть висловивши, хоча й доволі двозначно, свої погляди, він все ж залишає читачам не ясну відповідь, а ще одне запитання: «Спасуться всі чи деякі люди загинуть без Бога назавжди через свій вибір? Це ті питання,  які ми можемо залишити неторканими. Нам не потрібно їх вирішувати і відповідати на них… і тому ми просто поважаємо їх, створюючи простір для свободи, якої вимагає любов» (С. 115).

Універсалістські тенденції пронизують і христологію Белла. Так, у розділі «Скрізь є скелі» Белл цитує слова Ісуса «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14:6), а потім пропонує неортодоксальну інтерпретацію цього відомого уривку, стверджуючи, що Ісус «не говорить, як або коли і яким чином функціонує механізм, що приводить людей до Бога через Нього».  На думку Белла, Ісус «навіть не стверджує, що ті, хто приходять до Отця через Нього, знатимуть, що вони приходять виключно через Нього. Він просто стверджує, що все, що Бог робить у світі, щоб пізнати, викупити, любити і відновити світ, відбувається через Нього». Іноді, продовжує автор, люди використовують ім'я Ісуса для спасіння, але «часом вони цього не роблять», адже Ісус «більший, ніж будь-яка окрема релігія», Він виходить за межі наших ярликів і клітин, зокрема, християнства. «Христос присутній у всіх культурах і Його можна знайти всюди. Іноді місіонери подорожують по всьому світу, щоб виявити, що Христос, якого вони проповідують, вже присутній під іншим ім'ям» (С. 152). Скрізь, де мають місце «благодать, мир, любов, прийняття, зцілення, прощення»,  ми виявляємо творче джерело життя, яке називаємо Ісусом. Виходить за рамки традиційного євангельського богослов’я витлумачення Беллом змісту Євангелія і відкуплення.  За його словами, спасіння полягає в усвідомленні того, що ви вже спасенні і прощені. Бог любить усіх людей однаково і повністю, він уклав мир з усіма. Белл стверджує, що Бог уже простив нас, незалежно від того попросимо ми Його про це в покаянні і вірі, чи ні. Любов Отця не може бути зароблена і не може бути відібрана. Торкаючись значення смерті Христа, Белл відмовляється пояснювати її у сенсі жертвоприношення і заміщення. Принести жертву в стародавньому світі означало «запропонувати щось, показати, що ви серйозні, загладити свою провину, знайти прихильність і потім сподіватися, що цього було достатньо, щоб отримати те, що вам потрібно» (С. 124). Смерть Христа була не замісницькою жертвою, а божественним проявом любові, вже присутньої в світі, любові, єдиною перешкодою для якої є наше незнання або небажання її прийняти. Белл наголошує: «Ми не потребуємо спасіння від Бога. Бог є той, хто рятує нас від смерті, гріха і знищення. Бог є Спасителем» (С. 182). У вченні Белла більше не залишається місця для традиційного в євангельському богослов’ї образу Христа, який прийшов «щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мрк. 10:45), який «відкупив нас від прокляття Закону» (Гал. 3:13), був «ранений за наші гріхи» (Іс. 53:5), став «гріхом, щоб стали ми Божою правдою в Нім» (2 Кор. 5:21), випив заради нас  гірку чашу Божого гніву (Мрк. 14:36). На думку Белла, «історія Ісуса, перш за все, про любов Бога до кожного з нас. Це приголомшлива, красива, простора любов, і це для всіх, всюди». Відтак, християни більше не можуть претендувати на особливі стосунки з Ісусом. Він настільки ж належить їм, як і решті людства.

Белл фокусує увагу на космічному, універсальному значенні смерті Христа як на засобі оновлення всього світу і примирення його з Богом. Щодо особистісного виміру відкуплення, то він витлумачує у класичному ліберальному дусі, розглядаючи смерть Христа як «нагадування, знак, проблиск, образ, який дозволяє задіяти наші найглибші бажання стати частиною нового творіння». Подією хреста Ісус показує нам, що Він є «джерелом сили, прикладом і гарантією того, що цей зразок смерті та відродження, – це єдиний шлях до життя, яке насправді підтримує і надихає». Таким чином, за Беллом, Христос помер не для того, щоб відкупити нас від гріхів і примирити з Богом, а для того, щоб надихнути нас на зміни. Що, в такому разі робить смерть Христа винятковою, а Його самого єдиним Спасителем? Невже Писання не стверджує, що смерть Христа мала об’єктивні наслідки? Хіба завдяки Його смерті не змінилося наше становище перед Богом з «дітей гніву, мертвих через наші провини і гріхи» в тих, кого Бог спас, оживив, воскресив і посадив на небесах (Еф. 2:1-7)? Ми стаємо новим творінням, виправданим і прощеним, оскільки провадимо «христоподібне життя», чи завдяки життю Христа, Його смерті і воскресінню, які приймаються нами однією лиш вірою? Хоча формально Белл не відмовляється від вчення про замісницьку жертву Христа, однак він безумовно вважає його культурно недоречним і неактуальним.

Радикальне переосмислення Беллом всієї композиції євангельського богослов’я спирається на альтернативну ідею Бога. За Беллом, усі атрибути Бога підлеглі любові, яка вимагає спасіння усіх людей. Він пише: «Мільйони людей були навчені, що якщо вони не вірять, якщо вони не приймають Євангеліє… і вони потраплять під машину та помруть того ж дня, то в Бога не буде іншого вибору, ніж покарати їх вічними свідомими муками в пеклі. Бог, по суті, став принципово іншим у ставленні до них в момент смерті, іншим назавжди. Люблячий Небесний Отець, який піде на все, щоб мати відносини з ними, в одну мить став жорстокими, злим, злісним мучителем, який гарантує, що вони не втечуть від нескінченної майбутньої агонії. Якби земний батько був таким, ми б здали його представникам влади. Якби реальний людський тато був такий непостійний, ми би відразу звернутися в службу захисту дітей. Якщо Бог може перемикати передачі таким чином, переключаючи способи буття так швидко, це породжує тисячу питань про те чи можливо Йому коли-небудь довіряти… Люблячий в один момент і злісний в наступний… Ласкавий і милостивий тільки для того, щоб стати жорстоким і нещадним в одну мить. Чи стає Бог кимось зовсім іншим в момент вашої смерті? Такий Бог просто спустошливий. Він психологічно розчавлює. Ми не можемо знести його. Ніхто не може…» (С. 173-175). Зображення Беллом традиційного розуміння Бога в євангельському богослов’ї є карикатурним (сумнівно, що багато християн насправді вірять у такого примхливого і мінливого Бога), а також ігнорує таку рису Божої любові як святість, яка не дозволяє Йому терпіти гріх.

Популярність і жорстка критика, які одночасно зустріли появу книги, пояснюються тим, що її автор артикулював питання, що турбують все більшу кількість молодих представників євангельського руху, які прагнуть переоцінити свою віру. Багато з них втомилися від американського християнства, їм важко залишатися у тих  доктринальних рамках, в яких вони перебували тривалий час. Вони бажають мати менше спільного з традиційним християнством, але водночас не хочуть відмовитися від Євангелія і Христа, шукаючи можливості для примирення їх попереднього розуміння віри з викликами сьогодення. За словами Роба Белла, вони становлять «величезне число людей», яких «вчили, що деякі вибрані християни будуть завжди в мирному, радісному місці, що зветься небеса, в той час як решта людства проводитиме вічність у муках і покаранні в пеклі, не маючи жодного шансу на щось краще. Багатьом було чітко повідомлено, що ця доктрина є центральною істиною християнської віри і відмовитися від неї означає, по суті, відмовитися від Ісуса. Ця думка помилкова, токсична, і в кінцевому рахунку підриває розповсюдження звістки Ісуса про любов, мир, прощення і радість, яку наш світ відчайдушно потребує почути» (С. viii).

У своїй книзі Робу Беллу вдалося передати основні ідеї парадигми «нового християнства» постмодерну: «смиренну епістемологію», що веде до доктринальної невизначеності та відмови від спроб богословської систематизації; відкритість до інших «традицій віри» та заперечення ексклюзивізму; перенесення акценту зі спасіння душі у потойбічному світі на усунення «пекельної» реальності в земному житті; перехід від «ортодоксії» до «ортопраксії»; розуміння християнства як «способу життя», тобто як насамперед духовної та етичної релігії та відсунення на другий план його доктринального змісту; бажання інтегрувати біблійну віру і науку, християнство і культуру. Слід зазначити, що поява цього напряму в західному протестантизмі супроводжується паралельним відродженням його традиційних консервативних версій. Напружена взаємодія та діалог цих богословських дискурсів, очевидно, і визначатимуть напрям розвитку євангельського протестантизму у цьому столітті.

Безсумнівно, що книга Белла стимулюватиме нові богословські і екзегетичні дослідження порушених ним тем, викличе неоднозначні оцінки, провокуватиме дискусії. Та врешті, тільки таким чином досягається більш повне розуміння біблійних істин.  Крім того, питання, які ставить автор, доконечно необхідні для становлення свідомих своєї віри християн. Це відверті запитання про природу Божої любові, про кінцеве призначення людини і сенс її земного буття, про те, яким чином Божа любов і праведність проявляться у подіях завершення історії і в потойбічному житті? Всім нам потрібно повертатися до цих питань, не вважаючи, що у нас вже є остаточні, раз і назавжди сформульовані відповіді. Зростання особистості християнина неможливе без постійного чесного запитування себе про зміст і мету своєї віри. Змусивши читачів зазирнути всередину себе і провести ревізію своїх переконань та підстав їх міцності, книга Роба Белла посприяла поширенню Божого Царства. Зрештою, здається, саме з цією метою вона й була написана.

Роман СОЛОВІЙ,

кандидат історичних наук