Де шукати «ліки» від суспільного «авітамінозу» — поради від військового капелана Андрія Зелінського, - стаття у газеті "День"
У межах Всеукраїнської прощі монашества Української Греко-Католицької Церкви, яка днями відбулася у Вінниці, військовий капелан Андрій Зелінський прочитав лекцію про ціннісні аспекти богопосвяченого життя в контексті викликів сучасності. Головним її акцентом стала теза: світ змінюється, і ці зміни безпосередньо чи опосередковано впливають на кожного з нас. У такому мінливому контексті церква мусить упевнено допомагати людям віднаходити сенс у тому, що відбувається в їхньому житті і навколо них, бо лише шукаючи глибшого розуміння, людина сьогодні може врятувати власну людяність. Адже допомогти людині залишитися людиною означає захистити її здатність творити добро, шукати істину, відстоювати справедливість та споглядати красу. Власне, про справедливість, як найважливішу «зброю» в протистоянні з ворогом, та готовність людей залишатися людьми перед новими викликами і масштабною невизначеністю була наша розмова з отцем Андрієм уже після його лекції. Почуте і записане можна сміливо назвати «ліками» від нинішнього суспільного «авітамінозу».
— Усі ми живемо в дуже мінливому світі, який постійно кидає нові виклики та пропонує нові можливості. Нам сьогодні вкрай необхідна мудрість, щоб впоратися з одними та скористатися з інших. Комунікаційні спроможності сучасних суспільств пришвидшують та глобалізують трансформації. В такому динамічному контексті церкві не можна стояти на місці, а потрібно шукати відповідні шляхи, щоб сягнути серця сучасної людини. Ми потребуємо сьогодні мови, зрозумілої кожному. І не йдеться про спрощення глибоких істин, а про глибше розуміння соціальних процесів, людських потреб, про здатність комунікувати сенси, а не лише рецитувати магічні формули.
Крім викликів глобальних, існують також й виклики національного масштабу. Час переконливо свідчить, що сьогоднішнє українське суспільство таки залишається в заручниках у нашої вікової хронічної недуги: ми все ще не навчилися довіряти одне одному. В нас первазивна регіональність мислення та нездоланна параноя щодо соціальних і культурних альтернатив. Якщо хтось не зауважив, то ми вже упродовж тридцяти років не розвиваємось, а виживаємо. Інколи навіть творчо й успішно. Здається, ми так уже до цього звикли, що навіть десь глибоко у власній свідомості встигли відмовитися від необхідності розвитку. Навіть коли робимо спроби слухати одне одного, то чуємо лише тих, хто спілкується з нами на рівні нашого розуміння та нашого невігластва. Інші — зайві. А туди, де бракує довіри, неминуче проникають страх і несприйняття. Звідси й два екзистенційні виклики для української державності: консолідація суспільства та легітимація держави. Тобто маємо два серйозні завдання: об’єднати громадян нашої держави та сформувати в них довіру до інститутів влади. Відповіді на ці запитання визначають рівень нашої спроможності на державність, а значить — спроможності українського народу на майбутнє.
«Наш отче» / Фото Аліни Комарової
— То є вона, ця спроможність? Ви її помічаєте?
— Упродовж століть ми були частиною різноманітних геополітичних проєктів. Та й там ми були також почастинно, регіонами. Отже, нам бракувало можливості виховати в собі відчуття дієвої відповідальності за нашу спільну долю. Ми живемо з регіонально структурованою свідомістю та з парканами поміж нашим світосприйняттям. Щоправда, Революція Гідності та збройна агресія Росії пришвидшили процес формування покоління спільно відповідальних за власний народ та його державу. На жаль, торкнулося далеко не всіх. Навіть на війну ми пішли окремими племенами. Збройні сили України стали чи не єдиним державним інститутом, що все ж спромігся забезпечити певну консолідацію українського суспільства в такий непростий час. А взагалі, нам вартувало б пригадати ті механізми, які вже неодноразово дозволяли прориватися крізь схожі виклики, ті ціннісні орієнтири, що ставали для нас можливістю не зникнути за умов екзистенційних викликів.
— Які саме цінності ви маєте на увазі?
— Цінності — важливий механізм соціального конструювання. На рівні індивідуальному вони стають критеріями прийняття особистих рішень, на рівні суспільному — параметрами вироблення відповідних політик. У кожному суспільстві існують інститути, які артикулюють, акцентують певні цінності, а існують й такі, які їх імплементують у виховних, чи економічних і політичних процесах. У нас склалася власна традиція національного виживання в умовах відсутності держави. Інституційний дефіцит не перешкодив нам зберегти національну самобутність. Рятівною для нас стала система цінностей, які плекалися в родині, артикулювалися церквою, усною народною творчістю. Скажімо, економічна, господарська діяльність у нас розгорталася у вимірі цінностей свободолюбності та справедливості. Індивідуальна (як і національна) свобода потребує ресурсу, а можливість його виробити та капіталізувати вимагає певних правових принципів, соціальної справедливості. Політична діяльність у нашій традиції розгорталася на основі гідності людської особи, незумовленої статусом і соціальним становищем (як у європейських суспільствах), а радше її глибоким внутрішнім світом і соборним, інклюзивним, способом прийняття суспільно важливих рішень (віча, ради, майдани). Ці категорії засіли глибоко в нашому колективному несвідомому як певна ціннісна матриця.
Як чітко демонструють події останніх років, справедливість залишається однією з ключових цінностей нашого суспільного життя. Запит на неї завжди високий. Зокрема це можна було відстежити протягом Революції Гідності. Тоді народне бажання справедливості продемонструвало надзвичайний консолідуючий потенціал. На жаль, про справедливість ми дуже швидко забули. Нам не вдалося інституціоналізувати найважливіших здобутків Майдану.
— А як же ідентичність? Хіба не її використовують для консолідації нас, як українців?
— Ідентичність — не набір декорацій, символів та атрибутів. Насправді йдеться про важливу онтологічну спроможність. Ідентичність — це своєрідний спосіб подолання екзистенційних загроз. Це сукупність тих соціальних механізмів, що дають нам можливість виживати на рівні особистісному чи колективному, навіть національному. Тобто ми виробили систему певних цінностей, які дозволили нам не втратити національної самобутності за відсутності самої держави. Щоправда, нам усе ще не вдалося визначитися з ефективними механізмами їх інституційного оформлення. А це вже відповідальність наших еліт. У своїй книжці «Мій шлях у Задзеркалля» відомий український державний і політичний діяч Володимир Горбулін зауважує: «В Україні від початку ХХІ століття не припиняється шабаш непрофесіоналізму. І якщо в основу кадрових рішень не покласти професіоналізм і порядність, цій державі ніхто ні в чому не допоможе».
Хто за це несе відповідальність? За це завжди відповідальні еліти. Не гучні та галасливі зібрання, а люди, які приймають рішення. Остаточна відповідальність за долю нації, за її досягнення та провали, лежить на них. І скільки б ми себе не картали, що нам, українцям, чогось бракує і слід щось у собі змінити, за рішення, які впливають на долю країни, відповідає обмежене коло людей. Еліти якісь у нас там ніби є, а от консенсусу поміж ними не існує. Це наша найглибша рана. Бо, як правило, такий консенсус забезпечує баланс інтересів, механізми розподілу ресурсів, турботу про національну безпеку, обростає наративами та політичними міфами, що згодом служать консолідації суспільства. Пригадайте Ювала Харарі з його теорією прориву Людини розумної (Homo sapiens), саме завдяки здатності на спільну уяву, що уможливлює гнучке та масштабне реагування. А нам усе ще бракує спільної історії. В нас узагалі з образотворчим мистецтвом якось не складається: ми досі не можемо намалювати в нашій уяві країну, в якій хочемо жити. Найвищою ж цінністю українських еліт, на жаль, усе ще залишається лише влада.
— А держава, вона ж насправді там, у нашій свідомості функціонує і розпочинається з голови та з серця. Або як співав Кузьма: «Ти сам собі країна, зроби порядок в своїй голові». Коли в твоїй голові впорядкована держава, то й держава навколо тебе в порядку. І заражаємо ми нею одне одного завдяки історіям і переказам, завдяки національним міфам. У нас, на жаль, не так усе просто ані з інституціями, ані з уявою. Ми заражені недовірою: до будь-якого формату політичної влади, до іншості іншого, до існуючого та прийдешнього. Тягнемо з собою не уявлення про майбутнє, а наслідки минулого. Постійно озираємось назад. Історії ж про наше майбутнє поки не написали.У нас ті, хто приходить до влади упродовж років незалежності, традиційно роблять вигляд, що взяли на себе важке ярмо і тепер потребують співчуття та терпеливості. В сучасній українській політиці люди є, а лідерів не помітно. Просто відсутні! Менеджери, продюсери, прораби є, а лідерів — немає. В своїй праці «Політика як покликання» класик соціальної та політичної думки Макс Вебер пише, що «політика — це могутнє повільне буріння твердих пластів, яке здійснюють водночас із пристрастю та з холодним окоміром». Пристрасть має бути і професіоналізм. У нас кожен приходить або для того, щоб залишити світлий слід у історії, або заради реалізації власних інтересів і амбіцій, і ніхто не знаходить у собі відваги взяти відповідальність за спільне благо, за якесь омріяне спільне для усіх людське щастя. Або принаймні за створення умов, за яких за таке щастя можна було б боротися. А спільне благо вимагає участі всіх, а не лише обмеженої групи прихильників і адептів. Довіри вимагає, здатності чути та вірити в те, що робимо. Українська держава на сьогодні нагадує сукупність проєктів і кейсів, під які залучаються кошти міжнародних фінансових організацій та іноземних інвесторів. Проєкти й кейси є, чи є держава?
— Чому ж вона не сформувалася? Через перекидання України з рук у руки?
— Так, крім цього, не було зацікавлення в її створенні, оскільки Україна завжди була частиною якогось чужого геополітичною простору, і наші еліти звикли реалізовувати власні інтереси на чужих майданчиках. Отже, класу свідомих і відповідальних за національний інтерес у нас не сформувалося. Наша історія знає окремі спорадичні вибухи, коли на якийсь час вдавалося організувати систему інституцій і певну форму державності. Але це були здебільшого регіональні й обмежені в часі спроби. Від Берегового до Харкова і від Чернігова до Севастополя ми не розмовляли єдиною мовою, ми не ходили до єдиної церкви і в нас не було на цілій цій території єдиної центральної влади аж до часів Радянської України. Говоримо про важливі для сучасної держави атрибути. Однак, як свідчать факти та електоральні преференції громадян, сьогодні вони не мають достатнього консолідуючого потенціалу. І якщо повертатися до питання ідентичності в цьому контексті, то саме воно нас постійно розділяло. Це ж грає на руку тим, хто зацікавлений у просуванні власного суспільно-політичного проєкту, а не в консолідації суспільства.
Справедливість — це те, що нас завжди об’єднувало на будь-якому етапі. Та акцентувати увагу на ній не вигідно нашим великим власникам, бо ж доведеться дотримуватися певних правил, згадувати про верховенство права, відповідальність перед законом тощо. Словом, ми хворі в найглибших структурах національної архітектури, а намагаємося робити ремонт на фасаді, хоча в нашій державній конструкції вся арматура прогнила. Зовнішні атрибути державності в нас у наявності, а от чи існує держава — велике питання. Адже держава — це не лише свідоме населення на визначеній території, а ще й — і понад усе! — ефективно функціонуючі інститути та інституції. Упродовж тридцяти років незалежності з державним менеджментом у нас якось не склалося — суцільний гетьманат: суспільне та державне життя впорядковують не інституції, а гетьмани — особисто, в ручному режимі. І що найгірше без якоїсь стратегії. Нашим гетьманам завжди бракувало візії та часу на стратегування. Ми й сьогодні не впевнені, як називається наша перемога. Якщо бути до кінця чесними, то ми ж насправді не знаємо, що саме будуємо, коли будуємо Україну.
І тому єдиний вихід для нас сьогодні — серйозно поставитися до формування майбутніх еліт, тобто до формування молодого покоління відповідальних і професіоналів, ціннісних особистостей, порядних лідерів. Для цього в пригоді нам можуть стати ті ціннісні орієнтири, що не одноразово дозволяли вижити, прорватися. Бо ж час не терпить зупинок, а питання, якими ми зараз займаємося, в глобальному контексті вже втратили свою актуальність. Мусимо відверто собі зізнатися: ми не встигаємо.
— Із власних спостережень: дедалі більше людей стають байдужими до суспільно важливих тем або ж закриваються в собі. В кожного є свої пояснення, але чим це може загрожувати?
— Через відчуття невизначеності, невпевненості у власних можливостях та в світі навколо нас люди, як равлики, згортаються у власні світи. І йдеться не лише про вітчизняні тенденції, а про глобальні світові тренди. Соціальна робототехніка, геномна медицина, «дружній» штучний інтелект у нас на очах змінюють світ. Сучасна наука розписує людську особистість на сукупність алгоритмів прийняття рішень. Свобода, якою так дорожила ліберальна ідеологія та сучасна людина, сьогодні втрачена через новітні технології, що ретельно визбирують максимальну кількість інформації про наше тіло, наші психологічні особливості та наші смакові преференції, щоб запропонувати нам товари та послуги, щоб здійснюючи на нас вплив, обмежуючи наші можливості. Щодо ефективності запропонованого вибору заперечень немає, щодо маніпуляції індивідуальною свободою — є. Проте навіть сучасні технології все ще не пропонують вичерпних відповідей на питання про сенс буття, про справжню естетику людського існування, про подолання бідності, про повагу до кожного людського життя, про те, що по-людськи гріє. Людство сьогодні знову розбіглося по племенах. Нас дедалі менше тепер цікавлять питання соціальної справедливості та верховенства права. Ми гуртуємося навколо цінностей самовираження, навколо розділеної емоції, а не ідеї.
На жаль, на цьому історичному етапі церква відмовилася від свого творчого потенціалу і зайняла позицію реакційного суспільного інституту. Ми вже далеко не в авангарді розвитку подій. Нам сьогодні бракує відповідей на багато запитань. Але потенціал, я впевнений, у нас іще існує. І для того, щоб консолідувати суспільство навколо гідності людської особи та святості людського життя, і щоб допомогти вибудовувати інституційну архітектуру держави на засадах соціальної справедливості. Понад усе церква в Україні мала б допомогти українцям навчитися довіряти одне одному, повірити у власні можливості та в спільне майбуття. Ми ще маємо необхідні слова, щоб захистити людину. І сил у нас достатньо, щоб вийти з паралельних світів і поглянути в очі дійсності. Комусь сьогодні необхідно виконувати функцію того, хто волає в пустелі.