Серед зачитаних у Верховній Раді імен, я впевнений, були прихожани нашої Церкви. Хто вони для Предстоятеля – Каїни?
Джерело: Релігія в Україні
8 травня 2015 року митрополит Онуфрій, як представник УПЦ, був запрошений до Верховної Ради на засідання, присвячене 70-літтю визволення України від фашизму. Коли зачитувались імена загиблих в АТО українських солдатів, яким було присвоєне звання героїв України, всі присутні піднялись, як і прийнято в тих випадках робити, коли береш участь в подібних винятково піднесених світських заходах. Однак митрополит і ще двоє представників УПЦ не підвелися.
Намагатимусь говорити про цей красномовний жест, памятаючи, що це Предстоятель моєї Церкви, за якого щоденно молюсь. Однак честь і совість більшості віруючих і невіруючих українців, простих священників і прихожан, що люблять православну Церкву або симпатизують їй, сьогодні в небезпеці. Цим вчинком була виявлена неповага до більшості громадян, що віддають належне авторитету нашої Церкви.
Я особисто обурився, коли цю новину почув, потім побачив і прочитав; сприйняв цю подію перш за все серцем, а аналітичні спекуляції вже потім почались. Душа засмутилась не від самого вчинку, а від того холодного, але при цьому не тверезого духу, в якому це було зроблено. Не варто чіплятися за якийсь необережний вчинок і, виходячи з нього, осуджувати людину, але в народі кажуть: «воно до того йшло». Важливо не те, що сталось, а те явище в нашій церкві, яке проявилось. Замкнуті в шорах обмеженої в своїх поглядах на світ і передбаченої у своїх проявах ідеології “русского мира”, ми, правослані, не помічаємо, що насправді так само зверхньо ставимось до навколишнього світу. Коли Господь заповідав возненавидіти світ, Він мав на увазі власні людські пристрасті, джерелом яких згідно слів Божественного Вчителя є наше серце. Для чистого все чисто. «Горе вам, коли вас всі терплять, а ви цього не помічаєте», – писав прп. Єфрем Сірін.
В загальнолюдській культурі прийнято шанувати померлих, наприклад, вставати при згадці про загиблих, яких би ти поглядів не притримувався. Звичне для українських водіїв явище – зупинятися на дорозі, як би не поспішав, якщо повз йде процесія з гробом. І нікому до голови не прийде запитати, чи то достойна чи недостойна померла людина, смерть всіх рівняє перед Богом: єпископів і прихожан, президентів і монахів. Смерть то таїнство, перед яким знімають капелюх, як перед входом в храм. Та й коли запрошують в гості, то очікують, що будеш вести себе як заведено поміж людьми в межах пристойності: ніхто не примушує тебе лоба хрестити з єретиками на якомусь екуменічному молебні. Безліч людей, які перейнялися цією новиною, з ніяковістю і глибоким обуренням задаються тільки одним запитанням: «Чому?». І при цьому майже ніхто не осуджує єпископа, бо в нас споконвіку заведено ставитися до сану з повагою.
Православному християнину залишається з усім змиритись: «Значить, таке для нас попущення Боже -- і крапка, я й сам, напевно, ще гірше вчинив, якби на його місці був». Я, як колишній семінарист нічому не здивувався, бо безпосередньо зустрічався з церковною бюрократією і властивим для неї, як і для будь-якої іншої системи людських стосунків, цинічним ставленням до особистості. В нас так заведено було, правий ти чи ні, коли перед тобою «чин», то навіть якщо він сповідує відверту єресь, ти можеш тільки піддакувати, примовляючи при цьому: «простіть, благословіть».
Порча церковної бюрократії в тому, що підлеглі відчувають відповідальність перед людьми, які часто не відчувають своєї власної відповідальності перед Богом, хоча від Бога мають законну владу в'язати і рішити. Якщо Глава Церкви десь там на Небесах, і не вмішується в наші справи, то ми своїм не поступимось. Так Господар як в путь далеку йшов, то нам свій виноградник доручив. А виноградарі, видко, позабували, що свобода має межі, окреслені штахетами, котрими Він огородив Своє хазяйство. Найманці зрозуміли що по чому, навчились жити „по понятіям”, а заповіді на гарному папері написали, оздобили золотом і сріблом і поставили в музей нащадкам для поклоніння. Самі ж зиск конкретний мали від того господарювання за власними правилами. Попробуй повернись, Господар! Тепер штахети немов стіни неприступної фортеці щетиняться на ту любов, яка дарувала нам безцінний дар: благодать і свободу.
Є така тактика бою – замахнутись лівою, а вдарити справа. Митрополит цим вчинком нічого не підкреслював, ніякої політичної позиції не виражав. Він монах, що довгий час подвизався в Троїце-Сергієвій Лаврі і просто виконав послух «згори», тобто з Москви: цей посил йде саме звідти. Він був абсолютно спокійний і, напевно, переконаний, що несе мужньо свій хрест, як майже святий архієрей гнаної церкви, там, в вертепі політичних пристрастей поміж безбожниками і єретиками в окупованій агарянами-американцями Україні.
В послушництві так прийнято – не думати, а виконувати і молитись. Однак цей принцип духовного життя дає свої плоди лишень в стінах монастиря в молитовних обіймах старця, що тебе любить, і якому ти всім серцем довіряєш. Таким чином послушник переймає в наставника дух смирення і кротості, яким з часом керується вже самостійно в своєму житті. Істинний старець відпускає своє чадо, коли бачить, що Господь його прийняв на Свої руки, що воно стяжало в послушництві розсудливість і вже саме може керуватися своєю совістю. Однак коли цей принцип витягується з обителі і вмонтовується в церковно-бюрократичну структуру, то виходить те, що ми й спостерігаємо – безумство, безкультур’я та егоїзм. В благодатному послушництві старець несе відповідальність перед Богом за ввірене йому чадо, а за безблагодатний ляп свого Предстоятеля будуть відповідати всі. А йому головне, щоб самому відмолитись і біленьким бути перед Богом, не замочивши ноги в людських сльозах, предстати перед Престолом і сказати: «Я все зробив, що міг, то паства виявилась не така, за нашим Патріархом не пішла, секуляризована була».
В Церкві панує принцип Соборності, винятково точно виражений в книзі Діянь Апостольських: «угодно Духу Святому і нам». Не мені одному, і не тому, хто для мене авторитет, Патріарх це чи Президент. Церква у всьому світі одна, розділена на безліч членів, і єпископство одне, рівне перед Богом, лише розсіяне по різних державах. А рішення Церкви – то Божа благодать, що скеровує людей, які згодні в любові. В УПЦ немає соборної процедури рішення питань, і поки що не може бути, тому що Патріарх сусідньої держави керує своїм вірним послушником-митрополитом без врахування інтересів українських вірян. Я щось не пам’ятаю, щоб керівництво УПЦ зверталося до своєї пастви, до рядових пастирів за порадою, чи хоча б з роз’ясненням ситуації. Ось це особисте ставлення, чи то відсутність ставлення, зневага до людей, як на мене, визначальна риса в цій ситуації. Паства митрополита потрапляє під абсолютно справедливий різець суспільної думки, і не знає, що і як правильно відповісти. Вона схожа на покинутих в гарячій точці солдат, які не мають зброї, хоча й до бою готові, починають втрачати дух. А пастирі в перший-ліпший момент дадуть дьору, їм є куди і з чим і на чому.
Я впевнений, що митрополит ні з ким не радився, бо навряд чи більшість архієреїв, священиків і мирян такий жест зверхності благословили б, він просто отримав вказівку, яку виконав з вірою, що його в скрутний момент не покинуть. Він дуже послідовно веде своїх чад на хрест, як овча на заколення, нічим особисто не ризикуючи, бо ж він – герой Святої Русі.
Ми не слухаємо рупор сусідньої держави в образі нашого предстоятеля, бо серце не допускає. Як слухати тих, хто тебе не любить? Серед зачитаних у Верховній Раді імен, я впевнений, були прихожани нашої Церкви. Хто вони для Предстоятеля – Каїни? Але ж за всіх чад Церкви повинно боліти серце Предстоятеля, за всіх ближніх – серце монаха, за всіх померлих – серце православного християнина.
Митрополит над цим не думав, він просто «смиренний послушник Їхнього Святійшества»: «Тобі не властиво думати, бо все те від нечистого: помисли сумніву. Ти слухай і не дивись, що я приймаю участь у всіх державних заходах, що прославляють героїв Російської Федерації, що «від моря до моря розширяють границі руського міра». Ти повинен виконувати циркуляр – на Україні озброєних росіян нема, то громадянська війна. Ну й що, що людям боїшся глянути в очі, що перед Богом лукавиш – «послух вище посту і молитви».
Смиренна заповідь святого послушництва, що практикується в монастирі, коли виноситься за його стіни і потрапляє до політиків у руки, стає страшною зброєю: кожен веде за собою, а переконує, що за Христом. Людина ж іде прямо, коли живе з Богом, а те, що справа і те, що зліва, все однаково прірва. Дай Боже нам розсудливості.
Нинішня система керівництва церквою створена ще радянською державою. А те, що так довго практикувалось і будувалось, не може швидко забутись і розвалитись. Хоча СРСР розлетівся на певну кількість держав, але от церковно-бюрократична структура залишилась єдиною. В мене завжди було таке відчуття, що розкол в УПЦ то просто сімейний полюбовний розподіл сфер впливу між головними конструкторами цієї системи, духовними чадами митрополита Нікодима (Ротова): Філаретом (Денисенко) та Кирилом (Гундяєвим). За часів Блаженнішого Володимира ця система не так вправно діяла на канонічній території УПЦ. Однак патріарх Кирило сьогодні явно проводить її «апгрейд» через програму так званого «послушанія священноначалію» в його особі.
За радянських часів КГБ до кожного архієрея приставляло уповноваженого, який приймав всі життєво важливі рішення, а архієрей лишень виконував вказівки та відігравав якусь «декоративну функцію». Напевно, ця звичка оглядатись на владу є причиною такої безпорадності нашого духовенства в нинішні «неординарні» часи. Навіть в простому приходському житті священик вчиться перед кожним словом думати: «щоб чого не вийшло», а не молитись «Господи благослови»; «Як же ж то сказати, як Церква вчить, чи як владика велить...? ». Влада піддавши такому тотальному контролю Церкву в ті темні часи, тому її не здолала, що так і не розуміла, що головне в церкві не вчительство, а таїнства, які звершує Бог руками єпископа; що Церквою керують не люди, а Сам Господь, на Якого, як то кажуть, руки короткі. Але це відкрито лишень очам віри.
Одне діло єпископат як благодатний орган Церкви, а зовсім інше потворна пострадянська система керування Церквою, якою, як на мене, до сих пір намагається безсоромно користуватись в своїх інтересах світська влада сусідньої держави. Наші нинішні архієреї майже всі родом з СССР, але це не ярлик. І Церква від того не втратила своєї повноти, навпаки, тільки так і можна було вижити в ті часи. Один хороший батюшка мені розповідав, що в ті часи перед рукоположенням в сан запрошували в пісний день на обід і примушували напитись та закусити салом, а потім уповноважений в компанії з архієреєм казали: «О, своя людина, служити дозволено». Тоді треба було один раз пожертвувати меншим, щоб робити більше. Якщо так перевіряли "вірність" рядових священиків, то можна собі уявити, як "підбирали" архієреїв. Саме таким чином працювала система «послушанія».
Але в серце не заглянеш, одні собі таким чином робили кар'єру, а інші несли як тяженний хрест тяжкий перст влади. Митрополит Ніколай (Ярушевич), якого влада посилала за кордон для замилювання очей розповідями про те, що СССР за мир, використовував своє положення, щоб донести правду про те, як влада знищувала РПЦ. А його наступники Нікодим (Ротов) і Кирил (Гундяєв), навпаки всіх запевняли, що в СССР Церква процвітає і отримували за таку похвальну службу високі державні нагороди. Патріарх і не думає ні в чому каятись, а це свідчить про те, що справа всього його життя продовжується, бо ж хіба гріх може щезнути, якщо серце не боліло благодатними сльозами жалю за свої помилки і гріхи...
Представники УПЦ по всьому світу розносять відверту брехню про якісь старанно висмоктані з пальця гоніння. З мого народу московська пропаганда робить гонителя Церкви Христової, а наш предстоятель, вибачайте на слові, зіграв роль актора в театральних постановках Кисельова про фашистську владу, яка кидає наше духовенство в тюрми. Але режисер цієї трагедії, напевно, відомий. Патріарх вже давно і відкрито говорить про «дискримінацію по віросповідному принципу на Україні». На офіційних інформаційних каналах Росії і Патріархії вималювали ікону священномученика Онуфрія, що окормляє «мученицю церкву». Диякон Андрій Кураєв назвав жест митрополита Онуфрія «вчинком» з великої букви. Яке лицемірство і цинізм!
Вчинок митрополита порівнюють з подвигом святого Патріарха Тіхона, який не благословив генерала Денікіна на громадянську війну. Хоча Патріарх Тіхон був сам ув'язнений безбожною владою, політичним курсом якої була боротьба з релігією, він не благословив "війну за православ'я", на відміну від руху сучасного Патріарха насаджувати зі зброєю в руках християнські цінності. Святійший Патріарх по обидва боки бачив своїх чад. А де чада митрополита Онуфрія? Тільки на Донбасі? А хто ці хлопці, Герої України, для наших пастирів? Вороги їх хворої ілюзії про Руській мір. Ні, не може бути нічого спільного між Богом і Мамоною! Допоки не покається людина в цій утопії, не зможе полюбити простих Христових чад, а буде віддавати їх на жертовний олтар ідей великої православної Імперії.
Так на Україні між УПЦ і державними структурами відбуваються тертя, але це тому, що влада реагує на настрої в соціумі. При повному мовчанні священноначалія УПЦ їх формують ЗМІ. Блаженніший Володимир в 2008 році на засіданні Синоду в Москві говорив, що минулися часи загостреного націоналізму, які закономірно проявлялися в часи становлення державності. Але ж образи і адміністративні тертя – то ж не гоніння. Історія Церкви назвала гоніннями саме ті періоди, коли обезумілі язичники натовпом вривалися в храми, оскверняли святині, переслідували і вбивали християн. Неприпустимо називати мій народ, що століттями беріг Православ'я, озвірілими бісами, що переслідують нині стадо Христове. Ніхто не ламає храми, не кидає у вогонь прихожан УПЦ із вигуками «смерть москалям». В нас немає гонінь, наші архіпастирі спокійно ганяють на джипах, будують храми, справляють празники і ніхто їм в цьому не заважає.
В нашому місті Рівному тисячна хресна хода на торжество Православ'я пройшла по центру міста з церковними піснеспівами і многоліттям Патріарху. Нам розчистила дорогу міліція, а люди, що проходили поряд, побожно хрестились. Це ниття про гоніння схоже на істерику ображеної дитини, в якої забирають увагу, первенство і улюблену дорогу ляльку. Ми переживаємо суто за мирське, бо якби за Христа, то й раді були б, що Господь в скорботах навідав. В одного батюшки в знаменитому селі Птича, де відбувається колотнеча за храм, хулігани порізали колеса на машині. Той, звісно, поліз відстоювати своє майно. А міліція його й повязала, а через пару годин відпустила, ймовірно заради безпеки самого батюшки. Патріархія з цього епізоду зробила висновок – фашистська влада кидає православних в тюрми: виходить, яка влада, такий і народ безбожний.
Побійтеся Бога, які гоніння, це ж кощунство такі речі називати подвигом стояння за віру! Нам ніхто не забороняє молитись, нас позбавляють комфорту. Це в повній мірі європейська боротьба за свої права: батюшка захищав свій автомобіль, а не храм. Може якось остудить цю ейфорію псевдомук елементарне історичне порівняння. В 1918 році при штабі білогвардійського війска було створено «Комісію по розслідуванню злодіянь більшовиків». Ось виписка з одного тільки документу: «В Полтаві за один день було посаджено на кіл 18 монахів». Взагалі за 1918 рік було знищено 8000 чоловік духовенства. Покажіть-но мені, шановні пани християни з Москви, хоча б одного попа поза зоною бойових дій, в якого хоча б джип для «вящого ефекту забрали»? Яка в нас віра після цього, то якийсь гній істеричної брехні, що виходить не з любові, а з егоїзму і злопам’ятства. З якою легкістю християни обзивають одне одного богоборцями! Митрополит Онуфрій своїм вчинком цей конфлікт ще більш загострив і це клеймо начепив, він навряд чи подумав, що буде далі, напевно за нього подумали.
Митрополит пізніше оправдовувався, що це був протест проти війни як такої. Я щось не пам’ятаю, щоб Патріарх Алексій II чи Патріарх Кирило не вставали, коли російський Президент в Домі Совєтов не один раз нагороджував героїв громадянської чеченської війни, які змели з лиця землі Грозний. От це був би реальний ВЧИНОК, якби вони смиренно сиділи, молячись Богу за своїх грішних чад.
З православних українців, вибачайте, роблять дурнів, розповідаючи казочки про власну громадянську війну на Україні. Якби наш єпископат частіше зустрічався з простими віруючими людьми, ніж їздив до Москви, та заглядав би іноді в госпіталі, де доживають віку їх духовні чада, прості солдати, які знають хто в них стріляв, то напевно знав би, що хоче сказати їх паства, і чого вона чекає від свого пастиря. «Добрий пастир покладає життя своє за овець, а найманець, не пастир, котрому вівці не свої, бачить вовка, що підходить і залишає овець, і біжить, і вовк викрадає овець, і розганяє їх» (Ін 10, 11-12).
Ось саме це лукавство і цинізм відчувається в одіозному «жесті» митрополита Онуфрія. Мова жестів, як відомо в психології, іноді робить людині злу послугу, вона видає те, що дійсно людина думає про вас всупереч тому, що говорить.