Majaczenie chorych - antologia
Протягом деякого часу помітними стали спроби насаджувати Греко-католицькій церкві в Польщі польську мову, бо нібито більшість молоді не розуміє вже української, бо щораз більше є мішаних українсько-польських сімей, і тому це питання треба конче вирішувати. Коли ще про це відступництво від рідної мови в рідній Церкві хтось один або другий нашіптував, можна було це сприймати, як маячню хворого.
Na ?amach tygodnika ukrai?skiego "Nasze S?owo" pewien Pan raczy? by? napisa?:
Протягом деякого часу помітними стали спроби насаджувати Греко-католицькій церкві в Польщі польську мову, бо нібито більшість молоді не розуміє вже української, бо щораз більше є мішаних українсько-польських сімей, і тому це питання треба конче вирішувати. Коли ще про це відступництво від рідної мови в рідній Церкві хтось один або другий нашіптував, можна було це сприймати, як маячню хворого.
Postanowi?em pój?? tropem wskazanym przez Pana Redaktora i przeprowadzi? ma?? kwerend?, by poszuka? tych niecnych ludzi, co to ?mieli propagowa? odst?pstwo od j?zyka ojczystego w ojczystym Ko?ciele. Czyli owych majacz?cych chorych. Plon mych poszukiwa? okaza? si? przeobfity, wykry?em i zdemaskowa?em tylu chorych i to na takich stanowiskach, ?e ho-ho! Ograniczy?em si? do wieku XX, a i tak w porównaniu z tym, co zdo?a?em nagromadzi? poni?ej, zdobycz Pana Redaktora wygl?da nader skromnie: ot, jakie? tam pisemko "Grekokatolicy.pl" - i dwóch pisz?cych w nim duchownych niskiej rangi i bez znaczenia (wiem o tym dobrze, w ko?cu sam jestem jednym z nich). Co innego wykryci przeze mnie chorzy: jest to crême de la crême, od episkopatu po redakcj? Kalendarza "B?ahowista".
Oto pierwszy chory – Andrzej hr. Szeptycki, metropolita halicki, arcybiskup lwowski etc. 16 maja 1904 r. wydaje list do grekokatolików-Polaków, a w nim majaczy w sposób nast?puj?cy:
Mi?dzy wiernymi, duchownej mej w?adzy podlegaj?cymi, maj?c i was, którzy cho? z ruskich rodzin pochodzicie, w domu jednak tylko po polsku mówicie i poczuwacie si? do polskiej narodowo?ci, (…) tego pragn? i od kap?anów moich dyecezyj domagam si?, by zawsze wszystkie Wasze potrzeby duchowne by?y zaspokojone – by w nauce, spowiedziach do was w mowie zastosowywali si?, nie ??daj?c od was, by?cie si? ruskiego j?zyka uczyli, by ich rozumie?. [podkre?lenia tu i dalej – autora bloga] Gdyby? to by?a tylko chwilowa niedyspozycja! Niestety, trwa?a praktycznie do ko?ca ?ycia tego hierarchy, gdy? w postanowieniach synodu archieparchiii lwowskiej z 1940/41 r. czytamy takie oto majaczenia: (...) християнський патріотизм не може перешкоджувати нам в обниманні християнською любов'ю ближнього і тих християн, які за приписами церковного права належать до наших парохій чи Епархії. Тих нечисленних католиків візантійсько-слов'янського обряду, що належать до народності великоруської, білоруської, польської, німецької, чеської чи жидівської, ми не хочемо винародовлювати. Ми готові сповняти супроти них з якнайбільшою християнською любов'ю наші душпастирські обов’язки, стаючи, за прикладом св. Апостола Павла, ”всім для всіх”. Ми готові передавати їм Євангеліє в їхній рідній мові і по наших силах помагати їм у зберіганні й оцінюванні якслід їхніх традицій і звичаїв.
Co ciekawe, w protokole posiedzenia synodu z 23 maja 1940 r. czytamy:
W dyskusji nad tym dzia?em zauwa?a ks. dr Kostelnyk, ?e mo?e by?oby wskazanym opu?ci? te s?owa, i? „nie chcemy innych narodów ukrainizowa?” [tak by?o w pierwotnej redakcji projektu – przyp. t?um.], a tak?e s?dzi, ?e zbyt wiele obiecujemy w s?owach „b?dziemy szanowa? ich tradycje”.
Bardzo ciekawy detal historyczny: pó?niejszy czo?owy wspó?pracownik Moskwy w dziele niszczenia grekokatolicyzmu w Ukrainie chce st?pi? wymow? dekretu synodalnego, za? Metropolita, jako prawodawca synodalny, zupe?nie ignoruje te uwagi. Og?oszony w 1941 r. tekst dekretu Praca nad zjednoczeniem Ko?cio?ów w punkcie, o którym mowa (tekst – patrz wy?ej), jest tylko nieco przeredagowany – „ukrainizowa?” zamieniono na „wynaradawia?”, wyliczono poszczególne narodowo?ci (w projekcie pierwotnym nie by?o tego). Istota pozosta?a bez zmian: odrzucenie ukrainizacji nie-Ukrai?ców pod p?aszczykiem religii, zobowi?zanie do stosowania w pos?udze duszpasterskiej odno?nych j?zyków oraz do pomocy, po naszych sy?ach oczywi?cie (i w miar? potrzeby, dodajmy) w zachowaniu to?samo?ci narodowej. Dodajmy, dla wyja?nienia historycznego Sitz im Leben, ?e jedynym j?zykiem liturgicznym za ?ycia Metr. Andrzeja pozostawa? j?zyk cerkiewnos?owia?ski. Nawet Aposto?a i Ewangeli? czytano po cerkiewnos?owia?sku.
Ale oto przyszed? Sobór Watyka?ski II, który uroczy?cie dopu?ci? j?zyki ?ywe/narodowe do liturgii (dzi? mówi si? i pisze nieraz, ?e zast?pi? nimi ?acin?, co jest nieprawd?). Zebrany w Rzymie na III sesji Soboru ukrai?ski episkopat greckokatolicki w dniu 12 listopada 1964 r. wygl?da jeszcze na zdrowy, jako ?e podejmuje decyzj?
(…) допустити уживання живої української мови у відправах наших богослужб для кращої і кориснішої участи наших вірних у тих богослужбах, зразу тільки в деяких частинах наших богослужб, а саме в читанні Апостолів і Євангелій, у «Віpyю», «Отче наш» і в молитві перед святим Причастя, і то вже в найближчому часі. Як тільки появиться друком апробований текст тих частин відправи.
Ale ju? w roku nast?pnym choroba powali?a biskupów i zacz?li majaczy? w sposób nast?puj?cy:
(…) залишаючи і на далі в засаді церковнослов’янську мову, ми порішили увести з часом і в міру потреби живу українську мову в Літургії і священнодіяннях нашого обряду. Рівнож дозволяємо в разі конечності вживати, за виразним благословенням місцевого ієрарха візантійсько-українського обряду, теж інших мов: у читанні Апостола й Євангелія, після їхнього прочитання в українській мові, та в проказуванні вірними: «Вірyю», «Отче наш», «Вірyю, Господи, і визнаю»…
W tym?e samym pos?aniu z 1965 r. biskupi naiwnie t?umacz?, dlaczego dopuszczaj? u?ywanie w liturgii tak?e „innych j?zyków”:
(…) дати можливість і тим нашим вірним, що задля різних причин не розуміють достаточно живої української мови, духовно користати з наших літургічних богослужб і не почувати себе неприналежним до нашої Церкви.
Synod Biskupów w roku 1969 brnie jeszcze dalej w chorob?, o czym ?wiadcz? majaczenia rozszerzaj?ce mo?liwo?? u?ywania „innych j?zyków” w czasie Boskiej Liturgii na ektenie (litanie). Wspomina si? te? wyra?nie o kazaniach, nie zosta?o natomiast powtórzone zalecenie, by czytania (Aposto? i Ewangelia) by?y dwuj?zyczne. By? mo?e dlatego, ?e „inne j?zyki” dopuszczono we wspólnotach maj?cych mo?liwo?? celebrowania wi?cej ni? 1 Liturgii niedzielnej:
16. В доповненні до постанов попереднього Архиєпископського Синоду з 1965 року про вживання інших мов, як старословянська (!) й українська, в служенні св. Літургії, тобто читання Апостола, Євангелії, виголошування проповідей, Вірую, Отче наш, Вірую Господи, теперішній Синод дозволяє вживати інших мов також у дияконських частинах, це значить, в усіх єктеніях з прошеннями і відповідями вірних, якщо в храмі служиться більше св. Літургій і якщо заходить таки справжня потреба. Синод, силою такого загального рішення, дозволяє Впресв. (!) Митрополитам і Владикам поза митрополіями вживати інших мов за попереднім узгідненням і благословенням Блаженнішого Верховного Архиєпископа.17. В звязку (!) з повищим рішенням, Синод поручає Впресв. Митрополитам і Владикам поза митрополіями предложити відповідний літургічний переклад у відносній до місцевих потреб мові Верховному Архиєпископові, щоб його можна було видати з благословенням на користування ним.
Z kolei Synod Biskupów zebrany w Rzymie w roku 1980 zleca podkomisji ds. przek?adu ksi?g liturgicznych na j?zyk angielski opracowanie angielskiego t?umaczenia Liturgii ?w. Jana Chryzostoma. Wynik pracy podkomisji, po zaaprobowaniu przez kolejny Synod Biskupów (1982) zostaje zatwierdzony dekretem Kongregacji dla Ko?cio?ów Wschodnich z 10 sierpnia 1984 r. Do liturgikonu zawieraj?cego teksty ukrai?ski i angielski pisze przedmow? (datowan? 19 maja 1987 r.) rezyduj?cy wówczas w Rzymie arcybiskup wi?kszy Miros?aw kard. Lubacziw?kyj, i oto, co w niej majaczy ów najwyra?niej chory Protohierarcha:Передаємо цей офіційний переклад для вжитку нашої Української Католицької Церкви, щоб прийти з поміччю тим нашим вірним, які щиро люблять Церкву й бажають брати участь у її Богослужбах, але на жаль не знають української мови. До таких вірних нашої Церкви належать не тільки українці 3-ого покоління, але також неукраїнці, які стали членами нашої Церкви через подружжя, й очевидно їхні діти і внуки. Всі вони з різних причин і обставин не мали змоги навчитися української мови. Тож, щоб і їм також дозволити користати з усіх духовних скарбів наших Богослужб, та нашого прекрасного обряду, видаємо оцей переклад англійський поруч з українським зі закликом до всіх наших вірних, щоб вони, по можності своїх сил старалися пізнати красу та велич цих наших Богослужб. W 2002 roku odby?o si? wspólne zgromadzenie eparchialne (?ac. conventus eparchialis, ukr. jeparchijalnyj sobor) obu eparchii UKGK w Polsce, poprzedzone spotkaniami i dyskusjami na szczeblu parafialnym i dekanalnym. Na spotkaniach tych podnoszono ró?ne postulaty, niektóre co najmniej podejrzane: a to ?eby oddzieli? sprawy wyznaniowe od narodowo?ciowych, a to by odej?? od uto?samiania przynale?no?ci religijnej z narodowo?ci? („grekokatolik=Ukrainiec”), otwiera? si? na lokalne ?rodowiska polskoj?zyczne, ?yczliwie przyjmowa? w cerkwi osoby pochodzenia rzymskokatolickiego, wchodz?ce do niej przez ma??e?stwo, stwarza? im warunki akceptacji i mi?o?ci, by zapobiec odej?ciu do Ko?cio?a rzymskokatolickiego – a w kazaniach ?eby nie by?o wrogich lub nieprzychylnych elementów wobec innych narodowo?ci i religii. Ot, takie tam majaczenia, nb. najbezczelniej w ?wiecie sformu?owane w j?zyku polskim. Hrich taj hodi! ;-) Co gorsza, pozwolono nieobacznie, by tre?ci owe, w nieco z?agodzonej postaci, przenikn??y do wyg?oszonego na zgromadzeniu referatu zbiorczego, który nast?pnie przedrukowa? Kalendarz „B?ahowista” za 2003 r. (s. 66-67). Sorom!
Na domiar z?ego nie dopilnowano i lektora Piotra Siwickiego (zbie?no?? danych osobowych z autorem bloga bynajmniej nie przypadkowa), który w referacie Ukrai?ski Ko?ció? Greckokatolicki w Polsce i zagadnienia ekumeniczne o?mieli? si? przemyci? takie oto majaki:
(…) від нас самих залежить, наскільки в наших (правда, нелегких!) обставинах ми серйозно ставимося до нашої традиції, наскільки ми є дійсно східніми християнами, а не просто такими собі римо-католиками української національности з дещо відмінними богослужбовими ритуалами і певною юридичною відрубністю? І, нарешті, якою мірою ми свідомі факту, що УГКЦ є Христовою Церквою? Церквою візантійсько-української традиції, Церквою українською – проте саме Церквою, а не суспільно-культурною організацією частини української громади в Польщі?
A potem, oczywi?cie, Kalendarz „B?ahowista” za 2003 r. przedrukowa? toto na s. 85. Co za brak czujno?ci ze strony kompetentnych czynników!W tak niezdrowej atmosferze nie dziwi to, co sta?o si? potem. Otó? zgromadzenie eparchialne powo?a?o komisje, komisje wypracowa?y postulaty i projekty ustaw partykularnych. Mi?dzy innymi komisja liturgiczna przyj??a, za? obaj biskupi eparchialni zaaprobowali i og?osili (po dokonaniu pewnych poprawek) normatyw liturgiczny pn. Zasady ?ycia liturgicznego (ukr. Pryncypy liturhijnoho ?ytnia). Z dniem 7 stycznia 2005 r. Zasady sta?y si? prawem ko?cielnym obowi?zuj?cym w obu eparchiach. Zawarte w nich przepisy dot. j?zyków w liturgii brzmi? nast?puj?co (za www.cerkiew.net.pl):
Літургійні мови
50. Традиційною літургійною мовою УГКЦ є церковнослов’янська мова. 51. Українська мова рівноправна з церковнослов’янською, якщо йдеться про затверджені компетентною церковною владою тексти. 52. За згодою єпархіального Єпископа можна вживати також іншомовні затверджені переклади літургійних текстів, якщо в даному випадку чи середовищі існує така душпастирська потреба. 53. У випадку браку затверджених для літургійного вжитку перекладів літургійних текстів даною мовою, можна її використовувати в Богослуженнях призначених для іншомовних учасників тільки в обмеженому обсязі - у проповіді, читаннях, катизмах, Молитві Господній, Символі Віри, молитві перед св. Причастям.
Jak wida? zatem, do rz?du chorych wypada zaliczy? zarówno autorów projektu, cz?onków pozgromadzeniowej komisji liturgicznej, jak te? i hierarchów, którzy takie w?a?nie majaczenia og?osili prawem obowi?zuj?cym grekokatolików w Polsce. Skoro ju? wspomnieli?my o Kalendarzu „B?ahowista”: w tym sympatycznym almanachu, firmowanym przez miesi?cznik „B?ahowist”, oficjalny organ UKGK w Polsce, ukaza? si? w roku 2010 artyku? diakona Piotra Siwickiego UKGK w Polsce i asymilacja: w poszukiwaniu rozwi?za? duszpasterskich (s. 60-68 plus aneks na s. 69-72). Na s. 64-67 czytamy takie oto majaczenia:
Четверте: вся діяльність нашої Церкви спирається на фікції, нібито всі присутні в храмах – чистокровні, на 100 відсотків україномовні українці з однозначно українською національною самосвідомістю. Вся діяльність УГКЦ в Польщі розрахована начебто виключно на таких осіб, залишаючи поза увагою: а) вірних, які втратили знання української мови, б) тих, хто вже не вважає себе українцем, в) змішані подружні пари та їхнє потомство, г) потомків східніх християн, у свій час златинізованих і сполонізованих, які б евентуально хотіли повернутися до греко-католицизму без національної трансформації, ґ) греко- католиків неукраїнців з інших католицьких Церков візантійської традиції, д) чистісінських поляків-латинників, яких тягне до східнього обряду, духовности і т.п.? Що робимо на інституційному, понадпарафіяльному рівні, щоби такі категорії вірних від нас не відходили або приходили до нас?
Тут можна би писати багато напр. на тему чому римо-католики, які зацікавлені східнім християнством, попадають у більшості до православних, а не до нас, чому реколекції на тему ікон організовують отці єзуїти, а не представники нашої Церкви тощо. Зупинюся на іншому – а саме на вірних, які, незалежно від свідомости, затратили українську мову, зокрема не знають уже кирилиці, а таких, особливо серед наймолодших, немало. Чи наша Церква зробила якесь зусилля, щоби помогти таким вірним брати свідому й активну участь в її житті? Можна тут, звичайно, назвати останнє українсько-польське василіянське видання Божественної Літургії зі змінними частинами і коментарем (Варшава 2004) – яке дійсно може помогти польськомовній людині розуміти тексти, хоч основну символіку тощо. Але ця книжка вже такій людині не поможе активно включитися в Літургію, бо (лишаючи вже на боці, що вжитий у ній переклад 1988/97 року мало де використовується народом) український текст писаний кирилицею. Назріває отже потреба видання молитовників, де був би паралельно український текст фонетично транскрибований латинкою з польським перекладом поруч.
Це ніяка новина в нашій Церкві. Візьмімо хоча б для прикладу о. Івана Негребецького (1853-1927), уродженця Перемишля, довголітнього пароха Успенської церкви в Заліссі під Ряшевом. “Що ся парохія на заході удержалась (...) се головна і непомірна заслуга покійного о. Івана Негребецького. Його старенький попередник о. Ганасевич (...) утримав її серед чужого заливу, та о. І.Н., його наслідник, оживив її наново і закріпив. (...) Першою його задачею було: привязати парохіян до своєї церкви і обряду і побудувати нову, гарну, муровану церкву. За окремим дозволом пок. Еп. Н. (! - П.С.) Ступницького видав для своїх парохіян латинськими черенками молитовник з цілою службою Божою, вечірнею і другими церковними обрядами – побіч польський переклад з відповідними потрібними поясненнями. Се зблизило і привязало парохіян до своєї церкви, бо зрозуміли богослуження і пізнали його красу. (...) Мило було слухати, як в церковнім богослуженню брали всі вірні діяльну участь, і наш прегарний церковний спів гомонів далеко на заході, і при процесіях пр. у Зелені свята неслась наша побожна пісня Пречистая Діво Мати руського краю!... (...) Між парохом і парохіянами були щирі і дружні взаємини, Покійник зумів збудити у них народнього духа; хоч говорили по-польськи, то почували себе Русинами, інтересувалися нашими народніми справами і спішили радо з датками на народні ціли.”[1]
Інший, вже з ХХ ст., визначний наш душпастир (і заразом великий український патріот), бл. свщмч. Омелян Ковч у брошурі Чому наші від нас утікають?, присвяченій якраз проблемі відходу вірних від Греко-Католицької Церкви, зауважив: “Прикро, але, щож, коли правда, й це треба сказати, що діти які покінчили народню школу, в дійсності уміють читати лише латинську азбуку. (...) Чи не булоби добре мати видання українських молитвеників латинськими буквами? – Це вже навіть раз таке роблено.[2] ”
Такого роду молитовники потрібні зокрема тому, що українська є зараз єдиною (крім залишків церковнослов’янської де-не-де) літургійною мовою УГКЦ в Польщі, і в майбутньому довго ще (а може назавжди) залишиться головною. Це однак не звільняє нас від обов’язку думати про виготовлення польських перекладів літургійних текстів, бо вже бувають випадки, в яких з душпастирських міркувань польська мова більше підходить, напр. требні відправи (типу Хрещення, Вінчання, похорон) для деяких змішаних сімей, Богослуження для польськомовних осіб (зокрема в більших містах) тощо. А позаяк виготовлення перекладів здатних до літургійного вжитку – справа не з простих, особливо для нашої організаційно і кадрово слабкої Церкви, думати слід почати вже тепер, бо результатів діждемося не зразу.
Zamie?ci?em tu ten przyd?ugi fragment po pierwsze po to, by uzmys?owi? czytelnikowi, jaka fatalna beztroska i elementarny brak czujno?ci panuj? w Wydawnictwie „B?ahowist”, skoro takie w?a?nie majaczenia ?mie puszcza? w ?wiat – i to pod oficjaln? firm? UKGK w Polsce! A po drugie dlatego, ?e passus ten stanowi ?wietn? ilustracj? tego, jak zarzuty w rodzaju „odbierania narodowi jego j?zyka ojczystego” maj? si? do rzeczywisto?ci.
Ostatnim jak dot?d ogniwem w ?a?cuchu majacz?cych chorych jest Synod Biskupów UKGK, który na posiedzeniu w Brzuchowicach (2-9 wrze?nia 2010 r.) postanowi?:Для покращення душпастирської опіки мігрантів (…) доручити Патріаршій літургійній комісії підготувати двомовні тексти Літургій Івана Золотоустого і Василія Великого, а також Чину святих таїнств Хрещення, Миропомазання та Подружжя для душпастирських потреб у країнах найбільш чисельного перебування вірних УГКЦ.
A? strach pomy?le?, jak si? ta choroba rozprzestrzenia! Na pocz?tku roku 2010 trafia mi?dzy lud Bo?y Kalendarz „B?ahowista” z zacytowanymi powy?ej majaczeniami – no i ju? we wrze?niu tego? roku sam Synod Biskupów poddaje si? chorobie i wymy?la jakie? teksty dwuj?zyczne! Ca?e szcz??cie, ?e Polski to chyba nie dotyczy, jako ?e mowa jest wyra?nie o „krajach, w których wierni UKGK przebywaj? najliczniej” – a u nas, nie bez zwi?zku z polityk? kultywowania narodowo-j?zykowej fikcji, o której pisa?em by? w Kalendarzu za 2010 r., liczba wiernych jest niewielka i ci?gle spada. S? zatem szanse na to, ?e majaczenia chorych nigdy nie zostan? zrealizowane i UKGK w Polsce wymrze nie skalawszy si? dopuszczeniem j?zyka polskiego do sfery kultycznej.
Piotr SIWICKI
