Життя під наглядом польської, а потім німецької поліції, ув’язнення чоловіка в 1941-му німцями ніби то за співпрацю з УПА, три місяці життя в польському концтаборі Майданек. Потім переселення з чоловіком із Холмщини у Володимир-Волинський, життя під чужим дахом, підпільна вірність чоловіка — греко-католицького священика — сану, і внаслідок того — кагебіський нагляд майже до 90-х.
Оксана МИКОЛЮК. — «День», 12 травня 2010 року
РОДИНА
Третя за рахунком дочка Марії Мельник Ярослава — принесла в редакцію «Дня» список своїх п’яти братів із дітьми та внуками та шести сестер із сім’ями. Наприклад, такий запис: «3. Ярослава. — 2 дітей — Наталія (3 внуки) і Оленка (2 внуки). Ярослава — фармацевт, Наталія, Оленка, Олег — лікарі-стоматологи». Або таке: «7. Володимир — 2 дітей: Соломія і Тарас. Володимир — лікар-стоматолог, Соломія — студентка 5-го курсу Львівського медуніверситету (стомат.), Тарас — студент 4-го курсу — лікар-стомат.»
Ніхто з 12 дітей матері-героїні Марії Іванівни не має більше п’ятьох своїх дітей. Очевидно, то далося взнаки дитинство без дитинства — повне відповідальності одне за одного. Найбільше — п’ятеро — тільки в Наталі, дев’ятої дитини (двоє з них — теж стоматологи). Правда, семеро дітей нині виховує наймолодша, Марійка (невропатолог) — троє своїх та четверо чоловіка-канадця, для яких спочатку була нянею — поїхала заробляти на квартиру для себе в Києві...
Дивишся на ці записи, і голова йде обертом — фантазії не вистачає всіх уявляти. А їм? Це ж потрібно все про всіх пам’ятати: в кого яка дата, в кого — день народження, в кого день одруження, вже не кажучи про дітей своїх братів і сестер чи їхніх дітей! Усі діти пані Марії в курсі всіх подій, які відбуваються в сім’ях кожного з них, вони радіють одне за одного і переживають. Інше відчуття світу — ось що є в тих, хто виріс у великих родинах: куди б не пішов, щоб не трапилося — виручать, допоможуть, підтримають, розрадять. Рідкісне відчуття дають брати і сестри.
Загалом картина генеалогічного дерева із трьох поколінь, яке дали світу подружжя Марії та Івана Мельників виглядає так: 12 дітей, 23 внуки, 17 правнуків. А професійна картина така: 22 лікаря-стоматолога, 2 фармацевти, 2 юристи, 2 студенти — майбутні медики...
ПРИКЛАД БАТЬКІВ
Мати Марія, звісно, не могла працювати, а її чоловік Іван Мельник, не важко здогадатися, працював стоматологом. Для дітей і внуків він був найвищим авторитетом — моральним та професійним. Дочка пані Марії, Ярослава Іванівна, розповіла, як її молодша дочка, Оленка, якій у школі добре йшла філологія, наполягала: «Хочу бути стоматологом — як дідунько. Хіба я гірша за всіх?»
Але професійне визначення — не єдине, що дав дітям і внукам Іван Степанович. Найважливіше — моральний стрижень, який формував у них батько завдяки власному прикладу. Високодуховними вони виховали дітей разом із дружиною, яка загартувалася в житті разом із чоловіком — чекала його з польської тюрми, допомагала йому в приватній медичній практиці (Мельникам дозволили мати свій приватний кабінет), чекала по ночах зі кагебіських «співбесід».
Пані Марія взагалі не мислила виховання як такого без патріотичної складової. Так, у 40-х, після переїзду з Холмщини у Володимир-Волинський, де вона живе й нині, не дивлячись на те, яка саме влада тоді була, вона їх вчила співати: «Ми зродилися з крові народу, Колисала нас грізна тюрма, Вартували бої за свободу, І ненависть до ганьби і ярма». Або Франкове : «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить. Довершилась України правда стара. Нам пора для України жить». І так — у 60-ті та 70-ті роки! Що дивного, коли в 1991 році дочка Ярослави Мельник, учениця київської укрансько-англійської школи №190 Оленка заспівала «Ще не вмерла...», коли вчителька тільки попросила дітей: може, хтось з їхніх дідусів-бабусь знає слова гімну (на батьків навіть не розраховувала...).
А ще всі діти Мельників закінчили музичну школу: грають на фортепіано, скрипці, контрабасі, баяні. От таке було дитинство — не продихнути: якщо не працюєш по дому (було і невеличке господарство, і вулики, і земля), то допомагай батькові, або вчи уроки, або сідай за інструмент... Сім’я не знала достатків. Одяг від старших переходив до молодших, старших дітей навіть доводилося віддавати на кілька років в інтернат — там їх хоч гарантовано годували. Діти народжувалися кожні 1—2 роки. Найстарша — Любомира — 1941-року народження, наймолодша — Марійка — 1961-го.
Жила велика ця сім’я у внутрішній еміграції, ховаючи вишиті тризуби, розповідаючи про УПА, Катинь, слухаючи «Радіо «Свобода»». Патріотичний дух Марії Мельник передав її батько, який був священиком, виписував українсько газету «Народна справа» і його називали «мужем довір’я» — мав зв’язок із проукраїнським націоналістичними організаціями.
1960—70-ті роки родина Мельників називає «життям за правилами». Іван Степанович увесь віддавався роботі — і вдень, і вночі. Родина любить розповідати такий випадок. Пані Марії повідомили, що син Роман — четверта з черги дитина — йде до армії (на той час він учився в Білорусі), а її чоловік на той час був у Києві. Він повернувся вночі, тож дружина не хотіла засмучувати його і вирішила розповісти новину про Романа зранку. Та вночі його покликали до хворого. Дружина намагалася пояснити відвідувачам, що чоловік втомлений, а він почув і зірвався: «Хіба ти розумієш — людині болить! Як ти можеш відмовляти?» І побіг до хворої. Аж тоді Марія розповіла йому про сина. І він, не довго думаючи, поїхав у Білорусь. Такий був — не шкодував себе.
ВІРНІСТЬ УГКЦ I ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
Можливо, Мельники не отримувала стільки викликів від життя та переживань, якби Іван Степанович не висвятився на священика Української греко-католицької церкви. Єдиний син у батьків, із підліткових літ вихований у монастирі в Бучачі Тернопільської області, Іван Степанович мріяв стати священиком. За молодості йому це не дозволяли, оскільки він у батьків був єдиним сином. У 1977 році відбулося це висвячення й Іван Степанович щодня відправляв Службу Божу вдома — всі домашні ставали о шостій і молилися в домашній церкві. Також, згадують діти, він відправляв службу в храмах Києва. Тож сім’я Мельників не могла подобатися тодішній системі — на компроміс із нею не йшла.
Доленосним для подальшої долі всієї родини стало рішення отця Івана бути присутнім на похороні в м. Стрий доброго друга і морального авторитета родини Мельників єпископа Йосафата Федорика. З тих пір сім’ю «пасли» практично відкрито: Мельники згадують, як по вулиці увечері постійно хтось прогулювався, зранку не один раз під великим кущем бузку навпроти хати вся земля була стоптана. Частими були обшуки — шукали ніби золото та валюту.
Найгірше сталося у 1981 році, коли половина дітей Івана та Марії вже мали свої сім’ї — одночасний обшук у всіх одразу. Пані Ярослава, яка на той час уже жила в Києві із чоловіком і двома дочками, згадує це так:
«Обшук почався о 4.00 і тривав півдня. Дома робився жах. Мені й чоловікові не дозволили йти на роботу — взагалі нікуди не дозволяли йти. Сказали, щоб старша дочка відвела в садочок молодшу... Забрали на кілька годин у міліцію, протримали саму в зачиненій кімнаті й відпустили. А дома хвилювався чоловік і діти — де я, що зі мною. Увечері ні з ким із рідні не можна було зв’язатися по телефону — всіх відімкнули і тільки наступного ранку додзвонилася сестра: сказала, що вдома був страшний обшук, батька забрали в поліклініку (він іще й завідував стоматологічною поліклінікою. — Авт.), там теж обшукали, і там у нього стався приступ. Його відвезли до лікарні...»
Дочка з болем згадує, бо це була велика трагедія для родини, як через два місяці після інфаркту батьку стало легше і вже думали виписуватися, аж раптом він помер.
«Уже коли Україна стала самостійною, до моєї сестри прийшов її однокласник і сказав, що його батько, який на той час помер, а у 1981-му лежав у палаті разом із Іваном Степановичем, перед смертю просив вибачитися за нього перед Мельниками: у ніч смерті священика він прокинувся від того, що на підлогу впала склянка, а Іван Степанович закричав: «Що ж ви робите? У мене — ще три доньки-студентки!?» Вся родина Мельників переконана, що їхній батько помер не своєю смертю.
Дісталося всім. Наприклад, чоловіку пані Ярослави не дали захиститися, чотири рази змінюючи тему дисертації. «Вікторе Михайловичу, ти б хоча по телефону розмовляв зі своєю Ярославою на російській мові. Вона ж у тебе бандерівка!» — говорили йому.
Але трагедії не ламали, а загартовували Марію Мельник. Ні смерть чоловіка, ні смерті трьох синів її не зломили — жінка вірить в Бога і у своїх дітей. А що потрібно ще людині аби продовжувати жити? «Треба довчити дітей», — повторювала пані Марія і продовжувала працювати, турбуватися про них. Отож, завдяки їй, закінчили Львівський медичний інститут Любомира, Орест, Ярослава; Київський — Володимир та Ірина; Одеський — Наталя та Михайло; Полтавський — Євген; Харківський — Оксана і Жанна; Гроднівський у Білорусі — Роман; Ворошиловградський — Марійка. Намагалися вступати туди, де їх ще не знали, бо траплялося, що хтось збирався вступати, наприклад, у Львів, то їм в органах говорили, щоб і не намагалися.
НЕЗАБАРОМ — 90!
Ось така родина: не можливо розповідати про її долю, про долю матері Марії, не зачіпаючи долі України. А як усі Мельники, як їхня мати раділи незалежності, як раділи тому що відкрито можуть йти на службу в греко-католицьку церкву! Прощали всім — тим, хто кілька років тому переходив вулицю, побачивши когось із родини; тим, хто писав про них — «уніати», «вороги»; тим, хто стежив і доносив на сім’ю. І нині пані Марія слідкує за політичними подіями, бере участь у виборах і її по-справжньому болить те, що відбувається в державі. Вона дуже раділа перемозі Ющенка, а тепер переймається, як і всі Мельники, щож воно буде далі. Діти намагаються при мамі не включати телевізор, не розмовляти на політичні теми...
Найкраще для них — це свята: понад 50 людей збирається в мами під одним дахом, традиційно разом моляться, співають пісень. Мама для них й досі — найкращий порадник. Вона навчила дітей, що крім рідної матері в людини є ще дві матері — мати-Батьківщина і Божа мати, до якої Марія Іванівна молилася все життя (до речі, день її народження 4 грудня, релігійне свято пов’язане із вшануванням Богородиці).
Власне, завдяки цим смислам вона й нині збирає всіх Мельників до себе на початку грудня. І дай Боже їй здоров’я!