Манява — "Український Афон"

"Український Афон" – так здавна шанобливо називали лише один монастир – Манявський Скит.

Юлія БЕРЕЗЕНКО

"Український Афон" – так здавна шанобливо називали лише один монастир – Манявський Скит. І нині паломники та туристи, які часто навідують святиню, користуються цим гучним словосполученням. Та не всі знають правдиву історію, яка пов’язує нашу святиню зі Святою Горою.

Проте почнімо, як заведено, з легенди. Чи то всі люди так полюбляють докидати улюбленим святиням хоч кілька зайвих років, але подейкують, що Скит у Маняві був заснований не просто давно, а дуже давно – ще наприкінці ХІІІ ст. Кажуть, наче київські лаврські ченці Іоаникій та Пахомій, покинувши спустошену монголо-татарами обитель, прийшли до Карпатських гір, щоб тут далі провадити своє подвижницьке життя. Кажуть і те, ніби вони тут збудували храм Воздвиження Чесного Хреста (1241), який проте не вцілів через татарську навалу. Так це чи ні, сказати важко. Жодних доказів на користь цієї легенди немає, одначе народна пам'ять її міцно береже.

Офіційна ж історія Манявського Скиту розпочинається на початку XVII ст., коли до цієї затишної і мальовничої місцини прибув смиренний чоловік Йов Княгиницький. Його шлях до Маняви пролягав від сусідньої Тисмениці через далекий Афон. На Святій Горі Іван (з таким іменем був хрещений Йов) прийняв постриг та монаше ім’я Єзекиїль. Дванадцять років чернець подвизався на Афоні і, може, там і залишився б, якби не прикрий стан православ’я на Галичині. Стурбований ним, він повертається в Україну, а слава про нього вже йде попереду. Афонський чернець і нині якось беззаперечно викликає повагу та прихильність у православного люду. Відразу по його прибутті львівський єпископ Гедеон запрошує знаменитого подвижника відновити занепалий православний монастир в Уневі, і той смиренно виконує прохання, навчаючи насельників афонського уставу та передаючи їм власний досвід. Незважаючи на вмовляння єпископа, сан єрея прийняти категорично відмовляється, натомість бере схиму та нове ім’я – Йов. Тоді його кличуть в Угорницький монастир, потім — у Дерманський. Він всюди іде й навчає. А душа його не перестає сумувати за тихою, усамітненою молитвою. Йов вирішує покинути братію, учнів і шукає місця для молитви. Врешті, знаходить «густу лісову пустиню» – там, де до Манявки впадає річка Батерс (нині Скитець), і там залишається чинити аскетичні подвиги.

Та недовго пустельник насолоджується лісовою тишею й молитовним мовчанням. Незабаром його знаходять «осиротілі» угорницькі учні. Кількість його прихильників зростає. Деякі залишаються з ним у лісі, роблячи для себе келії по сусідству, інших він відправляє назад до Угорників. За порадою до старця приходять і мирські люди. Чисельна братія живе у малих келіях і періодично запрошує священика для звершення Літургії. З часом потреба у своїй церкві стає насушною. Допоміг у цьому Петро Ляхович, марковецький жупник, який збудував церкву на честь св. Івана Предтечі у селі Манява.

Минає час, і Йов розуміє, що братія вже надто велика, і слід будувати монастир. Старець сам обрав місце. Невдовзі там виріс «новий руський Ватопед на взір афонського».

1611 рік, коли була збудована перша келія Великоскитської обителі, вважається часом заснування монастиря. За рік тут вже з’явилася нова церква, яка була освячена у день Воздвиження Чесного Хреста. Невдовзі Йов, бачачи міцність братії, передає ігуменство своєму найближчому другові – Феодосію. Сам же усамітнюється. Феодосій поклав для нього малу келію в лісовій пустині, названу Скитиком. Там Йов прожив останні кілька років свого життя. Помер засновник монастиря у 1621 році.

У ті часи братія Манявського Скиту налічувала вже 40 ченців. Їм було затісно у малій церкві, то ж на кошт Марії Могилянки, дочки молдавського воєводи Єремії Могили, було збудовано великий храм монастиря на честь Воздвиження Чесного Хреста. Роботи були завершені ще 1619 року, проте кмітливий ігумен вирішив зачекати з освяченням церкви ще рік, щоб спершу отримати від Константинопольського Патріарха Тимофія та Олександрійського Кирила грамоти про надання ставропігії. Привілей ставропігії був для монастиря неабиякою зброєю та запорукою незалежності від місцевих єпископів, які в ті часи доволі швидко міняли юрисдикційну та конфесійну приналежність.

Відтоді Манявський скит набирав дедалі більших обертів. Він мав статус «прота» – головуючого монастиря – трьох воєводств. До його протії належало 556 монастирів, зокрема Белзького, Галицького та Подільського воєводств. Вражала і численність самої скитської братії. «Іди на Покуття в Скит, там знайдеш двісті ангелів, які в тілі живуть…» –це митрополит Київський Петро Могила казав про Маняву. Такої великої братії не мав жоден монастир католицький чи православний.

З часом Скит обріс великою паствою, жертводавцями та прибічниками, які сприяли його розвитку, наділяли землею, захищали. Монастир був справді могутнім. Та ось у 1676 році трапилося страшне лихо. Прямуючи на польського короля під Журавно, турецьке військо знищило все на своєму шляху. Від Манявського Скиту залишилися самі руїни, а ченців врятувалася всього жменька. Саме вони, трохи оклигавши, заходилися відновлювати понівечену обитель. Та було це вже не так просто, як раніше. Місцеві опришки порозтягували те, що не забрали турки, а православних вельмож, які могли б заступитися за ченців, майже не зосталося. Братія бачить один вихід – шукати покровительства у польського короля та російського царя одночасно. І, на диво, мають успіх в обох монархів. Король дає їм грамоту, яка захищає від місцевих опришків, а цар Федір Олексійович надає фінансову підтримку для відбудови монастиря. І незабаром монастир набуває ще більшої краси та слави.

З 1700 року починається нелегкий період у житті Скиту. По суті він залишається єдиним православним монастирем в Західній Україні. І хоч відвертих гонінь за віру не зазнає, однак втрачає низку привілеїв, підлеглі монастирі. Кількість насельників зменшується до 30. Та, попри все, Скит залишається православним. У 1772 році відбувся перший розподіл Польщі, внаслідок якого Скит вкупі з Галичиною опинися під владою Австро-Угорщини. Він проіснував ще тринадцять років, а в 1785 р., за розпорядженням цісаря Франца-Йосифа, був закритий. Ченці розселилися по інших монастирях, а начиння та майно рознесли по різних місцях. Дивовижний іконостас Хресто-Воздвиженської церкви, написаний славетним малярем Йовом Кондзелевичем, потрапив до церкви в Богородчанах (нині він перебуває у Львівському національному музеї ім. А. Шептицького), решта – що куди. Деякий час приміщення Скиту використовувалися для адміністративних потреб, а врешті — вкрилися пусткою та перетворилися на руїни.

Отака, здавалось би, сумна історія славетного монастиря, заслужено названого «українським Афоном». Та є й надія. Адже, як бачимо з історії Скиту, не один раз нищився монастир, але завжди поставав з руїн ще могутнішим. У 1998 році в Маняві знову залунала молитва – сюди прийшли нові ченці. І завдяки їхнім молитвам та праці багатьох людей, монастир знову діє, у ньому щодня відправляються богослужіння, а вдень досі чути стукіт молотка або дзижчання пилки. Молільники та паломники – завжди бажані в цій Божій оселі, а «манявці» почуваються в ньому, як удома.

Паломницько-туристичні цікавинки:

1. «Блаженний камінь» – за переказами, місце молитви легендарних лаврських ченців, які начебто подвизалися тут у ХІІІ ст. Величезний камінь-брила, який виступає з кручі, утворюючи грот. Ченці та місцеві мешканці вважають воду, яка струменить з-під каменя, цілющою.

2. Ікона Богородиці «Ігуменя Манявська» та чудотворна ікона Богородиці Одигитрії – Ізбавительки від злих (18 ст.)

3. Надгробна плита, яка лежала на могилах перших ігуменів Скиту, – Йова та Феодосія.

4. Манявський водоспад – один з найчудовіших та найвищих карпатських водоспадів, заввишки 20 м. Прекрасний будь-якої пори року. Взимку казково замерзає. Дорога до нього тривала (2 год. пішки), зате дуже мальовнича.

5. За переказами, десь на території монастиря похований гетьман Іван Виговський, проте його могила досі не знайдена.