Про права людини ми знаємо багато – мені потрапляли до рук брошурки чорносотенного штибу під товстелезним шаром православ'я, де популярно пояснювалося, для чого саме «жиди їх придумали».
Але потім я подумала, що суперечка недоречна – кожен бачить у ролі двигуна історії те, що йому зручніше. Хтось говорить про «соціальну напругу» і «революційну ситуацію», «виклик» і «соціальну динаміку», а комусь простіше пояснювати все, що відбувається, чиїмись підступними діями. От патріарх Кирил, наприклад, натякає, що за новітніми арабськими революціями стоять ліберальні режими Заходу – йому політично невигідно визнавати, що тамтешня ситуація з «м'якою диктатурою» та колосальною корупцією стала просто нестерпною для критичної маси людей. Вартувало тільки розпочатися економічній кризі, як заговорили про тих, «хто за нею стоїть» – теж масони якісь. Або, наприклад, жиди, але зовсім не «перегрів» механізмів, що лежать в основі фінансової системи. А якщо і «перегрів», то хтось же його спланував!
І ось, нарешті, черговий крок у тому ж напрямку. Про права людини ми знаємо багато – мені потрапляли до рук брошурки чорносотенного штибу під товстелезним шаром православ'я, де популярно пояснювалося, для чого саме «жиди їх придумали». З масованими посиланнями на «Протоколи сіонських мудреців». Що ж, на цю видатну працю посилаються навіть офіційні особи Православної Церкви в цілком пристойних медіа. Однак, коли я зіткнулася з тією ж тенденцією у представника Католицької Церкви, я була трохи здивована. Утім, тут автор пішов далі – масони спровокували чи то сфальсифікували не тільки права людини, але всю картину світу: вони керують нашими мізками, годують нас своїми мультиками, музикою і літературою і ще й морочать голову правами людини. Полум'яний заклик автора полягає в тому, що ніщо, що виходить від масонів, не може бути не те що добрим, але навіть більш-менш прийнятним.
За що ж наші священнослужителі – як з'ясувалося, незалежно від конфесійної приналежності – так не люблять доктрини прав людини? Отримати відповідь і просто, і складно. З одного боку, вони самі про це кричать на кожному кроці: «гендерна рівність», «легалізація абортів», «підтримка ЛГБТ-рухів», «сексуальна освіта», «ювенальна юстиція». З іншого – це все деталі, до яких права людини не зводяться, якими права людини нітрохи не вичерпуються і не можуть бути аргументами для спростування цілої доктрини.
Однак наші священнослужителі зосереджуються саме на них. Причому свідомо демонізуючи ці «проблеми». Що саме інкримінують, наприклад, «гендерній рівності»? Чому Церкві не подобається ідея рівних прав для чоловіків і жінок? Або от, недавні палкі суперечки з приводу ювенальної юстиції. А що поганого в тому, щоби взяти під захист як мінімум гідність, а то й здоров'я (а іноді і взагалі – життя) маленької людини, безпорадної перед свавіллям дорослих, яким вона, як традиційно прийнято вважати, «належить»?
«Традиційно» – ключове слово. Свідомо чи ні, Церква прийняла на себе функцію хранителя і захисника «традиції». Тому «гендерна рівність» винна вже тільки через те, що вона «нетрадиційна». Ситуація смішна – адже назагал життя набагато різноманітніше за будь-яку традицію, а сучасні соціальні й технологічні процеси надають їй ще більшого динамізму, і тому слово «традиційно» характеризує життя сучасної людини вкрай невдало.
Отже, тим гірше для людини! Здається, для Церкви вона прийнятна настільки, наскільки готова відповідати «традиції». Як інакше зрозуміти завзяте прагнення Церкви просувати назустріч «гендерній рівності», наприклад, абсурдний заклик «повернути жінку в сім'ю»? Абсурдний – тому що він схожий на заклик відновити популяцію морської корови, винищеної ще в минулому столітті, не вдаючись при цьому до безбожних біотехнологій. І ще абсурдний хоча б з тої причини, що ота «традиційна сім'я» – патріархальна сім'я – про яку йде мова, зникла приблизно тоді ж, коли і морська корова. І тут справа вже не в тому, «погано» це чи «добре» – це даність, з якою треба навчитися жити. Тобто, навчитися розмовляти і переконувати ту жінку, яка існує в реальності, а не в якомусь віртуально-ідеальному світі «традиції».
Тут починається найцікавіше – як навчитися жити в тому часі, в тих обставинах, з тими людьми, яких тобі підсунула доля чи Божа воля? Можна, звичайно, мріяти про те, що відбудеться якийсь катаклізм, унаслідок якого з квартир зникнуть пральні машини, розумні кухонні прилади, пилососи та інші чудеса технології. Уклад життя знову стане «традиційним»: жінки стануть звичною домашньою робочою худобою, яка пере, прибирає, готує і дітей народжує, аж поки ноги не протягне, а не керує фірмою або ось – статейки строчить. От тоді, коли в неї не буде часу не те, що книжку почитати або подумати про щось відсторонене, а навіть голови підняти, – вона стане, нарешті, ідеальним носієм «традиційних цінностей». Цим непрохідним редутом на шляху в загальної аморальності.
Не розумію, чому, але як тільки мова заходить про права людини, відразу спливає питання про «моральність». Тобто, я теж десь глибоко відчуваю, що є тут якийсь зв’язок. Але невже все настільки однозначно – варто тільки повернутися до «традиційних цінностей», – і вуаля, ніякої аморалки? Складається дивне враження, що, скажімо, жінка, яка будує своє життя на власний розсуд – навчається, працює, забезпечує себе, бере участь у виборах – принципово не може залишатися в межах моралі, вона обов'язково хоч у чомусь аморальна. Що «сексуальне інформування» не дозволяє вести себе пристойно. Що якщо аборт робити нелегально – це менший удар по моральності, ніж коли його робить в нормальній клініці кваліфікований лікар.
Колесо історії назад не повернути. Давши одного разу жінкам виборче право, забрати його буде непросто. Одного разу давши можливість людині публічно висловлювати те, що вона думає, відібрати це право буде нелегко. Залишається тільки чекати «смерті європейської цивілізації», як це роблять деякі офіційні особи РПЦ, які сподіваються, що разом з нею помруть породжені нею цінності у вигляді прав і свобод – зникнуть, розвіються, як нічний кошмар.
Що ж, залишається тільки чекати. Оскільки не вистачає чи то сил, чи то сміливості, чи то якихось більш професійних якостей, щоби все-таки «мати справу з тим часом, який тобі дістався», як радив один знаменитий оксфордський католик.
Що ж, із людиною, в якої є реальне право вибору, складно мати справу. Її не можна змусити щось робити або чогось не робити – ні під загрозою переслідування за законом, ні під загрозою громадського осуду. Тільки переконати. А це ніколи не було легко. Нелегко і зараз. У період «традиційного» християнства Церква настільки перейнялася своєю особливою роллю, що частково згубила здатність до переконливої інтонації і волю до розуміння – адже цілком вистачало повчальної інтонації та посилання на догму.
А тут все ускладнюється. У межах ліберальної свідомості догми не діють. Доктрина прав і свобод стала викликом для Церкви не тому, що це «доктрина аморальності і розбещеності», а тому, що вона звільняє людину від догматичного мислення. У певному сенсі вона ставить людину у вкрай складне становище, тому що на кожну окрему життєву ситуацію немає однозначного рецепта. Будь-який вибір стає її особистою маленькою драмою. Це її тягар, але також і знак її людської гідності.
Звичайно, це непросто. Важко схиляти до добра людей, які мають реальну свободу вибору. Важко зрозуміти і прийняти, що розбещує людину не стільки сама наявність свободи, скільки невміння робити цей вибір. І важко знайти потрібні слова і потрібний тон, щоб підказати людині так, щоб вона почула. Для початку – бодай просто почула. Зрештою, «духовні пошуки», що охопили Західну Європу, на порожньому місці не ростуть. Вірніше, ні, якраз на порожньому і ростуть – тому що в тому куточку душі, де зберігаються еталони, в сучасної людини порожньо. А як без орієнтирів робити вибір, правом на який наділена і на який приречена людина ліберальної доктрини?
У цій маленькій і великій життєвій драмі вибору Церква та її проповіді, здавалося б, були дуже до речі. Тому що, найчастіше, цей вибір не такий далекий від Найголовнішого Вибору – вибору між добром і злом. Але замість того, щоб виробляти підходи до людей, обтяжених свободою, Церква продовжує вголос жалкувати про те, що людина в принципі має можливість такого вибору! Коли жінка приймає рішення робити аборт, винними виявляються всі – від уряду, який легалізував аборт, до масонів. Але не винна та армія священиків, яка щорічно штампується в семінаріях, і яка не знайшла в собі чи то сили, чи то вміння, чи то бажання допомогти цій жінці зробити вибір на користь життя. Не залишається нічого кращого, ніж закликати жінку «повернутися в сім'ю» і тим самим розписатися у своєму невмінні, а може, небажанні мати справу з реальною людиною.
Зазвичай, коли звертаєшся до церковників з подібними питаннями, чуєш у відповідь цілий перелік об'єктивних труднощів. Вам пояснять хоч на двох сторінках, хоч на двадцятьох, хоч на двохстах, чому саме Церква не може вплинути на людей, які роблять неправильний вибір. Поміж іншим вам згадають масонів – якщо не на двадцяти, то принаймні, на двох сторінках. Ці аргументи добре відомі: Церкві «не дають» говорити з людьми, виховувати їх, вести їх правильним шляхом, наповнювати ЗМІ «правильним» контентом. Тому що завжди є якісь «сили», які протистоять – сили могутні, сили, що володіють владою, грошима і т.д. Ну ось, не знадобилося навіть двох сторінок – вистачає і двох рядків.
І це правда – такі сили є. Назвемо їх масонами. Тільки не второпаю одного – чому, в такому випадку, масони можуть бути ефективні, а двотисячолітня Церква, на чолі якої стоїть Сам Христос – не може?
Замість відповіді Церква відходить у глухий захист. Вона асоціює доктрину прав людини з аморальністю, а після цього вже не може «опуститися» до потенційного співрозмовника, що живе в рамках ліберальної доктрини. Вона захищається тим, що її нібито намагаються «змусити схвалити гріх» або навіть лібералізуватися самій. Можливо, це, швидше, реакція на внутрішні проблеми – у кожної традиційної конфесії зараз існують деякі, умовно кажучи, «ліберальні» тенденції, які є внутрішньою справою Церкви – їй з ними жити, їх оцінювати і приймати рішення про те, наскільки вони прийнятні. Люта нелюбов до ліберальних ідей з боку Церкви в деяких випадках видається спробою звинуватити «недосконалий світ» у тому, що відбувається всередині неї самої. Це психологічно природно, але нечесно. Під голосно декларованим «небажанням лібералізуватися» нерідко приховані відсталість і невміння мати справу з реальністю. А людині ліберальних поглядів, яка шукає в Церкві відповіді на свої питання, абсолютно не принциповим є, наприклад, сімейний статус священика. І тим більше, вона не зацікавлена в тому, щоб Церква «схвалювала гріх». Навпаки – людина приходить туди по втрачені еталони, коли проблема вибору стає нестерпно важкою.
Шукати шляхи до сердець людей – які б ці люди не були погані (а коли вони були однозначно добрі?), які б не були складні соціальні умови і взагалі часи, які б «масони» не стояли на шляху – в цьому завжди була сила християнства. Працювати з людиною в епоху лібералізму і мас-медіа важко, тому що людина добре обізнана у своїх свободах і правах. Але це також робить її вразливішою, змушує шукати істину, яка стане опорою для її вибору – тобто, певною мірою, це дуже вдячний матеріал для проповідей.
І тут виникає дуже цікава ситуація: Церква, вступивши у прямий діалог з ліберальною людиною, могла б відіграти несподівану роль, зокрема, в долі лібералізму. Адже ні для кого не секрет, що пізній лібералізм – той, з яким ми з виправданим невдоволенням стикаємося останнім часом – має мало спільного зі своєю власною доктриною. Цей лібералізм позбавлений усіх своїх основ, навіть тієї свободи, яку він сам колись проголосив, але потім приніс її в жертву власній бюрократичній машині. Відсутність чітких понять про добро і зло – моральний релятивізм – виявився згубним для самого лібералізму. Тому що у світі, позбавленому орієнтирів, акт вибору і саме право на нього стають безглуздими.