Майдан і Церква: досвід духовної взаємодії
З моменту проголошення незалежності серйозні загрози для української державності перманентно створювали три проблеми: присутність Чорноморський флоту РФ в Криму, панування російської мови у медіа та видавничому просторі, діяльність Російської православної церкви (УПЦ МП) у незалежній Україні.
Після обрання Кирила Патріархом Московським і всієї Русі (2009), політичний та ідеологічний тиск Москви на Україну посилився. Наразі РПЦ є активним провідником, а її патріарх – ідеологом «русского мира». Російська Православна Церква виступає в ролі «м’якої влади» – морально («духовно») обґрунтовує та підтримує експансіоністську і месіанську ідею російської зовнішньої політики.[1].Ідеї, які проголосив патріарх Кирило, можна сформулювати так: сучасний «русский мир» є безпосереднім спадкоємцем «Святої Русі» як історичної реальності; народи «русского мира» (особливо Росії, України, Білорусі та Молдови), духовно об'єднані спільною православною вірою. «Русский мир» – така собі ідеальна цивілізація, яка начебто зберігає традиційні культурні цінності та мораль. У цьому контексті «русский мир» постає альтернативою глобалізації, базованої на культурному і моральному плюралізмі [2].
Однією із засад «русского мира» російський Патріарх назвав спільну історичну пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток. «В результаті спільної творчості народів Русі і тих, хто складав з ними єдине ціле протягом століть, – відзначив він, – виник спосіб громадського проживання, який у всьому світі асоціюється з російською традицією. У наших народів присутня сильна свідомість безперервності і тяглості російської державної та суспільної традиції, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи нинішньою Росією, Україною, Білорусією, Молдавією та іншими країнами історичного простору Русі. Наші предки разом будували і розвивали Русь, обороняли її від іноземних загарбників. Так було протягом існування нашої єдиної Вітчизни, незалежно від панівної політичної системи»[3].
Поза тим, вплив Московського патріархату, як і «русского мира» на Україну доволі обмежений. Не в останню чергу це пов’язано із значною відмінністю церковної ситуації в Україні і Росії. Православ’я не має монопольного впливу в Україні, тут існує релігійний плюралізм. За даними Держкомітету у справах національностей та релігій, станом на 1 січня 2014 р. в Україні налічувалося майже 35 646 релігійних громад. До числа найбільших належали: УПЦ МП – 12 714 парафій, УПЦ КП – 4 661; УАПЦ – 1185; УГКЦ – 3765; Римо-Католицька Церква – 942; Всеукраїнський союз об'єднань Євангельських християн-баптистів – 2576; Всеукраїнський союз Християн віри євангельської (п'ятдесятників) – 1616 та ін[4].
Крім того, українська ідентичність не детермінована винятковоправослав’ям, як в Росії, де бути росіянином – значить бути православним. Серед етнічних українців є чимало греко-католиків, католиків, протестантів тощо. Важливим моментом є й те, що в Україні відсутня тенденція перетворення однієї з церков на державну (що притаманна Росії).
Таку спробу, втім, було здійснено за часів президентства В.Януковича. «Правовірна» команда президента готувалася влаштувати в УПЦ МП справжній переворот, змістивши старого і хворого, але міцного духом Блаженнійшого Володимира на іншого, більш«комфортного» для неї предстоятеля.А надалівстановити за російськими стандартами «політичне православ’я» таперевести «оновлену» церкву на службу державі, тобто на службу своєму кримінальному клану. («Це його Бог покарав», – тихо сказав Блаженнійший Володимир найближчому оточенню, дізнавшись про втечу Януковича). [5]
Показово, як повели себе церкви під час Майдану. Жодна із наявних (і визнаних) в Україні церков офіційно не засудила Евромайдан та не підтримала анти-майданних дій влади. Навіть УПЦ МП (яка в період правління Януковича, принаймні її верхівка, щедро відпускала гріхи очільників Партії регіонів) відверто не підтримала владу. Щоправда, найбільш одіозні її представники встигли відзначитися своїми антимайданівськими висловлюваннями. Наприклад, Одеський митрополит Агафангел затаврував Майдан, де «зібралися всі сили пекла», а настоятель Києво-Печерської Лаври владика Павло примудрився на проповіді порівняти Віктора Януковича з Ісусом Христом і пообіцяти: «церква з вами до кінця»[6].
У разі перемоги анти-майдану, долю українських національних церков – УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ не важко було передбачити. Проте відкрито на бік Майдану церкви стали тільки після силового розгону студентів-протестувальників. На захист прав і свобод людини виступили православна, греко-католицька, римо-католицька, протестантська та ін. церкви із закликом припинення насильства та терору[7].
Особливу роль відіграв Київський патріархат на чолі зі Святійшим Патріархом Філаретом, який всі роки незалежності докладав чимало зусиль для творення єдиної Помісної православної церкви в Україні. У разі створення такої церкви, Російська православна церква з найбільшої православної конфесії перетвориться на одну з багатьох. Тож використовуючи весь свій вплив РПЦ домоглася оголошення УПЦ КП «схизматиками» і неканонічною церквою.
30 листопада 2013 р. монахи Михайлівського Золотоверхого монастиря відкрили ворота дзвіниці, аби врятувати побитих і переслідуваних міліцією студентів-учасників акції протесту на Майдані Незалежності. У ніч на 11 грудня 2013 року, коли«Беркут» та внутрішні війська намагались розігнати Майдан, священик УПЦ Київського патріархату, дзвонар Михайлівського Золотоверхого монастиря Іван Сидор, б’ючи у дзвони, скликав людей на центральну площу столиці. Кияни почали прокидатись. А після тієї ночі прокинулась вся Україна. Так пролунав чи не перший у ХХІ столітті набат[8].
Надалі Михайлівський собор неодноразово надавав допомогу активістам Майдану. У ніч на 19 лютого 2014 р. обитель перетворилася на польовий шпиталь, де лікарі рятували життя кількох сотень поранених. У храмі Іоана Богослова оперували важкопоранених. На території монастиря також розмістилися інформаційний пункт, пункти видачі продуктів, води, теплого одягу, склад медикаментів. А на задньому дворі монастиря складали тіла загиблих.
Греко-католицькі священники також активно брали участь у подіях Майдану, чимало з них прибули із Західної України услід за своєю паствою. Наприкінці 2013 року Глава Української Греко-Католицької Церкви Блажeнніший Святослав Шевчук, висловив стурбованість з приводу поширення насильства в Україні і висловив свою солідарність з тими, хто не боїться говорити правду. Він також пояснив, чому єпископи і священики на боці демонстрантів: «Присутність наших священиків не є політичною, це молитовна присутність». Він засудив непропорційне застосування сили урядом і сказав: «Ми хочемо заохотити до діалогу (...) Ми живемо в епоху темряви. Церкви в Україні – католицькі, православні та протестантські, а також спільноти мусульман і євреїв – підписали спільне звернення. Найперше, щоб підтвердити відмову від усіх форм насильства і просити уряд почути і утриматися від насильства. Оскільки єдиною альтернативою насильству є діалог. Ми згадали знамениту промову Папи Франциска до бразильських політиків: «Діалог, діалог, діалог». Ми хочемо сприяти діалогові. А потім ми просимо розпочати національне обговорення, тому що разом всі сили країни можуть вирішити майбутнє України. Столом переговорів став Майдан, де приймають спільні рішення разом. А потім Церкви моляться, бо ми переконані, що Господь є Той, Хто має у своїх руках долю всіх народів і також цієї країни»[9].
Чимало київських храмів відгукнулися на потреби протестувальників: у греко-католицькому соборі Воскресіння підвальні приміщення використовували для ночівлі; також надавала допомогу церква отців василіан на Львівській площі; римо-католицький собор Олександра слугував практично лазаретом – там на лавках лежали хворі і лікувалися. У лютеранському храмі святої Катерини, що розташувався прямо в епіцентрі подій, на вулиці Лютеранській можна було відігрітися, поїсти і поспати. Сюди заходили грітися і беркутівці.
На Майдані була присутня і УПЦ МП, принаймні її окремі представники. Запам’яталися чотири монахи з Десятинного монастиря, які ступили на молитовне стояння з іконами і молилися як у бік «Беркута», так і у бік повстанців, щоб зупинити кровопролиття.
Про роль Церкви чимало було сказано, але вочевидь без її участі жертв могло бути більше. «Церква на Майдані не була «за» чи «проти» Майдану. Вона була чинником свідчення істини, своєрідним видом стовпництва,– згадував душпастир Майдану о.Василь Рудейко. – Вона була готова розмовляти з обома сторонами. Були випадки, коли на Майдані чинилася неправда і священики не підтримували цього. Наприклад, коли самооборона чи хтось над кимось знущався чи хотів познущатися, і священики супроводжували полонених, щоб розлючений натовп їх не розірвав. Зокрема в інтернеті можна побачити дуже промовисті дискусії отця Михайла Димида з представниками Майдану, які хотіли вчинити самосуд над затриманими «тітушками»... Завдання Церкви – не ставати на якийсь політичний бік. Її завдання – свідчити Істину, і цього намагалися дотримуватися священики на Майдані»[10].
На Майдані створили кілька молитовних наметів, куди можна було прийти помолитися. Після 10 грудня2013 р., коли була спроба розгону Майдану, з’явилося таке явище, як Нічна варта. Протягом ночі ( від 24:00 до 8:00) щогодини священики приходили на сцену і разом зусіма присутніми на Майдані співали гімн України, молилися «Отче наш» і «Богородице Діво» і говорили коротке слово-заохочення.
На Майдані відбувалися також й екуменічні богослужіння: наприклад, освячення Йорданської води проводили священики різних Церков. Всі разом освячували воду, кропили нею намети, де жили протестувальники. На Майдані було автентично екуменічне богослужіння чи «христослужіння», тобто служіння Христові, яке перейшло будь-які бар’єри конфесійності. «На Майдані не було видно греко-католицького або православного обличчя. До всіх нас зверталися як до отців: отець Василь, отець Тарас тощо», – згадував о.Рудейко. «Я вважаю, що цей Майдан переміг тому, що люди не просто боролися за ідеали, але залучали до боротьби Христа, віру і Бога. Перемога була неминучою, бо якщо мільйон людей кричить до Господа – Господь мусить їх вислухати» – упевнений він[11].
Головна розбіжність Майдану і Анти-Майдану полягала передусім в тому, що перший виступав «За» – Гідність, Європейський вибір, Свободу тощо, тоді як другий виступав «Проти» Майдану. Противники Майдану закликали розрізняти справи Божі і політичні і не втручатися у конфлікт, з ненавистю називали священників Майдану «схизматиками і уніатами» та апелювали до дилеми цивілізаційного вибору. У цьому сенсі варто зауважити, що у сприйнятті всіх (києвоцентричних) українських церков св. князь Володимир та Хрещення Русі визначили орієнтацію на християнську Европу, і екуменізм, а не російської православної цивілізації a-la “русский мир” й ортодоксально-православний автавркізм Москви.
Щодо ролі «неканонічних церков» влучно висловився доктор філософських наук, богослов Михайло Черенков: «Церква, яка була з народом в скрутну годину, канонічна вже в силу цього факту, уже тим, що показала свою християнську солідарність і жертовну любов. Важко назвати «сектантами» і «розкольниками» тих, хто були на одній барикаді чи в одному окопі, хто молилися спільною молитвою і закликали на допомогу єдиного Бога. Все змішалося. Духовними лідерами Майдану і адвокатами громадянського суспільства стали «шкідливі уніати». Найсміливішим викривачем російської агресії («В Путіна увійшов сатана!») і гарячим проповідником українського християнства став «розкольницький і неблагодатний» Київський Патріархат. Холоднокровним і рішучим захисником країни виявився «кривавий пастор» Турчинов (символом його популярності стала кампанія «Пастор, повертайся!»). Для «православної України» (пора з цією міфологемою попрощатися) ці факти стали прецедентами. Українське християнство збирає себе, складаючи різноманіття разом, впізнаючи в ньому різні образи єдиної Церкви»[12].
Михайло Черенков – родом з Донбасу, був вихований в протестантській родині, відзначив ще такий важливим момент: протестанти України, які до недавнього часу були відчуженими від суспільства, національних традицій, суспільних запитів і злободенних питань, після Майдану стали «українськими протестантами». Несподівано для себе протестанти відкрили практичний екуменізм, тобто християнську єдність в екстремальних умовах – на території конфлікту, а не богословського кабінету або храму[13]
Дійсно на Майдані нарешті зустрілися Церква і люди, саме в умовах протистояння суспільства і влади, а згодом в умовах війни. Самі Церкви також нарешті зустрілися між собою, відчули свою органічну єдність у служінні людям.
Віряни, які опинилися на Майдані, зіткнулися зі складними моральними випробуваннями та етичними дилемами. Для людей, котрих мучило сумління, чи не чинять вони гріх, коли вдаються до насильства і виступають проти влади, духовним символом та орієнтиром став німецький пастор Дітрих Бонхеффер. Особливої актуальності набув його досвід часів гітлерівського режиму. У свій час цей молодий німецький священик також зіткнувся з непростим (з погляду християнських канонів) вибором: вдатися до обману, взяти участь у змові і в замаху на вбивство, або промовчати і допустити загибель тисяч і мільйонів. Врешті він взяв участь у замаху на нацистського вождя і загинув. Його приклад надихав вірних різних конфесій на Майдані.[14]
«Ми, члени кількох протестантських церков, під час протистояння на Майдані стояли перед вибором: чи постачати «коктейлями Молотова» передову і протистояти беззаконню або допустити, щоб Янукович і його команда і далі ґвалтував і грабував нашу країну?» – згадував Анатолій Денисенко з Київщини. – Майдан розвинув у нас загострене почуття справедливості і змусив задуматися над темами, які раніше нам були нецікаві – покірність владі, допустимість насильницького опору злу, участь у революційних діях»[15]. Події на Майдані суттєво змінювали свідомість, психологію та ідентичність людей. Також Анатолій Денисенко оприявнив проблему необхідності змін у самій Церкві.
Питання назрілої потреби церковної реорганізації вперше озвучив Кирило Говорун, архимандрит Російської Православної Церкви, кандидат богослов'я, доктор філософії. Український Майдан, який зібрався «заради Европи» переріс саму Европу і її політиків, – зазначив він.[16]. Як вважає український теолог, у Европі нацизм і Голокост змусив церкви докорінно переоцінити свої стосунки із державою та суспільством. Народилася навіть окрема галузь богослов’я – політична теологія як реакція здебільшого на німецький тоталітаризм та Другу світову війну. В Україні ані більшовицькі гоніння на Церкву, ані Голодомор, ані сталінські репресії, ані війна, ані Хрущов, ані звільнення Церкви від атеїстичного тиску та одразу ж її розділення на ворожі групи не спонукали до чогось подібного, хоча за масштабами ці трагедії не менші, аніж Голокост – окреслив проблему о.Говорун. Проте, на його думку, Майдан має всі шанси започаткувати процеси, коли будуть переосмислені стосунки Церкви, держави і суспільства, а українські церкви по-іншому оцінять самі себе.
Як вважає о.Говорун, історично Церква ще до її поділу (як на Сході, так і на Заході), мала переважно двовимірні стосунки з тим, що тепер іменують публічно-політичною сферою. Передусім ці стосунки обмежувалися державою. Тільки нещодавно церкви почали усвідомлювати, що цієї двовимірності недостатньо, адже з’явився ще один потужний чинник, що привніс нові виміри у стосунках із державою. І цим вагомим чинником стало суспільство. Отож, богослов закликає перейти від двовимірних стосунків «Церква-держава» до тривимірних – «Церква-держава-суспільство». Або навіть в іншому порядку: «Церква-суспільство-держава», де держава відходить на третій план[17].
О.Говорун наголошує, що незалежно від подальшого розвитку подій, Майдан посутньо змінив як країну і суспільство, так і вектор взаємодії українських церков і українського суспільства. Навіть більше: Майдан у своїй ціннісній складовій значно переріс всі без винятку українські церкви. Так, Майдан дав поштовх церквам піднятися над тим статус-кво, який панував у їхніх стосунках із державою.Тепер церквам слід зробити наступний крокі дати свою відверту оцінку цій владі. І не варто ховатися за звуженою інтерпретацією біблійної формули «будь-яка влада від Бога».
«Зараз для церков, які хочуть наслідувати святих, є нагода сказати те, що зрозуміла більшість українського народу, який хоча і не вивчав моральне богослов’я у духовних семінаріях та академіях, проте чітко усвідомив, що теперішня влада зовсім не є християнською, незважаючи на те, що її представники демонструюють ознаки схильності до православного культу. Їх християнство є симулякр: в ньому є форма, але немає змісту. В ньому відсутня християнська мораль. Ця влада не розглядає людей як братів. У стосунках з Богом її представники визнають Його авторитет, але більшість з них хоче, щоб Бог не заважав їм присвоювати чергові (відібрані у знедоленого народу) трофеї, та непереймається тим, як підпорядкувати свою владу служінню ближньому»[18].
О.Говорун закликає: для церков зараз є нагода визнати, що вони часто брали на себе роль посередникашахраїв, які намагались виправдати себе перед Богом за свої кримінальні вчинки. За це церкви отримували свої «комісійні». Але ж до чого веде таке посередництво? – Воно не тільки надає легітимностії корупції, а й сприяє її сакралізації в суспільномуустрої. Таким чином, корупція стає сакральною в нашому суспільстві. Для церков Майдан є можливістю змінити цей стан речей і відмовитися від надання «посередницьких послуг», які насправді легітимізують корупцію, соціальну несправедливість, зловживання владою тощо.
Український теолог запросив церкви вийти з сірої зони колабораціонізму зі злочинною владою і піти шляхом «Сповідницької церкви», яка у нацистській Німеччині виступила проти нацизму. «Зараз, – підкреслив він, – вже настав час перестати посилалися на те, що держава живе за своїми законами, а церква може переховуватися у метафізичних схованках. Свого часу ганебна співпраця більшости німецьких церков із нацизмом змусила європейських богословів переглянути цей хибний дуалізм політичного і метафізичного. Натомість набула поширеності ідея, що Христос є Господь усього, в тому числі політики. Ідеї таких богословів як Барт і Бонхоффер повністю надаються для застосування до того, що зараз відбувається в Україні» [19].
Архімандрит Кирило Говорун також зазначив, що зараз для українських церков випаланагода піднятися до рівня суспільства, яке швидко зростає на основі тих цінностей, які мали б демонструвати церкви. Час змінювати свої стосунки із владою. Час налагоджувати стосунки з людьми. І вчитися у них цінувати та відстоювати гідність, порядність, людяність[20].
Так на Майдані цінності і уроки Другої світової війни знайшли зовсім інше – гуманістичне, філософське і богословське трактування, цілком відмінне від тих фіктивних цінностей «антифашистської боротьби», що їх насаджувала в Україні Москва.
На додаток наведемо слова професора соціології Джорджтаунського університету (США) Хосе Касанови, який наголосив, що наявність в Україні кількох рівноправних релігійних конфесій є одним із доказівтого, що у державі переміг Майдан, і вона справді інтегрується із Заходом. Він зазначив також, що роль релігії в Україні доволі символічна, адже вона презентує плюралістичне суспільство. І той факт, що різні конфесії можуть жити разом, показує, що може бути одна демократична плюралістична держава і в Україні. Адже релігійний плюралізм приводить до суспільного плюралізму. Держава не підтримає одну церкву проти іншої, одну релігійну громаду проти іншої.На думку науковця, саме в цьому полягає відмінність між Україною та Росією, де домінує релігійна організація, пріоритетна для влади, – православна церква. Натомість є проблема з Московським Патріархатом, який не визнає цей плюралізм та хотів би мати свою монополію, і в цьому є суть імперського проекту Росії. Після окупації Криму там нині переважає Московський патріархат. «Протестанти мусили втікати, кримські татари, мусульмани мають проблеми, греко-католики мають проблеми, Київський патріархат має проблеми, позаяк МПпрагне мати тут монополію[21], – висновує Хосе Касанова.
У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел.
[1] Russia's Orthodox Soft Power
[2] Див.:Nicholas Denysenko, "Civilization, Church, World: Competing Religious Narratives from Ukraine and Russia," Bohdan BociurkiwMemorial Lecture, Canadian Institute of Ukrainian Studies, Edmonton, Alberta, February 11, 2015.
[3] Выступление Святейшего Патриарха Кирилла на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира 3 ноября 2009 года
[4] Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2014 р.)
[5]Кошкина Соня. Церковная революція
[6]Кошкина Соня. Церковная революція
[7] Религиовед Андрей Юраш:«Все религиозные организации Украины принимали участие в наведении мостов между руководством страны и восставшим народом»
[8]Дзвони Михайлівського собору рік тому: "Беркут" розбирає барикаду, церква дзвонить. Відео
[9] Біагоні Марія Кьяра. Церква України на Майдані в Києві поряд зі своїм народом
[10]"Завдання Церкви – свідчити Істину, і цього намагалися дотримуватися священики на Майдані", – о. Василь Рудейко. Інтервю з о. Василем Рудейком – доктором богослов’я, викладачем кафедри богослов'я Українського католицького університету, душпастирем Майдану
[11] Там само.
[12] «Великое возвращение»? Христианский фактор в событиях уходящего года
[13] Черенков Михаил. «На Майдане протестанты разглядели свое миссионерское поле»
[14] Эрик Метаксис. Дитрих Бонхёффер. Праведник мира против третьего рейха. Пастор, мученик, пророк, заговорщик. М.: Эксмо, 2012 – С. 4.
[15] «Обострённое чувство справедливости: отрывок из книги «Церковь на Майдане»
[16]Український Майдан, який зібрався “заради Європи”, переріс саму Європу і її політиків Кирило Говорун, архимандрит Російської православної Церкви, кандидат богослов'я, доктор філософії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ipress.ua/articles/ukrainskyy_maydan_yakyy_zibravsya_zarady_yevropy_pereris_samu_yevropu_i_ii_politykiv_35553.html
[17] Там само.
[18] Там само.
[19] Там само.
[20] Там само.
[21] Лащенко Олександр. Росія використовує проти України і релігійні питання – американський професор
