Джерело: Українська правда
Антон Дробович
Минулого тижня фільм геніального українського режисера Сергія Лозниці "Бабин Яр. Контекст" отримав нагороду Канського кінофестивалю для документальних фільмів.
Коментуючи цю подію, автор фільму висловив сподівання, що картина допоможе глибокому осмисленню трагедії. Власне, цією нагодою і цим запрошенням я б і хотів скористатися.
У Каннах Лозниця дав інтерв’ю талановитому українському кінознавцю Лук‘яну Галкіну, в якому пролунали слова, що не можна залишити без суспільної уваги й обговорення.
Отож запрошую і самого режисера, і весь чесний український загал порозмислити над словами режисера. Далі буду наводити цитати з інтерв’ю і коментувати їх.
Перш ніж перейти до найбільш важливого роздуму, хочу вказати на декілька помилкових історичних тверджень, які навів не лише режисер, але часом можна зустріти у публічному просторі, відтак потребують коментаря для коректного розуміння контексту ХХ століття.
"Україна як країна вперше з’явилася в 1991 році в результаті розпаду Радянського Союзу"
Це не відповідає дійсності. Вочевидь, режисер не знайомий з історією України, зокрема, з Українською революцією 1917-1921 років. Українська Народна Республіка з’явилася саме тоді, вона мала військо, була суб’єктом міжнародних відносин, укладала міжнародні угоди, встановила дипломатичні стосунки і відкрила посольства у декількох десятках країн світу перш ніж була завойована більшовиками.
Детальніше про це можна дізнатися, наприклад, у короткій статті про Українську революцію та у фотодокументальній виставці з історії української дипломатії "Досвід, куплений дорогою ціною…": українська дипломатія 1917-1926".
"Населення, мешканці Києва – не євреї, – в принципі теж ніяк не висловили свого ставлення [до подій у Бабиному Ярі]. Ну може були випадки коли допомагали та приховували [євреїв], але це були поодинокі випадки"
Це твердження також не відповідає дійсності. Відомо навіть не про десятки, а про майже півтори сотні випадків, коли кияни ризикували життям заради порятунку своїх сусідів євреїв.
Лише офіційно Праведників народів світу з Києва визнаних Меморіальним комплексом історії Голокосту Яд Вашем та Державою Ізраїль понад 144 особи (база даних станом на 2021 рік ). Для порівняння, це більше ніж було в цілій Латвії (138), Австрії (112) чи Молдові (79).
І це при тому, що до падіння "залізної завіси" і проголошення незалежності України в 1991 році майже ніхто з наших співгромадян не знав про це почесне звання й величезна кількість свідчень про рятівників чи праведників була втрачена разом із відходом очевидців війни.
Крім того, в цьому контексті просто неприпустимо забувати, що киянин Анатолій Кузнєцов написав саме під час війни чернетку свого знаменитого роману-документу "Бабин Яр", в якому дуже чітко висловив своє ставлення і описав, як кияни сприймали звірства нацистів. Не кажучи про те, як кияни після війни боролися за пошанування пам’яті жертв Бабиного Яру, часом виступаючи проти офіційної радянської влади і терплячи переслідування від спецслужб.
"60% поляків, 30% євреїв було у Львові [в 1941 році]"
Розповідаючи про львівський погром 1941 року, режисер акцентує, що населення Львова на той момент було переважно польським і в якості джерела для перевірки названих цифр пропонує відкрити Вікіпедію. І хоча він правий в тому, що більшість населення дійсно складали поляки, але все ж цифри наведені ним – некоректні і завищені.
Навіть у статті "Населення Львова" у Вікіпедії, до якої так люб’язно запрошував дослідник-документаліст, наведено національний склад Львова в 1900-2001 роках, де в рядку про 1941 рік вказано, що поляків було 50,3%, євреїв – 25,4%, а українців – 22%.
"Україні як країні належать також частини, які потрапили туди завдяки пакту Молотова-Ріббентропа"
Йдеться про території, які Україна отримала після війни.
Ця теза некоректна ані фактично, ані юридично.
Єдиним, кому Україна має завдячувати тим, що після Другої світової війни вона отримала західний кордон, який майже збігався із її етнічними територіями – це мільйонам українських підпільникам, партизанам, солдатам та офіцерам, які розгромили нацистів і вигнали зі своєї території.
А ще близько 8 млн українців, які тоді загинули у боротьбі з нацизмом або в результаті окупації.
Саме цим людям ми маємо сказати спасибі за такий кордон і визнання його світом, а не базуватися на ганебній змові Гітлера і Сталіна 1939 року.
Якщо ж пан Лозниця забажає говорити не де-факто, а де-юре, то і тут він помилиться.
Пакт Молотова-Ріббентропа втратив юридичну силу в момент нападу Німеччини на Радянський Союз в червні 1941 року, адже були порушені його умови.
А от післявоєнні офіційно визнані світом кордони були встановлені за результатами Тегеранської та Ялтинської конференцій, де питання кордону із Польщею вирішувалося не на підставі згаданого вище злочинного пакту і секретних протоколів до нього, а із опорою на більш ранню "лінію Керзона" (була запропонована в 1919 році міністром закордонних справ Великої Британії Джорджем Керзоном) та чинну на той момент військово-політичну кон’юнктуру.
Остаточно питання україно-польського кордону в реаліях СРСР було врегульовано низкою двосторонніх договорів між Москвою та Варшавою в 1945-1946 роках. Тому подібного рівня тези не варто сприймати всерйоз, бо ними переважно користуються сучасні російські пропагандисти , які намагають виправдати передвоєнну змову двох тоталітарних режимів або такі "авторитетні" видання як "Strana.ua".
Але найбільший сум у мене особисто викликали не історичні помилки, а судження режисера радше морально-екзистенційного характеру.
"Коли Ви говорите українська трагедія [про Бабин Яр], я з Вами не згоден докорінно. А от якщо Ви скажете єврейська трагедія, або трагедія єврейського народу [тоді так]"
Це дуже небезпечні і темні слова. Ця фраза є несправедливою і болючою, бо сказана не радянським адептом, не російським агентом впливу і, навіть, не екзальтованим єврейським містиком, а розумним киянином.
Ця думка противиться пам’яті про Бабин Яр, яка є у моїй родині, яка побутувала після війни у дворі моєї бабусі на Сирці неподалік від злощасного яру, яка була живою по всьому повоєнному Києву. Вона ранить своїм наміром відчужити нас, якось безапеляційно і холодно заперечити наше право на пам’ять, переживання, історію і біль.
Вважаю, що це неправда в кожному з можливих вимірів – історичному, екзистенційному і просто людському.
З історичної точки зору – це неправда, тому що на момент цієї страшної трагедії в 1941 році не було Держави Ізраїль і жодного іншого суспільства чи спільноти, яка б знала і відчувала убитих у Бабиному Ярі людей так само сильно, як кияни. І навпаки – ніхто не був їм ближчий за киян.
Не варто забувати, і не лише уславленому художнику-документалісту, але й усім нам, що київські євреї на початок війни були повністю інтегровані в суспільство.
За десятиліття радянської влади багато із них уже давно жили світським життям, не дотримувалися іудаїзму і мало відрізнялися в побуті й на роботі від інших громадян радянської України.
Завдання партії було уніфікувати всі національності, притлумити у всіх народів їх національну ідентичність й розчинити всіх у всіх. Тому коли ми говоримо про Київ, то партії майже все вдалося, адже тут не було стільки ортодоксальних іудеїв як на Заході України, які жили окремо, вдягалися у специфічний одяг, старалися строго дотримуватися приписів священних книг і рабинського вчення, а також не родичатися із ґоями.
З точки зору екзистенційної, це ще більш виразна помилка. Забрати київських євреїв і убити в яру – це виривання живої частини з нашого суспільного тіла.
Ніхто у цілому світі тоді не відчув цю втрату, цей жах і цей біль так сильно і живо, як відчули її кияни в 194 –1943 роках.
Звісно, про це немає хронік, маніфестів і скоріш за все навіть щоденників, бо нацисти могли тоді покарати смертю. Але відчуття трагедії – це саме те почуття, яке керувало 16-літньою киянкою Софією Яровою (у дівоцтві Бойко), яка із мамою рятувала євреїв у Бабиному Яру, це джерело того неспокою, який перетворився на першу українську поезію та прозу на цю тему в 40-х роках авторства – Кузнєцова, Тітової, Бажана, Сосюри, Анстей, Швеця.
А також це саме та сила, яка допомагала діяти численним людям, які після війни збиралися на маніфестації, писали листи та виступали за будівництво пам’ятника й належне увічнення пам’яті.
Бабин Яр – це неймовірного рівня болю і глибини людська трагедія для українців. Бо там були вбиті ті, хто був частиною нас.
Там у землі була закопана частина нашої долі і життя, людей із якими ми дружили, працювали, каталися на санчатах, ходили на пікніки, були закохані, сиділи за однією партою, сміялися з анекдотів, сумували або палко сперечалися.
Ми жили разом уже багато сотень років і мали жити далі. А всього за якісь декілька днів нашого старого світу не стало. І ми, як і багато інших людей тоді по всій Європі, заклякли від того, що нацисти діловито вирвали в нас цю частину життя, частину серця. Більше того, знайшлися серед нас самих такі негідники, які тому раділи, допомагали або наживалися на біді.
Так, у нас теж були ті, хто зраджував, доносив і допомагав німцям убивати вчорашніх сусідів. І це теж наш біль і трагедія, наш тягар і відповідальність. Звісно, що від пітьми наші душі врятували тисячі українських праведників, які ризикуючи усім рятували євреїв, а також мільйони і мільйони українців, які загинули у боротьбі з нацизмом.
Ніхто і не думає сперечатися із єврейським народом за право печалі і оплакування жертв Бабиного Яру. Це така безодня сліз і горя, що їх вистачить на всіх охочих.
Але давайте ж чесно зауважимо, що жодній єврейській спільноті світу в ті роки, ані в Америці, ані в Палестині, ані у Великій Британії ті нещасні убиті українські євреї не були ближчими, ріднішими і знайомішими ніж нам. І це не абстрактні речі чи кон’юнктурні пеани, а дуже конкретна і проста правда про нас тамтешніх.
Там у яру лежить водійка трамваю, на якому ми кожен день добиралися на роботу. Там поліг наш суворий, але вправний дільничий лікар. Там замордована солістка театру, яка не раз викликала сльози блискучою грою на сцені.
Там дочасно скінчив свій вік прикрий сусідський дід, з яким наша бабуся традиційно дебатувала вечорами під під’їздом. Зрештою, там спинилось серце сусідського хлопчика, із яким ми крадькома цупили квіти з квітництва на Тираспільській і його сестри, із якою ми ходили в один клас і в яку безмежно був закоханий наш староста з Нивок.
То в якому жорстокому серці може народитися думка, що це не наша трагедія? Чия ж вона може бути більша ніж наша?
Це також питання нашої відповідальності. Це наші люди. Це наші невинні українські євреї. Ми не просто маємо право їх оплакувати. Ми повинні це робити і ніхто не в праві відмовити нам у цьому.
Спочатку їх у нас фізично відібрали нацисти, принагідно сіючи ненависть і облуду. Потім комуністи нас заохочували відректися від пам’яті про них, вибудовуючи систему державного антисемітизму. А тепер – в наш час свободи й правди – хтось знову посягає на наш сум і спокуту?
Це міг би помилково сказати черговий "совєтскій человєк", який гордий з того і не розуміє блюзнірства й мізерії цього титулу. Але відмовляюся вірити, що тонкий і чуйний київський режисер Сергій Лозниця міг всерйоз таке мати на умі та на серці.
За ті майже 80 років, що відділяють нас від початку злощасної нацистської акції, різними негідниками було зроблено дуже багато, щоб ми відчужилися, зріклися і забули наших убитих сусідів, знайомих і друзів. Але цьому потрібно покласти край – не можна забути те, що робить тебе самим собою.
Не можна взяти і цілком віддати пам’ять про свою спільноту. Не можна так спустошити серце. Бабин Яр – це українська трагедія. І єврейська. І польська. І російська. І кожного народу, який зможе і захоче відчути цю спільність і цю втрату.
Як казав видатний українець Феофан Прокопович, який, на жаль, добре послужив побудові Російської імперії: "Властивістю мудрої людини є вміння змінювати думку". Отож, якщо міркування викладені тут вірні, то сподіваюся головний адресат цього тексту поміркує над цими і змінить свою думку, а тим часом принагідно й інших людей з небайдужого нашого товариства запрошую до роздумів і діалогу. Адже тема, яку підіймає Сергій Лозниця надзвичайно важлива.