Латинський вислів memento mori — «пам’ятай про смерть» — не лише став крилатим виразом, а й служив життєвою філософією християн минулих століть. Ченці ордену трапістів навіть використовували цю фразу як привітання, яким обмінювалися при зустрічі.
Джерело: CREDO
Ольга Герасименко
Сучасній людині, чиї умови життя завдяки технологічному та економічному прогресу і розвиткові медицини є набагато кращими від життя минулих поколінь, важко сприймати смерть як буденність. Все, що пов’язане з нею, викликає у нас широкий спектр неприємних емоцій: від огиди до панічного страху. Часто можна почути скероване до священників запитання: чи може християнин носити одяг або прикраси, на яких зображено черепи або інші образи, що асоціюються зі смертю?
Як і у випадку з будь-якими іншими символами, важливим є те, яке значення людина вкладає у зображення, що його носить на собі. Варто пам’ятати, що саме по собі жодне зображення не може магічним чином завдати нам шкоди (як, власне, і принести користь), адже духовний стан залежить від нашої віри. Пропонуємо поглянути на те, як протягом своєї історії Церква використовувала символи смерті у своєму сакральному мистецтві.
Іконографія
Людський череп — це давній символ, що закріпився у християнстві, а згодом був запозичений секулярною масовою культурою (як, зрештою, це відбулося з безліччю інших елементів сакрального мистецтва). Тому помилкою буде вважати, що зображення черепа — це неодмінно щось «погане» або «небезпечне». У Католицькій Церкві не бракує святих, чия іконографія включає у себе такий елемент, як череп. Цей символ зазвичай зображують поряд із тими, хто провадив аскетичний спосіб життя. Він означає зречення марнот земного життя задля здобуття Царства Небесного, відмову від прагнень слабкої плоті задля зростання духу.
На зображеннях Розп’яття Христового часто можна побачити біля підніжжя хреста людський череп. Насамперед це стосується візантійської традиції зображення Голгофи, однак західна іконографія також нерідко використовувала це зображення. Це — символічне представлення голови прабатька людства, Адама. Є легенда, заснована на юдейських апокрифічних джерелах, яка говорить про те, нібито Адам безпосередньо був похований під Голгофою. І хоча жодних доказів на користь правдивості цієї легенди немає, образ черепа під хрестом Господнім міцно увійшов у християнську іконографію через свій глибокий теологічний сенс. Він ілюструє відкуплення Христом первородного гріха людей: кров і вода, що витекли з тіла Господнього під час страти, омили останки старозавітного чоловіка Адама від гріха та ознаменували перехід від Старого до Нового Завіту.
Літургійні шати й церковне приладдя
До наших часів збереглися літургійні шати, зображення на яких можуть здатися сучасній людині похмурими або навіть зловісними. Зазвичай це були чорні орнати, що застосовувалися для богослужінь Страсної П’ятниці, похоронів та поминальних служб. Їх оздоблювали вишивкою, яка зображувала черепи або цілі людські кістяки. Ці ж самі зображення можна побачити на інших предметах церковного ужитку: процесійних хоругвах, літургійних книгах, підсвічниках та посуді тощо.
Цікаво, що великого поширення такі ризи та предмети ужитку набули в часи розквіту бароко. Церква таким чином нібито давала свою відповідь людям, надмірно заглибленим у тодішню куртуазну культуру та світські розваги, нагадуючи про тлінність і неважливість усього земного перед лицем Вічності.
Danse macabre
Танок смерті — це сюжет, що набув популярності у Середньовіччі, перейшовши до прикладного мистецтва з давніх містерій та поезії. Зазвичай він зображує групу об’єднаних у химерному танку людей, що належать до різних вікових груп та соціальних прошарків, яких супроводжує персоніфікована смерть — кістяк у савані (або ціла група мерців).
Кількість і розташування фігур, що беруть участь у танку, різнилися, але повчальний зміст, який вони несли, залишався незмінним: рівність усіх людей перед лицем смерті, що забирає з собою жебраків та королів, немовлят і старців, купців і Пап; скороминучість земних благ і необхідність жити праведно, знаючи, що смерть може прийти за тобою щомиті й відправити на суд Божий. Тогочасна Церква вбачала духовну користь у цьому сюжеті, тому танок смерті часто зображували на фресках, розписуючи храми. Особливого поширення він набув у Німеччині.
Танок смерті протягом століть продовжував надихати митців, які створювали за його мотивами музичні твори, театральні постановки й літературні твори. Яскравим прикладом danse macabre у мистецтві ХХ століття є фільм Інґмара Берґмана «Сьома печать», який входить до списку найкращих фільмів усіх часів і народів за версією Ватикану. Цікаво, що окрім danse macabre, Берґман надихався також унікальним сюжетом фрески зі шведської церкви Тебю «Смерть, яка грає у шахи», що збереглася до наших днів. Ця фреска є різновидом поширеного у Середньовіччя сюжету: життя як шахова дошка, на якій людина грає за свою душу зі смертю (дияволом, тощо).
В алегоричній формі це зображення показує швидкоплинність людського життя і необхідність постійної духовної боротьби для того, щоб у посмерті здобути винагороду, а не покарання — адже в будь-який момент «шахову партію» може бути програно.
Як бачимо, у скарбниці Церкви є чимало зображень на тему смерті, замислюючись над якими, ми можемо не лише доторкнутися до мистецтва, а й здобути певну духовну користь. Головне — пам’ятати: після чорних жалобних одеж ми зодягнемося у святкові білі шати; за темрявою могили обов’язково буде світло Христа, а слідом за тлінністю плоті настане вічне життя у Божому Царстві.