12 лютого припадає 110-літній ювілей від дня народження видатної особи для історії ГКЦ в Україні – владики Володимира Стернюка, місцеблюстителя Престолу Катакомбної Церкви в часи «застою», «перебудови» та виходу УГКЦ з підпілля на початку 90-х років минулого століття.
Цього року Українська Греко-Католицька Церква відзначатиме декілька ювілеїв, серед яких один з найголовніших та наймасштабніших – 125-ліття від дня народження патріарха Йосифа Сліпого. Офіційно Рік Йосифа Сліпого розпочнуть Урочистою академією в Києві 16 лютого. Та перед цією датою, на декілька днів раніше – 12 лютого – припадає 110-літній ювілей від дня народження не менш видатної особи для історії ГКЦ в Україні – владики Володимира Стернюка, місцеблюстителя Престолу Катакомбної Церкви в часи «застою», «перебудови» та виходу УГКЦ з підпілля на початку 90-х років минулого століття.
Перед тим, як почати говорити про владику, давайте коротко окреслимо історичний та політичний фони, на яких випало зрости й стати на шлях священства майбутньому єпископові Володимиру Стернюку. Як виглядатиме життя підпільного владики у бліц-ретроспективі?
Очевидно, якщо говорити про владику Стернюка, то можна сказати, що його життя – віддзеркалення долі багатьох галичан, які народилися в одній країні, навчалися в воєнних реаліях під час утворення іншої, на жаль, не української держави,і які мусили у зрілому віці зіткнутися з атеїстичним тоталітарним режимом. Тобто якщо вивчати життєвий шлях багатьох священиків того часу, то зауважимо, що ці біографічні лінії матимуть багато спільного.
Майбутній владика Володимир народився 12 лютого 1907 р. у м. Пустомити неподалік Львова. Його батько був священиком, проте цікаво зауважити, що родина Стернюків не належала до жодної на той час відомої галицької священичої династії. Дідо Володимира Стернюка був народним вчителем, а вже батько став священиком, як і два рідні брати батька – Мирон і Петро. Стернюки мали родинний зв’язок із відомим галицьким родом Крушельницьких, мати Володимира була рідною сестрою батька Євгена Коновальця, що, значно пізніше, використовували радянські спецслужби для засудження отця як його племінника.
Якщо ж спробувати описати владику з більш ретроспективного ракурсу, то в ньому, в його діях відчувалося поєднання духовного начала з українською традицією, любов’ю до свого народу. Він дуже любив українську народну музику, мистецтво. Його виховання не було спрямоване виключно на справи духовні, можна сказати, що він плекав набагато ширший світогляд.
Народився Володимир у часи Австро-Угорської імперії, розпочав навчання як учень народної школи, потім ходив до академічної гімназії у Львові. Мусимо пам’ятати, що це період повоєнний, час національно-визвольних змагань, утворення ЗУНР, час українсько-польської війни. Він обирає собі досить цікаву долю: у 14 років за власним бажанням, без заохочення батьків, вирішує їхати на навчання до Бельгії під опікою отців-редемптористів. Тут варто окремо розповісти про отців-місіонерів, які не так давно на той час перебували в Галичині на запрошення митрополита Андрея Шептицького. Отці Чину Найсвятішого Ізбавителя (ЧНІ) були запрошені в лоно Греко-Католицької Церкви в Україні для організації активної проповідницької та місіонерської діяльності. Поняття «місії» у повоєнний час було напрочуд важливим, оскільки така діяльність піднімала людей у вірі, підтримувала на дусі. Служіння цих монахів було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців було виховання молоді, організація навчальних закладів (ювенатів), де здобували освіту юнаки. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк. У своєму пізнішому інтерв’ю владика Володимир засвідчив, що цей крок не вимагав від нього обов’язку прийняти монаші обіти після закінченні гімназії в бельгійському місті Ессен. Але так сталося, що він виявив власне покликання до монашого служіння. Тоді у 1925р. він вступив до монастиря отців-редемптористів і розпочав навчання в університеті, потім прийняв вічні обіти, а згодом – ієрейські свячення у 1931 році. До речі, цікаво зауважити, що він отримав свячення з рук канадського греко-католицького єпископа Василя Ладики, який якраз у той час їхав до Канади через Бельгію.
| Архиєпископ Володимир Стернюк (1907-1997) |
У 1932 році о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України з метою провадити місії в Західній Україні. Тут треба сказати, що на час його повернення на Батьківщину, політичні обставити для ГКЦ на тогочасній українській території були доволі непростими: розвал імперії, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, де до українців ставилися у другорядний спосіб. У той час ГКЦ була представником українського народу, так би мовити – національною Церквою, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки на Галичині. Отже, монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема – в Ковелі, де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину бл. єп. Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, а відтак переїхав до Станіславова. Тут він співпрацював із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Володимиром Величковським, що пізніше вплинуло на його долю, адже у 1964 році, саме владика Величковський висвятив о. Володимира на єпископа.
Прихід радянських військ у 1944 році отець зустрів у Львові, перебуваючи в монастирі ЧНІ вул. Зибликевича (сучасна назва – вул. І. Франка). Цікаво проаналізувати, вивчаючи його шлях до єпископа-місцеблюстителя, що дуже довгий час – понад 30 років – він не обіймав жодної керівної посади ігумена, настоятеля тощо. «Найвищі» пости – це секретар, дорадник настоятеля. Зокрема, на Волині певний час отець опікувався Братством Матері Божої Неустанної помочі. Я хочу підкреслите те, наскільки умови підпільної Церкви та служіння змінюють людей, часом кардинально обертаючи їхні долі в найбільш, можливо, неочікуваний спосіб. І будь-які перипетії вимагали від представників Катакомбної Церкви подвійної відповідальності та гідної поведінки.
Як о. Володимир відреагував на постанови Львівського псевдособору 1946 року?
Біографія цієї особистості є прикладом і доказом того, що монашество відразу відкинуло можливість «підпису православ’я», тобто членства в так званій Ініціативній групі. В УГКЦ були лише окремі поодинокі випадки, коли ієромонахи приймали православ’я. Варто зауважити, що о. Володимир дуже гостро ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед 60-х підписантів греко-католицького духовенства, які, за ініціативою архимандрита Свято-Успенської Унівської лаври Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів СРСР В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та із засудженням діяльності Ініціативної групи.
Про інший випадок відомо зі спогадів про владику: якось він раптово зустрівся на вулиці з о. Маркіяном Охримовичем, який у той час підписав перехід на православ’я і розповів про це о. Володимиру. Дізнавшись правду, отець сказав, що він більше не хоче розмовляти. Тоді о. Маркіян запитав, як він може виправити ситуацію, на що отримав пораду відмовитися від підпису і посповідатися. Звичайно, що пізніше отця Охримовича арештували, він відбував покарання, але у своєму інтерв’ю згадував, що ніколи не шкодував про своє виконання поради о. Володимира під час тієї випадкової зустрічі.
Якими були перші роки життя як підпільного ієромонаха? Чи справді о. Володимир допомагав націоналістичному підпіллю, як це йому інкримінували під час арешту?
Коли о. Володимир відмовився підписати членство, то його, як й інших редемптористів, поселили в монастирі ЧНІ у с. Голоско, заборонивши будь-яку священичу діяльність. А вже 1947 року о. Володимир Стернюк був змушений шукати світську працю. Через знайомих йому вдалося влаштуватися до Львівського університету на посаду лаборанта в науковій бібліотеці, де він займався перекладами з французької. Проте довго там працювати не довелося, адже 18 червня того ж року його арештовують за підозрою у співпраці з націоналістами.
Йому справді закидали співпрацю з підпіллям УПА. Насправді ж, о. Володимир просто сповідав членів молодіжної групи «Бойовий загін «Галка». Це було кілька юнаків шкільного та студентського віку, які вирішили створити організацію, яка збирала б кошти й амуніцію для допомоги українському підпіллю. Справа, за якою активістів притягнули до кримінальної відповідальності, стосувалася вбивства людини, підозрюваної у співпраці з радянськими службами. Отець Володимир сповідав цих юнаків перед Великоднем, серед них був рідний брат одного з отців-редемптористів. Власне, ця інформація стала відома на допиті одного з тих юнаків, котрий також стверджував, що о. Володимир Стернюк брав від хлопців присягу про вірність організації та відмову від членства в комсомолі. Тут, окрім іншого, варто згадати про те, що під час допиту Стернюк не підтвердив жодне зі звинувачень. Це можна розцінювати як збереження таїнства сповіді, адже якби отець почав спростовувати чи підтверджувати покази хлопця, то це означало б порушення таїнства. Кінцевий вирок – п’ять років виправно-трудових таборів.
Ще один цікавий момент з так званою «тюремною епопеєю» о. Володимира пов’язаний зі справою родички Степана Бандери Любові Возняк-Лемик, яка була жінкою Миколи Лемика, одного з головних діячів бандерівського крила ОУН. Тоді він певний час був у київській в’язниці. Кримінальна справа зберігається в архіві СБУ в Києві, о. Володимира, відповідно до цього документу, звинувачували в допомозі оформлення документів на виїзд з СРСР для п. Любові. Цікаво, що в київській камері він зустрівся на короткий час з архикнязем Вільгельмом Габсбургом, більше відомим як Василь Вишиваний, який був полковником Січових Стрільців, брав активну участь у військових діях української армії в 1919 р., підтримував стосунки з українськими націоналістами, за що його було засуджено. Вони обидва говорили в камері французькою мовою. Василь Вишиваний просив о. Володимира про сповідь, знаючи, що його засудять на довгий термін.
Як о. Володимиру вдалося стати фельдшером, маючи минуле в’язня та ще й провадячи активну душпастирську роботу?
Отець Володимир відбував своє покарання в Архангельській області на станції Єрцево. Це була система таборів «Каргопольлаг», де займалися лісозаготівлею. Щоправда, йому пощастило працювати санітаром, що полегшувало табірну працю. Після 5 років ув’язнення, у 1952 році він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати засоби для проживання, житло. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше вдалося переїхати до Львова, де одна старенька полька прописала його в квартирі 14 метрів квадратних зі спільною кухнею та вигодами. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України, отакі були «митрополичі палати».
Спочатку влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім донька одного зі священиків допомогла оформитися на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру базову освіту, то паралельно розпочинає навчання на фельдшерських курсах. До речі, саме там він познайомився з майбутнім єпископом на Закарпатті Йосифом Головачем. Відтак, до 1967 р. отець, а потім – владика Володимир працює фельдшером на швидкій допомозі. Варто зауважити, що ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно з документами, які ми маємо, Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив підпільні літургії, звершував таїнства Сповіді, Хрещення, Шлюбу, катехизував дітей. Один з таких випадків пов’язаний із його працею на швидкій допомозі: везли до лікарні дитину, яка вже вмирала, а о. Володимир, скориставшись моментом, коли інші відвернулися, охрестив дитя.
Володимир Стернюк не мав жодної керівної посади в Церкві більше 30-х років. Як сталося, що у 66-річному віці вся відповідальність за підпілля ГКЦ в Україні опинилася в руках цього ієромонаха?
На шляху до його служіння як єпископа та місцеблюстителя велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, який сам отримав свячення на єпископа-місцеблюстителя в досить незвичні спосіб, місце і час. Величковського висвячував патріарх Йосиф Сліпий в московському готелі, їдучи до Риму. Це був 1963 рік. А відразу ж через рік Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, щойно висвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість владики Величковського. Зрештою, так і сталося: у 1969 році владику Величковського заарештовують, після трьохрічного ув’язнення йому «допомогли» виїхати до Канади, де він невдовзі помер. Тобто у 1973 році вся відповідальність за підпільну Церкву перейшла до владики Володимира Стернюка, який, знову наголошу, не обіймав до того часу жодної керівної посади, а тут припала відповідальність за цілу Церкву, яка переживала тяжкі часи «розсіяння».
Наскільки гостро стояло питання апостольського насліддя ГКЦ в Україні в період свячень та подальшого служіння вл. Володимира?
Фактично до 1963 року ця ситуація була катастрофічною: усі греко-католицькі єпископи були арештовані, відбували заслання, повернулися тільки двоє – Іван Лятишевський та Миколай Чарнецький. Останній нікого не висвятив, помер у 1959 році. Лятишевський помер ще швидше. На той час було два єпископи на Станіславівщині (сучасна Івано-Франківщина) – Іван Слезюк та Симеон Лукач. У Львові не було єпископа. Тому патріарх Йосиф Сліпий використовує міжчасся після звільнення з в’язниці та від’їздом до Риму для того, щоб висвятити єпископа для Львівської архиєпархії, який би був його заступником та місцеблюстителем. Ним став, як ми вже згадували, Величковський, котрий особливо дбав про збереження ієрархії Церкви в умовах переслідувань, тому він висвятив декілька єпископів, які могли б продовжити апостольське насліддя. Про це ж дбав і владика Володимир Стернюк, висвячуючи єпископів-помічників, які активно працювали б у разі його смерті або усунення. Серед висвячених В. Стернюком у різні часи були: архимандрит студитів вл. Никанор Дейнега, вл. Петро Козак ЧНІ, протоігумен отців редемптористів Филимон Курчаба ЧНІ, архимандрит студитів Юліан Вороновський, єп. Михаїл Сабрига ЧНІ.
Чи правда, що після повернення блаж. М.І. Любачівського греко-католицька громада Галичини розділилася у своєму ставленні до ролі вл. Володимира в подальшому відновленні УГКЦ після катакомбного періоду? Чим була зумовлена така полярність поглядів: «народний владика» та «совєтський агент»?
| Повернення Глави УГКЦ Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського. Львів, 1991 р. |
Якщо говорити про повернення верховного архиєпископа Мирослава Івана Любачівського, очевидно, це була дуже важлива подія для УГКЦ, яка стала остаточним пунктом легалізації та виходу з підпілля. Попри те, що повертали храми, відновлювали структуру, головною залишалася позиція Предстоятеля, який мав бути на території служіння своєї Церкви, разом із вірними та духовенством. Тому вимога про повернення Предстоятеля Церкви на матірну територію була провідною в усіх офіційних зверненнях чи то до М. Горбачова, чи то до папи Івана Павла ІІ.
Втім, не можна сказати, що час виходу з підпілля був легким і безболісним. Треба відразу зауважити, що Катакомбній Церкві не вдалося вирішити ті конфлікти, що тривали ще з міжвоєнного періоду, до того ж з’явилися нові непорозуміння та виклики. Згадаймо тільки про обрядові суперечки (латинізація/візантинізація), питання Патріархату, існували напруження між деякими групами священиків різних єпархій. Ці питання ще більше загострювалися в період виходу з підпілля. Також зродилося багато конфліктів через активне прийняття в лоно Церкви тих отців, які служили в Православній Церкві. Сам владика Володимир прийняв багато таких священиків. Наприклад, звертаючись до звіту владики перед папою про стан Львівської архиєпархії, станом на червень 1990 року, левова частка греко-католицького духовенства була колишніми «православними», меншість – підпільне та щойно висвячене духовенство. Також ще однією точкою зіткнення стало те, що активну роль у керівництві відродженою Церквою почали відігравати священики з діаспори, а не ті, котрі зазнали переслідувань під час радянського режиму.
Для владики Володимира повернення верховного архиєпископа означало фактичне припинення його діяльності місцеблюстителя Престолу УГКЦ. Уже в 1991 році йому гарно подякували і фактично відправили на спочинок. Окремі спогади допомагають нам зрозуміти, що він відчував деяку образу, адже ще мав силу та потребу в активному служінні Церкві задля її подальшої розбудови. Хоча з іншого боку, частина духовенства та мирян, залучених в рух за легалізацію, на той час розцінювали дії владики Стернюка у справі відродження УГКЦ як нерішучі та занадто обережні. Певною мірою це правда, проте варто також зважати на те, що його подекуди надмірна обережність мала здорове пояснення – поважний вік, досвід великої кількості провокацій, переслідування, допитів тощо.
Для радянських органів Володимир Стернюк був відомий як місцеблюститель, тобто друга особа в Україні після патріарха Йосифа Сліпого. За квартирою владики активно стежили, були підозри, що там встановлені системи прослуховування, тому він намагався не говорити про важливі справи вдома, а бачився з семінаристами та отцями у більш безпечних помешканнях. Він дуже ретельно ставився до відбору довірених осіб, які могли зберігати цінну інформацію, бо знав, що будь-яке його слово може бути записане та використане проти нього. Тому вже в час «перебудови» кінця 1980-х років, можливо, владиці було складно повноцінно перелаштуватися на більш активну та відкриту діяльність з людьми, які дотепер не ставили питання легалізації Церкви так гостро та безкомпромісно. Також не варто применшувати роль роботи агентів КДБ в ті роки, котрі намагалися за допомогою численних провокацій поглибити існуючі непорозуміння в Катакомбній Церкві. Стверджувати, де саме діяла агентура, а де спрацьовував суто людський фактор, ми зможемо, коли будуть відкриті агентурні матеріали цього періоду в архівах Києва та Москви.
Отче, чи можете Ви коротко охарактеризувати особливості церковної політики та стратегії збереження Церкви вл. Володимира Стернюка на фоні діяльності його попередника вл. Володимира Величковського, згадавши також про пізнішу діяльність архиєпископа Мирослава Івана Любачівського?
Відразу треба зауважити, що періоди, в яких діяли ці три особи суттєво відрізнялися один від одного: єп. Володимир Величковський діяв короткий період часу в період «відлиги», єп. Володимиру Стернюку довелося протистояти в умовах «застою», натомість архиєпископ Мирослав Іван Любачівський стояв на порозі легалізації УГКЦ та загальноукраїнської ейфорії на тлі здобуття незалежності.
Владика Величковський був напрочуд активним, він постійно писав листи до влади у справі незаконної так званої «ліквідації» ГКЦ в Україні, допомагав людям нелегально відкривати церкви, звершував свячення. Він постійно привертав до себе увагу каральних органів, за що, зрештою, через 6 років після хіротонії отримав покарання.
Основним завданням владики Стернюка було збереження структури Церкви. Він активно займався вихованням молодого духовенства, монашества, на яких міцно стояло б підпілля. За його підтримкою та під його проводом діяло кілька семінарійних груп, зокрема найбільша з них – група сучасного тернопільського митрополита Василія Семенюка. Отці, яких висвячував владика, згадують, що він особисто приймав у них іспити та був дуже вимогливим. Були випадки, коли владика відкладав свячення для певного кандидата на рік із завданням підвищити інтелектуальний рівень. Інколи в підпіллі дещо спрощено ставилися до питання освіти кандидата, та для вл. Володимира інтелектуальне виховання було одним з визначальних. Також він не всім дозволяв активну діяльність, таким чином ніби формуючи своєрідний резерв на випадок ув’язнення більш діяльної ланки підпільного духовенства, які вже були у списках спецорганів. Такою була стратегія виживання єп. Володимира в умовах підпілля. Також він працював над перекладами богословської літератури з французької мови для семінаристів.
Архиєпископ Любачівський на фоні двох попередніх значно відрізнявся, бо як священик формувався в діаспорі. Навіть у відомому фільмі про його повернення до України є момент з роздумами про те, як він непокоїться з приводу відсутності тісного зв’язку з українським народом, а отже – неможливістю сповна відчувати потреби та бажання своїх вірних в Україні. Очолювати Церкву під час легалізації було дуже непросто, зважаючи на ті проблеми, про які ми вже згадували раніше – непорозуміння між певними групами священиків, обрядові та літургійні питання, конфлікти за храми та власність тощо. Цей етап історії Церкви в Україні кардинально відмінний, тому про нього варто було б говорити окремо.
Одним із найбільш поважних завдань історика є знаходити правду шляхом верифікації даних. Отче, скажіть як історик, будь ласка, що в уже усталеному історичному портреті вл. Володимира можна вважати вигідним і реалістичним ракурсом, а що є фантазією чи наклепом?
Якщо взяти коло підпільного духовенства, то там про нього частіше відгукувалися як про доброго батька. Навіть з деяких матеріалів дізнаємося, що поміж собою семінаристи та отці називали владику «Татуню» (з інтерв’ю о. Петра Куця, Архів Інституту історії Церкви). Він був близьким до народу, особливо це стало очевидним у 1990-х роках: його часто радо запрошували на парафії, на святкові богослужіння та посвячення храмів, він не рідко самостійно відвідував деякі церкви чи монастирі. До нього було легко попасти на прийом – був дуже відкритою до спілкування особою. Про нього не можна сказати, що висока посада породжувала певний статус, дистанцію.
Життя владики Володимира з історично-наукового погляду цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії ГКЦ в Україні – від початку ХХ століття, до переслідування, катакомбного служіння та змагань до легалізації, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста в ювенаті отців-редемптористів, до ієромонаха, єпископа та місцеблюстителя є красномовним зрізом історії ГКЦ в Україні. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що це означає – бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як себе поводити зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані відеоматеріали. Була історія з фільмом, який нібито викривав стосунки владики із жінкою. Стернюка викликали в спецслужби і шантажували, що покажуть цей фільм духовенству та громадськості, якщо він відмовиться піти на співпрацю. Він все ж відмовився і залишив записку вдома, де пояснював на випадок, якщо з ним щось станеться, що інформація є цілком сфабрикованою. Цікаво, що цей фільм таки показували частині духовенства, проте до широкого загалу кінострічка не дійшла. Припускаю, це не сталося тому, що план дискредитації особи Стернюка видався невдалим, оскільки він виявив твердість і принциповість та мав велику підтримку і довіру серед вірян та священиків. Цікаво буде вивчити детальніше цю справу, коли будуть відкриті потрібні документи в архівах. Взагалі владику Володимира намагалися усіляко усунути, а хотіли «привести» на його місце людину, яка була б лояльною до радянської влади. Бо хоч офіційно уніатів у СРСР не існувало, проте де-факто їхня кількість була немалою, а тому потрібно було забезпечити негласний контроль цієї групи населення.
Інша історія пов’язана зі свяченнями, які проводив владика в с. Рудно біля Львова. Таїнство було перерване працівниками спецорганів, які відзняли все на камеру з тим, щоб потім шантажувати владику. Тут треба завдячити обережності владики – він не використовував єпископський одяг, тому було важко доказати, що це свячення, а не звичайне освячення будинку, як на цьому тоді настояли владика і майбутні священики. Цей шантаж теж не вдався, а кінострічку так і не змогли показати громадськості, оскільки це був 1986 рік – 40-ліття від Львівського псевдособору. Оприлюднивши це відео, радянська влада визнала б свою поразку публічно, адже мовилося, що одіозних уніатів немає, а тут раптом – свячення, які показують, що в неіснуючій Церкві є і священики, і єпископи.
Доля цієї постаті – це доля Катакомбної Церкви не тільки в героїчних барвах і ракурсах; це біографія священика, єпископа, якому довелося працювати в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Досліджуючи життєпис владики Володимира Стернюка, можна отримати багато відповідей на запитання підпільного життя та організації Церкви в час, безперечно, героїчний, але не менш проблемний, коли людський вибір визначали межеві ситуації.
На що Ви б радили звернути увагу молодим науковцям, які хотіли б досліджувати період виходу УГКЦ з підпілля: чому варто приділити більше уваги, а яких подій, осіб та документів краще оминати однозначним потрактуванням та завчасними висновками?
Наразі серйозної історичної монографії про цю постать немає. Очевидно, головною перешкодою до написання такого дослідження є брак доступу до усіх необхідних документів, деякі з яких досі знаходяться в закритих фондах. З одного боку є науково-популярні, белетристичні видання, з іншого боку – сучасні історики частіше цікавляться розкопками негативних сторін людей і подій, впадаючи у крайнощі «герой-негідник». Але такий підхід, як на мене, неправильний, адже треба враховувати сутність людської природи, відповідно до якої людина частіше вчиться балансувати, ніж впадати у крайнощі, а тому помилки тут не виключені. Цікаво також у цьому напрямку дослідити й долі інших єпископів підпілля, а потім зробити загальний аналіз, співставлення. Але знову ж таки, тільки опрацьовуючи офіційні документи можна більш-менш наблизитися до об’єктивного відтворення правди.
Якщо уявити історію УГКЦ, особливо – під час катакомбного існування в радянський час, без владики Володимира, про що б ми зараз не говорили, або про кого б не дізналися? Який останній штрих можемо додати до образу цього підпільного владики?
Владика Володимир Стернюк є особливо важливим у формуванні львівського середовища духовенства, монашества. Перші священики, які почали дбати про відновлення Духовної семінарії у Львові, були вихованцями вл. В.Стернюка. Усі згадують його як вимогливого, але доброго єпископа-батька, якому вдалося співзвучно поєднати патріотизм, любов до рідного народу з обов’язком греко-католицького душпастиря. Він наголошував на тому, що священик, у першу чергу, має поширювати слово Боже, але не останнім має бути відчуття поваги та гідності за рідний народ, державу. У його особі народне і релігійне мудро поєднувалося, не взаємовиключаючи та не перевищуючи одне одного.
Дякую за розмову!