“Мерзенна сила” – під такою назвою у видавництві “Свічадо” в січні цього року вийшов друком третій роман “Космічної трилогії” Клайва Стейплза Люїса.
Як на мене, Люїс належить до тих авторів, твори яких після першого прочитання часто банально не розуміють, а отже й недооцінюють. Не дивно, адже дуже непросто отак відразу розібратися у химерному плетиві християнських істин, елементів середньовічного світогляду, численних натяків на легенди артурівського циклу та алюзій на античну і навіть толкінівську міфологію – всього цього в “Мерзенній силі” справді хоч греблю гати. Тож немає нічого дивного і в тому, що у 1945 р., відразу після виходу книжки у світ, багато хто, прочитавши кілька перших розділів, вгледів у ній лише банальний наклеп на сучасну науку з боку відомого оксфордського філолога-традиціоналіста. Тільки у травні 1946 р. Орвіл Прескот, відомий літературний критик, який протягом 24 років вів щоденну книжкову рубрику в New York Times, влучив просто в яблучко: “Мерзенна сила” – це притча, і йдеться в ній про загрозу виродження людства, що є неминучим наслідком грубого і бездумного матеріалізму, який заперечує будь-які ідеалістичні, етичні та релігійні цінності”. Схоже, Люїс боявся – і, погодьмося, мав для цього всі підстави, – тієї долі, яка чекає природу і, зокрема, людство, коли здобуті наукою знання застосовуватимуться без жодних обмежень, встановлених традиційними цінностями. Ця тема піднімається в усіх трьох романах “Космічної трилогії”; в наш час вона значно актуальніша, ніж шістдесят із гаком років тому, і це зайвий раз свідчить про те, що мало який письменник може зрівнятися з Люїсом у проникливості і далекоглядності.
Отже, притча – а в цього жанру свої закони. І вже не надто дивує те, що у середині ХХ століття раптом оживає славнозвісний Мерлін (який до того ж виявляється добрим християнином), що важливу роль у книжці відіграє ручний ведмідь на прізвисько Пан Бультитюд, що одна з головних героїв, Джейн Стадок, чи то у видінні, чи наяву зустрічається з земним втіленням античної богині Венери, що на допомогу людству, над яким нависла жахлива загроза, приходять самі ангели (вони ж – міфічні мешканці античного Олімпу, вони ж – зверхники планет Сонячної системи чи то пак “полів Арболу”). Ми дізнаємося, що Мерлінова “земна магія” походить з самої Атлантиди і є “останнім відголоском чогось надзвичайно древнього і геть незвичного, чогось, що... сягало своїм корінням тих неймовірно давніх часів, коли розум і матерія на Землі поєднувалися між собою зовсім інакше, ніж у наші дні”.
На відміну від перших романів трилогії, де головним героєм був кембриджський філолог Елвін Ренсом (цього разу він перебуває трохи в затінку), в “Мерзенній силі” на передній план виходять Джейн і Марк Стадоки – молоде подружжя, представники того ж університетського середовища. Марк, перспективний соціолог, – чоловік честолюбний і амбіційний, і саме це спонукає його перейти з провінційного Бректонського коледжу в містечку Еджстоу, де все так і дихає старою доброю Англією, до гіперсучасного Національного інституту координованих експериментів (НІКЕ), керівництво якого вирішило перебратися до того ж Еджстоу і з цією метою викупило в коледжу Бреґдонський ліс – відому з сивої давнини місцину, де, за переказами, поховано самого Мерліна. Посеред лісу б’є джерело; перші письмові згадки про нього належать до правління королеви Єлизавети, коли один із ректорів Бректону звелів обгородити ліс стіною, аби “покласти край усім нечестивим і язичницьким забобонам та віднадити простолюд від святкувань, травневих ігрищ, танців, вистав і випікання Морґаниного хліба, які досі влаштовувалися біля джерела, у просторіччі званого Мерліновим”; на його переконання, все це слід було “викоренити і заборонити як неподобну суміш папізму, язичництва, неуцтва та несосвітенної глупоти”.
Потрапивши до рук інституту, прадавній ліс безжально нищиться: на його місці планують спорудити модерну споруду зі скла і бетону – штаб-квартиру НІКЕ. За словами одного з героїв роману, старого професора-аристократа на прізвище Гінджест, саме серце Англії має перетворитися на “якийсь покруч недобудованого американського готелю і напханого різними прибамбасами газового заводу”. Втім, Марка Стадока старовина і природа не надто цікавлять. Його мета – пробитися нагору, потрапити до кола “обраних”, які керують інститутом; згодом виявляється, що ці “обрані” мають намір вершити долю цілої країни чи навіть усього людства. Прозріння, переосмислення цінностей і, як наслідок, навернення відбуваються дуже важко; Люїс тут показує себе неабияким знавцем людської психології, адже, стежачи за тим, як реагують головні герої на ті чи інші обставини, не один читач з подивом усвідомлює, що й сам діяв би на їхньому місці точнісінько так само.
Маркова дружина, Джейн, також переживає прозріння і навернення, хоч і приходить до них зовсім іншим шляхом. На відміну від чоловіка, вона небайдужа до природи і цікавиться мистецтвом, але твердо переконана, що “жити треба своїм власним життям”, тож розкривати душу перед іншими шкідливо і небезпечно. Твердий індивідуалізм – таким було її життєве кредо, аж доки одного дня вона раптом не “переступила невидиму межу й не ввійшла туди, де Хтось чекав на неї, чекав терпляче і невблаганно, й ніщо вже не відділяло її від Нього”. І тоді “порівняно з тією достоту безмежною височінню, глибочінню і широчінню, яка їй відкрилася, той крихітний образ, що його вона досі називала своїм “я”, зовсім змалів і просто розчинився у тому безкраї, зник, немов пташина, що опинилася раптом у відкритому космосі”. Змінилося все: бачення світу і себе у цьому світі, ставлення до інших і, зокрема, до чоловіка, з яким у неї раніше часто виникали непорозуміння.
По суті, перед нами – все те ж протистояння добра і зла, що й у попередніх частинах трилогії. Зло цього разу уособлює НІКЕ, добро – очолювана Ренсомом маленька спільнота з Сент-Ен. Ця спільнота, за задумом автора, є спадкоємцем славного Лоґресу – держави легендарного короля Артура і лицарів Круглого столу. Люїс зовсім недаремно вважався одним із кращих медієвістів ХХ століття. Хтозна, чи комусь іншому вдалося б так хитромудро й органічно переплести теперішнє з минулим, так майстерно, тонкими натяками описати ті прадавні часи, коли у Британії “скрадалися в глухих нетрях вовки, зводили гаті на річках бобри, туманилися непрохідні болота й мочарі, лунали звуки рога і барабанний бій, а в гущавині зблискували очі – очі людей не те що доримської, а й добританської доби, дітей прадавнього віку, безталанних та знедолених, яких пізніша традиція обернула на ельфів, велетнів-людожерів, лісовиків і гайовиків”.
Під орудою Ренсома спільнота – вона чимось нагадує громади перших християн – провадить у сент-енському маєтку спокійне і розмірене життя; як каже один із її членів, ольстерець МакФі, вони тільки годують свиней і вирощують непогану городину. Втім, як сказав один із “інклінґів” і найближчих приятелів Люїса Чарльз Вільямс, “часто десь треба спорудити вівтар тільки для того, щоб небесний вогонь міг зійти на землю деінде”. І ось із прадавньої Британії просто в наш час приходить Мерлін; без його допомоги і без втручання вищих сил – “небесного вогню” – Ренсомові із жменькою однодумців навряд чи вдалося б довго протистояти всесильному інститутові. Зло врешті-решт зазнає поразки – нехай тимчасової, але поразки.
Оскільки це все-таки нотатки перекладача, я цілком свідомо навів вище кілька уривків з тексту, даючи змогу відчути, наскільки багатою і різноманітною мовою написано цю книжку. Перекладати Люїса – це виклик. Не можу не погодитися з Арендом Смільде, перекладачем і знавцем Люїса з Роттердама, який у травні 2009 р., коли я саме закінчував працювати над перекладом “Переландри”, писав мені: “Думаю, ви вже переконалися, яким обмеженим рано чи пізно почуває себе кожен, хто береться перекладати чи коментувати Люїса”. Пан Смільде таки мав рацію – переконався. Працюючи з Люїсовими текстами, доводиться постійно бути насторожі. Приховані цитати, алюзії на Святе Письмо і твори інших письменників, імена реальних і вигаданих осіб трапляються в нього на кожному кроці. Маю підозру, що завдяки своїй неймовірній ерудиції він навіть не завжди це зауважував. Варто згадати і про своєрідну стилістичну “гойдалку”; ось як, наприклад, описує Люїс Лурґу чи то пак античного Сатурна:
Лурґа... скидався на гору, підніжжя якої губилося далеко у найдавнішій минувшині, яку тільки можна собі уявити; вершини тієї гори нам теж не судилося побачити, адже вона здіймалася високо над приступною для думки вічністю і зникала з очей у крижаному безмірі та неосяжній тиші чисел, яких не спроможний осмислити людський розум.
А так, для порівняння, балакають між собою два прості працівники НІКЕ, яких послали роздобути тварин для вівісекції:
– Нам про ведмедів нічого не казали.
– Так-то воно так, але ж і того клятого вовка ми не запопали.
– Ну, ми тут не винні. Ти ж сам бачив, Лене, як вперлася та стара, не продам, каже, і все – хоч ти лусни! Ми ж зробили все, що могли. Наплели їй, що ті експерименти в Белбері – то просто дитячі забавки, що та тварюка почуватиметься там, як у Бога за пазухою... в житті нікому стільки туману не пускав, чесне слово! Просто їй хтось уже на інститут накапав, це точно.
– Ясно, що ми не винні, але ж шефові це до лампочки. Він одне знає: або ти виконуєш накази, або забираєшся геть.
З примітками і коментарями до тексту також довелося поморочитися. Наприклад, у першому розділі в одному абзаці згадано Мерліна, сера Кенельма Діґбі, Вільяма Колінза, Ґеорґа ІІІ і Натанієля Фокса. Готуючи примітки, з першими чотирма я розібрався доволі легко, а от Натанієля Фокса шукав кілька днів, аж доки в якійсь книжці про Люїса (а про нього написано значно більше, ніж написав він сам) не натрапив на згадку про те, що то був fictitious poet invented by C.S. Lewis. І будь тут мудрий… Хтозна, чи дав би я собі з усім цим раду, якби не допомога вже згаданого вище Аренда Смільде, який люб’язно дозволив мені скористатися своїми примітками до нідерландського видання “Космічної трилогії”. Втім, і там виявилися прогалини, які треба було заповнювати самому.
Над перекладом “Космічної трилогії” я працював понад півтора року. Часом було важко, але водночас жодна інша перекладена книжка не приносила мені стільки задоволення у самому процесі роботи. Про Люїса знають у нас незаслужено мало. Хочеться вірити, що українські видавці врешті-решт таки перестануть обходити його увагою.
Великі уривки з усіх трьох романів “Космічної трилогії” викладено на моєму сайті “Драгоманія”.