В Одесі 3 липня 2018 р. відбулася прес-конференція на тему «Одеса: релігія і політика», де були представлені результати соцопитування серед одеситів, організованого Європейським інститутом соціальних комунікацій і проведеного консорціумом незалежних соціологів. Про це пише у фейсбук релігієзнавець Віта Титаренко.
В Одесі 3 липня 2018 р. відбулася прес-конференція на тему «Одеса: релігія і політика», де були представлені результати соцопитування серед одеситів, організованого Європейським інститутом соціальних комунікацій і проведеного консорціумом незалежних соціологів. Про це пише релігієзнавець Віта Титаренко.
Питання обговорювалися такі: ставлення одеситів до ролі релігії в українському суспільстві, значення створення Української автокефальної православної церкви, погляд одеситів на події в Україні, політичні аспекти децентралізації тощо.
Одеса – особливий, специфічний регіон – багатонаціональний (при чисельному домінуванні етнічної групи українців – 66,8%, на другому місці – росіяни, 22,4%, решта – в межах соціологічної похибки) і поліконфесійний (при домінуванні православної складової, де 20,8 % - відносять себе до УПЦ КП, а 19,7 – до УПЦ (МП)).
В 2010 році в Одесі також проводилися соціологічні опитування – Київським Інститутом проблем і управління імені Горшеніна. Тоді до УПЦ КП відносили себе 15,5%, а до УПЦ (МП) - 22,8%. І досить високий відсоток був серед респондентів, які вірили в Бога, але не співвідносили себе з жодною релігійною організацією – 39,2%. Таке дистанціювання від релігії може пояснюватися обставинами 2010 року. Тоді главою держави став В.Янукович, який всіляко намагався налагодити відносини з Росією і висловлював неоднозначну підтримку УПЦ (МП).
Можливо, що саме такі умови й стали причиною тодішньої демонстрації одеситами своєї а-релігійності і позаконфесійності, оскільки, 25,3% визначали себе як православний/християнин, але не відносили себе до жодної із конфесій.
Розмитість релігійної ідентичності ілюструє той факт, що вірять в Бога, але не відносять себе ні до якої релігійної громади – 33,3% респондентів, а атеїстами себе вважать 12,3% . Атеїстів – збільшилося у порівнянні із 2010 роком, тоді атеїстами себе вважали 9,8%. Можна зробити припущення, що кількість атеїстів і, ймовірно, кількість прихильників УПЦ КП поповнилися за рахунок тих, хто вважав себе просто християнином. Таке припущення може обґрунтовуватися тим, що на фоні досить високої декларованої релігійності українців – 72%, релігійність Півдня є найнижчою - (58,5%), поступаючись Сходу, Центру і особливо Заходу, де цей показник найвищий. Тобто, амплітуда коливань поглядів респондентів, може бути широкою.
Однак, як відомо із статистики, кількість парафій УПЦ КП в Одесі зросла із трьох – до шести, що загалом підтверджує тенденцію до збільшення послідовників УПЦ КП в усіх регіонах України. Однак, ідею помісності підтримали тут тільки 13,6% респондентів (не підтримку висловили 17,3%, а байдужість – 48,8%).
Фонд «Демократичні ініціативи» Ілька Кучеріва, диференціюючи відповідь на це питання за регіональним поділом, зазначає, що підтримку висловлюють 9,5%, не підтримку – 24,4%, а байдужість проявляють – 48,8%. З цих показників видно, що Одеса висловлює дещо більшу підтримку, аніж показник в цілому, по Півдню, а інші показники, як бачимо - майже збігаються. Але цікаво, що можливість конституювання УАППЦ разом з УПЦ (МП) вбачають 9,1%, тоді, як питання про конституювання УАППЦ навколо УПЦ КП – не ставилося взагалі.
На ситуацію впливають кілька факторів:
По-перше, як уже зазначалося, найнижчий рівень релігійності в цьому регіоні. По-друге, Південь України має найбільший показник, де конфлікти між Церквами вважають суто політичними – 39,8% (середній по Україні – 31%). Ставлення до політики маркується, через показники ставлення до інститутів, які формують і впроваджують цю політику – Верховна Рада України та Президент України. Індекс ставлення до них у репрезентованих дослідженнях – найнижчий.
Перші місця займають – волонтерські організації, громадські організації та церква, бо їх діяльність видна на місцевому рівні. Відтак, пов’язаність конституювання УАППЦ з політикою, применшує її значення, демонструючи, поряд з, умовною а-релігійністю і певну а-політичність, дистанційованість. Крім того, певна маргіналізація регіону своїм наслідком має фокусування на вирішенні місцевих питань (і впевненість у цих можливостях, без втручання «зверху»), менше переймаючись загальноукраїнським масштабом у вирішенні суспільних завдань, серед яких і конституювання УАППЦ.
Соціологічні опитування засвідчують неоднозначність і нерівномірність у оцінці значення набуття Українською Православною Церквою своєї автокефальності (помісності) – це зріз певного настрою суспільства на даний момент, а відтак, він піддається впливу, внаслідок активності (чи пасивності) суб’єктів ситуації.
У регіоні відзначається недостатній рівень обізнаності населення щодо зусиль Президента у питанні конституювання УАППЦ – що це дає? Навіщо це робиться? Які зміни для регіону це може мати? Так само присутня недостатня інформованість щодо самого поняття – УАППЦ. Що таке автокефалія? Помісність? Що може змінитися з утвердженням Української Автокефальної Православної Помісної Церкви – у самій Церкві, у суспільстві, в Україні тощо.
Такі результати опитувань засвідчують не так певні тенденції, як необхідність, через медійні засоби, просвітницько-освітні та інші, формувати практичний запит суспільства на автокефалію, причому, як його (суспільства) релігійної частини, так і нерелігійної, оскільки в сьогоднішній ситуації в країні, яку можна охарактеризувати як ситуацію у режимі загострення, це питання виходить лише за рамки церковної сфери, а постає не менш важливим, аніж безвізовий режим, Угода про асоціацію з ЄС чи зусилля, направлені на асоціацію з ЄС, членство в НАТО тощо.
Висока зрощеність політичної сфери і релігійної, релігійної і безпекової виводить питання автокефалії на значно ширші горизонти – воно набуває смислобуттєвих значень і сьогодні, і на найближче майбутнє.