Інститут екуменічних студій Українського католицького університету провів Міжнародну наукову конференцію, під час якої представники різних Східних Католицьких Церков і літургійних традицій досліджували питання: Що є спільного у різних Східних Католицьких Церков? Що дозволяє їм говорити одним голосом? Якими є головні перешкоди, що ускладнюють це завдання? У дискусіях в стінах УКУ і онлайн взяло участь близько 200 людей.
Джерело: ІЕС УКУ
«Ця конференція є в межах обговорення «Східні Католицькі Церкви: місія єдності та католицькості». Сьогодні роздумуватимемо над багатоголоссям католицьких церков, обдумуватимемо, як Східні Католицькі Церкви можуть говорити одним голосом перед викликами світу», - так першу сесію відкрив виконуючий обов’язки директора Інституту екуменічних студій УКУ о. д-р Роман Фігас. Тарас Курилець, координатор конференції та науковий співпрацівник ІЕС подякував за допомогу в організації ректору Папського східного інституту о. проф. Давиду Назару ТІ та декану Факультету східних християнських наук того ж закладу о. проф. Жейко Паші.
«Тішуся, що ми розпочинаємо цю конференцію і продовжимо у день Климента Папи, який так тісно пов’язаний з першими паростками християнства в Україні. Це екуменічний святий для нашого народу. Екуменічна діяльність є пріоритетом нашої Церкви. Тема може виглядати декому провокуючою, але в сучасному екуменічному діалозі всі сторони розглядають Східні Католицькі Церкви такими, якими вони є – Східними Католицькими Церквами у сопричасті з Апостольським Престолом.
Мутація терміну «уніятизм» спричинила багато непорозумінь. Я про це засигналізував Папі Франциску: ми потребуємо нової ролі Східних Католицьких Церков в екуменізмі, переосмислення суті покликання цих Церков. Папа Франциск відповів: «Себе жертвую для цієї зустрічі і праці». Ми почали працю над організацією зустрічі СКЦ. Цього року ця зустріч вперше не відбулася, мала бути у Вірменії.
До нас часто зневажливо ставилися, вважаючи нас плодом уніатизму. Завдяки справжньому діалогу, більшість православних церков нас уважають Церквою-сестрою. УГКЦ постійно осучаснює та вдосконалює свою екуменічну позицію. Чи можуть Східні Католицькі Церкви говорити одним голосом – можуть і повинні! Життя змушує нас, східних католиків, говорити одним голосом. Європа стає цікавим контекстом, який запрошує всіх східних католиків до спільної праці. Ми потребуємо спільну концепцію на тему екуменізму. Одноголосся ні в якому разі не заперечує єдності в різноманітті. Смиренність і мудрість єднає людей між собою», – розпочав конференцію Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук).
«Ми, латинники, не можемо бути католиками без наших східних братів. Східні Католицькі Церкви мають що сказати одна одній, мають що сказати Латинській Церкві. Ми потребуємо чути Східні Церкви у Католицькій Церкві. Ви можете принести нам дещо у дусі Другого Ватиканського Собору», - Генеральний директор благодійного фонду l’Oeuvre d’Orient монс. Паскаль Ґольніш.
«Бачимо зусилля християн в Церкві у пошуках єдності. Впродовж століть християни поділені. Цей проект – це добрий приклад діалогу, який ми можемо розпочати. Сподіваюсь, що Східні Католицькі Церкви зможуть рухатися разом. Є багато питань, в яких незгода, але екуменізм – це те, що відбувається в процесі», - д-р Адріяна Бара, Національний канадський директор благодійного фонду CNEWA
Проф. Едвард Алам (Ліван) представив свої «Церковні рефлексії над єдністю: місія Східних Католицьких Церков»
«Чи можуть Східні Католицькі Церкви говорити одним голосом? Моя відповідь однозначно так. Ми, члени СКЦ, можемо говорити одним голосом, якщо наші голоси налаштовані на те вічне Слово, яке стало тілом в утробі Діви силою Святого Духа. Це від початку вимагає, щоб наші вуха були налаштовані на голос того самого Святого Духа.
Той, хто говорить, не слухаючи, нічого не говорить, і його слова сіють лише розкол, корупцію, насильство та смерть. Бо єдність, яка виникає в розмові одним голосом, з необхідністю тягне за собою інші трансцендентальні аспекти буття, оскільки все, що справді є єдиним, тим самим є також добрим, істинним і прекрасним: хто має вуха слухати, нехай слухає. Таке слухання вимагає свого роду свідчення: благоговійної марійної сприйнятливості та смиренної готовності дозволити голосу, зору та смаку буття проникнути в нас, розкрити нас і об’єднати ці розрізнені кластери нашого власного буття в єдність.
Лише після того, як наші вуха налаштовані на цей святий дух єдності в різноманітності, ми зможемо зрозуміти цінність безлічі суперечливих голосів, які ми чуємо щодня. І тільки тоді ми можемо почати говорити мовою єдності, соборності, істини, добра і краси зі справжнім авторитетом».
Історичний контекст унійної традиції досліджував о. Юрій Аввакумов, професор історії богослов'я в католицькому Університеті Нотр-Дам у США.
«Конфесійна дихотомія між «римським католицизмом» і «східним православ’ям», яка стоїть перед нами сьогодні, означає щось набагато грізніше, ніж звивистий лабіринт зіткнень і перемир’їв, сварок і примирень, незгод і згод, ворожнечі і дружби, які визначали життя християн Середньовіччя та раннього Нового часу. Скоріше ця конфесійна дихотомія передбачає історію систематичного державного регулювання, соціальної дисципліни, ідеологічного союзу з політичними та націоналістичними планами, а також розбудову конфесійних культурних систем — ту саму історію, яка стала можливою лише в сучасний період і яка отримала наукове дослідження.
Випадок візантійських і поствізантійських прихильників унії є дуже повчальним саме тому, що вони не вписуються в чітку конфесійну картину, до якої ми всі, включаючи професійних істориків і теологів, так звикли сьогодні.
Уніоністи аж ніяк не були наверненими «зі східного православ’я на римо-католицизм»: жодної з цих категорій не існувало в їхні часи. Але прихильники унії справді виходили за межі церковні, політичні і культурні. Таким чином, вони не тільки потрапили під перехресний вогонь релігійних суперечок свого часу, але, по суті, залишилися у перехресному вогні розбіжних, часто протилежних, підходів у сучасних історичних і теологічних дослідженнях.
З теологічної точки зору, цей факт свідчить про одну з їхніх основоположних рис, яку я б назвав «еклезіологічною лімінальністю». Ця лімінальність є викликом для істориків Церкви, які досліджують їхню заплутану історію, для богословів, які намагаються зрозуміти «скандал і безглуздя» (1 Кор. 1:23) свого незмінного еклезіологічного існування, а також для сучасних екуменістів, які прагнуть працювати для взаєморозуміння двох частин східного християнства.
Цей виклик, однак, може також означати відкриття нових можливостей для спільного майбутнього в християнському світі, який більше не роздирається конфесійністю».
Про 30 років після Баламанду – що Східна Католицька Церква з периферії може запропонувати Вселенській Церкві? - розповіла Інес Анджелі Мурзаку, професорка релігії в Університеті Сетон-Холл в Нью-Джерсі, директорка програми католицьких студій і голова-засновниця кафедри католицьких студій в Університеті Сетон-Холл.
«Чи візантійський католицький рух в Албанії зазнав цілковитої невдачі? Можливо, ні, це довело, що уніатизм, або еклезіологія повернення до Католицької Церкви, застаріли. Однак Рим, не відкидаючи можливості для благодаті чи виконання Христового наказу проповідувати Євангеліє всім народам, обережно відповів на благання православних албанських віруючих і духовенства про об’єднання з Католицькою Церквою, що призвело до затримки та спричинило до знеохочення і втрати інтересу до унії з боку її прихильників.
Ймовірно, єдиний раз, коли Рим продемонстрував деякий ентузіазм, був 1939 рік і наступний рік, який збігся з італійською окупацією Албанії. Таким чином, візантійський католицький рух в Албанії завершився, але падіння комунізму ознаменувало новий початок для албанських релігій. Це був кінець, в якому можна було вчитись і починати заново, тому що закінчити – означає почати. Кінець – це те, з чого ми починаємо, новий початок для албанського народу, який страждав від жахливих випробувань, і його мученицької Церкви».
“Що об’єднує «уніятів»? Католики візантійського обряду у Центральній та Східній Європі” - на таку тему роздумував проф. Олег Турій, директор Інституту історії Церкви, проректор із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету.
«Уніати – це виклик, живий докір нашому конфесійно-розділеному світу. Водночас, уніати являють собою можливість і перспективу для християнства в епоху, яку ми називаємо постмодерною, посткомуністичною, постатеїстичною. У певному сенсі вони відкривають нову постконфесійну перспективу для світового християнства. Самим своїм існуванням візантійські католики свідчать, що єдність у різноманітті можлива і справді реальна».
«Більшість із нас, фактично, наша цивілізація, позначена елементами кількох ідентичностей. Це стосується не лише музики, літератури, образотворчого мистецтва та інтернаціональної кухні, але також християнства та його теології. Що стосується мене особисто, я вивчав католицьку теологію в Неймегені, потім пішов на протестантське богослов’я в Амстердамі, а згодом вивчав православну теологію в Салоніках. Завдяки моїй майже всежиттєвій участі в екуменічному русі, я знайомий з різноманітністю християнських конфесій; складові всіх них належать до моєї церковної ідентичності.
Міжкультурне змішання є невід’ємною частиною суспільного життя, навіть у глобальному масштабі. Перетин кордонів є нормальним; різні культури неминуче сприяють нашій ідентичності», - про синодальну концепцію традиції та ідею церковної ідентичності роздумував проф. Берт Гроен (Австрія).
На другий день робота Конференції проходила послідовно у двох секціях – літургійній та еклезіологічно-канонічній.
Розпочав Літургійну секцію о. проф. Василь Рудейко, говорячи про літургійні традиції Східних Католицьких Церков.
«Питання латинізації чи потреби делатинізації, тобто звільнення обряду від латинських впливів або повернення до первісної обрядової традиції до унії з Римом, неминуче.
Справді, унії різних Східних Церков із Римською Церквою позначені більшими чи меншими слідами спроби узгодити свої літургійні, богословські та дисциплінарні традиції з традиціями Римської Церкви.
Східні Церкви можуть і повинні говорити спільною мовою свідчення Євангелія Христа. Це свідчення, як і свідчення самих Євангелій, яких є чотири і всі канонічні, не може бути свідченням уніфікації, але свідченням єдності у багатоманітності.
Це має бути свідчення Євангелія через призму власних культурних і богословських традицій. Тоді спільна мова Східних Католицьких Церков стане симфонією дарів Святого Духа, явлених у кожній із них у різноманітті молитовних звернень до Господа: у прославі, благодаренні та заступницьких прошеннях за життя світу і явління у цьому світі Царства Божого».
Взаємне поминання глав різних Східних Католицьких Церков під час Літургії має потенціал зміцнити єдність із Римом через молитву один за одного та «деклерикалізувати» цю єдність, зробивши її чутною (і сподіваємось, видимою) вірним під час Євхаристійного зібрання навколо вівтаря на Божественній Літургії», - вважає диякон. проф. Даниїл Ґаладза.
Про вірменський досвід у багатоголоссі Східних Католицьких Церков – слухали від о. Рафаїла Стронціцького.
«Вірменський голос у багатоголоссі Східних Католицьких Церков звучить і намагається донести всім свою цінність.
Попри те, що він є виснажений тяжкою і заплутаною історією, все ж прагне донести глибину своєї древньої традиції, закликає до пізнання глибини богословської спадщини, яка увібрала в себе різні християнські традиції.
Вірменська Церква звучить тепер голосом Святого Ґріґора Нарекаці (950-1003), Григорія з Нереку, який, попри те, що ніколи не був членом Католицької Церкви, був нещодавно проголошений Доктором Церкви папою Франциском».
Еклезіологічно-канонічна секція розпочалася з презентації двох книжок, які нещодавно були опубліковані міжнародним академічним видавництвом Peeters Publishers, заснованим у Лювені (Бельгія) в 1857 році, які висвітлюють теми, подібні до тематики даної конференції: «Metropolitan Maxim Hermaniuk, Vatican II and the Ukrainian Greco-Catholic Church» та «The Catholic Church and its Orthodox Sister Churches Twenty-Five Years after Balamand». Книги презентували співредактори обох видань: проф. Ярослав Скіра, декан Богословського факультету Regis College (Торонто) та Пітер Де Мей, професор римо-католицької еклезіології та екуменізму в дослідницькому відділі систематичного богослов’я та релігієзнавства факультету теології та релігієзнавства Католицького університету Лювена.
Про унікальну ідентичність та екуменічну роль Східних Католицьких Церков розповів о. проф. Габріель Гашем (Ліван)
«Важливо, щоб наші Східні Католицькі Церкви консультувалися одна з одною з питань екуменічного богослов’я, переглянули формації в семінаріях і богословських школах, сприяли душпастирству та духу відкритості серед вірних, щоб екуменізм не залишався завданням, призначеним для теологів, єпископів і пасторів.
З іншого боку, наша присутність і роль у Римській Курії мають зробити нашу східну теологію, патріарший статус і містагогічну літургію більш присутніми та видимими для добра всіх Церков. Саме так ми можемо зберегти єдність у різноманітності та захищати нашу церковну ідентичність. Тоді ми зможемо говорити одним голосом».
«Для відкритого серця конфлікти, здається, стоять на заваді. Конфлікти, а не збройні конфлікти, є матеріалом, з якого може вивільнитися позитивна енергія для справи, якщо ми можемо протистояти їм і впоратися з ними. Сучасний аскетизм – це управління конфліктами заради спільної місії.
Прийшов чоловік, якого звали Іван, як говорили про Івана XXIII. І тому я сподіваюся, що у Божий добрий час буде лідер зі Східних Католицьких Церков, який має правильну особистість і який любить Вселенську Церкву через свою власну Церкву, займе своє місце серед семи сирійських та п’ятнадцяти грецьких пап і навчатиме світ, що означає любити Христа та Його Церкву будь-де, пояснюючи, що Церква є Схід і Захід», - о. проф. Едвард Фаруджа. Він також зазначив, що всі Східні Католицькі Церкви є релігійними меншинами кожна в своєму контексті, але вони можуть і повинні стати саме «креативною меншістю», яка творить нові сенси.
Перспективи на майбутнє спільного голосу Східних Католицьких Церков представив о. д-р Іван Дацько, президент Інституту екуменічних студій УКУ.
«Щоб покласти початок новому діалогові, папа міг би виступити зі зверненням до цілого православного світу й дати відповідні вказівки Державному Секретаріатові, Дикастерії для Східних Церков та Папській Раді для Сприяння Християнській Єдності. Цей новий діалог слід було б розпочинати одразу з усіма Православними Церквами. Було б також добре, якби між Єпископом Риму і Патріархом Константинополя знову зав’язалися тісні стосунки й на особистому рівні, як було між св. Папою Павлом VI і Патріархом Атенагором, і тепер між папою Франциском і патріархом Варфоломієм. Природно, що в такому діалозі мав би брати участь і Глава Української Греко-Католицької Церкви разом з іншими представниками Східних Католицьких Церков.
Такий крок з боку єпископів Риму створив би передумови для того, щоб в історії давніх непорозумінь була поставлена остаточна крапка й сторони вирушили вперед, творячи нову ситуацію, тобто оновлене сопричастя – спільність, до якої б долучилися всі православні Церкви.
Східні Католицькі Церкви повинні говорити одним голосом. Однак, це означає, що кожна Церква має мати свій окремий голос (монофонія), але всі разом вони – ці двадцять Церков – повинні творити поліфонію в одному спільному хорі східних Церков, які разом з Церквою римської – латинської традиції, творять одну велику симфонію Вселенської Церкви на землі».
Про те, як говорити унісон і в «багатоголоссі» в Католицькій Церкві – розповів о. проф. Санні Томас Коккараваліл, професор канонічного права та віце-Ректор у Папському Східному Інституті.
«Кожна Церква може об’єднати свій голос із голосом інших, щоб слухач міг почути лише один голос від усіх Східних Католицьких Церков. Це буде об’єднання голосів. Однак, враховуючи те, що загальна католицька еклезіологія другого тисячоліття ставить перед цими Церквами виклик, щоб зберегти їхні специфічні голоси, я б розширив тему і запитав, чи можуть Східні Католицькі Церкви законно говорити кількома голосами, кожна з яких підтримує свій голос, і чи кожен з них має обов'язок використовувати свій голос.
Найбільший урок, який ми можемо отримати від Церкви Нового Завіту, полягає в тому, що кожна Церква, залишаючись у католицькій спільноті та беручи участь у своїй місії, може і зобов’язана зберігати свій конкретний голос і говорити ним.
Однак, коли Східні Католицькі Церкви мають говорити про віру та інші основні принципи, усі вони мають об’єднати свої голоси та зробити єдиний. Крім того, коли є потреба, усі ці Церкви мають свободу гармонізувати свої голоси та говорити одним. Можливість-обов'язковість використання цього одного-множинного голосу/голосів можна пояснити лише в світлі єдності та соборності Церкви».
«У 2014 році Папа Франциск сказав єпископам України: «Єдність єпископату, а також надання доброго прикладу Божому народу, робить неоціненне служіння нації, як у культурному, так і в соціальному планах, і, насамперед, на духовному рівні».
У відповідь на цю ситуацію пропозиція Франциска була чіткою: «Тому я бачу, що спільні зустрічі єпископів усіх Церков, присутніх в Україні, мають першочергове значення».
Спільна душпастирська діяльність має найважливіше значення, а зібрання ієрархів сприяє цій діяльності в дусі співпраці і, що важливо, рівності. Просування цих Церков має стати пріоритетом у церковній місії Церкви, і якщо цього не зробити, це ризикує применшити те різноманіття, яке сприяє її єдності», - о. д-р Олександр Лящук, Виконавчий директор Інституту Східньо-Християнських наук імені митрополита Андрея Шептицького.