Є речі, завдяки яким суспільство здатне розвиватися. Це передача досвіду багатьох поколінь, здатність бути єдиною спільнотою, що плекає власні цінності й візії майбутнього. Про те, як на розвиток українського суспільства вплинуло радянське минуле, те, як ми змінюємося, й що варто передати наступникам роздумували з Андрієм Костюком ― керуючим партнером адвокатського об’єднання KPLT, членом Львівської колегії адвокатів, викладачем кафедри філософії Українського Католицького Університету та Бізнес-школи УКУ, сенатором УКУ.
Наталка Якимець,
заступниця директора Міжнародного інституту етики та проблем сучасності УКУ з наукових питань
Подкаст записано у рамках проєкту Цілісного людського розвитку, що націлений на об’єднання різноманітних галузей досліджень у плідний міждисциплінарний діалог з питань суспільного значення. Основним підходом проєкту є католицьке соціальне вчення, у якому ідея цілісного людського розвитку використовується як ключова концепція для вирішення складних викликів і можливостей, пов'язаних з гідним людським розвитком та соціальним прогресом.
Текст з подкасту підготовлено за підтримки Фонду миру та розвитку.
― Ваша діяльність охоплює багато сфер. Це академічна робота, науково-дослідницька, громадська, підприємницька, правова робота. На Вашу думку, наскільки ми, українці, змінилися у сприйнятті реальності впродовж цього важкого випробування, яке проходимо?
― Мені здається, ми знову змушені були подорослішати, а хтось ― навіть постаріти. Десь я читав, що населення України постаріло на 10 років за цей рік і в плані здоров’я, і в плані психологічного сприйняття. Найприкріше дивитися, як швидко дорослішають наші діти від постійних тривог, перебоїв у навчальному процесі, електропостачанні, можливості нормально жити, отримувати задоволення від того часу, який виділив Бог. І це швидке дорослішання чи навіть прискорене старіння можна сприймати по-різному: це й утрачені можливості дитинства, молодості, але також пришвидшена можливість піднятися над буденністю, наївністю, простими упередженнями.
Нам постійно здавалося, що світ прогресивний, що він рухається від простішого до складнішого. Нас так учили. Живемо у світі, де домінують еволюціоністські та прогресистські ідеї, які кажуть, що все буде добре просто тому, що завтра обов’язково мусить бути кращим від учора. І от такі часи, як воєнне лихоліття, дають розуміння, що не все так просто. Ніщо автоматично не рухається вперед, добро так просто не перемагає зло ― треба робити зусилля над собою, у своїй спільноті, кожен день утверджуючи те, що є правильним, і відкидаючи те, що є злом.
― Думаю, ключові слова ― зусилля й розвиток. Ви гарно підмітили, що поверхове розуміння прогресу ще не означає, що прогрес передбачає розвиток. Нам ідеться про розуміння цілісного розвитку людини. У соціальному вченні Церкви цей концепт передбачає щонайменше дві складові: розвиток людини у всіх вимірах її буття і розвиток цілої спільноти, суспільства. Відштовхуючись від того, що Ви сказали, можемо говорити, що наше суспільство попри те, що постаріло, також подорослішало, дозріло. Яке майбутнє формують зміни, які відбуваються сьогодні?
― Мені здається, старіння ― слово нехороше, бо ми хочемо залишатися молодими. Але хто впродовж історії людства вважався носієм мудрості, тим, хто достойний керувати спільнотою, з ким варто радитися? Старші люди, що були носіями накопиченого досвіду поколінь, які пам’ятали й уміли це передати наступникам. Сьогодні ми, на жаль, часто починаємо з нуля. Нам здається, що все накопичено у великому ґуґлі й ми можемо трьома кліками видобути інформацію, тому починаємо день так, ніби перед нами нічого не було. А розвиток передбачає тяглість і те, що все має значення.
Бог хотів, щоб людина була не просто алгоритмом, як тварини, які живуть інстинктами й кожне нове покоління повторює життя своїх предків. Людина йде далі ― вона має завдання. Одна з найскладніших загадок у житті ― знайти своє покликання, відгадати загадку самого себе. Не для того, щоб могти найкраще себе розважити й отримати найбільше задоволення у всіх аспектах, а насамперед, щоб знайти сенс: для чого я прийшов, куди йду, навіщо потрібен узагалі. Відчуття, що я маю якесь покликання, що є сенс мого існування дає силу зранку вставати з ліжка. Моє життя рухається та розвивається.
Християнство сприймає людське життя як шлях. Він буває тернистий, небезпечний, має перепони, але є напрямок і точка, куди ми хочемо прийти. Ми не просто маємо прийти до старості й смерті (чого всі боїмося), але до сповнення призначення. Людина в 50 років не повинна вдавати, що їй 25. Це безглуздо. Але той, хто має 25, теж не повинен боятися, що йому колись буде 50, бо все має сенс. Маємо його відчувати й у відповідний спосіб себе виховувати. Якщо хочемо досягти чогось у спорті, складаємо іспити, щоб отримати диплом, коли збираємо сертифікати й відзнаки для нашого резюме, щоб отримати кращу роботу, то досвід сприймаємо як підготовчий етап. Ми не просто живемо тут і зараз, а хочемо бачити перспективу. В сучасному світі вона зводиться до успішності. А християнство каже, що кожен може бути успішним, якщо живе правильно.
― Ви зауважили важливий елемент розвитку цілісності в контексті зв’язку між поколіннями. Зараз кілька поколінь включені в події війни, змагаємося на всіх фронтах. Що важливого ми повинні зберегти й передати наступним поколінням, враховуючи наш досвід?
― Нарешті ми починаємо усвідомлювати себе як окрему націю, не частину «русского міра», не периферію Європи, не як окраїну всього. Ми знаходимо себе, смисл власного існування як народу, який довгі століття був розділений між різними імперіями, який попри історичні обставини й завдяки важкій боротьбі наших предків нарешті здобув незалежність 1991-го року. Тепер ми її відстоюємо, утверджуємо, усвідомлюємо її важливість і свою ідентичність як справжнього народу серед інших народів. І це те, що ми передамо наступним поколінням, бо це має сенс. Це не просто боротьба за існування.
Для росіян ми зрадники, бо вони вважають, що ми є частиною їхнього великого «русского міра» (який достатньо диверсифікований і має різні етнічні типи облич). Це психологія великої орди, що всіх поглинає, наповнює духом агресії та бажанням іти вперед просто щоб іти вперед. Ми не хочемо бути частиною цього. Російськомовні українці також не хочуть бути частиною ординського світу, який просто кудись бреде без розуміння навіщо. Ми хочемо на своїй землі розуміти, чому ми тут, яке наше коріння, що можемо цьому світу запропонувати. Сподіваюся, багато українців ще повернуться з-за кордону, бо їх теж сюди тягнутиме. Частина вже повернулася, незважаючи на те, що тут постійні тривоги, безробіття: це моя земля, я краще буду тут і все це переживатиму, ніж у чужому суспільстві чекатиму, що мене приголублять, дадуть допомогу. Ми хочемо врешті-решт будувати суспільство, яке було б добрим, справедливим, нашим, до якого ми б хотіли долучатися в спільному добрі так, як ми сьогодні жертвуємо на машину чи дрон для ЗСУ. Завтра будемо продовжувати так робити, відбудовуючи хату ближнього, наші громадські інститути, освіту, охорону здоров’я тощо. Ми нарешті прокинулося до того, щоби бути справжньою спільнотою, а не просто групою людей на цій території. Путін помилився, бо йому здавалося, що ми не знаємо, чому хочемо бути разом.
― Ви згадували про потребу нового суспільного договору для України. Ми як суспільство зараз переживаємо високий пасіонарний момент спільности, єдности, включені в боротьбу й розуміємо, що перша необхідність ― захистити себе, відстояти нашу територію, простір свободи, де зможе практично реалізуватися ідея гідності людини й усе інше. Цей момент високої солідарності не триває вічно, вона спадатиме. Як у майбутньому нам шукати цінності, підвалини, які мали б об’єднувати таке різнорідне українське суспільство?
― Це нелегке питання. Але ми не можемо від нього втекти. Суспільний договір нам здається трохи фіктивною річчю, ніхто з нас його ж не підписував. Але він є, кожне суспільство його має. Племена, які кочують і не інтегруються в інше суспільство, теж його мають ― роми, наприклад. Суспільний договір ― це певний консенсус з приводу того, як нам взаємодіяти, як ми один з одним домовляємося, співпрацюємо й конфліктуємо. Ми не уникнемо питання суспільного договору.
В Україні після розвалу СРСР суспільний договір був досить фальшивий. Суспільство було внутрішньо розділене: були ті, хто не хотів незалежності, більшість ставилася до питання незалежності амбівалентно (був Радянський Союз ― о’кей, його не стало ― дивно, але все одно о’кей). І тільки невелика частина насправді хотіла будувати нову європейську державу, стояти на світоглядних засадах. Ця пасіонарна частина була драйвером усіх трьох наших революцій (1990-1991 років, яка привела до незалежності, Помаранчевої революції, Революції Гідности). Боюсь, це було навіть не 25% людей. Амбівалентна більшість була настроєна так, що кожен займається своєю справою. Хтось хоче свій маленький «русскій мір» чи маленьку сепаратистську спільноту на сході в межах «Партії регіонів» ― нехай собі заробляють, як бажають. Нам дозволяють їздити на заробітки на Захід ― ну й прекрасно, в Радянському Союзі це було неможливо. Ці паралельні світи не дуже перетиналися і це створювало ілюзію в таких людей, як Путін, і в багатьох людей на Заході, що наше суспільство взагалі не є суспільством.
Тому зараз, оскільки консенсус «моя хата скраю» не спрацював, ми мусимо рухатися до консенсусу на прикладі Ізраїлю ― народу, котрий є під постійною загрозою. Ми також залишимося під загрозою російського реваншу, навіть якщо розіб’ємо їх зараз. Усі говорять про те, що Росія так просто не відступить. Мусять минути десятиліття, змінитися покоління, щоб вони зрозуміли, що ми не є частиною їхнього «міра» й заковтнути чи перетравити нас уже не вдасться.
― Нам важливо розуміти, що передбачатиме наша перемога. Був момент розрізнення в суспільстві, але що, на Вашу думку, стало фундаментальним для більшості українського суспільства, аби захищати своє?
― Те, що ми дозріли бути суспільством за цих 30 років. У нас багато хто наводить аналогію з ізраїльським народом, якого Мойсей водив по пустелі 40 років, а люди нарікали. Аргумент про те, що ви вільні люди, а в Єгипті були рабами, уже не переконував. Тоді Бог каже Мойсею, що вони не можуть увійти в Землю обітовану, бо або стануть рабами, або створять суспільство рабів. Ці люди не здатні до самоврядування. І поки не народилося, не виросло й не змужніло покоління вільних людей, які вже не шкодували за м’ясом, яке кидають рабам, ― це насправді потребувало часу.
Ми жили в тоталітарному суспільстві. Травма комунізму, про яку так багато чуємо, відходить разом з поколінням людей, які пам’ятають, що таке піонери, комсомол, виступи Брєжнєва. Може, ми не хтозна-як «покручені» тим, але дитинство мали інакше, ніж у французьких чи німецьких дітей нашого покоління. Це створило певні комплекси. А покоління наших дітей вже їх позбавлене. Зараз настав переломний момент, коли критична кількість молодих, дорослих, сильних людей, які вже не були настільки інфіковані радянським минулим, не бачить сенсу в тому фейковому «радянському союзі», який собі придумав Путін. Коли до 24-го лютого ще часом вмикали якісь російські фільми чи концерти, то це дежавю. Здавалося, що у 2020-му ти повернувся у 80-ті. Це безглуздо. Цей час пішов, його не можна крутити ще сто років, бо це буде не про розвиток, а про зависання в маразмі.
― У культурному сенсі класика кінематографу, наприклад, ідеологічно навантажувала навіть сьогодні в контексті російських наративів про велику країну й таке інше.
― Кожне покоління по-своєму грає Гамлета, наприклад. Але це просто тому, що це теми зради, помсти, втрати, екзистенційного вибору «бути чи не бути», які кожне покоління переживає наново. Але не можна знову переживати епоху брєжнєвського застою просто тому, що хтось тоді був молодий і має сентимент. Коли намагаєшся поколінню, яке не жило в 70-их, повернути атмосферу 70-их, то отримуєш штучний світ, матрицю. Це і для росіян штучне, але вони не бачать нічого іншого.
Оскільки Україна завдяки нашій славнозвісній багатовекторності дивилася в різні боки, у тому числі люди з пасивної більшості, ми бачили, що все це не має сенсу. І коли після 2014-го року ми вже відчували, що воно хоче нас з’їсти, то все це викликало спротив.
Наприкінці 2021-го року вже починалися серйозні розмови про те, що таки буде серйозна велика війна, і ми питали людей з тої ж Харківщини, як вони до цього ставляться й що будуть робити. Вони відповідали: «Ми будемо стріляти». І росіяни не взяли Харківщину. На відміну від Донецька Харків не здався.
― Як Ви вважаєте, з яким підходами нам вибудовувати правову систему в найближчому майбутньому, аби думати також про нашу безпеку культурну, інформаційну, політичну тощо?
― Повернемося до розмови про суспільний договір Ізраїлю, який до значної міри буде для нас архетипом, хочемо ми того чи ні. Ми не будемо точно такими самими, але придивімося до них уважніше. Це суспільство, яке складається з дуже різних груп. Це вихідці з різних культур: нащадки європейських, радянських, африканських, азійських, індійських, іранських євреїв. Це суспільство дуже жорстке в розумінні ринкових відносин і того, як треба працювати (там шестиденний робочий тиждень). Там усі служать в армії: і дівчата, і хлопці. Служать по-справжньому, живуть у наметах, працюють. Це армія, яка постійно перебуває в зіткненнях з арабами. Це суспільство, оточене арабським світом, населення якого в багато разів більше від населення Ізраїлю. Це суспільство, яке завжди готове себе захищати, не готове поступитися тим, що вважають важливим. Хай хтось тільки спробує проявити антисемітизм, отримає дуже жорстку реакцію світового єврейства та держави Ізраїль. Там розвиваються наука, творчість, багато нобелівських лауреатів. Це суспільство вільних, працьовитих, сильних людей дуже солідарних у відстоюванні свого й дуже різних у тому, щоб будувати своє приватне життя. В одних аспектах ― дуже ліберальне, в інших ― консервативне, а назовні ― цілісне, монолітне.
Якщо ми далі розвиватимемося, то будемо приблизно такими. Нам треба бути сильними, ми хочемо бути вільними, ми залишимося різними. Залишаться українськомовні, російськомовні й інші українці. З цим не те що треба змиритися, це треба спокійно сприймати. Але всі українці будуть хотіти бути членами цієї політичної нації, приналежними до цього суспільного договору не просто тому, що вони тут народилися, мають тутешній паспорт і мусять поважати ці закони, а тому що вони цього хочуть. Це суттєве для будь-якого суспільного договору. Ми підписуємося, якщо його виконуємо. Тоді правосуддя діє, тоді до корупції повна нетерпимість, тоді освіта є не фейком, а досягненням, тоді лікарі дбають про пацієнтів, а не пробують продати ліки, кожен тоді займається своєю справою пасіонарно й на спільне благо. Це ідеал, він ніколи не буде на 100% досяжним, але це гарний ідеал. Заради нього варто зранку вставати з ліжка.
##DONATE_TEXT_BLOCK##