Джерело: Патріярхат
Невдовзі буде 50 і один рік, як пані Ірина ҐАЛАДЗА сповняє служіння дружини священника. Її чоловік – отець Роман – є парохом славнозвісної канадської парафії УГКЦ в місті Брамптон. Багатьох дивує силует дерев’яної церкви у бойківському стилі, яка раптом виринає на горизонті серед північноамериканських ферм. Та ще більше люди зачудовуються родинною атмосферою, що панує в тамтешній парафії Святого Іллі. Там широта і глибина візантійської літургійної традиції, якої старається дотримуватися спільнота, переплітається зі щедрою гостинністю та жвавістю пароха. У докарантинний час після недільного богослужіння важко було уявити собі отця Романа без гітари та гурту людей навколо. Але запліччям цього невгамовного священника і менеджеркою всіх парафіяльних справ є якраз його дружина Ірина.
Як це – бути дружиною священника, давати раду парафії та шістьом своїм дітям, як віднаходити ресурси, коли справа всього життя гине у пожежі за декілька годин, і як повернутися до радості, коли сили вичерпуються… Про це та інше читачам «Патріярхату» розповідає пані Ірина Ґаладза.
Мій дідо був священником на Львівщині. Мама багато розповідала про їхнє життя. А коли ми жили в Америці, хата моїх батьків стояла поруч із церквою. То була місійна парафія Святого Василія, яка допомогла нам емігрувати з Німеччини, де після війни ми перебували в таборі тимчасово переміщених осіб.
Отже, я виростала біля церкви. Бачила життя священника перед собою. Це був дуже добрий приклад для мене. Мій батько опікувався храмом, мама дотримувалася усіх церковних традицій, яких навчилася у своїй сім’ї. Мій дідо був парохом у селі Нагачів, але помер, як наступав більшовицький фронт.
А ще до нас приїжджав священник із жінкою. Вони мали дві дорослі доньки і були нам як родина. До того ж я належала до «Пласту», і це також вплинуло на моє виховання.
Як ми з Романом побралися і невдовзі переїхали до Канади, то, пам’ятаю, ті перші роки були для нас досить важкі. Ми мусили навчитися бути чоловіком і дружиною, батьком і матір’ю, священником і жінкою священника. В нашому житті за короткий період відбулося багато серйозних змін. Своє весілля ми справили у червні, а в жовтні уже переїхали до Канади, нової для нас країни. Через рік у квітні народилася наша перша дитина – Анастазія. Романа висвятив владика Ізидор (хоча тоді було ще заборонено висвячувати одружених), і його призначили сотрудником на парафію Святого Миколая в Торонто. Ми переїхали у помешкання біля церкви. Отець побув там лише кілька місяців, а потім йому дали парафію. Гадаю, у той час краще було б трохи довше побути сотрудником, щоб ми здобули більший досвід життя в церкві та при церкві.
Але ми вчитися всього у процесі. Може, й робили помилки, але старалися. Я часто працювала з людьми, особливо з дітьми, бо провадила садочок. Думаю, я була відкрита до них. І на тій першій парафії вони нас дуже гарно прийняли. Звісно, там були різні люди, як і скрізь, але було й багато добрих, які нас підтримали. То був наш training room. Там ми вчилися.
У той період мені найбільше бракувало спілкування і дружби з іншими жінками священників. Я хотіла б мати ближчі стосунки з тими, що вже живуть таким життям. Та у той час не висвячували одружених мужчин. Я була дуже молоденька їмость. Всі інші були набагато старші. Це були ті, що мігрували з України, або ж дружини тих священників, котрі закінчили семінарію в Україні і котрих дозволено було висвятити вже у Канаді, бо війна перервала висвячення.
Коли ми переїхали до Брамптона, то там уже було кілька жінок, чиї чоловіки були священниками або дияконами. Тоді ми з ними зорганізували зустріч. Я дуже добре це пам’ятаю. То мали бути реколекції. Хоч ми й справді багато говорили про Ісусову молитву, але всі мали такі болючі справи, які треба було викинути з себе. Тож ми послухали і підтримали одна одну. З того часу почалася наша дружба. І щороку ми стали збиратися на реколекції. Нас більшало, і це було дуже добре. Що далі, то більше ми відступали від своїх жалів, які мали на початку зібрань, більше ділилися радощами та досвідом. Між нами є добра підтримка, ми багато вчимося одна від одної. З року в рік маємо гарні реколекції, де можемо поглиблювати своє духовне життя. Тепер я найстарша серед них. Ось так усе змінюється.
У той час, як ми приїхали до Канади, якраз розпочалися певні зміни в Церкві. Блаженніший Йосиф Сліпий повернувся з концтабору. Почалася обнова літургійного життя. То дуже поволеньки йшло і було болючим. Тих, що були «восточниками», кликали москвофілами. Критиці піддавали навіть такі речі, як носіння священником хреста на грудях у повсякденному житті. Тоді в Канаді це спричинило вибухову реакцію з боку інших священників. Хоч за кілька років це стало буденною справою: майже всі наші священники почали носити хрести.
Для Романа служіння в церкві завжди було серйозною річчю. Він старався робити все правильно. Та це не влаштовувало деяких парафіян: то відправа задовга, то поклони занизькі, то кадила забагато… Непросто було пережити цю критику. Але мій чоловік був не сам у цьому: невдовзі вже була групка однодумців, які трималися разом. А незабаром почали висвячувати молодших священників.
Коли ми приїхали до Брамптона, то отримали надзвичайну нагоду – створити свій «Ла-Ла ленд» (американський евфемізм, який означає щось нереальне – Ред.). Бо тут було «чисте поле». Тут можна було розпочинати парафію з нуля, зберігаючи традиції нашої Церкви. Хоча спочатку теж були певні труднощі, бо 12 родин, які були у нашій парафії, мали різні візії. Одні хотіли мати парафію, яка була б такою ж, з якої вони прийшли. І вони не чекали такого священника, як отець Роман, сподіваючись, що Служба буде коротша, і так далі. Від них і прийшла перша критика. Але була частина громади, яка дуже цінувала саме таке літургійне життя парафії, яке провадив отець Роман.
Спочатку ми мали лише капличку в хаті, але відразу почали служити Вечірні, вчили людей співати. За рік шість сімей відійшло, але шість залишилося. І з цього почалася розбудова парафії.
Та найголовніше, що я хотіла сказати, це те, що ми мали нагоду творити близькі стосунки з людьми. Знали особисто всіх членів тих родин. Вони часто до нас приходили. Наші та їхні діти разом виростали.
А коли ви маєте такі близькі стосунки, то в парафії досить спокійно, бо існує порозуміння. Я відчула, що тут дійсно є парафіяльна родина, і це дозволяє нам разом плідно працювати.
Взаєморозуміння та спільна візія є засадничими для розвитку життя парафії. Тоді не марнуються час і сили на з’ясування стосунків, на «перетравлення» критики на кшталт такої, що дружина священника чи «забагато пхається в справи парафії», чи «взагалі не приходить допомагати». Виходить, що і так зле, і так недобре. На деяких старіших парафіях, де люди звикли до чогось одного, жінкам священників важко.
Загалом коли до людей ставитися з любов’ю та відкритістю, то переважно вони тим же відповідають. Хоч іноді треба мати «тверду шкіру», бо є різні люди. Та я навчилася однієї речі, яка дуже важлива для священника і його дружини: прислухатися до людей, щоб розрізнити, чи це конструктивна критика, а чи людина просто в такий спосіб виливає на інших свій біль, з яким не дає собі ради. Дійсно, люди часто критикують інших не тому, що вони їм не подобаються, а тому, що з ними самими коїться щось неприємне.
Священничому подружжю треба дуже вважати, аби їхні діти щонайменше чули критики. Дітям не варто бути при розмовах батька з іншими людьми, особливо тоді, коли люди прийшли нарікати чи критикувати. Бо це для них сильний стрес. Діти священників живуть у «робочій обстановці» свого батька і таким чином часто стають свідками подій парафіяльного життя разом із його перемогами та поразками, що неодмінно його супроводжують.
Хоч наші діти дуже багато навчилися в нашій родині. Лариса (нинішня амбасадорка Канади в Україні – Ред.) каже, що навчилася бути дипломаткою в сім’ї, бо треба було вміти з усіма домовлятися. Навіть у таких простих речах, коли хтось користується ванною. Бо ж нас у хаті жило восьмеро, часто хтось гостював. Найскладніше було вранці, коли всі поспішали до школи і на роботу.
Та ми були щасливі, коли жили в своєму домі, як приїхали до Брамптона, а не біля церкви. Бо коли біля церкви, то ви увесь час на роботі, тут нема жодного вихідного, майже щодня хтось стукає у двері. В таких умовах трохи важче виховувати дітей. Тоді треба особливо дбати, щоб родина із дітьми мала змогу час до часу виїжджати з парафії, аби побути разом подалі він інших людей.
Звісно, наші діти брали активну участь в житті парафії, мали велику роль у її розбудові, тому що співали і дякували. Вони в тому виросли. Деякі трохи більше це прийняли, деякі були сором’язливіші. Парафія була молода, тому були й інші діти, і вони з ними дружили. Варто також зазначити, що наші діти завжди бачили батька, який опікується іншими людьми. І це дуже позитивний чинник для їхнього формування.
Є багато речей і досвідів, які важко прийняти, а зрозуміти можна лише з часом. Так було з пожежею, котра за декілька годин знищила церкву, яку ми з такою любов’ю збудували. Це сталося 5 квітня 2014 року. В той момент важко було зрозуміти, чи то сон, а чи ява. Цікаво, що відбувся збіг непередбачуваних обставин. По-перше, диякон, який у нас гостював, помилково висипав у смітник вугілля з кадила, яке ще не до кінця згасло (саме це й стало причиною загорання). Він ніколи перед тим так не робив, за цим дуже пильнували. По-друге, пожежа почалася, але сигналізація чомусь не спрацювала. Дим помітив один чоловік, і саме він ви- кликав пожежників. Коли приїхала пожежна служба, виявилася така проблема: в трубі замерзла вода, бо тоді була дуже холодна зима.
Ми стояли перед церквою, наче паралізовані. Я збагнула, що мушу телефонувати дітям, щоби розповісти, що тут відбувається. Бо щойно церква почала горіти, як інформація миттєво з’явилася в новинах, про неї дізналися люди з цілого світу. Я також зателефонувала парафіяльній раді. Усі почали з’їжджатися. То було так, ніби помер батько великої родини. Наша хата була вщерть заповнена людьми.
Церкву вже неможливо було врятувати, але отець хотів урятувати хоча б щось із престолу. Один пожежник, хоч їм дозволено заходити всередину палаючого приміщення тільки заради порятунку людини, надягнув спеціальний одяг і пішов туди. Згорнув антимінс, на якому було Святе Письмо, і взяв чашу, у якій ще була Частиця. Це був вражаючий момент, бо пожежник ніс це все на руках, як дитину. І це були якраз ті речі, які потрібні для того, аби служити літургію!
Тоді ми не мали часу, щоби плакати, нам потрібно було швидко зібратися і вирішити, що робити далі, де завтра будемо служити Службу Божу. Відразу знайшлося місце в одній католицькій школі. Наш син Ілія, який є дяком, зібрав на сусідніх парафіях усе, що було потрібне для богослужіння: ризи, книги тощо. Тому відправи не були перервані. Того дня Вечірню відслужили у нашій вітальні, а в неділю у шкільній залі – Утреню і Святу літургію. Навіть із простеньким іконостасом, бо Ілія не оминув жодних деталей.
Дуже швидко з’їхалися наші діти. Лариса відразу написала інформаційне повідомлення, яке поставили на сайт. Багато людей нам телефонували, хотіли знати, що точно відбулося, пропонували допомогу. Звідусіль почали надходити пожертви. Навіть із Японії хтось вислав нам 500 доларів. Уявляєте?! Я до сьогоднішнього дня поняття не маю, хто це міг бути. Не знали, кому дякувати.
Нас підтримали люди з усього світу: молитвою, грішми чи просто добрим словом. Ми отримали неймовірно велику кількість емейлів і навіть не думали, що ця церква для стількох людей така важлива. Наступного дня поїхали до зали, яку запропонували нам для звершення літургії. І знаєте, що цікаво? Коли почали сходитися наші парафіяни, то ставали на ті ж місця, де зазвичай стояли в нашій церкві. Це було щось неймовірне, бо церква, якою є люди, не згоріла, а просто перейшла з одного будинку в другий.
Одна наша парафіянка, глибоко віруюча і чутлива жінка, каже, що теперішню пандемію важче пережити, аніж той час, коли згоріла наша церква. Чому? Бо люди були разом… І я погоджуюся з нею. Деяких людей і дітей ми тут не бачили вже більш ніж рік. І то найгірше, що ми не можемо зібратися разом на молитву. Втрата храму через пожежу – це, звісно, трагедія, але ми все одно могли щосуботи і щонеділі збиратися разом. В нашій хаті, у великій кімнаті, облаштували капличку, де по суботах служили Вечірню. А під час посту щодня звершували там богослужіння, навіть Літургію Передшеосвячених Дарів. І це було щось особливе: жити в домі, де зберігаються Пресвяті Дари. Отець, коли іноді переходив через кімнату зі свого кабінету до кухні, вітався «Hello (чи Good Morning) Jesus!» (Сміється).
Коли б мене хто запитав, який час для мене був дуже важливим у духовному вимірі, я б сказала: це тоді, коли ми тут, у хаті, відправляли Вечірню й Літургію. І хоч та пожежа психологічно травмувала і змінила нас усіх, треба було вчитися жити з цими змінами. Так, ми були свідомі того, що переживаємо травму, але змогли переступити через це і жити далі, приймати радість і добро, які дає нам Бог. Бо ми маємо вибір – або зосередитися на смутку через втрачене, або радіти з дарів, які так щедро отримуємо.
Чому Бог допустив, щоб наша церква згоріла? Думаю, Він дав нам те, що нам було потрібне. Бо з того справді вийшло дуже багато добра. Ми отримали колосальний досвід людської підтримки. До нас зі словами втішання і пропозицією допомоги приходило дуже багато людей із різних конфесій. Серед них були навіть євреї, мусульмани, мормони. Пам’ятаю, як навідалися мусульмани і запитали, чим конкретно можна нам допомогти. Отець сказав, що до церкви потрібен килим. За кілька тижнів вони прийшли на літургію і після неї особисто подарували нам його. Протестанти і православна громада в Торонто організовували благодійні концерти та бенкети задля збору коштів для нас. То була величезна підтримка і заохочення для нас.
Отже, те, що ми отримали від людей (їхню теплоту і різноманітну підтримку), було щось надзвичайне, досвід безкорисливої людської доброти. Тож я сказала б: те, що церква згоріла, принесло нам у сто разів більше добра, аніж смутку.
Звісно, це не означає, що ми не плакали. Ми і плакали, і страшенно шкодували, що так сталося, що треба з нуля починати будову. Знаю, що для Богдана Турецького (нині вже покійний львівський іконописець, який розписував храм Святого Іллі – Ред.) то був сильний удар, бо храм можна відбудувати, а роботи відтворити неможливо… Щоправда, його син Данило скоро приїжджає, щоб розписувати нашу церкву.
Не завжди можна віднайти у собі радість. Я зауважила, що важко з чогось радіти, коли ти дуже змучений. Ми всі потребуємо, окрім служіння і праці, часу на відновлення сил. Колись давно, у час перебування ще на тій парафії, де отець Роман був уперше парохом, після всіх різдвяних свят ми планували поїхати до моїх батьків у Америку (США – Ред.), щоби трохи відпочити. Але нам це не вдалося через сильні сніговії. На той момент у нас було вже троє дітей. Найменшому – 18 місяців. І якось випадково ми побачили по телебаченню рекламу Madonna House. Це римо-католицький апостолят – спільнота мирян, які духовно і матеріально опікуються бідними. Вони разом провадять аскетичне життя, займаються фермерством, що дає їм змогу утримувати себе та допомагати іншим. Це місце розташоване біля Оттави. Наш сусід, римо-католицький священник, їх знав і допоміг нам дізнатися, чи приймуть нас там на кілька днів. Вони дали згоду.
Тоді не було ні GPS, ні мобільного зв’язку. Тому люди з Madonna House знали дуже приблизний час нашого приїзду. Але щойно ми в’їхали на їхню територію, як одразу ж вийшла назустріч жінка, котра на нас чекала, і привітала нас із великою радістю. Хоча, думаю, їм там бракувало нас, як дірки в голові… Але нас зустріли зі щирою гостинністю. Провели в будиночок, призначений для відпочинку священників. А там уже був хліб, сир, які вони самі роблять, і ще багато всього. Наступного дня вони запросили нас на сніданок, а потім влаштували екскурсію по всьому Madonna House, їхньою фермою. Показали дітям, як пекти хліб, і діти спробували місити тісто.
Тих три чи чотири дні, які ми там провели, здалися нам місяцями. То було таке відпруження! Ті люди нас узагалі не знали і нічого від нас не хотіли. Ми просили, і вони нас прийняли. В мене залишилося лише відчуття доброти від того, що вони могли прийняти когось, хто потребує відпочинку. Ми там дуже сильно відчули взаємну любов людей і справжню сердечну гостинність.
Часто й до нас хочуть приїхати якісь люди. Та не завжди є можливість когось прийняти через те, що хата буває вже повна. Але я вважаю, що то велике покликання – приймати людей із радістю та любов’ю, особливо з дітьми.
Люди, які до нас приїжджають, кажуть, що відчувають тут радість і мир. Іноді хтось заїжджає на територію і нічого не робить, а просто сидить у автівці й молиться. Я сміюся, кажучи: «Добре, що ви відчуваєте тут спокій, бо в мене стільки роботи, що я не маю часу».
Але я вдячна Богові, що ми якимось чином можемо спричинитися до творення добра для інших людей, що вони можуть відчути спокій і глибоку духовну радість. Я щиро вдячна Богові, що інші люди можуть скористатися з нашого скарбу, бо то й для нас велика радість!
ВЕЛИКОДНЯ ВІДПРАВА В УМОВАХ ПАНДЕМІЇ – ЦЕ ЦІЛКОМ НОВИЙ ДОСВІД
Наша парафія є своєрідним «Ла-Ла Лендом» ще й тому, що ми маємо величезну площу – 11 гектарів. І цьогорічне святкування Великодня було б неможливим, якби не ця територія. Щоби відсвяткувати Пасху, потрібно було докласти надзвичайно багато зусиль. Анастазія, наша найстарша донька, розписала все до дрібниць, врахувавши карантинні обмеження від уряду та єпархії. Бо якраз за тиждень до Великодня правила посуворішали. Нам дозволили, щоб у храмі було лише 10 осіб! Але люди можуть приїжджати автівками слухати богослужіння через гучномовець.
Отже якщо звершується відправа, то в церкві може бути 10 людей за один раз. Але, наприклад, до Плащаниці люди могли приходити між відправами. Головне, щоб не було більш ніж десяток за раз. Не вільно було цілувати Плащаницю, тож люди тільки вклонялися.
Анастазія все чітко прописала у нашому віснику і на сайті, щоб було видно, що ми дотримуємося всіх застережень. Звісно, ми воліли, аби щонайбільше людей могли прийти і взяти участь. Рік тому, коли думали, що вірус може передаватися через воду, навіть не можна було посвятити паски. А цього року сказали, що люди можуть під’їжджати машинами, кошики мають залишити в багажнику, їх треба лише відкрити або піднести до вікна. Тоді отець може покропити.
Ми попросили зголоситися волонтерів, які допомагали нам стежити за порядком на території. І парафіяни та парафіяльна рада охоче зголосилися до цього.
То був для всіх нас неабиякий стрес. Але я тішуся, що ми на це відважилися. Якби ви тільки бачили, які щасливі були люди через те, що могли вклонитися Плащаниці! Майже половина з них не були нашими парафіянами, але були такі вдячні… Видно, що то глибоко віруючі люди. Вони не знали, як святкувати Великдень без Великої п’ятниці. Люди приходили, молилися. Іноді хотіли затриматися на довше. Але ми мусили просити їх вийти, аби не порушувати карантинних умов. І це для мене було найважче – просити людей вийти з церкви або не дозволити зайти, бо вже є допустима кількість присутніх.
Недільну відправу розпочали о 6-ій ранку, не знаючи, скільки приїде людей. Але зорганізували все так, що до 8.15 можна було заїжджати на паркувальну площу і слухати літургію. О 8.15 ми вже закрили браму, бо мало починатися Святе Причастя. То була перша група, яка приїхала на богослужіння. І коли вона виїжджала, було освячення великодніх кошиків. У автівках, як і передбачено правилами.
Щойно виїхала перша група, як приїхала друга. А далі машини вже безперервно приїжджали майже до 12-ої. Отже, люди дуже добре зрозуміли обмеження і розклад.
Я постійно стояла надворі і була приємно вражена, коли люди на час читання Євангелія виходили з машин і стояли, потім сідали назад у салон, а на Євхаристійний канон, «Отче наш» і «Вірую» знову виходили на знак пошанування. До Святого Причастя було три станції біля паркувальної площі.
Люди з великим розумінням і за порядком могли прийняти Причастя. Все було дуже гарно. Бачити радість тих людей, що поприїжджали, було для нас великим святом. Всі були святково вбрані, радісні, вітали одне одного. Я така вдячна, що нам це вдалося. І якщо це принесло стільки радості нам і всім тим, що прибули, то це варте того труду!