Ми на шляху до нової моделі державно-конфесійних відносин: підвищення рівня взаємної відповідальності, — В’ячеслав Горшков
Мета проведення круглого столу – сприяти створенню широкої діалогової платформи за участі органів державної влади й представників громадянського суспільства з обговорення поточних викликів реалізації права на альтернативну (невійськову) службу в умовах воєнного часу.
Тематичні сесії круглого столу охоплювали відносини між державою та церквою в умовах воєнного стану; міжнародні стандарти та порівняльну практику альтернативної (невійськової) служби в Європі; юридичні гарантії сумлінної відмови від військової служби в Україні, а також роль судової влади у забезпеченні права сумлінних відмовників на альтернативну службу в умовах війни.
У заході взяли участь представники Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, Офісу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Міністерства оборони України, Офісу Генерального прокурора, правознавці, юристи-практики, релігієзнавці, представники релігійних організацій, міжнародні та зарубіжні експерти.
Спікерами Круглого столу стали національні та міжнародні експерти, зокрема представники Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, науковці-правники з провідних українських університетів, суддя Дніпровського окружного адміністративного суду та експерти Ради Європи.
Підсумками Круглого столу стали висновки про необхідність продовжити експертний діалог та співпрацю для посилення законодавчих, адміністративних та судових механізмів захисту права на відмову від військової служби з мотивів релігійних переконань в контексті ефективного забезпечення відсічі збройній агресії.
У рамках інформаційної співпраці РІСУ публікує тексти виступів доповідачів, які дали на це згоду.
* * *
Особливості державно-церковних відносин в умовах російсько-української війни
В’ячеслав Горшков,
начальник Відділу у справах релігії Державної служби України з етнополітики та свободи совісті
Дуже вдячний, що зворушили цю тему, бо вона надзвичайно актуальна з різних кутів. Наприклад, коли активізувався процес євроінтеграції України, то ця тема постала окремо, бо є певні вимоги Європейського Союзу щодо врегулювання питання можливості проходження альтернативної служби в Україні. Але той виклик, який ми маємо, настільки серйозний, що, в принципі, ми можемо сказати, що Україна є першопроходцем у цій ситуації, бо важко знайти країну світу, особливо в Європі, яка в умовах такої війни забезпечувала альтернативну службу. І тому важко знайти якусь модель, на яку ми могли би послатися, яку могли би запозичити і застосувати в українських реаліях.
Щодо коротенького такого огляду. Я почну з 1990-х років, коли наближався розпад Совєтського Союзу, і після потужного святкування тисячоліття хрещення Русі змінилося на початку 1990-х законодавство стосовно державно-конфесійних/державно-церковних відносин. І це законодавство змінилося на всьому просторі Союзу, але після того, як Україна проголосила незалежність (і інші країни так само), ми побачили, що у деяких колишніх совєтських республіках релігійна свобода почала згортатись. В Україні цей процес не відбувся, і для цього теж є певні передумови. Якщо ми дивимось на релігійний/конфесійний склад колишніх республік СРСР, то Україна, мабуть, була найбільш православною, найбільш католицькою, найбільш протестантською, напевно, найбільш юдейською. Достатньо багато у нас було і мусульман (звісно, ми не могли тут конкурувати з республіками Середньої Азії). В процентному відношенні, напевно, протестантів, римо-католиків було більше в Балтійських країнах, але в абсолютних цифрах Україна була лідером.
Особливість України полягає ще в тому, що історично так склалось, що вона ніколи не була моноконфесійною. У нас завжди була поліконфесійність. У нас не було власної потужної імперії (ми були частиною інших імперій), у нас не було загальної української державної Церкви. І ось це релігійне розмаїття, яке у нас сформувалось під впливом різних чинників, воно до сьогодні зберігається, і після зміни законодавства на початку 1990-х воно тільки збільшувалось. Тобто пішло різке зростання кількості релігійних організацій і пропорційно до цього — зменшення державного контролю за ними. Бо якщо згадаємо часи СРСР, то на кожному зібранні, скажімо, протестантських церков, була присутня людина, і всі знали, до яких органів ця людина має відношення і що вона там робить. Тому держава була в курсі: скільки громад, скільки релігійних організацій, де вони знаходяться, скільки там людей. Тобто держава мала більший контроль і більше інформації про власну релігійну мапу.
Отже, почала зростати кількість релігійних організацій. До того ж закон дозволяє релігійним громадам існувати не просто без реєстрації, а навіть вести свою діяльність без набуття статусу юридичної особи і навіть не повідомляти державній структурі про своє існування. Наше законодавство в цьому плані дуже ліберальне. Але інші типи релігійних організацій — монастирі, братства, навчальні заклади, центри управління, місії — вони мають реєструватися в державних органах. І зараз у нас така ситуація склалась, що в центральному органі виконавчої влади реєструються всі релігійні організації, окрім релігійних громад.
Якщо релігійна громада хоче набути статусу юридичної особи, вона звертається до обласної адміністрації або до Київської адміністрації. І через те, що в нас дуже просто зареєструватися, дуже ліберальне законодавство, держава не має повноти картини про релігійну мережу. Наприклад, ми як центральний орган раз на рік збираємо інформацію в обласних адміністрацій, але вона дуже загальна і не дуже інформативна. Серед документації, яка у нас зберігається, немає копій статутів всіх релігійних організацій України.
Коли наша служба створювалась, передбачалось, що вона буде займатись реалізацією державної політики, а не її формуванням у сфері релігії. Передбачалось, що служба буде мати свої осередки в областях, натомість жодного осередка ДЕСС не має, ми маємо лише офіс у Києві. Тому ті структури в обласних адміністраціях, які займаються реєстрацією релігійних громад, нам не підконтрольні, ми не можемо їм давати якісь вказівки. Отже, в нас партнерські відносини, і якщо це гарні відносини, то це добре. Але вони нам не підпорядковані, вони не є частиною нашої структури. Тому ми не можемо сказати, що держава може впроваджувати єдину політику стосовно релігійних організацій.
Ми маємо деякі приклади, коли обласні адміністрації звертаються до нас за проведенням релігієзнавчої експертизи, коли на реєстрацію подає документи якась, так би мовити, екзотична релігійна організація. Вони кажуть: «У нас в області ніколи такого не було, перевірте, будь ласка, що це, хто це». І ми можемо провести релігієзнавчу експертизу, але результати цієї експертизи мають рекомендаційний характер, вони ні до чого не зобов'язують. Ми маємо факти, коли ми рекомендували не реєструвати певну організацію, не надавати їй можливості стати юридичною особою. Натомість в області вона все одно зареєструвалась, потім осередок з'являвся в іншій області, потім у третій, а потім ця організація, яку ми, грубо кажучи, “забракували” під час експертизи, подає нам документи на реєстрацію релігійного центру. І от що нам тут робити, бо у нас немає дуже серйозних механізмів відмови. Тобто є потреби в регулюванні цих реєстраційних питань. Відповідно, є потреба в певних змінах законодавства, бо наявне законодавство не дає нам усіх можливостей, яких ми потребуємо, зокрема, забезпечення єдиної державної політики стосовно релігійних організацій в Україні.
Інший момент, який ближче до нашої теми і який зумовлений контекстом того, що я називаю Великою війною за незалежність. Все почалось із Революції гідності 2013-2014-х років. Вже тоді у релігійному середовищі почала формуватися, так би мовити, нова ознака правовір’я. Тобто зараз релігійна організація або релігійна спільнота оцінюється усіма релігійними спільнотами, громадськістю, наскільки вона проукраїнська, наскільки вона підтримує боротьбу України за незалежність. І якщо відносно тієї чи іншої релігійної спільноти є якісь сумніви з цього питання, то вона вже не вважається, так би мовити, достатньо правовірною. І з огляду на те, що в нас дуже широке розмаїття (понад сотню) різних релігійних напрямків, у нас кожна конфесія представлена, по суті, кількома різними релігійними об’єднаннями. У нас кілька Православних Церков, щонайменше дві Греко-Католицькі Церкви. Римо-Католицька Церква у нас єдина, хоча не має центру. Протестантів широчезне розмаїття, також мусульман, юдеїв. Тобто в нас спектр широкий. І якщо людина належить певній традиції і має сумніви, що, наприклад, та громада, до якої вона належить, недостатньо проукраїнська, вона може легко знайти собі альтернативу і поміняти громаду без зміни конфесійного напрямку, - тобто від одного об’єднання перейти до іншого. І це теж створює своєрідну конкуренцію між релігійними організаціями і запускає певні процеси саморегулювання релігійного середовища.
Те, що відбулось із початку Великої війни за незалежність, активізувало питання державно-церковних відносин, яке постало ще за часів Української Народної Республіки. І зараз фактично відбувається повернення до забутої парадигми: тобто, захист незалежності стає основою релігійної політики держави. Наведу мою улюблену цитату з промови професора Івана Огієнка з нагоди призначення його міністром віросповідань УНР. Ось що він сказав: «Я буду рахуватись з тим, що в нашій вільній державі проголошено волю віри для всіх, і буду прихильним до всякої віри, до всякої релігійної праці. Але наша влада не потерпить, щоби воля віри ким-небудь оберталась в засіб денаціоналізації українського народу. Український народ може бути і православним, і уніятом, і католиком, може не додержуватись ніякої віри, але він завжди повинен залишатися українським». Тут ідеться про українську політичну націю. І от те, проти чого зараз бореться українська держава, — проти використання мережі релігійних організацій з метою знищення української нації, української державності, української суб’єктності.
І саме задля досягнення цієї мети приймався відомий всім Закон України № 3894 «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», який прямо забороняє в Україні діяльність Російської Православної Церкви і вимагає від зареєстрованих в Україні релігійних організацій розірвати зв’язки з релігійними центрами в країні-агресорі. Хочу сказати, що деякі релігійні організації без всякого примусу з боку держави самостійно розірвали такі свої зв’язки.
Найяскравіший приклад — це наші старообрядці Білокриницької згоди. Донедавна це була Київська єпархія Російської Старообрядницької Церкви в Україні. Зараз її немає, вони фактично самоліквідувалися та створили Древлеправославну Церкву України. Це було їхнє внутрішнє рішення. Вони написали відвертого листа своєму московському митрополиту з огляду на його позицію, яка підтримує т. зв. “Спеціальну військову операцію”, а фактично - російську агресію проти України. Написали листа про те, що не збираються залишатись під його головуванням і створюють самостійну структуру. Так само вчинила й Істинно-Православна Церква. Це приклад того, що для православної традиції тут немає нічого такого дивного і деякі Церкви легко це роблять без жодних вагань.
Що ще відбувається в цей час: фактично всі дійшли до того, що визнається потреба зміни державно-церковних (державно-конфесійних) відносин в бік партнерських зі збереженням світського характеру держави. Один із таких яскравих прикладів — це встановлення капеланського служіння в різних сферах. Зараз законом врегульовано військове капеланство. Тут треба зрозуміти, що військовий капелан — це людина, яка перебуває на офіцерській посаді, отримує гроші від держави, але вона є священнослужителем, і це не вважається фінансуванням релігійної організації. Запустилося капеланство в медичній сфері, на підході інші види капеланства (серед поліцейських, в’язнів тощо). І скоріше за все, я так підозрюю, у нас із капеланством буде приблизно така ситуація, як і в інших західних країнах Європи і Сполучених Штатів. Не здивуюся, якщо в нас з’являться капелани при університетах, при якихось державних структурах, бо у зарубіжних країнах є, наприклад, капелани парламентів. Тобто зараз ми якраз на шляху до усвідомлення нової моделі державно-конфесійних відносин.
Що таке партнерські державно-конфесійні відносини? На мій погляд, це підвищення рівня відповідальності у відносинах. Це не те, що держава готова відповідати на всі бажання релігійних спільнот, чи, навпаки, збільшувати контроль над релігійними конфесіями. Це має бути двосторонній процес, який призведе до того, що в цих відносинах буде більше визначеності, порядку, довіри, відповідальності тощо.
Одна зі складових цього процесу якраз напряму стосується питання можливості проходження альтернативної служби. У нас є закон про альтернативну службу, він більш-менш працював в умовах мирного часу. Теж не можна сказати, що все було ідеально, бо коли ми розбиралися з цим питанням, з’ясувалося, що деякі люди проходили альтернативну службу суто на папері. Тобто насправді органи влади не були здатні забезпечити умови для реального проходження альтернативної служби, але певна комісія визначала, що ця людина має право на таку службу, все паперово оформлювалось, а на практиці цього альтернативного служіння не завжди відбувалось.
Яка наразі складність у цьому питанні? По-перше, дуже важливо зрозуміти, хто буде розробником або нового закону про альтернативну службу, або змін до чинного закону. Багато хто думав, що чомусь таким основним розробником має бути Державна служба з етнополітики та свободи совісті. Але питання альтернативної служби — це тільки частково питання, яке стосується державно-релігійних відносин. Натомість здебільшого це питання врегулювання працевлаштування: де людина буде обліковуватись, де вона буде служити, хто їй буде платити, в яких умовах тощо. Ці питання зовсім далекі від сфери нашої компетенції і повноважень. Тому, напевно, тут мають залучатись Міністерство економіки, Міністерство оборони, інші відомства.
Ще один момент, який стосується релігійних спільнот. Поступово приходить усвідомлення, що різні пацифістські переконання або інші переконання, які приводять людей до того, що вони вимагають проходження альтернативної служби, зумовлені певними історичними моментами. Наприклад, коли в Україні встановилась совєтська влада, то на початку 1920-х років різні релігійні об’єднання проводили з’їзди або зібрання, на яких розглядали питання ставлення до військової служби. І треба зрозуміти, що не всі визнавали совєтську владу, вона багатьма вважалась, по-перше, атеїстичною, по-друге окупаційною, і ніхто не хотів служити в окупаційній армії. Тобто причини для тодішнього пацифізму були іншими, але це сформувало певну традицію, яка існує до сьогодні. Зараз триває процес переусвідомлення ставлення до військової служби. Тобто ми розуміємо, чому люди не хотіли служити, коли була совєтська армія, коли була агресія СРСР в Афганістані, ми розуміємо, чому не хотіли служити там, коли більшовицька влада захоплювала Україну. Зараз інші умови, інша війна, інший характер війни.
Вираз «відмова від зброї» часто використовують. Але треба розуміти й те, що інколи він означає небажання використовувати зброю проти людини. У нас в Україні є яскравий приклад відомого релігійного діяча, який після початку повномасштабного вторгнення добровільно склав із себе повноваження муфтія досить потужного релігійного мусульманського управління. Спочатку він став учасником групи військових парамедиків, а згодом - вже загону, що збивав дрони. Зараз він отримав мандат на право здійснювати капеланську діяльність і буде служити капеланом. Це Шейх Саїд Ісмагілов.
Так от, парамедик — це не та людина, яка стріляє. Людина, яка збиває дрони, в жодному разі нічию кров не проливає, вона зупиняє машину, яка несе смерть мирним людям. Тобто треба розглядати питання альтернативної служби як надання різних можливостей. Хтось готовий служити у війську, але не готовий використовувати зброю проти людини, у нього є купа можливостей зайняти таку посаду, але для нього важливо отримати гарантію, що він не буде залучений до загонів, які воюють проти людини. Якщо хтось зовсім не готовий служити у війську, тут треба забезпечити діяльність іншу, невійськову. Але, знов-таки, в умовах війни неможливо забезпечити зовсім безпечні умови, бо в нас гинуть люди не лише на лінії зіткнення, а й в глибокому тилу. Тому навіть в умовах повномасштабної війни альтернативна служба теж є службою небезпечною для того, хто до неї залучається, і це релігійним спільнотам теж треба серйозно усвідомити.
Тому зараз, коли ми виходимо на ці партнерські державно-конфесійні відносини, важливо всі ці моменти розглядати з усіх сторін. І коли релігійні спільноти кажуть: «Ми вимагаємо, щоб було організовано наше право на те або на те, або хочемо, щоб ми мали щось від держави», треба бути готовими, що і держава чогось захоче. Наприклад, більшої прозорості стосовно фінансів релігійних організацій або щоб під час реєстрації релігійної організації в статуті чітко було описано, хто є членом релігійної організації, як набувається членство, як людина його позбувається, як релігійною організацією приймаються ті чи інші рішення, щоб не було певних маніпуляцій з боку конфесії.
Продовження буде
