“Ми не ділимо дітей на «своїх» та «чужих»” — священик на Сумщині взяв на виховання сімох дітей

Останнім часом у суспільстві все частіше піднімається питання про дітей-сиріт, а в соціальних мережах активно розповсюджується заклик: «В Україні 30 тисяч християнських громад і 30 тисяч сиріт. Час змінити статистику!». Але чи просто взяти на виховання дитину? Які перепони є до цього та упередження в суспільстві? Про це ми говоримо із Михайлом ПЕРЕВОЗНИКОМ, священиком Української Православної Церкви (Московський патріархат), який служить як у своєму селі Московський Бобрик Лебединського району Сумської області, так і в Лебедині. Разом із дружиною Галиною Павлівною вони вирішили взяти на виховання дітей і переконані – для такого рішення родині треба мати покликання і безмежну любов та терпіння. Зараз в дитячому будинку сімейного типу родини Перевозник виховується сім діток. Всі вони мають тяжку долю, але є надія, що в подальшому житті все в них складеться добре.

— Коли і чому ви вирішили взяти дітей на виховання?

— Це сталося у 2007 році. Нас дуже вразила Скнилівська трагедія. Прочитали статтю про бабусю, яка після цієї трагедії залишилася одна із онуком і просила людей допомогти, бо за станом здоров’я не могла його виховувати. Саме тоді ми усвідомили, як багато дітей залишаються без батьків. Але на той час ми ще не були морально готові до такого кроку, а коли наші діти підросли та стали на ноги, зважилися.

— Коли ви прийняли остаточне рішення взяти на виховання дітей, як діяли потім? Куди зверталися?

— Ми звернулися у місцеву соціальну службу. Дітей не вибирали, просто нам запропонували двох дівчаток. Поїхали в Суми в інтернат, нам вивели їх за руку. Потім ми приїздили до них ще кілька разів, встановили контакт і забрали додому. Вони виявилися із Тростянецького району. Під час розмови з однією з них, Катею Вишнею, виявилося, що в інтернаті залишилася менша сестричка Світланка. Ми знайшли сестричку і забрали її додому.

А далі все відбувалося якось природно. Мені зателефонували із соціальної служби і попросили приїхати у дитяче відділення Лебединської районної лікарні. Виявилося, що там знаходяться двоє дітей, яких щойно привезли із села Бішкінь Лебединського району. Там були й представники соціальної служби, які розповіли, що у діток померла мама, яка зловживала спиртними напоями. Діти знаходилися в дуже запущеному стані і потребували лікування. За допомогою служби ми згодом забрали і їх.

Через деякий час мені знову зателефонували із соціальної служби та попросили приїхати. В них були два хлопчики і дівчинка Гаспарян з села Рябушки Лебединського району. Ми також взяли цих дітей. Через деякий час дівчинка поїхала до старшої сестри, яка оформила над нею опіку, а хлопчики залишилися у нас. Був у нас ще один хлопчик з Тростянецького району, який прожив лише два роки, а потім над ним оформив опіку старший брат. Таким чином у нас і залишилося семеро діток.

— Деякі батьки-вихователі скаржаться, що їм важко порозумітися із соціальними службами. А у вас, я бачу, налагоджена з ними співпраця…

— Так, із соціальними службами ми знайшли спільну мову і підтримуємо хороші тісні стосунки: спілкуємося, співпрацюємо. Кожного літа діти їздять відпочивати, навіть їздили в «Артек» та «Молоду Гвардію».

— Які якості повинні бути у родини, яка вирішила взяти дітей на виховання?

— Перш за все має душа до дітей лежати. Іноді сусіди чи знайомі кажуть нам: «як же ви взяли чужих дітей, тут зі своїми не знаємо що робити!» Але ми не ділимо дітей на «своїх» та «чужих». Якщо у душі є любов, то можна брати. Якщо немає, то краще не ризикувати долею дітей. Також треба бути готовими до того, що кожній дитині треба приділити час. У нашій родині цим займається дружина: зранку дітей треба зібрати в школу, потім – хатні клопоти, а після обіду зустріти зі школи, погратися з ними, разом уроки зробити. Головне знайти точку взаємодії з кожною дитиною. Бо вони всі різні і всі особливі.

— А чи тяжко діти проходили процес адаптації в родині? Бо, як я розумію, вони жили або в неблагополучних сім’ях, або в інтернаті…

— Так, період адаптації – це дуже складний час, який позначається на всіх у родині, і на батьках, і на дітях. Але обійти його не можна. До дитини треба знайти підхід, встановити контакт, а це буває непросто. Наприклад, один хлопчик у нас вдома поводиться добре: чемна, лагідна дитина. А ось в школі агресивний. Тому важливо, щоб родині допомагали вчителі справлятися з подібними проблемами. Часто діти, які зіткнулися із труднощами у такому ранньому віці, вже мають дорослі й більш серйозні погляди на життя, ніж їх однолітки. Наприклад, наші хлопці Гаспарян були вимушені самі діставати їжу, рубати дрова, топити піч. У них в хаті навіть світла не було і вони не знали що таке лампочка. Тепер це звичайні діти, яким не треба щодня боротися за виживання. Вже й не видно, що вони прийомні діти.

Також важливо, щоб діти знали хто їх кровні батьки, хоча вони не завжди хочуть йти з ними на контакт. Наприклад, одному нашому хлопчику зробили операцію. Я забирав його з лікарні і побачив, що йде його мама. Кажу: «Он мама йде! Підійди привітайся», а він відповідає: «Не піду! Вона ж до мене не йде». Але, наприклад, коли я хрестив дитину родичів хлопців Гаспарян і до церкви прийшли їх батьки, я наполіг, щоб хлопці підійшли до них привітатися і попрощатися. Хоча і в батьків не було до дітей інтересу.

— Чи буває до вас упереджене ставлення з боку людей? Іноді батьків-вихователів звинувачують в тому, що вони лише заробляють на дітях…

— Я завжди кажу так: «Хто хоче — шукає засоби, а хто не хоче – шукає причини». Одного разу в лікарні лікар питав: «А ви взяли дітей за гроші?». А я йому відповідаю: «А що, дають батькам великі гроші? Так візьміть і ви!». Звісно, лікар відповів, що ні за які гроші не візьме дітей на виховання, бо це важко.

— А які поради щодо виховання дітей ви можете дати іншим батькам?

— Для виховання дітей потрібне безмежне терпіння. Людям, у яких його немає, краще й не братися. Також важливо подавати дітям хороший приклад не лише стосунків, але й з інших життєвих ситуацій. Наприклад, я люблю ремонтувати, будувати, займатися господарством. І намагаюся залучати хлопців також до цього – щоб вони були поруч, бачили як це робиться і вчилися. Так само і дружина залучає дівчаток допомагати коли порається на кухні чи в саду. Ми не змушуємо дітей працювати – у нас є гектар городу, але там працюють дорослі наймані люди. Але коли діти хочуть допомогти по господарству, а ми тримаємо і кроликів, і нутрій, і поросят, і корову та іншу живність, ми раді та заохочуємо до цього.

Я вважаю, що коли дитина буде знати життя, вона його не боятиметься. А в інтернаті цього не вчать – діти не знають що їм робити після випуску. Тому сімейні форми виховання дуже важливі.

Розмовляла Ірина СТЕГНІЙ

П.С. На жаль, село Московський Бобрик вимираюче. Зараз в школі лише 58 дітей і вже давно ходять чутки, що школу скоро закриють. Михайло Перевозник каже, що навряд чи вони візьмуть ще дітей. З одного боку вони вже старшого віку, а з іншого є й перепони до цього. Вони останнім часом пробували взяти ще одну дитину, але не вийшло. На думку батьків, найбільше перепони створюють люди, які не зацікавлені в тому, щоб закривали інтернати. Але розвивати сімейні форми виховання просто необхідно, бо дитину можна виховати лише у родині.