Ми прагнули, щоб молодь повірила у власні сили.
Я одержав для себе величезний масив інформації для роздумів, міркувань і молитви. Тому що я побачив, по-перше, наскільки потрібно те, що ми робимо - молоді, людям. І я побачив, що самому потрібно знаходити час для вдосконалення - і духовного, і як методолога. Виправдані очікування?! - не те слово! Якби можна було так сказати, що я шкодую про щось, то я міг би сказати: я шкодую, що це відбулося не на п'ятому «ФОМІ»
Інтерв’ю з керівником Всеукраїнського Руху Православної Молоді «Ф.О.М.А.» ієреєм Владиславом Діхановим після завершення Першого молодіжного Форуму Вінницької єпархії, який проходив з 20 по 22 травня 2011 р. у Вінниці.
— Отче Владиславе, чому для 10-го Форуму була обрана Вінницька єпархія?
— Так ми не вибирали. Який шлях Господь дає, таким і йдемо. А з приводу Вінниці йшла розмова давно, але дозріла саме зараз. І ми з радістю сюди їхали.
— А які у Вас були уявлення про аудиторію, з якою належало працювати?
— У групі «Кают-компанія» «Вконтакте» я перебуваю й дивлюся, наскільки активно намагаються розвивати молодіжну роботу у Вінницькій єпархії. І що мене вразило - духовенство іноді себе більш активно проявляє, аніж молодь. Це рідко де зустрінеш, щоб саме священики намагалися ініціативу виявити й розвити. Пропонують не просто ідею, але й спосіб її реалізації.
Тут є, звичайно, інша грань: коли молодь починає споживацьки ставитися до позацерковних заходів - як до якогось видовища. Сьогодні це, завтра інше - і перебирає, на що ми підемо, на що ні...
— Отче, а ініціативність вінницького духовенства була для Вас основною особливістю аудиторії вінницького Форуму?
— З іншого боку ми побачили, що, можливо, не досить ефективно був налагоджений діалог між духовенством і молоддю. І це було, швидше за все, не від небажання духовенства вести діалог. А від не зовсім правильного уявлення молоді, що духовенство - це щось недосяжне. Форум дав можливість зблизитися. Духовенство побачило, що йому є з ким реалізовувати свої ідеї, тому що молодь перестала боятися спілкуватися зі священиками. Побачила в них нормальних, простих, живих людей - люблячих, таких, які сперечаються...
— А чи скрізь є така дистанція між священиками й молоддю?
— Буває. Але ще раз підкреслю: це не дистанція, яка є і її поглибили, це дистанція, яка надумана. Причому, з боку молоді. Навіть проблеми, за великим рахунком, як такої не існувало. Тільки потрібна була певна ситуація, щоб цей міф розвіяти. І Форум саме допоміг це зробити.
— Це було основне завдання Форуму у Вінницькій єпархії?
— Звичайно ж, основним завданням було не тільки зруйнувати цей міф. Ґрунт легко вибити з-під ніг. Але потрібно дати щось тверде, на чому можуть міцно стояти ноги, щоб молода людина могла визначити перед собою шлях у житті. Наші завдання й цілі були більшими. По-перше, ми прагнули, щоб молодь повірила у власні сили. Тому що тільки повіривши, що Господь кожному дає свій талант, можна почати бути активним і діяти в цьому житті.
Не просто мотивувати, не просто зачарувати чимось: щоб людина на емоційному підйомі почала щось робити, а потім на емоційному спуску впала і був поглинена зневірою й депресією. А саме дати ось такий внутрішній стрижень - вір у себе як у творіння Боже, у яке вкладено все, що потрібно від Бога. Ми є образом і подобою Божою.
— Отче Владиславе, наскільки виправдалися Ваші очікування відносно 1-го Вінницького Форуму?
— Я очікував, що робота буде вкрай складна, і це виправдалося. Господь дав попрацювати ще в нових умовах. На початку цього Форуму я говорив, що кожний Форум інший. Але те, що вінницький форум виявиться настільки іншим, я не стільки очікував, скільки підозрював. І я радий, що мої підозри виправдалися, тому що тут я теж учився й навчився багато чому. У принципі, людина здатна вчитися, коли вона здатна помічати свої помилки, визнавати їх, ну, і виправлятися...
Тому я глибоко вдячний Вінниці. Слід залишився не тільки в пам'яті, але й у душі, у серці, тому, звичайно, й у молитві буде. Ну, і я сподіваюся, що й ми щось дали й привнесли.
— Отче, які почуття Ви відчуваєте в підсумку?
— Я одержав для себе величезний масив інформації для роздумів, міркувань і молитви. Тому що я побачив, по-перше, наскільки потрібно те, що ми робимо - молоді, людям. І я побачив, що самому потрібно знаходити час для вдосконалення - і духовного, і як методолога. Виправдані очікування?! - не те слово! Якби можна було так сказати, що я шкодую про щось, то я міг би сказати: я шкодую, що це відбулося не на п'ятому «ФОМІ» (вінницький «ФОМА» був десятим – ред.).
— Це подяка Богові за черговий сюрприз, за новий розворот у житті?
— Так. Тому що вгору підніматися завжди легко, хоча, звичайно, яка тут «гора»... Але падати потім дуже боляче. І ось так, щоб ми не забувалися, Господь дуже м'яко й тактовно зупиняє. Так що в голові тільки одне: слава Богу, слава Богу, слава Богу! І додати можна тільки одне: Христос Воскрес!
Марина БОГДАНОВА
