Владика АДАМ (Дубець), архиєпископ Перемиський і Новосанчівський Автокефальної Православної Церкви у Польщі — це живий символ тих українців, які повернулися на Надсяння і Лемківщину, відроджував тут Православну Церкву та вже майже 50 років несе пастирське служіння на Підкарпатті
З 1945 року, коли частина українських земель опинилася в складі Польщі, проти місцевого українського населення почалися репресії. Частину українців виселили в Україну, частина попала під час операції «Вісла» на західні території Польщі. Але частині все таки вдалося тут пережити, а багато й повернулися на рідні землі.
Сьогодні наша розмова із живим символом тих українців, які повернулися із вигнання, відроджував тут Православну Церкву та вже майже 50 років несе пастирське служіння на Підкарпатті – владикою АДАМОМ (Дубецем), архиєпископом Перемиським і Новосанчівським Автокефальної Православної Церкви у Польщі.
Його спогади для читачів РІСУ записав і автентично передав Юрій Федів.
Я народився у 1926 р. у с. Фльоринка на Лемківщині, там ходив до школи. За німецької окупації навчався в учительській семінарії в Криниці. Навчанню завадив арешт батька, котрого було відправлено до Осьвєнціма, де й загинув.
Закінчилась війна. В людей була надія, що все поверне до норми, а вийшло навпаки. Посилилась діяльність місцевих польських банд (не партизанів!), котрі грабували наші села, переслідували і вбивали людей, тримали їх в страху, щоби ті виїжджали в Україну. Люди плакали і виїжджали – хотіли жити. Покидали засіяні поля. Наших фльоринчан – людей з Карпат, з лісів виселяли на Велику Україну в степи, де було все знищене протягом війни. Наші люди не вміли копати землянок, ані в них жити. В горах мали достатньо дров, в Україні ніяк не могли пристосуватись до нових обставин життя. Тим більше, що 1947 був голодним роком. Слабші повмирали, інші якось окліматизувались, більшість в різний спосіб перебралась пізніше зі степів ближче кордону і осіла в Галичині.
З Лемківщини українців поляки виселювали, а в Україні приймали їх неохоче, як “полячків”. Про це все ми дізнались ще 1946 року, коли поверталися здемобілізовані так звані «Лемківські добровольці» з Красної Армії і приносили жахливи вісті. Акція на Схід ще не була закінчена, але люди сказали: якщо вмирати — то на рідній землі. Втікали, ховались, не давались вивозитись. Восени 1946 р. припинили виселення, але радости не було.
Нас в горах зісталась горсточка, без інтелігенції, котра або булa винищена, або роз’їхалась по великих містах, скриваючи своє походження. На Західній Лемківщині зістало 6 православних священиків, уніятcькі пішли на службу до костела, куди після акції «Вісла» затягали своїх вірних. «Тут перечекаємо» — говорили, але в дійсності перетривав якийсь незначний процент, більшість асимілювалась і окатоличилась.
Але повернімося ще до 1947 р. і акції «Вісла». Коли пішли чутки, що українців, які залишились, будуть переселювати на Ziemie Odzyskane – тобто на західні, понімецькі землі Польщі — ми не вірили. Тим більше, що влада цілий час твердила, що «Łemków nie będziemy wysiedlać» (лемків не будемо виселювати). Сталось інакше. Виселення наступило раптово і несподівано. Ми залишили все, бо що господар може забрати на одну чи дві фіри, тягнені в більшості коровами? (коней в селі було кілька – забрали німці, а потім банди). Під конвоєм провадять нас до стації Грибів (Grzybów). Дивимось востаннє на село, на засіяні, засаджені поля, на хати, на церковцю – серце розривається... Одні люди плачуть, другі – замкнулись в собі, і слова від нього не почуєш. Печальна картина, страшно згадувати...
На стації – вокзалі, тиснява, плач дітей, ревіння худоби, крик жовнірів. Все це зливається в один неописаний жахливий шум.
Нас заладували на третій транспорт, але ніхто нам не сказав, що нас везут до Любіня. Ми їхали в незнане. Перший транспорт, як ми пізніше дізнались, розгрузили в Тожимі, другий (по дорозі мали катастрофу і було багато поранених), розгрузили в Новій Солі, а четвертий — в Пшемкові. От так порозкидали моїх односельчан. Нас, 30 родин, поселили в Михалові, на кольонії, де був білий пісок, через те кольонія не була заселена. В основному розселяли максимально по 3-4 українські сім’ї на село. Хати — нічого собі, але без вікон і дверей. Печі порозвалювані – так виглядали оселі після пограбування. Ми якийсь час так вегетували, бо ще мали надію на повернення додому, але коли нас було «усвідомлено», що повернення нема, люди почали ремонтувати хати і забезпечуватись харчами на зиму. Почалась тяжка, мозольна праця. Мужчини пішли працювати до лісу, де тоді масово зрізували дерево, а жінки переважно по сусідніх селах працювали у господарів поляків, котрим тоді добре жилось, бо зайняли кращі понімецькі господарства. Восени ми засіяли озимину – почали вже господарювати. Була дружність, люди допомагали одні одним.
Розуміючи, що без рідної Церкви пропадемо тут, ми зразу організували церковне життя — в одній хаті зробили каплицю, а нас обслуговував о. Бігун, котрий разом з нами був виселений, а потім із с. Зимна Вода (коло Лігниці), доїжджав о. Левяр. Ми цілий час мали духовну опіку, бо православні парафії зразу постали в Пшемкові та Лігниці.
Поселили нас на землях західних, але там тяжко було жити нам ... Я дуже важко це переносив: інший клімат, рівнина, то не було такої води, тих гір…а тільки піски і комарі. Я не міг того витримати. А крім того, ми не мали жодних прав, відбувалась насильна асиміляція, ми надалі були постійно переслідувані. Тому по смерті матері я зрозумів, що Церква є єдиним осередком, що плекає і зберігає віру, мову, культуру і націю. Я собі подумав: може і мені піти і присвятити себе служінню рідній Церкві і нашому народу?
У 1956 рокі вступив до семінарії, а потім і до Теологічної академії у Варшаві. У 1964 році після її закінчення захистив наукову працю «Початки християнства на землях польських».
30 жовтня 1964 р., відразу по закінченні академії мене рукоположили і митрополит скерував на Лемківщину у с. Висова. Я був щасливий — то ж мої рідні землі! Кілька родин, котрим вдалося повернутись з вигнання, прийняли мене дуже радісно, бо ж коли є в селі священик – то і духовне життя є! Добре там було.
Нажаль у Висовій я довго не був. Священик має послух – отримав декрет (указ на переміщення/призначення на нову парафію. — ред.), потрібно його виконувати. Митрополит переніс мене до Кальникова, біля Перемишля. У Кальникові — українському селі на прикордонні потрібний був священик, який знав би галицькі традиції, і тому митрополит направив туди мене. Мене
добре там прийняли, бо в селі досі не було постійного священика. Люди хотіли впорядкувати своє духовне життя, парафія була відновлена, але тодішня влада і римо-католики робили все, щоби дестабілізувати духовне життя українців. Саме тоді мене було призначено виконуючим обов’язків декана ряшівського.
Кальників було велике село, але розбите. Українців звідси не виселяли. У 1945 році вони перенесли метрики до костелу і в час акції «Вісла» їх не рухали, бо ж вони — «католики», котрі ходили до костелу, а церква була зачинена, покинута... Але збереглась, бо один селянин, а саме Михайло Польний за 500 злотих купив її, і таким чином врятував, бо вже хотіли розібрати. У 1957 р. люди вирішили повернутись до церкви. Але старання, щоб священик був у селі, виявилися не такими простими: ані уряд, ні Костел (тобто РКЦ. — ред.) цьому не сприяли. Ті люди, які призналися до Православї Церкви, а отже і до української національності, мали весь час тяжке життя: їх переслідували як націоналістів. То ж частина кальниківчан залишилася в костелі, аби їх тільки не чіпали. Однак значна частина людей поступила згідно зі своїм сумлінням: що буде, то буде.
Пізніше влада допустилась провокації — заарештували дяка Стефана Ферка, бо думали, що парафія розвалиться, але люди залишалися вперто при вірі православній і її втримали.
Крім Кальникова, в довколишніх селах наші люди теж хотіли відродити церковне життя, наприклад у Грушевичах, Стараві, Стубні, Наклі, в Лазах. Але як тільки до органів влади поступили прохання від людей, то храми відразу ж розбирали (в Грушевичах церква згоріла). А відповідь від влади була така: «Ze względu na brak obiektu parafia nie może erygowana» (з причини відсутності об’єкту парафія не може бути відновленою) ... В інших селах наші храми зайняли римо-католики, наприклад в Хотинці, Торках, в Поздячу (тепер Лєшно) та ін.
І тут знову повторилися мої обставини: тільки я звик до Кальникова, як у листопаді 1966 році отримую декрет на Сянік, куди прибув у січні 1967 р.
Парафія у Сяноці була розбита, переслідувана, безперервно виникали провокації, священика оскаржували за аморальну поведінку, декотрі парафіяни не витримали переслідувань і для святого спокою пішли до костелу, де ніхто їх не переслідував. Отож, я прийшов на «вогонь». Хоч мій попередник, отець Левяр, отримав декрет на іншу парафію, проте не хотів виїжджати із Сянока. Для мене не було нічого, навіть житла – я тоді замешкав, як квартирант у старшої парафіянки — пані Чапорової. Митрополит Стефан мене попередив: «Якщо хочемо зберегти парафію у Сяноці, — а я тебе бачу тут парохом – будь дуже обережним, не вдавайся в розмови з незнайомимим людьми, не політикуй, в проповідях тримайся виключно Євангелія, бо там є люди, які ходять і контролюють все!». Тоді я ще багато чого не розумів, не підозрював, що люди можуть робити такі підлі провокації...
Перетривав я той найгірший час з Божою поміччю. Пізніше о. Левяр однак виїхав до Перегримки і звільнив парафіяльне помешкання – 1 кімнатка і кухня, в приміщенні теперішнього єпархіального управління (де в ті часи був гуртожиток для учнів економічного ліцею). В таких умовах я прожив 19 років.
Як я вже згадував, у Сяноці багато людей перенесли метрики до костелу, тільки горсточка зосталася при церкві, а отже почували себе українцями. Не було легко – людей, котрі залишилися при церкві, переслідували, звільняли з праці, могли й побити на вулиці – то були страшні часи... Я тоді не здавав собі справи і не думав, що тоталітарна система може так зневолити і здеморалізувати людину. Але довелося покірно все сприймати і не зважаючи ні на що – служити і працювати. А роботи було, як то кажуть – непочатий край! Як ряшівський декан, я старався внормувати церковне життя деканату: їздив по Лемківщині, бо ж треба було все піднімати із руїн. Декретом церкви були передані нам, але більше нічого… Все поруйновано, ніякого житла для священиків, ніякої помочі від держави. Треба було переконувати людей, що ми мусимо своїми силами ремонтувати, бо ніхто нам не допоможе. Помаленьки ми почали все відроджувати. Я старався, аби священики проживали стабільно на парафіях, бо це підтримувало людей. А влада і Костел вмовляли людям, що це все тільки тимчасово, що «шкода вашої праці», але ми кріпилися вірою в Бога. Саме через убогість, малочисельність наших людей, які залишилися при парафіях, ми стали ближчими один до одного.
Коли нас виселяли, то тільки на самій Лемківщині було 62 православні парафії. Коли я вернувся сюди, то майже всі церкви були знищені. Зосталися тільки у селах: Вафка, Богуша і Кам’яна. Тут з них латинники зробили костели. Три церкви — Бортне, Квятонь і Бодаки були зруйновані, то ми їх і забрали, відбудували і до сьогодні там служиться.
Вже під час моєї діяльності було побудовано каплицю біля с. Хотинця на Перемищині у с. Ніновичі, а також церкви у Розділлю, Зиндрановій, Криниці, Горлицях, Команчі, Регетові, а сьогодні закінчуємо будову у Білянці і Ряшеві. Ми побудувати 14 плебаній, і тепер кожний священик має де жити.
Але є й одна тяжка втрата: свого часу нам віддали руїни церкви в с. Поляни. Ми відбудували церкву, а потім, після ряду провокацій, костел силою забрав її в 1971 році. Влада не інтервенювала... Ми (15 родин) молилися під мурами більше 20 років. Було 15 судових слухань, але нас ніхто навіть не чув. І головне найприкріше то, що проти нас, православних, ходили свідчити греко-католики. Але пізніше, коли вже було зорганізовано греко-католицьку парафію, то ніхто з них з костелу не повернувся, всі там залишилися, а на богослужіння до греко-католицької церкви пішли ті частково, які перечекали і збереглися у Православній Церкві.
Непросто було у с. Запалові біля Ярослава відновити богослужіння і церковне життя. Люди, котрі вернулися із переселення, були готові на все. Вони розуміли, що якщо не буде церкви, то й українського сліду тут не залишиться. Вони зі всіх сил старалися, щоби створити православну парафію і мати постійного священика. Святиня стояла там пусткою, бо костел мав своє приміщення. Пізніше храм був замінений на склад (зберігалися міндобрива), стіни були переповнені сіллю, то треба було вкласти багато труду, щоб допровадити церкву до належного стану. Ініціатором відкриття був п. Бахур, п. Базелевич, родина Онишків та інші активні парафіяни. Там при відкритті теж була провокація, і частина українців зхалишилися при костелі (авт. – переписалися на поляків).
То був дуже тяжкий час і специфічний деканат. Тоді при владі була комуністична система, нам, українцям, приписували різнорідні злочини, хоч нас і не визнавали, як національну меншину. Ми не мали автомобілів, а державна комунікація була дуже складна – парафії були розкидані так, що ми не могли обслужити у свято чи в неділю 2 церкви. Наприклад дозволили відродити парафії у с. Запалів за Ярославом, і в с. Кальникові коло Перемишля. Автобус ходив тільки раз на день – заїдеш в Запалів в суботу, а виїхати можеш тільки в неділю. А ще, як на зло відкривали парафії там, де ніхто не просив, але там де були наші люди – то не хотіли. Наприклад передали церкву у Пікуличах коло Перемишля, у Бірбці над Соліною, чи в Посаді Реботицькій – але там вже не було жодної української родини, тобто після акції «Вісла» туди ніхто з наших не повернувся. А ще, як вже я згадував, постійно робили проти нас провокації. Я три рази їздив до Варшави оправдуватись від наклепів, однак Господь був зі мною...
Наша єпархія дійсно одна з найстарших – заснована учнями св. Мефодія в кінці ІХ століття. Ліквідація єпархії відбулася у 1692 р., коли Інокентій Вінницький перейшов вже як уніатський єпископ із Сянока до Перемишля. Проте наша Сяніцька округа не прийняла унію, і згідно з архівними документами адміністратором церкви Православної став о. Білінський. Аж у 20-х XVIII ст. Сяніччина змушена була прийняти унію.
Ще в 70-тих роках мені пропонували стати єпископом Вроцлавським, де є багато наших переселенців, але видно не було на те Божої волі, я відмовився. Тепер розумію, що Господь для мене готував інший шлях.
У 80-х роках, коли настала «Солідарність», змінилися обставини в державі і політика щодо нас, українців. Тоді наші люди звернулися до Митрополії і до центральної влади Польщі з проханням відновити Перемиську православну єпархію, а мене просили висвятити в сан архиєрейський. Мені нелегко було в ті часи прийняти рішення, згодитися, але наші вірні наполягали: «Є можливість, і коли держава погоджується, то треба з того скористатися».
І так 19 січня 1983 р. я отримав чернечий постриг, а 30 січня 1983 р. мене хіротонізовано на єпископа. Став я вікарієм Варшавської митрополії. Але відразу ж виникли нові проблеми: державна влада не спішила з відродженням Перемиської православної єпархії – запротестував Костел. Аж 6 вересня сам президент Польщі підписв відповідні документи. 30 жовтня відбувся інгрес, і мене впровадили на кафедру як єпископа Перемиського-Новосанчівського, із осідком в моїй рідній парафії св. Тройці у Сяноці.
Коли відродилась єпархія, то зразу повідомили, що управління переходить повністю на самоутримання. А в дійсності, уряд сподівався, що я не втримаюся. Але, дякувати Богу, я тоді отримав поміч із закордону і так ми перетривали найтяжчі часи. Вдалося мені також з великими перешкодами відкупити приміщення сяніцької плебанії, де тепер знаходиться єпархіальне управління.
Багатолітнім канцлером управління є о. митрат Йоан Антонович, котрого у 1983 році ще як диякона мені прислав із Білосточчини владика Сава. Потім до Сянока прийшов о. Антон Ярий із п. Маріанною, яка очолила єпархіальний хор і підняла його на належний рівень.
Коли відновили єпархію, то була 31 церква, в тому числі 28 церков по-унійних, котрі були в стані руїни, подекуди замінени на склади, а навіть і на стайні... А священиків було 7. Тепер є 14 священиків і 34 церкви.
Однак вірних сьогодні на половину менше — близько 2-х тисяч. Старші померли, молодь здебільшого виїжджає у великі міста за роботою, або не повертається після студій до рідних парафій, або емігрує за кордон. Є й такі, що піддались асиміляції.
Найбільша наша парафія у Кальникові – понад 500 осіб, потім у Морохові (села Мокре і Морохів) – там 60 родин. Сянік у нас в єпархії десь на третьому місці – маємо всього 120 осіб. У нас в місті є ще і греко-католицька парафія, котра налічує кілька родин. До них приходять деякі емігранти з України і дехто з околиць.
Коли почала відроджуватися УГКЦ, я був стурбований, бо більшість наших парафій до акції «Вісла» були уніатськими. Але у 1992 році тільки одна з наших колишніх парафій в селі Гломча біля Сянока приєдналася до УГКЦ, а решта лишилися зі мною при Православії. Навіть у Морохові-Мокрому, де греко-католики побудували нову церкву, то тільки дві родини відійшли від православної парафії.
З греко-католиками довший час була суперечка щодо колишніх унійних храмів, котрі ми відбудували з руїн. Але нарешті все врегулювалось і вже майже маємо спокій. Лише є непорозуміння щодо гори Явір. І то дивно, бо ні у Висовій, ні в найближчих селах немає греко-католицьких парафій, є тільки поодинокі греко-католицькі родини, котрі доїжджають, наприклад, до Устя Горлицького, Лосі, Снітниці, Новиці, Гладишова чи інших своїх парафій. Та і культ Пресвятої Богородиці, і прощі на гору Явір теж розвинули ми і все відремонтували після 1958 році, коли все було позакривано.
У нас священики обслуговують 2, а часом 3 і навіть 4 маленькі парафії. Переважно їмості (дружини священиків — ред.) працюють, а священики ще в школах мають лекції Закону Божого. Якось живуть. Я завжди їм кажу: «Чи ж ти мусиш їздити мерседесом за 300 тисяч? Купи собі авто за 3 тисячі, і так само собі будеш їздити... Люксуси церкві не потрібно, ані надзвичайні багатства, але не можна допустити і до убогості! Поміркованість — це те, що може горнути людей і цінувати вас, як пастирів. Не потрібно ставити на перше місце свої вимоги, бо ви прийшли служити людям, а не люди Вам. Дякуйте Богу, що ви у своїй скромності є ближче до Нього, а це є в житті найголовніше».
Так історично склалося, що ми тут на Підкарпаттю не дотримуємося ні обрядовості, ні вимови московської, а бережемо своє – українське, тримаємося старовинної галицької традиції. Ми ніколи під Москвою не були і нічого спільного не мали. Для нас ближчими є Греція і Балкани. А вірні нашої єпархії – то майже всі українці.
Тепер українцем у Польщі бути легонько (владика сміється). Тепер ніхто нікого не переслідує, не принижує — цілком інше відношення, в порівнянні з минулим... По 80-му році стало легше, але найважливіше це те, що повстала Незалежна Україна, то і поляки почали до нас по-іншому ставитись.
Коли Віктор Ющенко був Президентом України, то він відвідував українців у Польщі, декілька разів був у Перемишлі. Тоді вперше за всі роки ми відчути свою повноправність, з нами, як з українцями, поляки почали рахуватися. Пам’ятаю, як то було урочисто в Нородному Домі: вітав Президента і я, і владика Іван Мартиняк. А 2007 році Президент Ющенко під час Лемківської ватри в Ждині нагородив мене державною відзнакою – орденом Ярослава Мудрого.
Я ж цілий час живу для Церкви і для людей: постійно перебував у роз’їздах, у роботі із людьми — пояснював, переконував, а часом довелося бути суворим, бо тільки так можна було вирішити справу. Мені свого часу фінансово помагали німці і швейцарці. Я завіз їх до Полян, показав, яку нам відібрали святиню, а вони побачили, яку кривду ми тут переживаємо... Швейцарці нам організували допопомогу, і то велику – а за ці гроші я побудував у Горлицях і церкву, і Центр православної культури. Завдяки цій допомозі нам вдалося побудувати і відремонтувати інші храми і плебанії.
Молюся, щоб Господь мені допоміг ще прожити трохи, аби я бачив і освятив церкву у Ряшеві. Багато зусиль поклав для реєстрації громади. Мрію розпочати будівництво і оформлення храму. Але найважніша мрія, а вірніше – то молитва і просьба до Всевишнього – це дальший розвиток Святого Православія на Підкарпатті. Моє покоління відбудувало церкви, привернуло духове життя, а на долю молодого покоління позістало утримати те все. Але не тільки утримати, але і далі розвивати все те, що було добре нашим предкам.
Бажаю Божого благословення, єдності, злагоди, братерської любові і православним в Україні, щоби вдалося створити одну Церкву єдиного Православного Патріархату в Україні – тоді буде сильна нація і сильна Україна.