Джерело: CREDO
Юлія Завадська
Єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії, яка найбільше страждає від російського вторгнення зараз і протягом останніх 8 років (коли на її території російські найманці утворили так звані ДНР та ЛНР), розповідає про ситуацію та своє служіння.
З першого дня повномасштабної війни Росії проти України єпископ Павло перебуває у Харкові, де служить усім, хто потребує, незалежно від конфесії. Владика організовує гуманітарну допомогу, підтримує на дусі військових та їхні сім’ї, молиться на похоронах молодих захисників України, спускається у харківську підземку, щоби благословити людей, які, ховаючись від бомб і ракет, уже понад місяць не бачили сонячного світла…
По телефону єпископ Павло сказав: «Передай, що зі мною все добре: я поїв і в шапці, і навіть у рукавицях», — але погодився на пряме включення, щоб розповісти глядачам CREDO про ситуацію в Харкові. Розмова відбулася в 34 день війни, у прямому ефірі, попри постійне переривання зв’язку та звуки обстрілів неподалік автомобіля владики. «Я вже з цим освоївся, просто слухаю, якого характеру це обстріли, куди стріляють. Думаю, що ті, хто тут живуть, усі вже чують: звідки, куди і що», — каже ординарій Харківсько-Запорізький.
Повний запис розмови можна подивитися тут.
На початку повномасштабної війни владика сказав, що нікуди з Харкова втікати не збирається. І через місяць підтверджує: «Я в Харкові, я на місці».
Харків став одним із ключових напрямків ударів окупантів. Росіяни завдають ракетно-бомбових ударів по центру міста, методично знищують житлові квартали спальних районів і вбивають мирних харків’ян. Від початку вторгнення проти жителів Харкова та області вже застосували крилаті ракети, балістичні ракети «Іскандер», вакуумні бомби та касетні боєприпаси.
За місяць війни в Україні було знищено й пошкоджено близько 60 храмів та релігійних споруд. За іронією, серед них багато церков УПЦ (МП). Дісталося також і католицьким храмам.
У Салтівці (житловий масив на сході Харкова) в храмі св. Вікентія де Поля ударною хвилею вибило двері й кілька вікон. Ушкодження має кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії у Харкові — по стінах тріщини, деякі вітражі вилетіли. «І на дах прилетів нам подаруночок так, що посік усю бляху», — каже єпископ Павло (нагадаємо, на початку березня в курію Харківсько-Запорізької дієцезії влучила ракета).
Спершу Меси в харківській катедрі продовжувалися навіть під обстрілами, але зараз публічних відправ у соборі немає. «Ми до останнього молилися у храмі з людьми, скільки можна було; але почало вже дуже близько бити, а Службу ж не будеш переривати. Ми зрозуміли, що це може закінчитися фатально», — розповів єпископ Павло.
Парафіян у місті залишилося мало — більшість виїхали. Міський транспорт не працює. Пішки йти далеко, а пересуватися автомобілем небезпечно. Тому вірян просять молитися вдома, пояснює він.
В інших містах — Запоріжжі, Дніпрі, Кам’янському — парафіяльне життя триває і люди приходять на Службу. В Покровському також збираються на Месу, а от у Краматорську і Слов’янську — вже небезпечно.
Повністю розграбували монастир у Маріуполі, каже єпископ: «Не знаю, чи він розбитий, але там немає вікон і вже все рознесено. З Маріуполя передали Месал — це все, що залишилося від каплиці». До війни там жили і служили отці-пауліни: Павло Ткачик OSPPE та Павло Томашевський OSPPE. Від 2 березня з ними зник зв’язок і взагалі не було відомо про ситуацію. Але за кілька днів священникам разом із деякими парафіянами вдалося виїхати. Зараз вони перебувають у монастирі при парафії святого Миколая в Кам’янці-Подільському.
Складна ситуація в окупованих містах і там, де тривають бої: священникам там погрожують.
Єдине окуповане місто, де зараз працюють римо-католицькі священники, — це Конотоп. Отці займаються душпастирством та волонтерством, роздають гуманітарну допомогу. А також прихистили у себе в будинку людей, які ховаються в підвалі від обстрілів.
Немає священника у Сумах. Він саме виїхав на зустріч і вже не зміг повернутися. Так само з Бердянська отець поїхав до Польщі, а коли все почалося — повернутися не вдалося. Також виїхав священник із Мелітополя. Стало відомо, що окупанти почали його шукати, і було небезпечно повертатися. Храм у Мелітополі поки що цілий, але достовірної інформації про це немає.
На території так званих ЛНР та ДНР римо-католицьких священників немає. Отець Микола Пілецький TChr, який служив у Донецьку, виїхав до Польщі й не зміг повернутися. «У п’ятницю він ще мав заїхати до мене, але в четвер усе почалося… Йому зателефонували, щоби він поки що не їхав, бо небезпечно», — каже єпископ Павло. Владика додає, що є контакт із вірними, які залишилися там. «Люди моляться, переживають, але нічого не можуть сказати, тому що все прослуховується».
Окупанти обстрілюють місця роздачі гуманітарної допомоги, тому зараз це небезпечна місія – від якої Католицька Церква, попри все, не відмовляється. Адже місцеві люди часто більше не мають де взяти ліки, харчі та засоби гігієни.
Католицька Церква під час війни роздає багато гуманітарної допомоги, — розповів єпископ Павло. Працює місцевий Карітас-Спес на чолі з директором, о. Войцехом Стасевичем. Допомогою займаються також о.Анатолій Клак MIC та о. Рафал Шкоповєц, який приїжджає з Мерефи. За медикаменти відповідає канцлер Харківсько-Запорізької дієцезії та настоятель кафедрального собору о. Григорій Семенков. Священники розподілили обов’язки між собою, і все працює справно. З Польщі, а також з українських парафій Дунаївців, Бара, Хмельницького, Понінки, Кам’янця-Подільського, Городка, Львова та інших — приходять багато вантажів, які тут, на місці, сортують волонтери. «У нас згуртувалося багато волонтерів: віруючі й невіруючі, серед віруючих і католики і православні, і протестанти — ми всі творимо єдиний організм», — розповідає єпископ. Допомога роздається адресно. А також — у різних локаціях міста, які постійно змінюються, щоб не стати мішенню бомбового чи ракетного удару. Кілька разів у Харкові окупанти спеціально обстрілювали черги людей, які стояли за допомогою, також часто б’ють по складах, де зберігається гуманітарка.
«Люди дуже потребують цієї допомоги, за нею до Харкова приїжджають також із сусідніх місцевостей. Адже вони відрізані від світу: зарплати немає, роботи немає, магазини порожні, аптеки порожні… З Харкова багато виїхало, залишилися люди похилого віку, які не можуть зійти і дати про себе знати. Тому завдяки волонтерам та службам охорони міста ми дізнаємося про людей, які потребують допомоги», — розповідає єпископ.
За його словами, гуманітарної кризи в Харкові немає. Більша криза на окупованих територіях, куди росіяни не допускають гуманітарні вантажі. «Сподіваюся, що будуть звільнені міста і люди нарешті зможуть повернутися до нормального життя», — каже ієрарх.
Церква під час війни має бути собою і виконувати своє служіння в різних харизмах, каже єпископ. Щодня у Харкові він молиться за Україну, підтримує українських військових, нагадуючи, що наш святий обов’язок — захистити свою Вітчизну, своїх рідних.
«Я вільна людина, я громадянин цієї країни, я на своїй землі»,— каже єпископ Павло і додає, що саме вільність і правда допомагає йому служити, допомагає любити, адже це базові цінності. «Я не можу себе продати, я не можу бути рабом, я не можу розминутися з правдою. Потрібно вибирати: або я вільна людина і якщо доведеться загинути, то загинути, як вільна людина, або сконати як раб, тому що раба в будь-якому випадку замучать».
Ще до єпископських рукоположень о. Павло Гончарук як військовий капелан часто їздив у зону АТО/ООС. Своє капеланське служіння він продовжує і зараз багато спілкується з військовими. За словами єпископа, це здебільшого душпастирські або просто товариські зустрічі: «Ми розмовляємо про цінності, не шукаємо якихось тем стратегічного планування чи ще чогось. Для них важливо просто поспілкуватися, посповідатися», — каже єпископ.
Проте зараз, у воєнний час, часто зустрічі наповнені втратами і болем. Ми розмовляли з владикою, коли він повернувся з похорону молодого бійця-командира. «Мама була, тато був, його дівчина була — дуже важкий похорон. Він воював із 2014 року. Ми втрачаємо цвіт нашої країни… Моліться за хлопців, які загинули», — закликає єпископ Павло. Також він нагадує, що потрібно молитися за поранених і за тих, хто захищає нашу Батьківщину на полі бою, щоби вони вистояли.
«Це особливий час, хоча дуже небезпечний, бо багато людей гине, багато людей страждає, але в цей час можна знайти Бога», — переконаний єпископ Павло. Він розповідає, як відвідує людей у харківському метро, яке зараз слугує також бомбосховищем. Дехто вже понад місяць не виходить із підземки.
«Те, що я зауважив: люди зараз хочуть притулятися, хочуть обійняти одне одного. Люди втомилися. Весь час сидять під землею і їхній стан дуже важкий. Сама присутність священника, який з ними поговорить про будь-що, це вже підтримка. Вони просять про благословення, просять помолитися за своїх померлих, просять помолитися за своє здоров’я. Така важка ситуація… відчуття такої безпорадності, а з іншого боку — цінування дару віри, цінування того, що Бог творить у серці».
Церква — це ми. У нас війна і кожен на своєму місці, що може, нехай робить, — каже єпископ Павло і закликає людей зі спокійніших українських міст бути гостинними до біженців, які втратили все: «Вони можуть бути агресивними, вони можуть бути незадоволеними, вони можуть бути сумні…» Єпископ закликає бути терпеливими і ставитися з розумінням. «Я особисто відчуваю біль цих людей. Вони плачуть і кажуть: “Ми мали все, а тепер не маємо нічого”». За словами ординарія, допомагає молитва, підтримка, навіть мовчазна присутність.
Єпископ Павло Гончарук зізнається, що фізично таке напруження та життя під обстрілами в постійній небезпеці витримати складно. «Фізичні сили здають. Організм дуже швидко виснажується. Близько четвертої години я вже виснажений. Тіло каже: “Знаєш що – май совість”». Але Господь є джерелом духовної сили: «Я прошу Бога, щоб допоміг мені, щоби дав сили. І Він дає. Я думав, що Він тільки ліміт якийсь визначив; а Він, виявляється, дає трошки більше, ніж якийсь ліміт», — розповідає єпископ і додає, що дуже важливо не концентруватися на собі, а підтримувати інших і служити людям. А також — радіти кожному новому дню: «Потрібно жити, любити, тішитися тим, що Бог дав мені цей день, що я можу дихати, що можу служити. Треба жити сьогодні!»
Найпершою справою після перемоги єпископ Павло хоче відправити подячну Службу Божу та зустрітися з людьми, з якими зараз служить: «Зберуся з усіма волонтерами і ми щось заспіваємо, поїмо і будемо спілкуватися. Зустрінемося разом усі, хто був тут, хто залишився, і хто повернеться».