“Ми радіємо українському храмові у Люрді” – ректор Люрдського Санктуарію про пристуність українців в Люрді і не тільки
Отець Андре Каб – уродженець дієцезії Тарб та Люрд, ректор Санктуарію Пресвятої Богородиці у Люрді, де він був висвячений на священика в 1977 році. Свої перші роки священичого служіння також провів у Люрді, відповідав за служіння з молоддю та заснував Школу Євангелії, рік формації та розпізнання. В 2015 році отець повернувся до Люрду на заклик владики Ніколя Брове, єпископа Тарбу та Люрду. Говорячи про роль Люрду у своєму житті, отець-ректор зазначає, що «Люрд завжди був інтегральною частиною мого життя вже від утроби матері».
З нагоди 35-ліття посвячення української греко-католицької церкви у Люрді, о. Андре радо погодився дати інтерв’ю службі комунікації греко-католицької єпархії Парижу.
Люрдський Санктуарій є найвідомішим у світі, він також є місцем особливої духовності та служіння. Якою Ви бачите його роль у Європі та, особливим чином, у Франції, які сьогодні переживають духовну кризу?
Папа приєднав Санктуарій до Ради з Нової Євангелізації в Римі (до цього часу ми були приєднані до Конгрегації духовенства). Нова Євангелізація означає, що ми є послані на фронт для нової духовної боротьби за велику кількість людей Європи, яка сьогодні є ультрасекуляризованою. Люди переживають велику внутрішню пустоту, особливо молодь.
Люди спонтанно не ходять до своїх парафій, але є виключення. Ще досі є парафії-оази, які живуть дуже добре, але їх є справді небагато. У великих містах люди зазвичай розгублені та ізольовані. Люрд же є місцем-маяком, яке їх приманює, тому що тут є можливість бути разом і служити, особливим чином відчутна присутність найбідніших та найслабших, хворих. І ці дві можливості: бути разом з іншими і служити найбіднішим, приманює людей сюди, особливо молодь.
Для сімей це також місце, куди вони можуть приїхати, і ми хочемо, щоб вони теж були в центрі нашої уваги. Наш єпископ каже, що Люрд є місцем для хворих, і якщо сьогодні є хтось хворий, – так це сім’я. Тому ми робимо великий наголос на сім’ї.
Також Люрд має інтернаціональний характер. Ченстохова є польським Санктуарієм, Фатіма здебільшого португальським. Люрд же не є настільки французьким. Так, ми знаходимося у Франції (на щастя, є багато французьких паломників), проте він є справді міжнародний. Часом кажуть сміючись, що найбільший італійський Санктуарій – це Люрд.
В суспільстві, яке високо цінує фізичну, психологічну та інтелектуальну силу, в Люрді присутні найубогіші, найбільш вразливі. Уявіть собі 10% хворих Люрду на вулицях Сан-Тропе і це буде руїна великого туристичного міста на півдні Франції! Але тут, це світ «навиворіт» і люди мають потребу у такому суспільстві, яке рухається все швидше і швидше, і яке марґіналізує все більше та більше людей. Навіть якщо хтось сьогодні є у повазі, завтра він може бути викинутий на узбіччя. Страх бути відкиненим є всюдипристуній: страх дітей бути покинутими своєю сім’єю, страх працівника бути скороченим та інші. У Люрді ж немає страху бути слабким, хворим, малим. Тут всі є, щоб ділитися радістю, якою ми,здорові, не знаємо як ділитися.
Для того, щоб група приїхала на прощу до Люрду потрібно готуватися впродовж цілого року. Також образ Люрду може вплинути на спосіб життя у парафіях, спільнотах, які звертають увагу на молодь, сім’ї, бідних та чужинців.
В житті святині є багато викликів. Наприклад, кількість прочан зменшується. Чи можете Ви розповісти як Люрд реагує на ці виклики?
Насправді кількість паломників не зменшується. Організовані групи надалі приїжджають, також є багато осіб, які прибувають самотужки літаком або потягом. І виклик є подвійний: адаптуватися до людей, що приїжджають самі та надихнути організовані паломництва, які залишаться тут щонайменше на три дні, або навіть на тиждень. Такі центральні колони Санктуарію.
Я кажу центральні колони, тому що прочани проживають особливий шлях молитви, роздумів, зустрічей, який вони не можуть пережити, якщо приїдуть як туристи в другій половині дня і виїдуть наступного ранку «проживши» те, що можна назвати «реколекції у процесії вервиці зі свічками». Тут ми не можемо нічого зробити. Але можемо працювати разом з туристичними агенціями, туроператорами та переконати їх, що важливо залишитися тут трішки довше. Ми хочемо, щоб люди відкрили для себе реальність організованих прощ, які дозволяють побачити хворих, побути біля них.
Сьогодні прибувають організовані прощі хворих з тих країн, з яких раніше їх не було: Польща (є потяги з Польщі до Люрду) Чехія, Словаччина, Індонезія! Щораз більше груп приїжджають з Азії, і, якщо ми підрахуємо кількість азійських груп, то вони будуть другими за кількістю прочан. Але вони не залишаються на довго. Їм потрібно дати відчути смак глибшого і довшого шляху, і це справді великий виклик.
Те, що мене дивує, – це кількість людей з Індії. Багато з них живуть у Західній Європі, але вони залишаються під впливом своєї культури. Не всі вони є християнами, але те, що вони шукають у Люрді – це вода, купіль, гора, Хресна Дорога, жіноча особистість Марії. Ці речі їх дуже притягують, і потрібно навчитися євангелізувати такий шлях.
Потрібно дійти до того, щоб вони могли казати, що це «Господь є моя скеля», а не лише сама грота, печера, символ чогось психологічно глибокого. Біблія, особливо Псалми, часто нам кажуть, що «Господь є Скеля». Вода є іншим сильним символом. У підніжжі Бретонського Хреста, при вході до Санктуарію, було написано «З його серця потечуть ріки води живої» впродовж Ювілейного року Милосердя. Це вода, яка струмує з любові Христа, це джерело Таїнств. Хресна дорога не є просто дорогою по горі. Це дорога Бога, який себе дарує, оприсутнюючи сприйняття (можливо трохи символічно та дещо сентиментально), яке ми тут проживаємо.
Але я думаю, що саме через це ми прив’язані до Нової Євангелізації. Завдяки цим побожним простим жестам, про які часто говорить Папа, ми можемо допомогти наново відкрити Євангеліє : Ісуса, який зустрічає людей біля купелі Витезда, біля дверей храму, зустрічає сліпонародженого, та інші моменти. Зустріч з Христом є нашою метою. Письменник та богослов Олів’є Клемон сказав, що християнство є релігію облич. Коли я приходжу на богослужіння і бачу перед собою деформовані тіла та обличчя, – я бачу небо. Ми бачимо, що любов Христа їх притягує сюди. Я думаю, що це може спричинити справжню революцію світу починаючи від дійсності, яку лише християни можуть показати.
Продовження шляху – це сповідь. В Люрді є два місця, які з одного боку є радісними, а з іншого важкими: купелі та каплиця сповідей. Багато людей приходять сюди. І Люрд є для них точкою, на яку вони рівняються. Ми усвідомлюємо, що в цьому дехристиянізованому світі Франції, люди не бачать більше священиків. Тож коли вони відчувають в них потребу, вони приїжджають сюди, до Люрду. Очевидно, що нашим обов’язком є сказати їм, що коли вони моляться лише одну Літургію в місяць, а то і в два, потрібно ловити священика, не чекати наступного року, щоб висповідатися. Це є одним з найбільших наших викликів і нашою надією водночас: ми бачимо, що Марія Діва продовжує притягувати сюди людей.
Зараз є менше великих дієцезальних прощ, які прикладають багато зусиль впродовж цілого року, щоб об’їхати всі парафії та розповісти, що вони пережили у Люрді у малих групах ділення, молитви, роздумів. Та число паломників не зменшується, навпаки, зростає. Добре розвинене прийняття молоді. До прикладу, Європейська HTCPT (Health Care Professional Training Providers – ред.), яка має свій офіс в Об’єднаному Королівстві, організовує перебування хворих дітей з 17 країн (також з країн Східної Європи). Вони приїжджають маленькими групками: хвора дитина – здорова дитина. Це справжнє свято, коли вони є тут. Їх приблизно 4 тисячі. Що два роки організація Фратернел звозить 10-12 тисяч молодих людей з паризького регіону, особливо маргіналізовану молодь. Є проща хворих на рак, їх приїздить 5-6 тисяч прочан щорічно. Всі ці прощі не зменшуються. Є близько 40% прощ, які зменшуються кількісно. Є 40% прощ які зростають, і є 20% які лишаються на більш-менш тому самому рівні. І також приблизно 50% людей, які приїжджають, є поза організованими прощами. Для них ми хочемо запропонувати маршрути та засоби різних прощ з особливим духовним наголосом на посвяті Марії.
Минулого року я відродив одне архибратство Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці з Люрду, засноване в 1872 році, яке дозволяє бути об’єднаним в одну сім’ю та отримувати благодаті Люрду. Вчора я приймав групу з Маямі штат Флорида (США), які заснували в себе оспіталіте (люди, які допомагають хворим у Люрді – ред.) і які попросили стати членами цієї сім’ї Пресвятої Богородиці Люрдської. Головно це стосується надання духовного та інституційного аспекту зв’язку з Люрдом, не лише завдяки відчуттям, а конкретною приналежністю до сім’ї, з зустрічами щомісяця для тих хто тут є на місті і висиланням маленького тексту про марійське свято місяця.
В 2016, ми не хотіли просто закрити ювілейний рік Божого Милосердя, а, навпаки, відкрити щось нове. І ми інавгурували Гроту Розради у єдності з асоціацією Мати Милосердя. Ця асоціація має за мету опікуватися матерями, які вчинили аборт, її створено у Сан Бом, в гроті Марії Магдалини у Вар (південь Франції), де батьки, які пережили цю трагедію, можуть залишити табличку з іменем дитини, яку вони втратили. Ми маємо також у підніжжі Хресної дороги гроту Марії Магдалини, яку відкрив капуцин у ХІХ столітті, проте про неї колись забули. Ми туди вирушили процесійно від Дверей Милосердя. І тепер ми тут супроводжуємо сім’ї, щоб вшанувати пам’ять трагедії аборту, і також жертв втрати дітей через наркотики та інші залежності. Ми збираємо імена дітей та листи, які батьки пишуть своїм мертвим дітям. Це також є знаком материнства Марії, яка хоче тут показати людям, що вони не забуті. Не залежно від трагедії, яку вони пережили, не залежно від вчиненого гріха, є завжди відкритий шлях, і ця грота є місцем, де ми є прийняті, щоб наново народитися.
В Люрді є одна особливість, що не є характерна іншим марійським паломницьким центрам: тут є храм Української Греко-Католицької Церкви.
Ми маємо відому українську каплицю в базиліці Вервиці, яка є там вже більше кілька десятків років, і тепер цей храм, про який люди питають: «Що це? Це росіяни, православні?»
Якою Ви бачите роль присутності цього українського храму в санктуарії?
Можливо я не був настільки уважним до цієї теми перед Вашим візитом. Я мав нагоди зустрічатися з о. Германом Ничаком, що тут служив. Я наразі не бачив груп, але люди приїжджають. Важлива роль – бути мостом. Думаю це те, що Папа часто каже. Ми не усвідомлюємо, що ми (римо-католики) є лише частиною Церкви і що Церква є багатшою. Коли наші капелани відвідували Ліван, вони мені сказали, що кожного дня вони молилися в іншому обряді і вони були різні настільки, що вони їх не впізнавали. І в той же час, ми бачимо, що це та сама Літургія, слова, Євхаристія, але спосіб служіння є інший.
Ми маємо потребу бачити різноманітність відповідей на той самий Божий поклик. Це те, що нас збагачує, це відродження, яке показує, що після десятиліть переслідувань віра знову струменить, і це добре, що люди наново відкривають свободу віри.
Пригадую, коли був ще молодим капеланом в Люрді, я зустрів одного семінариста чеха, домінканця, який приїхав сюди після візиту до Іспанії. Він розповів, що купував богословські книги в Іспанії, тому що митниця блокувала релігійні книги англійською та німецькою, але не іспанською, бо не знала її, тому можна було їх провезти. Я в той час був в цивільному вбранні як і більшість священиків у 1970-х роках. Він мені сказав, що ми не розуміємо, що можемо показувати нашу віру, що ми на справді вільні, але, водночас, не бачимо, що інші можуть платити ціну крові за віру. Через це я думаю, що ми потребуємо поштовху, щоб говорити про радість, демонструвати свою віру публічно, в сім’ях, селах, суспільствах. Ми потребуємо бачити, що віра – це не просто приватна думка, – «хтось любить футбол, а хтось релігію» – тут є справді поклик.
Також це коріння. Історія може пояснити багато речей і їх пам’ятати. На Заході, ми маємо великий ризик стати людьми без коріння. Ми маємо потребу у свідченні.
Як на вашу думку присутність українців може бути більш інтегрована в життя Санктуарію?
Потрібно, щоб українці відчували відповідальність, тому що вони є перші (східні католики, які мають свій власний храм у Люрді). Я не знаю, як так сталося, що появилася ця каплиця в базиліці Вервиці. Але є історія каплиці, і, згодом, ідея збудувати храм 35 років тому. Можливо ваша місія – запросити інші східні обряди, інших християн. Тут присутні біженці халдеї, сирійці, ассирійці. Вони є іншого обряду, і постає питання, як ми можемо їм допомогти не загубити свою пам’ять, а саме не затонути в цьому просторі матеріалістичного Заходу.
Можливо, тут є щось на кшталт поштовху до руху. Ми мали зустріч з о. Георгієм Ачковим, російським православним священиком, який має тут невеличку каплицю. Було б непогано в тиждень єдності християн зробити маленьку групку, або можливо і щось більше. Завдяки українцям ми можемо запросити інші обряди, інші Церкви, інші традиції, які прийдуть поділитися своїм багатством.
Ми насправді потребуємо ділення, і це може справді допомогти біженцям зі Сходу, які прийшли сюди і не мають духовного супроводу. Вони не стануть молитися українською, але ділення може їх надихнути бути самими собою. Чому? Я думаю, що Марія є Мамою, і вона хоче зібрати всіх своїх дітей. Можливо потрібно бачити знак і роль мосту. Можливо одного дня росіяни і українці зможуть прийти разом, навіть якщо є свої почуття і історія. Досить складно.
Свята Діва здатна об’єднати відмінності і труднощі. Ми, римо-католики, маємо також труднощі, але є любов Марії, любов Церкви, любов єдності, любов людяності, братня любов, тому що він є твоїм братом. Він є добрим, він є цікавим, навіть якщо він атеїст. Я його не сотворив, але Господь його створив, і Він цікавиться ним, і я не можу ним не цікавитися. Я думаю, що українці можуть своєю екзотичністю допомогти нам вийти з нашої шкарлупи, наших страхів і проблем.
Українці вже пристуні, є капелан, сестри, військові беруть участь у прощі кожного року. Як Ви бачите майбутнє присутності українців в Люрді?
Це вже ваша творчість. Коли сходжу щоранку до Гроти об’явлень, інколи чую східні наспіви: сьогодні це були араби. Візантійська літургія впізнається одразу, вона торкається глибини серця через свої мелодії та глибокий стиль. Я чув свідчення одного мусульманського митця з Алжиру, який, коли поїхав до Сирії проходив вулицями Дамаску, почув спів у християнському храмі, зайшов туди і навернувся завдяки музиці.
Я часом буваю на горі Атос, яка не є особливим екуменічним місцем, але є моментом для відкриття речей, які походять з глибини часів. Ці речі не створені кожного року композитором. У Франції кожного року є сотня друга пісень, які пишуть, і це не дуже добре, тому що кожного разу не достатньо часу, щоб вони прижилися. Це як із садом, якщо ми обрізуватимемо дерева щороку, вони не даватимуть плоду.
У східних же літургійних піснях ми відчуваємо древність. Я не знаю арабської і я не здатний слідкувати за перебігом літургії по-арабськи, але спускаючись сходами до Гроти я сказав собі, що це візантійська Літургія і дав їй себе понести. Східне християнство має потугу. Я відвідував декілька навчальних сесій про сирійську Церкву і такі відвідини наново дають відчуття, які ми трішки призабули, впізнаючи спільні форми інших обрядів, інших Церков, ніж наша. Це може допомогти Люрдові бути одним із місць, де ми можемо віднайти глибоку духовність, яка говорить до серця і яка може допомогти людям зустрітися і пізнати один одного краще.
Чи могли б Ви сказати декілька слів на кінець.
Люрд – щоденне чудо. Кожного дня ми переживаємо радість зустрічі, речі які відкривають серце. Це відбувається всюди, але тут Марія нам підморгує особливим чином. Я думаю, у Люрді панує велика благодать, що наш Бог насправді супроводжує свій народ.
Я переконаний, що місією є народження. Святий Павло каже у посланні до Галатів: «мої діти, ви, яких я наново народжую в болях до тих пір, поки Христос не з’явиться у вас» (Гал 4,19). Дарувати життя у Христі – це не лише передача доктрин, моралі, філософії чи ідеології. Це передача життя і це є мати, яка знає, як виносити дитину і як спілкуватися з нею. Також Хрест дарує плоди через віру Марії.
Марія не додає нічого в ім’я Боже, але вона Його приймає повністю. Вона нам передає плоди Відкуплення. Я думаю, що Люрд через присутність найбідніших і найслабших хоче показати народження нового людства, і я вірю, що Люрд, будучи місцем такої ординарної і простої зустрічі, є місце де людство наново народжується.
Невеличке звернення до українців з нагоди прощі та спогаду посвячення українського храму у Люрді.
Ми можемо лише радіти. Першочергово, бо ми бачимо цей храм. Рідко знайдеться людина, яка не бачила золотих куполів Люрду. Вони не можуть здогадатися, що це український храм, але це знак для них. Цей храм притягує також українців, які знають, що тут є їхній дім, і вони можуть сюди приїхати.
Я бажаю, щоб маленькими кроками цей храм став інтегральною частиною Санктуарію Люрду в тому служінні, про яке ми сьогодні говорили. Ми можемо лише бажати, щоб цей міст був збудований відповідно до чутливостей одні одних, який засвідчує бажання Марії побачити знову своїх дітей.
Люрд, 12 жовтня 2017
Розмовляв диякон Володимир Радько
