Джерело: Укрінформ
Складно сказати, ким є Муміне Салієва найперше - мамою, у якої четверо дітей, дружиною політв'язня Сейрана Салієва, якого засудили на 16 років і який відбуває покарання у російській в'язниці, активною, сміливою і небайдужою жінкою, яка думає про біди інших, чи спокійною та умиротвореною піщинкою-частинкою Всесвіту, щастя якої - зв'язок із Всевишнім? Можливо, її відповіді на запитання кореспондента Укрінформу допоможуть зрозуміти, що робить цю жінку такою цілісною, сильною і що змусило так серйозно ставитися до свого життя.
ТЕМА КРИМУ, ПОЛІТВ'ЯЗНІВ ТА ЇХНІХ СІМЕЙ ХВИЛЮЄ ЛЮДЕЙ В УКРАЇНІ
- Муміне, ваш новий приїзд до Києва був пов'язаний з відкриттям у Міністерстві закордонних справ України фотовиставки «Вірність собі – не злочин». Завтра ви повертаєтеся додому, в Крим. Які враження від перебування у Києві?
- Цього разу я побачила велику кількість журналістів, у перші свої приїзди до Києва я не бачила на заходах стільки представників ЗМІ. Нас, активістів у Криму, насправді це дуже радує і надихає. Це означає, що тема Криму, тема політв'язнів та їхніх сімей справді хвилює людей в Україні. Мені також здається, що для українського суспільства важливо почути якісь персональні історії, про які мало хто знає. Наприклад, про те, як проходить життя дітей політв'язнів, з чого починається їхній день, які у них проблеми.
- Ви як координаторка організації «Кримське дитинство» брали участь у реалізації проєкту фотовиставки про дітей політв'язнів. Розкажіть, як тривала робота?
- У рамках проєкту, авторкою якого є Еміне Джапарова (перша заступниця Міністра закордонних справ України – ред.), треба було сфотографувати всіх дітей політв'язнів – це 191 дитина, і одна з експозицій мала бути виконана у вигляді загального колажу, на якому були б представлені всі діти. Але потім було вирішено, що робити окремий макет на кожну дитину - завдання, яке складно реалізувати технічно, оскільки потрібна велика площа для всіх фотографій. Тому вирішили обмежитися експозиціями дітей з 9-ти сімей. Були відібрані ті історії, де переважно були активісти, багатодітні батьки, тому що, попри те, що кожна історія індивідуальна, їх можна класифікувати і узагальнювати. У підсумку 9 фотографій представляють 9 історій у вигляді колажу, де різні риси обличчя дітей політв'язнів сформували образ нинішнього «кримського дитинства». На мій погляд, ідея дуже сильна, вражають як самі фотографії розкроєного дитинства, так і загальне втілення проєкту під назвою «Вірність собі – не злочин».
- Як думаєте, чи знайде фотовиставка тих глядачів, які зможуть змінити ситуацію і відновити справедливість у Криму?
- Я дотримуюся принципу, що будь-яка хороша ідея разом з іншими повинна дати свій ефект і результат. Можливо, кінцева мета здійсниться не відразу, враховуючи, що її досягнення залежить від політичної волі і кон'юнктури, але будь-який шлях починається з першого кроку. І крок за кроком історії про батьків і розтоптане дитинство їхніх дітей, про пережите і те, з чим доводиться цим сім'ям стикатися щодня, усі ці живі людські історії, про які ми намагаємося розповісти, я впевнена, зроблять свій внесок у захист народу та його ідентичності. Тому таких проєктів та ініціатив насправді має бути багато.
Я дуже радію, що відбулося відкриття цієї фотовиставки. Наскільки знаю, вона не обмежиться перебуванням у стінах МЗС, а буде представлена зарубіжному глядачеві. Фотовиставку продемонструють перед різними міжнародними інституціями на міжнародних майданчиках і форумах. Ми сподіваємося, що фотовиставка переконає світ, що люди в Криму сидять за свої переконання і життєві принципи, і зберігати вірність їм – це не злочин.
Тому запропоновані нами історії описані як українською, так і англійською мовами.
КОЖНА СТОРІНКА ЩОДЕННИКА ДОНЬКИ ПРИСВЯЧЕНА БАТЬКОВІ
- Розкажіть деякі з цих історій.
- На одній з наших зустрічей, які об'єднання «Кримське дитинство» проводить для дітей політв'язнів, ми розговорилися з Хадіджею Ісмаїловою – в її сім'ї спочатку заарештували батька, а потім дідуся і дядька. Цю сім'ю фактично позбавили чоловіків. Тоді Хадіджа раптом сказала мені: «Хочете подивитися мій щоденник?». Це щоденник, в який дівчатка записують свою секретну інформацію і нікому про неї не розповідають. Так ось, кожна сторінка щоденника Хадіджі була присвячена батькові. Там були малюнки, вона малювала батька, там були розповіді про успіхи, слова про те, як вона скучила за батьком. Ще там було написано: «Сьогодні я дуже засмутилася, але якби ти був поруч, ти б мене обов'язково підтримав». Мені хотілося розплакатися, але я стрималася. Я бачу, що дуже багато дітей всі свої думки, мрії і успіхи пов'язують з батьками. Діти сприймають нас, своїх вихователів, як рідних людей і діляться з нами своїми почуттями.
Ще хочу розповісти про Аміру Сірук - доньку фігуранта ялтинської групи "справи Хізб ут-Тахрір" Вадима Сірука. Вона не пропустила практично жодного засідання суду за участю її батька. А ви знаєте, що таке поїздка до Ростова? Це 15 годин дороги, протяжністю 700 км. І вона кожного разу їздила лише для того, щоб побачити батька. Моя донька, у якої ювенільний ідіопатичний артрит, який їй діагностовували після обшуку у нашому будинку, теж попросила мене взяти її на суд до Ростова. Знаючи, що вона не зможе більше 2 годин перебувати у сидячому положенні, я відмовляла її, але вона дуже просила, і моє серце не витримало. У січні минулого року я її повезла. Для мене було дивно, що вона не скаржилася, не плакала і не показувала, що їй боляче, вона не зронила жодної сльозинки. І коли вона побачила батька, усі труднощі дороги були нівельовані радістю зустрічі. У сім'ї іншої дитини - Імрана Омерова - теж заарештували трьох чоловіків: батька Різу Омерова, а також дідуся і дядька. Хлопчик не любить прокидатися вранці, він боїться, що відкинувши ковдру, знову побачить озброєних людей в масках. Настільки засів в дитячій психіці і досі там сидить страшний день обшуку в їхньому будинку. Діти Сервера Мустафаєва постійно конструюють з ЛЕГО тюрми, звідки вони рятують свого батька. У молодшого сина Юсуфа буває звичка надягати маску та імітувати дії силовиків. Усе це - наслідки психологічної травми, нанесеної дитячій психіці. І таких історій з травмами і болем – 191. І цей біль - будні наших дітей.
ПОДИВИЛАСЯ НА СВОЇХ ЧОТИРЬОХ ДІТЕЙ І ПОДУМАЛА: ТРЕБА ЩОСЬ РОБИТИ
- Я знаю, що з дітьми політв'язнів працюють психологи? Хто і яку допомогу надає їм?
- У 2016 році, коли кількість дітей, які залишилися без батьків, в рази збільшилася, виникло об'єднання «Бізім балалар» (Наші діти). Організація акумулювала грошові кошти, які жертвували небайдужі люди, і розподіляла їх серед дітей, яких стає з року в рік дедалі більше. У 2019 році, за одну ніч 27 березня після обшуків у більш ніж 30 будинках, їхня кількість збільшилася на 58. Допомога і фінансова, і психологічна продовжує надходити від цієї організації. Наш проєкт «Кримське дитинство» був ініційований у 2017 році. Його ідея виникла, коли щодо мого чоловіка вже інкримінували кримінальну справу і, коли я залишилася сама, я подивилася на своїх чотирьох дітей і подумала, що треба щось робити. В один день з моїм чоловіком були заарештовані ще кілька багатодітних батьків, серед них вчитель фізкультури, у якого 13 дітей. Цього дня кількість дітей без батьків досягла 100. Я думаю, що з усіх членів сімей, які залишилися без чоловіків, найбільш вразливими у цьому випадку є діти. Їх треба виховувати, формувати, в них треба багато вкладати, тому що це наше майбутнє покоління, про яке треба піклуватися вже сьогодні. Їх треба підтримувати морально, розвивати інтелектуально, розвивати їхній інтерес до навчання, адаптувати до нових, абсолютно невідомих для них реалій. Коли я почала озвучувати ідею допомоги таким дітям, мене підтримали звичайні люди. Допомогу пропонували звідусіль. З'явилися психологи, які почали працювати з дітьми, запропонували свої послуги викладачі, репетитори, лікарі, художники.
Коли від них почали надходити конкретні пропозиції, я вирішила структурувати їх в якусь платформу, щоб кожен, хто має якийсь ресурс і бажання допомогти, міг звернутися. Так почав працювати проєкт розвитку дітей політв'язнів «Кримське дитинство». Дуже потрібною виявилася допомога художників, майстрів-карбувальників по міді, керамістів – заняття з ними мали для дітей і інтелектуальний, і психологічний ефект, бо творча робота допомагала їм звільнятися від негативних емоцій.
- Ви працюєте з дітьми по всьому Криму?
- Коли дітей було не так багато, ми збиралися на одному майданчику. Але тепер у нас по Криму вже кілька регіональних локацій. Наприклад, у Бахчисараї 65 дітей. Одного разу було так, що нам виділили ігрову кімнату для малюків, старші хлопчики пішли займатися в майстерню до майстра з карбування, а дівчатка – на майстер-клас з малювання. Раптом телефонує власник ферми, при якій діє зоопарк, запрошує до себе. Обов'язково знаходиться власник кафе, який влаштовує дітям благодійний обід, хтось організовує транспорт для того, щоб перевезти їх з локації на локацію. Хтось пропонує як подарунки на конкурсах, наприклад, вироби з бісеру, магазини канцтоварів збирають набори з ручок, олівців і блокнотів. Відбуваються дивовижні процеси: без грошей, ми цілий день з ранку до пізнього вечора займаємося з дітьми, годуємо їх. І так щомісяця. У період карантину у нас був, звичайно, інший формат зустрічей, але обов'язково намагаємося підтримувати зв'язок з дітьми. Для них ці зустрічі є дуже важливими, вони завжди запитують, коли наступна.
- Допомагають переважно кримськотатарські підприємці?
- Переважно так, але було кілька випадків, коли нас підтримували не кримські татари. Наприклад, підприємець запропонував нам взяти на якийсь час апарат для виготовлення попкорну, який він використовує лише влітку. Був випадок, коли екскурсовод з Артеку запропонував нашим дітям екскурсію.
- Що дають ці зустрічі дітям у психологічному плані?
- Як на мене, для них важливо, що вони знаходяться в колективі, де їх розуміють. Коли після березневих обшуків до нас прийшли 58 дітей і одна з доньок Яшара Муедінова - Азіме - сіла і почала плакати, до неї підійшла Аміра Сірук і запитала, чому вона плаче. І на слова: «Тому що мого тата до в'язниці посадили», – Аміра просто відповіла: «Не плач, мій тато вже три роки у в'язниці». Дівчинка витерла сльози і більше не плакала, почала грати з іншими. Вона зрозуміла, що вона – не одна, що вона – не ізгой і її розуміють. До нас приходять діти з повних сімей, приносять листи підтримки з усіх регіонів Криму. Такий формат роботи дозволяє нашим дітям зрозуміти, що вони не чужі, теплота і підтримка їх підживлюють, вони не бояться комунікувати з іншими людьми на цю тему, не бояться казати однокласникам, що їхній тато у в'язниці. Так ми боремося за наших дітей.
- Були випадки, коли діти відмовлялися йти до школи?
- Страх перед школою у дітей, звичайно, був. Я знаю кожну сім'ю, як свою, і перші два тижні у багатьох сім'ях діти категорично відмовлялися йти до школи: вони боялися, як їх тепер сприйматимуть однолітки, адже в суспільстві є стандартне розуміння, що правоохоронці ловлять злочинців. Тому страх був у багатьох дітей і, я думаю, наш майданчик допоміг їм впоратися з проблемами. Ми хотіли, щоб у них не зникла любов до навчання, щоб діти розуміли, що, так, держава сьогодні так чинить з ними, але це не означає, що у них повинна бути агресія і злість, це не означає, що вони не повинні вчитися. Ми також пояснювали батькам і вчителям, що до дітей якийсь час потрібен підхід особливий. Я, наприклад, ні з ким з адміністрацією школи не ходила розмовляти, тому що класна керівниця мені сама зателефонувала і сказала: «Не хвилюйся, всі вже знають, за дітей не бійся». Ба більше, вчителі самі прийшли до нас додому, і коли мої діти побачили це, вони спокійно зібрали портфелі і через якийсь час пішли до школи. Але були ситуації, коли я радила батькам поговорити з вчителями, класними керівниками, які були не знайомі з ситуацією. І на щастя, ми не спостерігали, щоб з дітей хтось сміявся або знущався. Навпаки казали: «Ми знаємо, що твій тато у в'язниці, але ми не віримо, що він злочинець, він у тебе хороший». Тому, якщо хтось відмовлявся йти до школи, особливо хлопчики протестували, то потім вони приходили і бачили підтримку вчителів і дітей, конфліктів ніяких не було.
- Можливо, у Бахчисараї, де багато вчителів - кримські татари, дітям простіше. А як в інших регіонах?
- Нещодавно я спілкувалася з Мер'єм - дружиною Емір-Усеїна Куку, її чоловік правозахисник, фігурант «ялтинської групи». Вони мешкають у Кореїзі, де мало кримських татар. Я поцікавилася, які у її дітей, Бекіра і Сафіє, відносини з однокласниками. Мер'єм відповіла, що цілком адекватні. Вона розповіла, що нещодавно однокласник Бекіра запросив в Інтернеті інформацію про Бекіра Куку і був вражений, скільки там про нього всього. Як сказав однокласник: «Я подумав, що Бекір у нас відомий блогер, його навіть Google знає». Так, завдяки тому, що син активно коментував судовий процес проти свого батька, Бекір Куку отримав звання «блогера».
- Ваш син, напевно, теж рано дорослішає без батька?
- Моєму синові 13 років. Він старша дитина, і коли я мала виїжджати в ОБСЄ, ПАРЄ або ООН, він і молочну суміш готував для моєї маленької доньки, і памперси міняв, і спати вкладав. Свекруха казала, що він доглядає сестричку краще, ніж вона. Тепер наша найменша Сафіє, хоч і каже на нього аг'а (брат), але за своїм ставленням він для неї, як батько. Тобто, старший син в сім'ї у нас за чоловіка. Нещодавно він прийшов з пакетом яблук, класна керівниця сказала, що якийсь хлопець приніс їй яблука і просив передати дітям сім'ї Салієвих. Хто просив передати, з'ясувати так і не вдалося, але дітям було дуже приємно.
МИ НЕ МОЖЕМО ВДАВАТИ, ЩО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, НАС НЕ СТОСУЄТЬСЯ
- Як почало змінюватися ваше життя після 2014 року?
- До 2014 року у нас була традиційна кримськотатарська сім'я, в якій вся увага була дітям, їхній освіті та розвитку. Я закінчувала магістратуру за фахом економіст, чоловік був екскурсоводом у Бахчисараї, займався репетиторською роботою, при цьому брав активну участь у громадському житті міста - проводив дитячі свята, спортивні змагання, організовував збори коштів для онкохворих дітей. Після 2014 року ми не знали, що буде далі, та й ніхто не знав. Але з часом ми побачили картину майбутнього життя більш чітко - насильницьке вбивство Решата Аметова, зникнення Ервіна Ібрагімова, кримінальні справи у «справі 26 лютого», а потім і Хізб ут-Тахрір. Чоловік тоді сказав, що ми не можемо вдавати, що те, що відбувається, нас не стосується. Ми почали відвідувати перші сім'ї, які спіткала біда, підтримували тих, кого переслідували. Ми писали і публікували у соцмережах пости про обшуки, затримання і арешти кримських татар в Криму.
- Це був початок громадянської журналістики в Криму?
- Так, ми стали громадянськими журналістами. У нас не було вибору, бо всі незалежні і українські ЗМІ, а також кримськотатарський телеканал АТR, витіснили з Криму, ми залишилися фактично без рупора, без будь-якого інструменту висвітлення, тому таку функцію взяли на себе активісти. Цю місію почали виконувати звичайні люди: я - економістка, чоловік – філолог кримськотатарської мови, хтось - кухар, хтось - будівельник. Ми робили замітки і викладали їх на своїх сторінках у соцмережах. Потім виникла "Кримська солідарність".
Необхідність створення такого потужного громадянського руху диктувалася тим, що репресії посилювалися. Це було природною реакцією народу на пресинг. Тоді ми розуміли, що наш активізм потрапляє в об'єктив силовиків і внутрішньо готувалися, що одного разу і до нас прийдуть. Але ми зробили свій вибір, і у 2016 році чоловік отримав першу адміністративну справу. У 2017-му до нас вже прийшли з першим обшуком, після якого чоловіка заарештували на 12 діб. Це був старт практики адміністративних арештів у Криму.
- Як боролися в Криму з громадянськими журналістами, що пред'являли їм у суді?
- Спочатку силовики під час обшуків або судів могли просто вибити телефон і камеру у стримерів, могли по голові вдарити. Вже потім, як інструмент тиску і притягнення до відповідальності, вони почали використовувати закон. Тобто, громадянських журналістів притягували до адміністративної відповідальності нібито за організацію або участь у несанкціонованому мітингу. Про жоден мітинг мови не могло бути, тому що люди стихійно збиралися біля будинку, до якого приїхали збройні силовики, або до судів по політично вмотивованих процесах, висловлювали свій протест і позицію. Такий менталітет народу: не залишати в біді один одного і тих, хто потрапив під репресивний каток. А влада, використовуючи закон, спочатку штрафами, а потім адміністративними арештами, створювала досьє на активістів. Вони не відразу заводили кримінальні справи, а як би давали вибір – або мовчи, або виїжджай з Криму. Але з нами ні того, ні іншого не сталося, ми вирішили стояти до кінця. Пам'ятаю, коли чоловік вийшов після адміністративного арешту, я дивлюся на нього і кажу: «Що будемо робити» – а він відповідає: «Ми будемо тут». Я тоді була вагітна, ми чекали на четверту дитину.
ВСТИГНУТИ ПІТИ В ХАДЖ
- Що було далі?
- Потім народилася наша донька Сафіє. Чоловік знав, що у мене була мрія: вирушити в хадж (паломництво до святих місць – Мекки і Медини, – авт.). До цього він знав про мою мрію вступити до аспірантури – я вступила. І він завжди допомагав мені в моїх планах. Розуміючи, що через рік можливості здійснити мрію про хадж вже може не бути, і знаючи, як я хотіла відвідати святі місця, чоловік сказав: "Ну що, хочеш поїхати в хадж?" "Хочу", - сказала я, і ми думали, як бути, адже нашій новонародженій донечці тоді виповнилося лише 1,5 місяці. Моя мама побоялася брати відповідальність за дитину і доглядати її, вона не розуміла нашого поспіху, питала, чому не можна відкласти поїздку на наступний рік. Але мене зрозуміла свекруха, тому що сама завжди була активісткою кримськотатарського національного руху, у 1987-му році вона стояла в Москві на Червоній площі з тримісячним сином. Вона зрозуміла нас без слів і ризикнула залишитися з новонародженою дитиною. Усі відмовляли мене і не розуміли, чому я так чиню. Але ми залишили нашу крихітку та інших дітей і вирушили в хадж. Хочу сказати, що кожен день мого заміжжя був для мене щасливим, але саме час, проведений в хаджі, був найкращим. Це був якийсь чарівний час - відбувалися неймовірні, казкові історії.
Здійснити обряд хаджу - один зі стовпів релігії, саме собою важливо, а побачити ці священні місця, відчути консолідацію всього мусульманського світу, знати, що всі твої молитви почуті, – це щастя. Як тільки ми чогось побажаємо, воно трапляється. Наприклад, я захотіла смаженої картоплі, аж тут нізвідки з'являється смажена картопля. Або втрачаєш зарядний пристрій від телефону - молишся і знаходиш його у своєму номері на ліжку. Або їдеш в дорозі і вмираєш від голоду і спраги – раптом заходять люди і вручають усім пайок з водою, фініками та іншою їжею. Таких чудес було багато. Це був світ, в якому ми були абстраговані від усіх поточних мирських проблем і перебували у взаємозв'язку із Всевишнім. Після повернення до Криму до нас додому протягом всього тижня приходили гості, щоб спробувати святу воду «Зам-зам» і послухати розповіді про хадж. А потім - все. Ми повернулися на початку жовтня, а 11-го співробітники спецслужб провели обшук і заарештували чоловіка. «Ну що, – кажу я йому, - встигли»? «Встигли», - відповів він.
- Тобто, відчаю і горя не було?
- Ми якоюсь мірою були готові до цього, ми розуміли: для того, щоб захищати свій народ, його ідентичність, духовність і культуру, треба жертвувати іноді власною свободою. Щоб показати світовій спільноті абсурдність репресивної політики, що відбувається в Криму, коли зі звичайних людей роблять терористів-екстремістів. І світ бачить, що звинувачення мирного населення Криму у захопленні влади, у тероризмі – безглуздість. Не тільки мій чоловік, але й десятки кримськотатарських чоловіків справді пожертвували своєю свободою, своєю сім'єю, розуміючи, що це не безглузда і невиправдана жертва. Це їхній шлях ненасильницького опору російській агресії.
ВІРИМО, ЩО НЕНАСИЛЬНИЦЬКИЙ ОПІР ПРИНЕСЕ РЕЗУЛЬТАТ
- По суті, Росія в Криму через тиск на активістів велить «сидеть тихо» всім кримським татарам. Вони приймають вогонь на себе, хоча могли б змінитися, стати іншими, щоб просто, без хвилювань і втрат, жити в сім'ях зі своїми дітьми. У людей не було жалю і бажання змінити своє життя?
- Я думаю, що вся ця ситуація у будь-якому разі змінила життєвий уклад людей і змінила абсолютно все у нашому житті. Ситуація, коли відбуваються масові арешти, змінила мою професію, мій напрям діяльності. Сьогодні від мене вимагається вже не наукова діяльність, не написання дисертації, а те, щоб я займалася громадянською правозахисною та журналістською діяльністю. Тому я отримала у 2020 році диплом магістра міжнародника-журналіста. Оскільки нова практична діяльність вимагала нових знань у правозахисному і журналістському сегментах. Наше життя дуже змінилося. Поїздки на судові засідання, передачі в СІЗО, робота з документами і багато іншого. Однак мій стрижень і принципи життєві залишилися тими самими. Думаю, передусім нечесно по відношенню до самих себе змінювати свої погляди, переконання і принципи. Хоча приводів змінитися було дуже багато.
- Наприклад?
- Наприклад, політв'язень у в'язниці утримується в нелюдських умовах, які прирівнюються до тортур, і йому кажуть: «Визнай провину – і відразу підеш додому». Це дуже заманливо, особливо через 2-3 роки перебування у неволі. Але люди не ламаються і не зраджують своїм принципам. На них чинять тиск, наприклад, на мого чоловіка повісили три кримінальні статті - тероризм, виправдання тероризму і захоплення влади. Що це, як не тиск? Півтора року нашій сім'ї не давали побачення з ним, це абсолютно нічим не мотивовано і пояснюється лише морально-психологічним тиском. Але ніхто з них не змінив своїх поглядів і переконань. Вони засновані на тому, що ми народ, у якого є цінності, і їх треба гідно захищати.
- Муміне, коли і як ви прийшли до того, що іслам став вашим способом життя?
- Наша сім'я була традиційною, і аспекти релігії в ній завжди існували. Я бачила п'ятикратну молитву моїх бабусь і дідусів, я бачила, як вони протягом всього дня тримали піст. Мій батько - імам в мечеті. Він завжди мріяв жити біля мечеті, як його предки, прізвище яких було Софу, що у перекладі з кримськотатарської мови означає хранитель мечеті. Тобто, усі чоловіки в його роду були релігійними діячами. Депортація і радянські часи не дозволяли нашим бабусям і дідусям розповідати нам про те, ким були їхні предки. Тільки зараз ми дізнаємося про це. Усвідомлено до рішення сповідувати іслам у кожному аспекті свого життя я прийшла в 16 років. Тоді я вже навчалася у Сімферополі на першому курсі економічного факультету. Як людина з математичним складом розуму, я не могла просто повірити в існування Всевишнього, мені потрібні були докази, як те, що два помножити на два буде чотири. У дискусіях з одногрупниками, які сповідували іслам, я дізналася, зокрема, про економічну систему ісламу. Мене зацікавило, чому можливе існування банків без процентних ставок, я почала вивчати Коран. Я побачила систему не лише економічної, а й юридичної складової ісламу, і не знайшла в ній вад, тож почала розуміти, що просто людині, яким би генієм вона не була, таку систему винайти не під силу. Вона підвладна тільки Всевишньому. Ось цей аргумент про існування всеосяжної системи, в якій все злагоджено і в якій є відповідь на будь-яке запитання людини – як створити сім'ю, як будувати економіку, як захистити слабкого - дав мені віру, з якої почався мій новий шлях, що базується на переконанні.
- Ви вірите, що політв'язні Криму сидітимуть у тюрмах строк, відведений їм російським судом?
- Сьогодні в Криму, якщо заарештовують десятьох, на їхнє місце приходять 20 осіб. І якщо дивитися в динаміці на усю цю безперервну 7-річну хроніку судових процесів, арештів і обшуків, можна побачити, що людей, які готові встати поруч з нами, стає дедалі більше і консолідація з ними є дедалі сильнішою. Отже, на будь-який тиск, натиск, знаходиться сила, яка протидіє їм. Якщо заарештовують чоловіків, у яких залишаються вагітні дружини, народ зустрічає їх біля пологового. Якщо активістам присуджують штрафи, народ у Криму збирає 10-рублеві монети, щоб погасити ці штрафи. Люди масово пишуть політв'язням листи в тюрми і не залишають їхні сім'ї наодинці з проблемами. А скільки бере участь у флешмобах, колективних молебнях! Хіба можна за такої активності людей повірити, що наші чоловіки сидітимуть у тюрмах по 15-20 років. Ми віримо, що настане той день, коли уся ця брехня навколо «терористів» стане очевидною, а та робота, яку ми ведемо, а ми називаємо її ненасильницьким опором народу, – принесе свої результати.
Зера Аширова