Два ряди прямокутних вікон і ряд круглих. З комина будівлі йде дим, з-за фіранок видно, як всередині будинку порається родина. Це Стефини. Вони живуть в цьому домі з 1994 року.
Джерело: Терміново новини Тернополя
Наступного року цій будівлі – сто років. І раніше вона була не просто будинком. Над круглими вікнами був напис – Beth-Am, зірка Давида і той же напис, продубльований івритом. До Другої світової це була одна із синагог Скали-Подільської. За незалежної України у ній виросли діти Стефиних, тепер підростають онуки.
До Скали-Подільської родина Стефиних перебралася в 1991 році. Чоловік пані Валентини – місцевий, його батьки жили в селі Залісся неподалік. Однак після закінчення педагогічного університету його відрядили аж на Дніпропетровщину. Там, у Зайцевській школі, вони й познайомилися. Він – вчитель фізики, вона – біології. Одружилися, народили двох дітей, отримали квартиру. Аби за кілька років переїхати.
– На Дніпропетровщині нам гарно жилося, як вареники в маслі купалися, – розповідає пані Валентина, згадуючи хорошу квартиру, яку залишили. – Але захворів батько чоловіка, тож вирішили перебратися сюди, аби піклуватися.
Коли їхали, сподівалися на аналогічне житло.
– Раніше був такий закон: тобі дають довідку, що ти відшкодував державі, і на новому місці мали дати рівноцінну компенсацію, – пояснює підстави для таких очікувань Валентина Стефина.
Але сім’я приїхала в такий рік, коли після розпаду Союзу важко було зрозуміти, хто і на що має право. Тож “рівноцінною” виявилася невеличка кімнатка в гуртожитку. Там і оселилося подружжя з двома синами. І з надією. Що незабаром житло все ж знайдеться.
На щастя, з роботою справи були кращі: місце для вчителя фізики знайшлося у самій Скалі, а пані Валентину чекала зміна спеціалізації – її покликали в позашкільний заклад “Дитячий парк”, де вона працює донині директоркою. Натомість житлове питання розтягнулося майже на три роки.
Поки чекали на обіцяне житло, Валентина Стефина вчила історію міста і місцеві традиції. Здавалося б, одна країна: а звичаї все ж відрізняються.
– На перше свято Миколая дали мені завдання: пошити костюм святого. Але це на Західній Україні це свято вже було поширеним і знаним. Я ж не знала навіть, чи це правильно і чи це не гріх – перевдягати школяра на святого? Але треба то треба. З образка вбрання я ще змалювала і пошила. А що із шапкою робити? Пішла до священника місцевого за порадою. Навіть хотіла спитати, чи він не позичить мені своєї, – сміється пані Валентина.
Отець свого головного убору, звісно ж, не позичив, але про перевдягання на святого заспокоїв: може, це й інша традиція, але якщо це на добро, то про сумніви немає й мови.
А в 1994 році родина Стефиних все ж отримала житло. Про те, що це колишня синагога, пані Валентина вже знала. Історію містечка вивчила за ці роки добре, орієнтувалася, де і що було колись. На основі зібраних даних навіть проводила екскурсії для школярів, які приїздили в Скалу.
– Біля будівлі синагоги теж бувала не раз. Дивилася на ті старі вікна, на фасад, – поринає в спогади пані Валентина. – Мене все непокоїло, як то так: під час війни стільки будинків зруйнували, а цей вистояв..?
До Першої світової у тодішній Скалі мешкало понад 6 тисяч людей, більше половини – євреї. Майже вся центральна частина міста – єврейська дільниця. Вузькі довгі будинки, що утворюють ледь не суцільну стіну – типова забудова небагатих членів громади, двоповерхові кам’яниці – житло для заможніших. Можна було би подумати, що в будинках цих могли жити українці чи поляки, але одна невелика дрібниця видає, кому належали ті будівлі. Невелика коса заглибина в одвірку – у формі вузького прямокутника – її не можуть сховати ні роки, ні шари фарби. Оті косі насічки – сліди від мезуз – спеціальних футлярів зі згортками молитви, їх кріпили при вході до приміщення правовірні юдеї. Зараз заглибини є свідченням, що це – єврейські будинки.
Громади немає в місті вже 80 років. А сліди їхні залишилися.
Перед Другою світовою в місті було більше 10 синагог. Коли хочуть пояснити, що таке синагога, то часто проводять аналогію із християнською церквою. Однак церква – це храм, а у юдаїзмі Храм – лише один – у Єрусалимі, зруйнований. Синагога ж – молитовний дім, місце для зібрань. Водночас вона могла бути і приміщенням для того, що зараз би назвали громадським простором. Тут могли бути бібліотеки та гуртки. Ще одна назва синагоги – божниця.
Однією з будівель єврейської громади у Скалі була й “Бейт Ам” – “Народний дім”. У 1921 році її звели сіоністи – представники національного руху за об’єднання і відродження єврейського народу на його історичній батьківщині. Як розповідають краєзнавці, синагога “Бейт Ам”, яку також називають Новою, була єврейським громадським центром, тут діяв дитсадок, збиралися представники молодіжних організацій та учасники драмгуртка, тут справляли весілля та відзначали свята. Це не була традиційна синагога, однак для релігійних зібрань її також використовували. Дивом вціліла під час бомбардувань війни, вона вистояла і в часи Радянського Союзу, не стала ні руїною, ні понищеним складським приміщенням, як то часто траплялося з культовими спорудами. Щоб в 90-х “Народний дім” став просто домом. Спершу для чотирьох родин, а згодом – для кількох поколінь однієї.
– Я дуже хотіла потрапити досередини, – зізнається Валентина Стефина. – Цікаво було, що ж там є.
Уявляла велике приміщення, просторі кімнати. Але від того, що там було раніше, залишилося лише горище, та й то воно вже було перероблене до невпізнаваності, а всюди лежало будівельне сміття. Оббитий тиньк і безліч шарів фарби, якою обросли стіни за Союзу, просто знесли на горище. Може, працівники полінилися винести сміття, може, в такий спосіб хотіли утеплити.
Двоповерхову будівлю розділили на чотири “квартири”. Комунальники наново зробили перекриття даху, для цього познімали старі балки. Нові вже за якийсь час почали прогинатися.
– Дехто казав, що на горищі свого часу був ледь не спортзал. Не знаю, чи справді так, але місця для цього там є вдосталь, і дах так зроблений – куполоподібно, як колись, – зауважує Валентина Стефина.
З часом із чотирьох родин хтось перебрався доживати віку до родичів, хтось помер, хтось вирішив переїхати. У Стефиних росли сини. Ось уже й один школу закінчив, а там і другий. А тоді й університети. Родина росла. Потрібно було більше житло. Але з будівлею зрослися. Тож поки одні мешканці синагоги покидали її заради інших стін чи світів, Стефини залишалися. Спершу викупили сусідню квартиру на другому поверсі. Потім, позичивши грошей, і весь перший. Тепер на другому поверсі живуть пані Валентина з чоловіком, а на першому – один із синів з родиною.
Кілька років тому на горищі екссинагоги десь із тиждень працювали студентки з Німеччини. Пані Валентина каже: цікавилися не так історією споруди, як із чого саме вона побудована, технологією, будматеріалами.
– Ми їх туди пускали, а самі навіть не заходили. Студентки привезли спеціальну техніку. Казали, треба, щоб навіть протягів ніде не було, щоб уникнути неточностей, – описує особливості дослідження жінка.
Питаю в господині будинку, може, студентки шукали якісь скарби чи залишені кимось речі?
Але пані Валентина відмахується – не бачила там скарбів. Розповідає: коли приміщення переплановували під житлове, воно десь із пів року стояло відчиненим навстіж. Тож навіть якщо щось десь і було, то його винесли. Лише одну важливу річ пригадує пані Валентина і шкодує за нею досі – стару праску, таку, яку потрібно було спершу нагрівати на вогні, а тоді нею прасувати. На Західній Україні такі називають на польську манеру – желізком. Але те желізко зникло задовго до студенток. Ще як тільки заселялися родини.
– Віддала би ту праску в музей, а так… пішло десь на металобрухт, – скрушно зітхає жінка. – А ще часто приїздять делегації єврейські. Спершу стояли мовчки під вікнами, дивилися. Я й кажу: “Хочете, я вас пущу”.
Хотіли. Зайшли. Дивилися. Але їх зустрічало таке ж розчарування, що й пані Валентину. Жодного оздоблення. Навіть вікна, і ті вже були іншими.
– Коли заїхали, самим було цікаво, чи зберігся хоч якийсь розпис на стінах, – зізнається Валентина Стефина. – Зняли зо три шари старої фарби. Дійшли до блідо-рожевого кольору, який аж всотався в стіну. Може, це і був той первинний. Але жодних розписів не бачили… Єдине, що залишилося від старої будівлі, це металеві елементи, які тримають дах, водостічні труби, залізні решітки на круглих віконцях горища і двері.
Однак, чи ті двері – таки від синагоги, є сумніви. На довоєнній світлині двері – інші. Ті, які Стефини застали в 90-х, – теж старі, їх видає так звана холодна ковка – елемент як мінімум 30-х років. Але сама деревина з часом зіпсувалася. А викинути ковані частини Стефини не наважилися. Тому, коли робили огорожу довкола будинку, коване добро стало частиною хвіртки.
Пані Валентина каже: якби була підтримка, вони би хотіли відреставрувати фасад, з радістю повернули б і шестикутну зірку – Маген Давид, який саме сіоністи першими почали використовувати як свій символ. Але наразі у міста на це немає коштів. Хоча туризм у Скалі за останні роки набув нового життя. Розробили мобільний додаток, завдяки якому приїжджі можуть самі гуляти містом за кількома розробленими маршрутами. Єврейську історію також не забули позначити на туристичному маршруті: “Бейт Ам”, кладовище, колишня лазня, будинок для стареньких, єврейська дільниця, колишнє гетто – все це нанесли на карту поруч із польською та української сторінками історії колись прикордонного містечка.
“Бейт Ам” стоїть на пагорбі. Якщо глянути вниз, можна побачити ряди сірих прямокутних каменів. Це кіркут або окописько – єврейське кладовище.
– Колись я дивилася на нього і думала: яке ж воно все занедбане, – зізнається Валентина Стефина. – А тоді з’явилася діаспора. Дали гроші на кам’яну огорожу та металеві двері із замком – аби сторонні не ходили.
Кладовище в юдаїзмі – місце святе та недоторканне, хоча і ритуально нечисте. Ходити туди зайвий раз не варто. Ні своїм, ні чужим. Однак тепер ходять. Прибирають. Час та обставини змінюють традиції. Це колись ніхто би не піднімав надгробні камені, що впали додолу, ніхто би не косив траву та не чистив лишайники на кам’яних візерунках. Природа мала би забрати своє. А громада би отримала місце для нового кладовища. Але громади не стало.
Після Другої світової із тисяч скалівських євреїв залишилося кілька десятків. А частину мацев – надгробних каменів їхніх предків – із кіркута розтягли на будматеріали та просто на господарські потреби: ними стелили дороги, мостили у фундаменти, з них вирізали жорна та круги, щоб точити ножі та коси. Ніхто не забороняв. Навіть совість не завжди зупиняла. Війна є війна. Та й після війни було не легше.
Але з часом кам’яні мацеви почали повертатись на своє місце. Поламані свічники, птахи з оббитими крилами, леви, котрі загубили свою пару, щоб стерегти корони праведних померлих чоловіків, – всіх їх акуратно складали біля воріт кладовища. Там вони досі лежать. Чекають.
Чекає синагога. Чекає і пані Валентина. Що колись над п’ятьма круглими віконечками знову буде напис Beth-Am, зірка Давида і той же напис, продубльований івритом. Кіркут дочекався – став майже музеєм під відкритим небом. Може, і синагозі пощастить. Бо навіть якщо це і інша традиція, але якщо це на добро, то про сумніви немає й мови.
Ірина Небесна
Всі фото: Ірина Небесна, якщо не вказано інше.