Кардинал Аґостіно Казаролі, державний секретар Ватикану в 1979–1990 роках — а перед тим архітектор і головний дипломатичний провідник східної політики (Ostpolitik) Папи Павла VI — спершу неохоче погоджувався на інтерв’ю зі мною для першого тому моєї біографії Івана Павла ІІ «Witness to Hope» («Свідок надії»).
Джерело: First Things
Кардинал не був прихильником моєї книжки 1992 року «The Final Revolution: The Resistance Church and the Collapse of Communism» («Остаточна революція: Церква опору і падіння комунізму»), у якій я твердо, але, сподіваюся, коректно критикував стратегію Ostpolitik — політику порозуміння з комуністичними режимами за «залізною завісою». Зрештою, однак, кардинал погодився поговорити, і ми мали чудову розмову, що тривала понад півтори години. Він був сповнений дотепності та чарівності, навіть висловив серйозну похвалу своєму давньому польському опонентові, кардиналові Стефану Вишинському. Здавалося, що Казаролі сприйняв мене за цілком прийнятного співрозмовника, бо запропонував зустрітися вдруге. На жаль, він помер раніше, ніж це стало можливим. Нехай спочиває з миром.
Казаролі відіграв важливу роль у переговорах щодо першого візиту Івана Павла ІІ до Польщі в червні 1979 року, домігшись від комуністичної влади згоди на дев’ятиденний візит у червні замість коротшого травневого, який спочатку пропонувала Церква. Комуністи відхилили травневу дату, бо вона припадала на літургійний спомин святого Станіслава — який прийняв мучеництво від державної влади і чий приклад їх непокоїв.
Однак, коли візит у червні 1979 року вже розпочався, Казаролі намагався заспокоїти комуністів, обурених знаменитою проповіддю Папи 2 червня на площі Перемоги у Варшаві, де він закликав Святого Духа «оновити лице землі… цієї землі», та його промовою в Ґнєзно 3 червня, в якій він стверджував духовну єдність слов'янських народів і, власне, всієї Європи, східної та західної. Не варто хвилюватися, переконував він роздратованих чиновників. Папа, мовляв, діяв «під емоційним імпульсом», був надто польським і недостатньо «вселенським».
Іван Павло ІІ, знаючи про це, скликав у Ченстохові 5 червня спеціальну зустріч Генеральної ради польського єпископату — невеликої групи з семи осіб. Ані Казаролі, ані інші ватиканські чиновники, що супроводжували Папу, на ній не були присутні. Зустріч записували на магнітофон. Наприкінці 2025 року мені передали меморандум із підсумком тієї розмови, укладений генеральним секретарем конференції, єпископом Броніславом Домбровським; документ десятиліттями зберігався під замком в архіві Варшавської архидієцезії.
Те, що сказав Іван Павло II під час цієї зустрічі, проливає нове світло на його глибоке розуміння комуністичних режимів і на його нерозуміння з боку багатьох у Ватикані, включаючи Аґостіно Казаролі. Серед висловленого Папою:
– У Ватикані «немає нестачі експертів» з країн Варшавського договору, лише бракує «людей із досвідом [життя під комунізмом]».
– Іван Павло ІІ, приїжджаючи до Польщі, ризикував більше, ніж комуністична влада, бо ризикував надати режимові «алібі», на яке він «не заслуговує» — «це я постійно пояснюю Казаролі».
– «Українці повинні відчувати, що їх цінують… [Ватикан] не має права забирати в них їхню історичну правду в ім’я екуменізму [тобто заради відносин із російським православ’ям]… Знищення [Української Греко-Католицької Церкви]… — це злочин».
– Паломництво до Польщі має «глобальне значення» в геополітичному сенсі, а польський досвід вмотивованого вірою спротиву тиранії має «необхідне» значення для всієї Вселенської Церкви.
Зі свого боку, польський примас кардинал Вишинський продемонстрував проникливість і навіть передбачливість, коли сказав, що папське паломництво вже стало «своєрідним проривом… пробудженням Литви, Латвії, Естонії, Білорусі, України… відродженням надії цих народів… певною духовною мобілізацією». Пізніше Іван Павло ІІ цілком погодився: «Є ще інший процес [що відбувається], поки що невидимий, — процес звільнення від політичного відчуження… Отже, наближаються зміни. Це відчувається».
І справді, ці зміни настали — у 1989 році.
Сьогодні про це майже не згадують у певних ватиканських і прогресистських італійських церковних колах, де дипломатію Ostpolitik кардинала Казаролі вважають ключем до падіння європейського комунізму. Це не відповідає дійсності. І те, що Іван Павло ІІ сказав Генеральній раді польського єпископату в червні 1979 року — що католицизм має ефективну зброю проти тиранії тоді, коли він «сильний власною силою», тобто своєю духовною силою — залишається правдою й сьогодні, зокрема щодо Росії та Китаю.
Колонка Джорджа Вайґеля «The Catholic Difference» синдикується виданням Denver Catholic, офіційною публікацією Архідієцезії Денвера.
Джордж Вайґель — почесний старший науковий співробітник Ethics and Public Policy Center, де обіймає кафедру католицьких студій імені Вільяма Е. Саймона.
Переклад українською для РІСУ — Тарас Курилець