Згадуємо про події в одній з ключових локацій Євромайдану
Гостя ефіру — волонтерка Майдану Яна Когут, яка 19-20 лютого допомагала пораненим в Михайлівському соборі. На зв’язку зі студією — протоієрей Віталій Клос, який допомагав пораненим в Михайлівському монастирі під час Майдану.
Ірина Славінська: Ви сказали, що волонтеркою медслужби стали 19-го лютого. Звичайно, це дуже наївне запитання, тому що 19 лютого 2014 року — це день, коли допомога була потрібна всюди, де тільки можна собі уявити. Як ви прийшли і опинилися в медслужбі?
Яна Когут: Для мене медична частина Майдану почалася 19 лютого. До того часу я була «туристом» на Майдані, тобто рознести бутерброди чи роздати листівки — це не занурення в Майдан, але 19-го зранку, побачивши нічні події, я не витримала, поїхала в центр, вийшла на Володимирській, пройшлась до Михайлівського і прийшла вже в Михайлівський собор.
Лариса Денисенко: Як вас сприймали? Як вас зустріли ваші посестри і побратими, які теж працювали як медичні волонтери і волонтерки? Наскільки легко вам було вписатися в це?
Яна Когут: Я не медик за освітою, медичну допомогу фактично не надавала. Вже потім я стала волонтером, координатором медичної служби. 19 вранці я прийшла до Михайлівського собору, показала свої вільні руки, сказала, що буду робити те, що треба. Вже тоді кияни почила зносити багато медикаментів. Починалося з того, що треба було розкласти бинти, зеленку, марлю. Це було сортування. При цьому були потерпілі, уже розгорталося перевезення речей зі згорілого Будинку профспілок. При цьому кияни приносили велику кількість речей. День 19 лютого пройшов в сортувальному режимі.
Ірина Славінська: Михайлівський собор був важливим центром тяжіння?
Яна Когут: Для мене це стало місцем спокою. Я відчувала себе там в абсолютній безпеці, попри все те, що відбувалося. Як тільки я заходила безпосередньо на територію собору, відчувала постійний спокій. Це дійсно стало дуже значимим місцем для всіх майданівців. Чому туди? Якось не виникало питання, куди ще, окрім Михайлівського, тому що Михайлівський відкрив свої двері для всіх нужденних на той момент.
Священнослужителі допомагали, вони відкрили всі необхідні приміщення. В трапезному храмі було зорганізовано операційні кімнати. У самому Михайлівському вже у наступні дні почали ховати від непогоди медикаменти. Там було терапевтичне відділення, де робили перев’язки, терапевти оглядали потерпілих. Не було сприйняття того, що це лише місце для божої служби, це було людське місце, де надавалася допомога.
Ірина Славінська: Віталію, розкажіть, що ви пам’ятаєте про цей час.
Віталій Клос: Ці події, які відбувалися, є такими, які врізаються в пам’ять. Якщо ми будемо повертатися до цих подій, то Михайлівський Золотоверхий монастир, і два храми, які знаходяться на цій території, стали лікарнею. 18-го я служив вечірню. Коли закінчував, бачу, що вже прийшли медичні працівники, спочатку вони розмістилися в ризниці, а вже на наступний день повністю в храмі, тому що було мало місця. Не тільки браття монастиря, викладачі академії, а й молоді люди, студенти, допомагали, несли, бачили всю ту страшну картину. Багато з них також були на Майдані, вони були в цивільному. Про це мало хто говорить, але це дійсно події, які були переломними. Хто був там, напевно, на все життя запам’ятає, що відбувалося.
Лариса Денисенко: Якщо поринути в ту атмосферу, там було більше надії, більше переконання в тому, що правда переможе чи був острах?
Віталій Клос: Я переконаний, що люди, які дійсно були на Майдані, не мали страху. Деякі майданівці йшли у храм сповідатися. Одного з них я сповідав. Людина йшла свідомо і розуміла, що може потрапити в будь-що. Людина усвідомлювала, що вона може йти і не повернутися. Страху не було, була віра в перемогу, та віра, яка втілилися. Те, що ми сьогодні маємо, сталося завдяки вірі тих людей, які там знаходилися, молилися, допомагали.
На той час не було жодної медичної карети, жодної допомоги, люди самі все робили на громадських засадах. Можна було спостерігати, як велика кількість молодих людей, молодих дівчат під страхом куль приїжджали в Михайлівський монастир і допомагали. Через декілька днів, коли вже не було потрібно, з’явилися медичні автомобілі. Все це вже не було потрібно тією мірою, якою було потрібне 19-20 лютого.